ЛИСТ РЕДАКТОРОВІ ORD
ЦЕЙ НАПРАВДУ ШЕДЕВРАЛЬНИЙ ТЕКСТ, ЩО ЙОГО ВИ МАТИМЕТЕ ЗА ДОСТЕМЕННУ НАСОЛОДУ ПОДИВЛЯТИ ДАЛІ, НАДІЙШОВ ДО НАС ЗА СВІТЛИХ ЧАСІВ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, КОЛИ ВЕСЬ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ЦІЛЬНО СТОЯВ ЗА ЧИСТУ УКРАЇНУ. БУЛИ МИ НАТОДІ СПІЛЬНО З МОЇМ ДАВНІМ ДРУГОМ КУЗЬМОЮ ФЕДЧЕНКОМ. ДІСТАЛИ, ЯК ПІДТРИМ, ЗВИЧАЙНІСІНЬКУ ПОСИЛКУ ЗІ ЛЬВОВА. ЗАКОНСЕРВОВАНІ В БАНКАХ ГРИБИ БУЛИ ЗАПАКОВАНІ У ТАМТЕШНЮ «ВЕЧІРНЮ ГАЗЕТУ». ТАМ БУЛА РОЗПОВІДЬ НАРДЕПА ПАВЛА МОВЧАНА СТОЛИЧНІЙ ЖУРНАЛІСТЦІ СВІТЛАНІ СТЕПАНЕНКО ПІД ЗАГОЛОВНИМ СЛОВОМ «ПАВЛО МОВЧАН: ЗУСТРІТИСЯ ІЗ СОЛЖЕНІЦИНИМ ПОБОЯВСЯ…». НІЖНА. ВІДКИНУТА. ОДНЕ СЛОВО, «НА ПОЛНОМ РАСЛАБОНЕ». ЗІЗНАЮСЯ, НІКОЛИ ЗА СВОЮ РЕДАКТОРСЬКУ І ПУБЛІЦИСТИЧНУ КАР’ЄРУ ЩЕ НЕ ДІСТАВАВ ТАКОЇ СИЛИ АДРЕНАЛІНОВОГО КАЙФУ ЯК ВІД ЦІЄЇ РОЗКІШНОЇ НОЧІ, КОЛИ ВИКЛАДАВ КОМЕНТАРНІ ЦЯТИ ДО МОВЧАНОВОЇ ОПОВІДІ.
ДАЙ ВАМ, БОЖЕ, ДОБРИЙ ДЕНЬ! ДО ЧИТАННЯ.
ОЛЕКСАНДР СОПРОНЮК,
ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ГАЗЕТИ «СЛОВО»
НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ, ГОЛОВА ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА», ПИСЬМЕННИК ПАВЛО МОВЧАН РОЗПОВІДАЄ ПРО ТЕ, ЯК ЛЕДЬ НЕ ВБИВ ЛЮДИНУ. ЯК ЗБИРАВ ПОРОЖНІ ПЛЯШКИ, ЯК ВИПИВАВ ІЗ ВАСИЛЕМ ШУКШИНИМ І ЩЕ БАГАТО ПРО ЩО.
— Українська держава недостатньо підтримує вітчизняну культуру? На вашу думку, чому?
— Бо на початку 1990-х національні сили не прийшли до влади, а капіталами заволоділи люди, далекі від національних потреб. Влада збайдужіла до всього. Це вже не влада, а група самообслуговування. Вона знищила море здобутків, які накопичили впродовж десятків років існування радянської системи. КПРС не витісняла таланти на задвірки, не забороняла творчий пошук.
