Проблема катувань та жорстокого поводження й інших незаконних дій з боку працівників органів внутрішніх справ України залишається доволі гострою, і ХПГ продовжує аналіз цієї проблематики. Аналіз неможливий без отримання відповідної офіційної інформації. Тому були надіслані інформаційні запити до МВС та всіх 27 регіональних управлінь МВС щодо реакції органів внутрішніх справ на порушення прав людини з боку співробітників цих органів.

На запити, надіслані у 2001 р., коли запитувалася інформація за період 1998-2000 та перше півріччя 2001 року, ми отримали всього десять відповідей, при цьому тільки три УМВС (Волинської, Донецької та Харківської областей) відповіли на всі поставлені питання й надали повну інформацію; чотири УМВС (Вінницької, Полтавської, Черкаської та Чернігівської областей) надали інформацію частково; два УМВС (Дніпропетровської та Кіровоградської областей) віднесли запитувану інформацію до конфіденційної, а само Міністерство порекомендувало звернутися з таким запитом до Генеральної прокуратури та Державного комітету статистики. 18 регіональних управлінь МВС тоді взагалі не відповіли на інформаційний запит.

30.12.2003 р. було надіслано запит (текст якого дивись нижче) до МВС та всі 27 регіональних управлінь міліції. У місячний термін ми отримали одинадцять відповідей, з яких шість (МВС та ГУМВС АРК, УМВС в Донецькій, Запорізькій, Харківській, Черкаській областях) містять хоча би частково запитувану інформацію; 5 УМВС під різними приводами інформацію не надали – ГУМВС м. Києва відповіло тільки на третій пункт запиту без будь-яких пояснень щодо перших двох, УМВС в Кіровоградській області повідомило, що це «внутрішньовідомча службова документація, тому розголошенню не підлягає»; в Тернопільській області порекомендували звер­нутися до Департаменту інформаційних технологій при МВС України; УМВС в Чернігівській області повідомило, що інформація є, але для отримання її, враховуючи підпорядкованість УМВС до МВС, необхідно звернутись саме до МВС; Полтавське же УМВС повідомило, що «не ведеться облік інформації в тому розрізі, в якому запитується інформація», тому надати її немає можливості.

17.03.2004 р. був направлений повторний запит до тих областей та регіонів, які не відповіли на запит від 30.12.2003. Ми отримали ще десять відповідей, з яких всього два (від УМВС в Закарпатській та Сумській областях) містили часткову інформацію (облік скарг громадян не ведеться). Чотири УМВС вважають запитувану інформацію секретною (Миколаївське, Оде­ське та Чернівецьке управління відносять інфор­мацію до конфіденційної, а Івано-Франківське – до ДСК). Дніпропетровське УМВС вважає це службовою інформацією, яка надається відповідними службами МВС. В Рівненській області нібито не ведеться облік такої інформації, Вінницьке УМВС без погод­ження з МВС не може надати інформацію, ГУ МВС в Київській обл. повідомило, що надсилало нам відпо­відь. Але ми листа з цього управління не отримували.

Оскільки всі відмови у наданні інформації явно формальні і неправомірні, 05.07.2004 р. був направлений лист до МВС України з проханням вжити необхідних заходів щодо надання змістовних відповідей тими управліннями, які або зовсім не відповіли, або відмовили у наданні інформації. До честі МВС, його Департамент роботи з персоналом дав доручення всім названим у нашому листі управлінням надати змістовну відповідь. Після цього виявилось, що п’ять обласних управлінь нібито вже надіслали змістовну відповідь, але ми цих відповідей не одержали (УМВС в Луганській, Львівській, Херсонській, Хмельницькій обл. та м. Севастополі), УМВС у Волинській обл. нібито не отримувало наших запитів від 30.12.2003 та 17.03.2004, хоча повідомлення про їх вручення адресату за підписом уповноваженого цього УМВС ми одержали.

В результаті на виконання доручення МВС надійшло вісім змістовних відповідей, з них тільки УМВС в Одеській та Тернопільській обл. надали повну інформацію, ще шість (УМВС у Житомирській, Дніпро­петровській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Чернівецькій та Чернігівській областях) повідомили дані про засудження за правопорушення, а щодо скарг громадян, то облік такої інформації в цих УМВС не ведеться.