(Одразу постають Віктор Близнець, Володимир Підпалий, Григір Тютюнник, надто ж – Василь Стус, Василь Симоненко, Алла Горська… І їхній творчий пошук, що його ревно й цілеспрямовано – аж до могили! – вела й підтримувала укохана нинішнім лицарем українського просвітництва КПРС („Визнання керівної ролі КПРС – це не „декларація” і не „камуфляж”, а глибоке наше переконання”, „Вечірній Київ”, за червень місяць, 1989 року, 27-м своїм числом подає незамулену чітку позицію натоді вже зрілого 50-літнього мужа П. Мовчана). Наразі доречним буде нагадати – що…
У липні 1970 року відкликали з посади шефа українського КГБ Віталія Нікітченка – він був наближений до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. На його місце призначено Віталія Федорчука з оточення Брежнєва, який виконував усі безпосередні вказівки з Москви, зовсім не рахуючись із українським керівництвом республіки.
Новий шеф українського КГБ почав енергійно наводити в республіці лад. Саме на початок його діяльности припадає найдраматичніша й досі ще до кінця не з’ясована справа. 28 листопада 1970 року за таємничих обставин була вбита одна з головних учасниць руху шістдесятників Алла Горська. Слідство, як свідчать друзі Горської, велося поверхово й підганялося під завчасу заготовану тезу, наче Алла Горська стала жертвою родинного конфлікту, адже офіційно було заявлено, що вбивцею Горської був її свекор Іван Зарецький. Цю версію було складно перевірити, бо на залізничній колії знайшли мертвого Зарецького. Таємничість довкола смерти Алли Горської так і не була прояснена, а той факт, що особи, які поставили під сумнів офіційну версію її загибелі, зазнали серйозних переслідувань і тиску з боку влади, зміцнював переконаність у тому, що Горську вбили з політичних мотивів. 28 листопада 1970 року…
Богуміла Бердиховська та Оля Гнатюк у книжці «Бунт покоління». (Розмови з українськими інтелектуалами)» ще чимало цікавого розповіли… А новоспечений „шістдесятник”, — так возвеличив Павла Мовчана Лесь Танюк на його ювілейні 65 літ, — тоді саме, під егідою нового керівника республіканських спецслужб, органічно й офіційно зайшов до Спілки письменників, — чільний натоді райотдєл КГБ поповнився ще одним знаковим членом – це тоді, коли світлих і достойних людей показово „виводили-виключали” із СПУ, привселюдно посвідчуючи, що середовище інтелігенції дає згоду на те, аби їх заарештувати, як було то, скажімо, з Іваном Дзюбою… Ось так КПРС „не витісняла таланти”. А щодо Мовчана-„шістдесятника”, — то… „Між іншим, тепер навіть соромно використовувати таке окреслення – шістдесятники – по-перше, тому що про це так багато говорять, по-друге, з огляду на те, що шістдесятниками себе називає надто велика кількість людей. Тепер виявилося, що кожна людина, якій нині виповнюється шістдесят років, вважається шістдесятником, хоча тоді у шістдесяті вона була нашим противником. Наприклад, я пригадую, як Микола Сом воював із Драчем, Вінграновським і навіть із Симоненком. Таким же чином поводилося чимало людей. Сьогодні всі вони називають себе шістдесятниками. Ну, та хай їм.
…Тоді (початком 60-х. – Ред.) з’явилися вже й напівлегальні форми роботи, у списках почав ходити самвидав. Спочатку там з’явилися вірші Драча, Вінграновського, але найпопулярнішою була творчість Симоненка”.
Це Іван Дзюба — „Ця книжка змінила все моє життя…”, там само.