Коли минув термін відповідей за дорученням МВС, ми втретє звернулися до тих управлінь, які не відповіли і не надали копій нібито надісланих нам відповідей, і отримали відповіді від усіх цих управлінь, окрім управління МВС в Київській області, яке уперто не надає копії свого листа. А також здивувало Волинське обласне управління, яке, до речі, на наш запит 2001 р. надало запитувану інформацію, цього разу спочатку повідомило МВС, що не отримувало від нас запитів (хоча ми отримали повідомлення про їх вручення, підписані уповноваженим цього управління 02.01.04 та 22.03.04 р., а на наш третій запит від 24.09.04 повідомило за підписом начальника 1-ого відділу О.Трохимчука, що запитувана нами інформація є конфіденційною за ст. 30 Закону України «Про інформацію».

До цього моменту ми одержали вже майже від всіх регіональних УМВС більш менш інформативні відповіді. Оскільки ст. 30 Закону України «Про інфор­мацію» як раз забороняє відносити до конфіденційних ті дані, які запитувались у листах головного редактора «Права людини», до начальника УМВС у Волинській області був направлений четвертий запит від 22.10.04, копію якого додаємо. Цей запит, згідно з поштовим повідомленням про вручення, підписаний тим же уповноваженим УМВС, вручений 29.10.04. А відповідь за підписом заступника начальника УМВС В.А.Мат­вієнка датована 28.10.04 р., в якому повідомляється, що нас вже «тричі було інформовано». Очевидно, це твердження суперечить відповіді цього управління до Департаменту роботи з персоналом, що УМВС у Волинській обл. не отримувало від нас жодного запиту. Ніякого пояснення щодо наших аргументів, а тим паче їх спростувань не наводиться, але резюме є: «під­став для зміни прийнятого рішення не вбачається».

Наше листування тривало з 30.12.2003 р. більше 9 місяців. В результаті ми отримали змістовні відповіді від МВС і 22-х обласних управлінь і м. Сева­стополя. Рівненське управління та управління МВС у м. Києві не ведуть обліку правопорушень з боку своїх співробітників. Київське обласне управління копію своєї відповіді, нібито надісланої вже нам, так і не надало (а може її і не було.)

Вся ця історія листування дуже добре висвітлює ставлення регіональних управлінь МВС до звернень громадян, прозорості своєї діяльності (Табл. 1). Дуже показовими є відповіді УМВС у Полтавській обл. На свій перший запит від 30.12.04 ми отримали типову відписку від 15.01.04, що «згідно встановлених відомчих статистичних обліків ведення обліків в тому розрізі, в якому Ви запитуєте, не передбачено». Після звернення до МВС з проханням вжити необхідних заходів щодо надання змістовних відповідей ми одержали повідомлення з МВС України, що на протязі серпня 2004 р. повинні бути відправлені повторні відповіді із запитуваною нами інформацією, в тому числі і з Полтавського УМВС. Але до 29.09.04 відповідь з Полтави так і не надійшла, тому був відправлений ще один запит від 29.09.04 до Полтавського УМВС з посиланням на лист МВС. І тільки після цього надійшла відповідь від 15.10.04, нібито повторна копія листа від 27.01.04, за підписом того ж заступника начальника управління, дійсно із запитуваною інформацією. Виходить, що за дванадцять днів, майже раптово, з’явилась інформація або змінилось відношення до прозорості своєї діяльності. Обидва припущення дуже сумнівні, тим більше, що тоді, в січні-лютому, ми цього листа не отримали. Тому, чесно кажучи, не викликають повної довіри дані про зниження кількості підтверджених скарг на незаконні дії співробітників міліції Полтавської обл., який змен­шився з 13% у 2001 р. до 4% у 2003 році.

Що стосується наданої інформації (Табл. 2), то у тринадцяти відомствах не ведеться обліку скарг на незаконні дії співробітників міліції (МВС, ГУВМС АРК, УМВС у Вінницькій, Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Львівській, Рівненській, Чернівецькій, Чернігівській областях та м. Києві). Тому, очевидно, немає і даних про дисциплінарні покарання за підтверд­женими скаргами. А це в свою чергу, не поліпшує ставлення до співробітників міліції з боку населення і не підвищує довіри до них, про що дуже піклуються самі правоохоронці – існує спеціальний наказ Міністерства внутрішніх справ про поліпшення іміджу співробітників міліції. Тому не дивно, що до правозахисних організацій та ЗМІ надходять численні скарги на незаконні дії міліції і бездіяльність з цього приводу органів внутрішніх справ, прокуратури та судів.

Максимальна кількість скарг на незаконні дії міліції спостерігається у найбільш потужних промислових регіонах України – Луганській (~1800 скарг на рік), Донецькій (~1300), Запорізькій (~800) областях. При цьому відсоток підтверджених фактів складає у Луганській обл. – 15%, Донецькій – 27%, Запорізькій – 41%, а дисциплінарне покарання понесли за

порушення прав громадян найбільше у Донецькій обл. – 41-194 осіб, у Запорізькій – 3-5 осіб, а МВС у Луганській обл. взагалі такого обліку не веде. Максимальна кількість підтверджених скарг спостерігається у Сумській обл. – 54% в середньому та в Херсонській обл. – 46%, при цьому облік дисциплінарних покарань не ведеться (а може їх і не було?). Мінімальна кількість підтверджених скарг – у Харківській (3% в середньому) та м. Севастополі (7%), при цьому рівень дисциплінарних покарань у цих областях порівняно високий (20-30 осіб).

Найкраще співвідношення між кількістю скарг на незаконні дії співробітників правоохоронних органів і кількістю покараних за це в дисциплінарному порядку спостерігається у Тернопільській області – кількість покараних працівників міліції за порушення прав громадян збігається з кількістю покараних у Донецькій області, хоча кількість скарг в Тернопільської обл. майже в чотири рази менша. Якщо вибрати цей показник за критерій якості роботи міліції, то діяльність Тернопільського УМВСУ з точки зору ставлення до законності та додержання прав громадян слід вважати дуже доброю. Серед тих областей, де цей показник також високий – Хмельницька, Харківська, Одеська області та м. Севастополь.

Дещо дивно, що не збігаються дані за першу по­ловину 2001 р., одержані в 2001 р. від Харківського УМВС, де зазначено, що до дисциплінарної відповідальності за порушення законності притягнута 61 особа, а у відповіді 2004 р. зазначено, що за весь 2001 р. притягнуто до дисциплінарної відповідальності 52 особи. Ще більша різниця у цих же цифрах, наведених Донецьким УМВС – за даними 2001 р. за першу половину 2001 р. притягнуто до дисциплінарної відповідальності 568 осіб, а за даними 2004 р. за весь 2001 р. – 194 особи. До речі, з тих 13 областей, де ведеться облік та розслідування скарг громадян на незаконні дії співробітників міліції, тільки в 8 регіонах (Донецька, Запорізька, Одеська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська області, м. Сева­стополь) з них ведеться облік кількості співробітників, притягнутих до дисциплінарної відповідальності, що викликає подив непослідовністю керівників мілі­ції. Тим більше, що Міністерство також не веде такої статистики, а тому не може за параметром дотримання і захисту прав людини у діяльності своїх підлеглих оцінювати цю діяльність та імідж всієї системи міліції і тим самим проводити якісь заходи для поліпшення роботи міліції та її іміджу.

Що стосується засудження правоохоронців за брутальні порушення прав людини, то з інформації, наданої органами внутрішніх справ, випливає, що жодний співробітник не був засуджений за ст. 373 КК (ст. 175 КК за редакцією 1960) за примушення до дачі показань. Хоча скарги на фізичне та психічне насильство з боку співробітників міліції щодо підозрюваних та обвинувачуваних непоодинокі. Майже у всіх регіонах у цей період є засуджені співробітники міліції за ст. 365 КК (ст. 166 КК за редакцією 1960 р.) за перевищення службових повноважень і найбільше таких засуджених у Запорізькій області (7, 3, 5) – 15 осіб, хоча за рівнем скарг та відсотком підтверджених фактів незаконних дій міліціонерів ця область має середні показники. У Сумській обл., де рівень підтверд­жених скарг становить більше 50%, жодного засудженого немає.

Взагалі, як рівень скарг і підтверджених скарг, так і кількість засуджених за незаконні дії правоохоронців у всіх регіонах суттєво знизився.

Але той факт, що дані за 2001-2004 р.р. у відповідях на запити не співпадають з даними 2001 р. (по Донецькій та Харківській областям) не дає підстав цілком довіряти цим тенденціям.

Тим не менше, той факт, що, хоча і за допомогою Міністерства, ми отримали майже від всіх регіональних управлінь змістовні відповіді, дозволяє сподіватися, що в цій системі правоохоронних органів розуміння прозорості її діяльності стане запорукою підвищення довіри з боку населення до міліції і тим самим приведе до поліпшення її роботи.

Окремо треба відзначити таблицю видів порушень законності (табл. 4), яку ми отримали від Чернігівського УМВС, за якою дуже добре можна дослідити, які порушення зустрічаються найчастіше, ясно, в якому напрямку слід працювати для їх викорінювання. На жаль, саме УМВС в Чернігівській області про наслідки своєї статистики не повідомляє.

ДОДАТКИ

«30» грудня 2003 р.

№ 274/03

Шановний пане начальнику обласного управління!