Вельми прикметно, що Іван Михайлович узагалі не був 8 лютого на ювілейному вечорі Василя Симоненка в Національній опері, хоча в програмі стояв його виступ. Зрозуміти вченого не важко. Там одверто бенефісно правив Борис Олійник: „Ми, а з нами й Василь…”, „дечим і чимало ризикували, пробиваючи по високих кабінетах його твори…” і т. ін. І жодним словом про створення в межах столичного Клубу творчої молоді восени 1962 року Громадської комісії з питань дослідження місць масових поховань у Биківні поблизу Києва (місце масових страт у сталінські часи). До складу Комісії увійшли Лесь Танюк, Алла Горська і Василь Симоненко. Проведена робота дала результат: виявлені урочища, де, як то посвідчили місцеві жителі, большевицькі кати ховали сліди злочинів. Спільно з Аллою Горською вони обійшли десятки сіл, долучивши до розмови й показових тверджень сотні людей. Були відкриті таємні могили на Лук’янівському і Васильківському цвинтарях, у Биківнянському лісі… Знову ж таки, як вислід: владі був надісланий Меморандум на вимогу оприлюднити криваві місця трагедій і встановити пам’ятник жертвам Биківні. Реакція режиму була негайна і жорстока. Одразу ж твори найпопулярнішого поета шістдесятих друкувати заборонили, його щільно взяв під нагляд Комітєт Государствєнной бєзопасності.
„Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. „Літературна Україна” каструє мою статтю, „Україна” знущається над віршами. Кожен Лакей робить, що йому заманеться. До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в „Зміні”, зарізані в „Жовтні”, потім надійшли гарбузи з „Дніпра” й „Вітчизни”, — значив поет у щоденнику. Далі – вокзальна міліція. Сміла, що за 30 кілометрів од Черкас. Страшна фізична наруга. Тяжкі побої. Одбиті нирки. Мученицька смерть.
Так відкритий терор ревно служив принципові „партійности”. Про це, наголошу ще раз, на нинішньому 2005р. ювілейному вечорі Василя Симоненка — жодної цяти! Бодай словом. Ані бодай натяком. Усе та ж — шльондрова пластична любов. Та сама радянська правда. Ницість. Нікчемність. І – нинішня їхня липова слава. — Ред.).
А нині українська культура, — провадить далі П.Мовчан, недобирає 75% фінансування. Українців перетворили на затурканих і темних ірокезів. (Хто перетворив, які-такі зайди? Мовчить пригодований „Лицар українського просвітництва…». – Ред.) Талановиті актори, костюмери, каскадери, перекладачі перебувають у стані принижених жебраків. Від них тхне брудом (???. — Ред.) Ми – як африканська провінція, куди скидали ідеологічне сміття з Лондона, споживаємо третьосортний російський телепродукт.
– Можливо, українським митцям слід частіше звертатися до представників приватного бізнесу?
– Якби олігархи кинули мільярд, митці завалили би полиці книгарень, працювали б усі театри, знімали б кіно! Та бізнес до української культури байдужий. Голова пивзаводу «Оболонь» Слободян, екс-міністр іноземних справ Тарасюк допомагають грошима, Кравчук якось дав 10 тисяч гривень на культурні проекти, а решта… Віктор Пінчук фінансує не Театр Франка чи Дніпропетровський обласний театр, а «Ленком» у Москві. (Тут годі щось коментувати: „кинули…”, „завалили…”, „Кравчук якось дав..” Дружбани… Куми… А щодо Пінчука, то він фінансує те, що йому ближче й природніше, „свій до свого по своє” – там, на відміну від Мовчанового олімпного погляду на своє товариство, це чітко й однозначно працює. – Ред.).
– У чому, на ваш погляд, особливості діяльності «Просвіти»?
– 135 років тому «Просвіта» проголосила формулу: ми – українці, допомагатимемо один одному. Це дало поштовх до розвитку кредитових спілок, акумуляції національних капіталів, послабило тиск чужоземців. Ясна річ, «Просвіта» початку ХХІ століття не може змагатися з новітніми структурами такими засобами, як хати-читальні. Потрібні активні зусилля держави з модернізації українського простору, слід відійти від печерних методів впливу. (Клали-мазали, говорили-балакали… Все є, до того ж, на поважному ґрунтовному рівні. В Дрогобичі, скажімо, надійно й розлого стоїть кредитова спілка „Відродження”, де українці вільно видають і одержують підприємницькі кредити, кредити на освіту, на власні потреби. Роман Степанович, Дяків свого часу хотів поставити до життя банк „Просвіта” – одначе П.Мовчан і його покровительні соратники згори „обламали” цей світлий почин і взагалі „пішли” Романа Дякова з „Просвіти”. Це П.Мовчан так оддячив колишньому відповідальному секретареві „Просвіти” за те, що Роман Дяків провів його у другій парламентській каденції депутатом від Івано-Франківська. Оце такі свої банки, кредитові спілки та економічні традиційні маслосоюзи… Закон України, між іншим, свідчить про міжнародний статус „Просвіти” – за таких умов Товариство не підпадає під пільги щодо отримання державної матеріальної допомоги . Проте…”…завдяки зусиллям фракції Українського Народного Руху нам вдалося втиснутись у бюджетній окремий рядок, розміром 1,5 мільйона на виконання сконсолідованої програми Товариства”. Це – Павло Мовчан. Втиснутись… Пролізти… Канони, лад, ужиткові вартості, традиції, за якими жила і працювала „Просвіта” впродовж багатьох років, тихо, але настійно й послідовно відходять у минуле, а якщо напряму — цілеспрямовано нищаться. В парламенті народний депутат, голова Товариства „Просвіта” жодним словом, жодного разу, подаючи себе з високої трибуни, навіть не обмовився про організацію. Напевно, чомусь і трохи незручно… Що там спогад у Верховній Раді… Легендарний знаковий „Музейний, 8”, власне сама бунтарна українська історія (Товариство української мови ім. Тараса Шевченка, Товариство „Просвіта”, Народний Рух України, УНА-УНСО, Українська національна асамблея, Комітет солдатських матерів, що там постали й жили кінцем 80-х і в 90-х роках і мали б бути увічнені на будинку в меморіялі) „ в тупу” продана. Світлої пам’яти Вячеслав Максимович Чорновіл і Анатолій Лупиніс, 5-ті роковини по смерті якого значили 5-м днем лютого, певно, поминають в українському небі такий сатанинський чин, — аби й сліду не лишилося ЯК і ДЕ ставали, з КИМ починали, вели і вершили гуртові справи…
Зате златі уста не заціпити: „Укотре я змушений нагадувати вам і про реституції (тут ліпше лягло б напевне інше доречніше слово. – Ред.) просвітянського майна, яке було відібране радянською владою. А це і наші офіси. І наші зали. І наші землі. Ніхто вам, окрім вас самих, у цьому не допоможе. Хіба що можна домагатися, аби це майно на підставі відповідних документів, — а це потребує роботи в архівах, — поверталося після прийняття Кабміном відповідної постанови. І Центральне правління, й кожне крайове об’єднання повинні працювати у відповідному напрямі.” (Знову ж таки – Павло Мовчан, на VI З’їзді Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка). Школа: направду єзуїтська, іудою ліпимось, пройдисвітом криємось… Одне проголошуємо, абсолютно друге робимо, виходить на третє… (А на думці четверте: своя „таємна місія таланту” — вєздє присутствовать, світиться, вєздє буть своїм і вєздє гребти… за Л.Танюком… „проти течії”. Як Велика Риба. І коли ця Велика Риба зійдеться з нужним Рибом — получаться риб’ята. До того ж, робити все так, аби не було видно зробленого і ні за що конкретно не відповідати. Основне: нагаласувати і дати картинки в телевізії чи гомін у радіо…- Ред.).
Просвіта” запропонувала програму створення україномовного комп’ютера, – веде далі «Лицар». – Хочемо відзняти 68 мультфільмів із життя сучасного міста (старі анімаційні фільми розповідали про село, хоча більшість українців мешкає у містах) та про пригоди тварин за казками Івана Франка «Лис Микита». Третій блок – героїка. Що захоплює дужче, ніж «Тарас Бульба» Миколи Гоголя? Міністерству освіти запропонували виготовити CD «Кобзар» із декламаціями, піснями та образами.