Об’єднання громадян «Харківська правозахисна група» (ХПГ), співголовою якого я є, готує аналітичні випуски друкованого органу ХПГ – бюлетеня «Права людини» стосовно становища з правами людини в Україні, зокрема, проблеми законності дій працівників органів МВС. У доповідях Держдепартаменту США про становище з правами людини в Україні за 2000, 2001 та 2002 роки стверджується, на мою думку, помилково, що «міліція й працівники пенітенціарної системи катували й били затриманих і ув’язнених» (переклад з англійської мій). За моїми спостереженнями, свідчення про побиття обвинувачених і засуд­жених працівниками СІЗО та установ виконання покарань доволі рідкі, а свідчення про побиття затриманих працівниками органів дізнання – доволі часті. Відповідно до ст. 40 Конституції України, ст. ст. 28, 29, 32, 33 Закону України «Про інформацію», ст. ст. 34, 35 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» прошу надати письмово такі відомості.

1. Кількість працівників органів внутрішніх справ Вашої області, які були засуджені за статтями 365 та 373 Кримінального кодексу України в 2001 (ст. ст. 166 та 175 в редакції КК 1960 року), 2002 та першій половині 2003 року, якщо факти засудження мали місце – за роками і статтями окремо.

Прошу також надати дані про кількість працівників органів МВС, яких було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за неправомірні дії стосовно затриманих.

2. Кількість скарг на неправомірні дії працівників органів внутрішніх справ Вашої обл., кількість задоволених скарг, кількість працівників, яких було притягнуто до дисциплінарної та кримінальної відповідальності за неправомірні дії в 2001, 2002 та першій половині 2003 року, кількість засуджених.

3. Кількість санкцій, що надані прокурорами відповідно до частини третьої ст. 263 КУАП на адміністративне затримання на строк понад три доби, а також кількість випадків адміністративного затримання, коли прокурору повідомлялось про затримання на строк понад три години. (Відповідно до ст. 263 КУАП «осіб, які порушили правила обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, може бути затримано на строк до трьох годин для складання протоколу, а в необхідних випадках для встановлення особи, проведення медичного огляду, з’ясу­вання обставин придбання вилучених наркотичних засобів і психотропних речовин та їх дослідження – до трьох діб з повідомленням про це письмово прокурора протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання або на строк до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушники не мають документів, що посвідчують їх особу».)

Відповідь на інформаційний запит прошу надіслати за адресою:

61002, Харків, вул. Іванова 27, кв. 4

Захарову Євгенію Юхимовичу.

Заздалегідь вдячний, з повагою

Є.Ю.Захаров,

співголова Харківської правозахисної групи, головний редактор бюлетеня «Права людини», член правління міжнародного товариства «Меморіал»

22.10.2004 р.

№ 165/04

Начальнику УМВСУ у Волинській обл.

Винниченка, 11

м. Луцьк, 43000

Шановний пане начальнику!

Дякуємо за відповідь на мій інформаційний запит, направлений Вам втретє після повідомлення з МВС про те, що Ви нібито не одержували від мене ніяких запитів, хоча надійшли повідомлення, підписані Вашим уповноваженим про одержання цих запитів.

Але мене дуже здивувала відмова у наданні інфор­мації під приводом її конфіденційності за підписом в.о. Начальника першого відділу О.Трохимчука, оскільки Міністерство доручило тим регіональним органам, які не надали відповіді, дати змістовну відповідь на мій запит, про що йдеться у листі МВС, копію якого я надіслав 13.09.2004 р. разом із своїм третім запитом.

Що стосується ст. 30 Закону України «Про інфор­мацію» (з доповненнями 11.05.2004), то п. 4 і 5 ч. 4 цієї статті забороняють відносити до конфіденційної відомості:

«стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень»,

«про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та служ­бових осіб».

А ст. 32 цього закону зобов’язує державні органи надавати інформацію про свою діяльність за запитами громадян.

Слід зазначити, що тільки Ваше управління вважає запитувану інформацію конфіденційною. До речі, на мій запит 2001 року Ваше управління надало змістовну відповідь на всі запитання такого ж характеру.

Тому прошу Вас все ж таки надати інформацію по суті за запитом від 30.12.2003, копію якого знову додаю, або роз’яснити, на якій саме підставі і за чиєю ініціативою знеособлена інформація про порушення законності та прав людини з боку співробітників правоохоронних органів віднесена до конфіденційної.

Відповідь на інформаційний запит прошу надіслати за адресою:

61002, Харків, вул. Іванова, 27, кв. 4

Захарову Євгенію Юхимовичу

Буду дуже вдячний,

Є.Ю.Захаров,

головний редактор бюлетеня «Права людини»,

співголова Харківської правозахисної групи