– Чи не варто запросити всесвітньо відомих митців українського походження для подолання комплексу вторинності?
– Кілька років тому ми створили фонд Івана Палагнюка – (нещодавно відмовився від російської премії, яку йому намагалися вручити як «земляку». – «Вечірня газета»). Він – та знакова постать, яка могла би згуртувати славетних діячів культури українського походження. Проте влада не підтримала нас.
– У радянські часи українські митці втікали в Росію ще активніше…
– Так, бо коли в Москві обрізають нігті, в Україні відрубують пальці. Москва радянських часів була ліберальнішою і багатьох врятувала (яка дивовижна любов і шана. – Ред.) – Івана Драча, Бориса Харчука, Михайла Ткача, Ліну Костенко. (Бориса Харчука вже немає, а в 7-8-му спареному числі Києва Іван Гнатюк видрукував чисті й проникливі листи до нього світлої пам’яти Бориса Харчука („Закам’янілий вогонь”), у передньому слові зокрема літератор зазначає „як шкода, що творчість Бориса Харчука не була достойно осмислена й поцінована ні за його життя, ні посмертно, вже навіть тепер, у нашій, так би мовити, незалежній українській державі. Таврований доносами, Борис Харчук і нині своєю творчістю, своїми книгами перебуває десь ніби поза межами художньої літератури, поза межами нашого часу. …Четвертий том „Волині” Б. Харчука мав завершити видання цієї театрології в Москві російською мовою, але саме тоді в Україні почалося шельмування нашої літератури, зокрема й Борисової творчості та особи. Його твори і в Москві друкувати заборонили». Ось так. Проте Іван Драч та Михайло Ткач, дякувати Господові, — ще живі і могли б напевно, з доброї волі Павла Мовчана, чимало розповісти. Надто ж Ліна Василівна, що замовкла була на довгі роки…
– За що вас відрахували з Київського університету?
– Причепилися до поганої російської вимови: я казав не «Лєнін», а «Ленін». Відтак навчання продовжив у Літературному інституті в Москві. Там навчалися чимало негрів, на такому тлі моя вимова була просто ідеальною.
(Вимова Ваша була не просто ідеальною – супер-небесною була. Тоді — стосовно Лєніна. Нині — стосовно Тараса Шевченка).
“Портрет…можу довго сфокусовано вдивлятися в Його очі, в Його лик: дух невмирущий. Енергетична наповненість безсумнівна…”
Та невже?! Павле Михайловичу! Не вірю. Не бере. Навіть не ворушить!. Жодному слову не йму віри!. Близько не стоїть ваша писанина — коло світлого, чистого, власне коло самого єства людського. Чиновна, кон’юнктурно-системна, в “догодну струю”, зрештою, натягнута, спонукально-накручена, якась позовано-декоративна, залюблено-штучна, послушна — з огляду на те, що “во всє врємєна” Павло Мовчан писав оди та панегірики (знову ж таки — пристосуванською угодою) чужинцям — Ленінові, комуністам, самій совдепній імперії…
“наброснявілі верби — хором
(ну-ну, напевно так тепліше)
хотіли зрадувати всіх,
то в перешепті двоскладове
хитали слово на гілках:
— Ле-нін…
(Просто «ульот»! — ідемо далі!
Справді: «так ніхто не кохав».)
То тихли урочисто знову,
пташиний спів сріблясто ткавсь:
— Ле-нін…
(Милий, ти мене ще любиш? — Ще ні!)
На кроснах пересохлих стебел
наструнчувалась срібна мить,
І я прислухавсь… сам до себе —
його ім’я в мені БРИНИТЬ.
Отакі-от пологи-розлоги. Характерні. Свідомі. І головне — бажані. Саме під Брєжнєва Ви тоді лягли з його конституцією. І… “забєрємінілі”. Владіміром Лєніним. І вже майже три десятиліття носимо його коло самого серця. Не просто носимо — виношуємо! Плекаємо свою “Таємну місію таланту”. Стати няньом…Чи ще луЧЧЧЧе… Який там Іван Федорович і решта тогочасних запокорено-покаяльних ленінців — їх тут близько проти Павла Михайловича, з його довічними завдатно-парламентарними каденціями не ходило й не вигулювалось… Тут усе куди поважніше. Посутніше. І знову ж таки — і то кладено в основу — навіки.
Це “як НАГАД про виснагу і час” і про вікопомну любов Павла Мовчана до сифілітного. Саме “Таку любов покладено в почині, що з неї спів і незборима сила…” Сила — на юродивий “трьоп”, метафізичну інтоксикацію і закурвлене проституйоване відчуття “соколино” злягтися з часом. А якщо посутніше: в потрібному місці і з потрібними людьми. Аби ”билося частіше серце й пругкішав відтеплілий шлях”. “Пам’ять”, видавництво “Радянський письменник”, 1977 рік (у столичних бібліотеках, до речі, “Обов’язковий примірник”). Саме тоді, 76-77-го, Миколу Руденка, Левка Лук’яненка і їхніх товаришів з Української Гельсінської Групи до в’язниць і таборів кинули. А ота, взята на амнезію, Мовчанова “Пам’ять” напевне їх проводжала туди. “Його ім’я” — саме така назва змонтованої з пустопорожніх бовванів ремісничої рими — ним, цим іменем, “невтомний спорудник” і вистелив шлях чесному товариству на тюрми і заслання.
Його ім’я… Страх (правда, Любов Василівно?) яка знайома прилаштовано-шалавна стилістика. Там і тоді — Ленінове… А вже тут, сьогодні — беремо те, що на часі, точніше, на хвилі, на яку послано й прямівним “кукловодним“ чином занесено. І вже не лише ЙОГО ІМ’Я — вже цілий ЙОГО ПОРТРЕТ — “натхненно й знавісніло” — ліпимо… З тою ж цинічною обрамою. З тими ж і тими ж таки словарними сполуками… Заорендованою товарною робою. На ситуативну далекоглядну вигоду. ЙОГО ЛИК… ЙОГО ОЧІ… Тільки вже не Ульянова-Леніна-Бланка — Шевченкове все. Він тепер нам СПОКРЕВНИЙ. До Кобзаря однині, і навіки, ПРЯМОЛИЦЬ — яка там совдепна “Батьківщинонька”. Вона вже — ДЕСЬ і ДАЛЕКО — круто “фанєрить”. Ми її тупо “просадили” по Алтаях, Каракумах, у тій же таки незабутньо дорогій Москві…
Шевченко. Це тепер “указатєль”.
На дєньги.
На дешеву славу.
На жирну “елітну” жизнь.
Тарас Григорович. Він однині запосів мозок. Сволоком у голові став. До нього на разі лізуть-пролізуть, ніяк не доберуться йому ЗА ДУШУ “зріднені руки з каменем певним стооким”. З ним тепер “Єдині ми єдиною метою…” і “Славимо сонце, довершене в квітці жовтиці”…
Ох, ви ж наш “усюдисущий” — “Ми повинні проникати всюди!”;
неперебутньо “таємно-місійний”, шо ніяк себе не коньчить у цьому екстазно-єднальному акті з “нужними” об’єктами;
до рани “своєчасний”, з класичною манією маніякального ґрафа “манить крісло”;
“затребувано-вострєбуваний” “На спільності зусиль і поривань”, “в оці росини, в місцях велелюдних”;
і насамкінець, на диво передбачливий —“ТОМУ ЩО Батьківщина вічно з нами” і “прямолиць”, “крізь призму сліз подвійна” (вже тоді шизували — двоїлась совдепія). І нарешті доказилися до того, що “Високий жайвір дах нам застеля”. Що дах?! — кришу нам зрива. І не ТАК собі. А по-взрослому. І до того ж — за добрі народні гроші.
Це так. По-трошки. І в парламенті, та власне кругом (Левко Григорович, Іван Степанович робили то неоднораз) вас недаремне ставлять і ставили на місце. Як це зробив, скажімо, в розмові з вами на “Громадському радіо” (сайт “УП” за 29.04.2004р. 21:40) народний депутат України першого й третього скликань Алєксандр Чародєєв:
Я понимаю, Мовчан как бывший литератор имеет право на фантазию. Вот империя была и мы продолжаем подчиняться этому. Он сам писал стихи, в которых “имя Ленина слышу я зимою в пеньи птиц, в шелесте ветвей”. Мовчан — человек, который легко шел на угоду власти.
Павло Мовчан: Шановний друже, ти мене не провокуй. Я хочу сказати, що ти брешеш, і брешеш, і брешеш.
Обіжає вас Алєксандр Чародєєв… Безсовісний… Ну, по-перше, він — не друг, а чоловік, котрий з іншого боку барикад, принаймні — на іншому березі стоїть. Отож — суперник, супротивник, опонент. Але аж ніяк не друг. А по-друге, поводить себе Чародєєв, за даної ситуації, на відміну від вас, — достойно і чесно. І нікуди вас не провокує — каже святу правду. Читачі, сподіваюся, з насолодою і розумінням сприйняли вашу “внєматочную” пролєтарську “беременность” вєнєрічєскі тяжолим больним. Чекають поки видихнете. Отож, чиста правда, власне сама істина — за Чародєєвим…
БРЕШЕТЕ ви. Цинічно. І по-скотськи. Як завжди. Через те ви й плакалися в тому інтерв’ю львівській “Вечірці”: “Компартія не пускала мене на ідеологічну роботу”. Куди вас було пускати? — а дуже вже хотіли — тільки-от, на горе, — не вийшло. І терзалися з того, що там розібралися й “обрізали” вам усе: на роботу в КПСС не взяли — не потягнули, в тюрму не посадили — тим паче: треба було задля цього щось ДУЖЕ й НЕ ТЕ робити. А, перебуваючи в Москві, майбутній український нардеп навіть “Зустрітися з Солженіциним побоявся”… Даніель. Синявський. Спецслужби. “Слєжка”. “Разработка”. Одне слово, страх і переляк. І що ви там іще можете чи хочете, як зізнаєтеся в тому ж таки інтерв’ю, довести владі?! — з огляду на те, що ви “человек, который легко шел на угоду тієї ж таки власти”.
І тоді. В Москві. За совкових часів.
І нині. Тут, у Києві. В Україні.
І писали ви. І вислужували. І стелили. І “дєлалі всьо остальноє”. Інакше були б без розлогої хати на Печерську, на Старонаводницькій вулиці, і всієї іншої “номенклатурно-хламової шари”. Ви просто їздите на українській ідеї верхи — висадили вас на неї. Якби отсе нещодавнє львівське інтерв’ю та тоді витягли з вас на звітно-виборній конференції Товариства української мови, у 90-му, — коли вас народом поставлено на голову — і ви досі ще в головах ходите — з вашим сибірським звір’йом, разгульними залізничними вояжами, нелюдськими садистичними нахилами — то може б усе трохи по-іншому й у самому Товаристві виглядало. Насамперед з людьми. Тому-то й поступ — “на ліцо”: “угода власті” — і все, як у моральному, так і матеріальному, сенсі,— під себе. Поступ один — до власної кишені. І вашим [трохи], і нашим [чуть-чуть], решта все [ много і дуже] — собі!!! Ви — ЇХНІЙ. СИСТЕМНИЙ. Тільки мажетесь іще до людей і морочите їм голову. Білково-біологічний Нюх. Хаповий Інстинкт.
“РЕВІЗІЄЮ ВСТАНОВЛЕНО: Закон України… свідчить про його (Товариства) міжнародний статус і за таких умов Товариство не підпадає під пільги щодо отримання державної матеріальної допомоги…;
безпідставно виплачена заробітна плата (ТзОВ “Рідний край”);
була передана в розпорядження Товариства в повній відповідальності з договором…однак ВУТ “Просвіта” умови договору щодо реалізації НЕ ВИКОНАЛА… сума заборгованості становила 6263 млн. крб.;
…доходи від реалізації книжкової продукції за даними бухгалтерського обліку не відображались… товариство ухилялось від виконання вимог;
відсутність аналітичного обліку… матеріальні цінності (4464,7 млн. крб.) не оприбутковані;
отже, кіновиробнича діяльність ВУТ ”Просвіта” є позастатутною, господарсько-правові документи, які суперечать документам його Статуту;
виходячи зі складу осіб, що підписали вказану угоду, необхідно зазначити, що в даному господарсько-правовому документі Мовчан Павло Михайлович виступає учасником угоди одноразово з обох сторін, тобто в частині свого обсягу робіт він уклав угоду сам з собою (ну, капєц!), безпідставно визнавчивши суму авторського гонорару в розмірі 300 млн. крб., що більше, ніж у ЧОТИРИ рази перевищує узгоджену з замовником (70 млн. крб..) НМЦ Міносвіти України суму на виробництво літературного кіносценарію.
…посилання на розмір авторської винагороди за написання літературного кіносценарію повнометражного художнього фільму є цілком безпідставні;
матеріальну відповідальність не укладено, …юридично не відповідає…;
сума незаконно виплаченої авторської винагороди в завищених розмірах;
безпідставно були взяті техніко-економічні нормативи на виробництво…
вказаний договір у документах бухгалтерського обліку та звітності ВУТ “Просвіта” відсутній, також відсутні бухгалтерські документи;
вказані вище невідповідності ставлять під сумнів істинність нотаріального запису;
мали місце й інші випадки використання ВУТ “Просвіта” бюджетних коштів не за призначенням;
…товариством безпідставно сплачено…безпідставно перераховано;…
…товариством сплачено АП “Нивки-авто” за ремонт вкраденого автомобіля ВАЗ 2106 168,6 млн.крб.. бюджетних коштів замість проведення ремонту винною в крадіжці особою…
Правда, інтєрєсно?!!
І це — лише крихітка, цахєс чи лохєс , то вже без різниці, з Мовчанових благословенних досягнень. На ниві національного “восхождєнія” до благ.
Це тяглість традицій зі столичної Контрактової площі, з мітингу 90-го року: прийшов час думать і жить тільки для себе, зауважив тоді оратор Павло Мовчан. Як не понять!! На ‘кий біс ми тоді цю Україну творили?! Правільно —шоб тут безПРОСВІТно КРАСТИ. І саме за це глибоко і ніжно її будем любить. І страждать за неї. Неприривно і до конца. Но так, шоб “Батьківщинонька” нікада не узнала” какой у парня бил конєц”…
Оце вам і новоявлений ЗЛОДЮГА. Просто “послєдній піск”. До того ж, документально-запротокольований. Публічний. І — СВІЙ. І це основне!!! Знати КОМУ, ЩО і ЯК сказати. ДЕ притушиться. КОЛИ примовкнути. І ГЛАВНЕ— сохраниться!!!
Ну, а ці задумано-обдумані, ба більше — зумисне продумані, захаращено-занапащені, єлейно-пахущі, всуціль запродані словеса, що їх з пролєтарного гонорєйного вождя і “совєцкого сваза” принагідно припасовано й перекинуто на Тараса Григоровича?!..
<SPAN sty
