История, которая произошла с семьей киевлян Олейник — всего лишь еще одна иллюстрация беззащитности граждан Украины не перед судебной властью, а прежде всего перед властью денег. К сожалению, отечественная судебная система, эта третья власть в государстве, которая должна быть первой, абсолютно бессильна перед иной властью – властью коррупции.
Однако, история семьи Олейник поражает своим цинизмом. Власть коррупции не жалеет ни смертельно больных, ни даже мертвых.
Мы не будем пересказывать эту историю, просто процитируем заявление вдовы Валерия Захаровича Олейника в адрес народного депутата Украины Григория Омельченко.
З А Я В А
Шановний Григорій Омеляновичу!
Звертаюся до Вас за допомогою з надією на встановлення справедливості. Рік тому помер мій чоловік, Олійник Валерій Захарович, полковник у відставці органів державної безпеки, який три роки хворів на тяжку онкологічну недугу. В період його хвороби суддя Оболонського райсуду, Дмитренко Галина Михайлівна, винесла стосовно нього рішення, визнавши мого чоловіка винним у справі про нібито неповернення іншому громадянинові – Берзіню В.І. грошей. Насправді все було не так, як позивач намагався зобразити, і мій чоловік абсолютно не винен.
У 1998 р. чоловік після звільнення в запас зі Служби безпеки України працював у фірмі “Рокарс” (була розташована на вул. Леонтовича, 5), керівником якої був Салюк Юрій Вікторович (проживає: 07850, Клавдієво Бородянського району Київської області, вул. І.Франка, буд. 51, т. 8-277-51-439). Одного разу заступник керівника фірми Лещенко Сергій Сергійович (проживає: 04205, м. Київ, Оболонський проспект, 16, кв. 52, т. 419-98-56) привів в кабінет чоловіка свого знайомого Березня В.І., який часто приходив до керівника фірми Салюка і попросив покласти у робочий сейф мого чоловіка на тимчасове зберігання 11700 доларів США. Це були гроші Берзіня, які той отримав від продажу батькової квартири і боявся зберігати вдома. При цьому Лещенко зазначив Берзіню, що мій чоловік є чесною і порядною людиною, якій можна довіряти і не боятися за свої гроші. Берзінь взяв з мого чоловіка розписку, на якій розписався і Лещенко. Невдовзі мій чоловік їхав у відрядження і, не додзвонившись до Берзіня та пам’ятаючи, що гроші останньому можуть знадобитися у будь-який момент, віддав їх керівнику фірми Салюку Ю.В. у присутності його заступників Лещенка С.С., Шведа В.П., Козловського В.П. Згодом Салюк відмовився повертати ці гроші Берзіню, мотивуючи це тим, що останній мав якийсь борг перед ним за попередні роки спільної їхньої роботи. Берзінь звернувся до правоохоронних органів, в результаті винним суддя Дмитренко зробила мого чоловіка, а не справжніх шахраїв.
Суддя наклала арешт на п’яту частину (12 м?) нашої двокімнатної квартири, приватизованої раніше чоловіком, мною, дочкою, сином і онуком. Тепер, живучи всі разом, ми не маємо змоги свою квартиру ні розміняти, ні продати, щоб якось роз’їхатися. Виносячи рішення, суддя Дмитренко Г.М. проігнорувала прохання мого чоловіка запросити на засідання суду свідків Лещенка С.С., Шведа В.П., Козловського В.П., колишніх заступників керівника фірми “Рокарс”, самого Салюка Ю.В., при яких мій чоловік віддавав ці гроші Салюку Ю.В., про що є розписка від останнього (копія додається). Суддя також проігнорувала вимогу мого чоловіка запросити кримінальну справу № 50-2202, порушену раніше слідчим Старокиївського РУ ГУ МВС Марченковим О.І. проти Салюка Ю.В. за шахрайство і передану до райпрокуратури. По тій справі саме Салюк Ю.В. проходив як відповідач. Були також опитані всі вищеназвані свідки. Салюка навіть пізніше було заарештовано на кілька діб, а справу передано в Шевченківський суд. Адвокат Салюка зумів захистити його і шахрая було звільнено від кримінальної відповідальності за амністією через двох неповнолітніх дітей. В той же час заступник прокурора Шевченківського району Ф.В.Олійник у відповіді Берзіню, позивачеві по цій справі, зазначив, що звільнення Салюка від кримінальної відповідальності не позбавляє права потерпілого вимагати відшкодування йому Салюком заподіяної злочином шкоди у порядку цивільного судочинства.
Однак Берзінь замість того, щоб подати цивільний позов до Салюка, подав його до мого чоловіка, який вже перебував на онкологічному лікуванні і не мав ні сил, ні коштів судитися із Салюком. Будучи порядною і законослухняною людиною, він у період між хіміотерапією приходив на кілька засідань суду, намагався добитися справедливості, але натомість був визнаний суддею Дмитренко винним. З рішенням цим він не погодився, писав апеляційну скаргу, та, як виявилося, ніхто і не збирався встановлювати справедливість. Певно, суддю влаштовувало саме це рішення.
Після смерті чоловіка я звернулася з листом до прокурора міста старшого радника юстиції Кузьміна Р.Р. З отриманої відповіді зрозуміла, що скарга переадресована до Оболонської райпрокуратури (копія додається). Там, на жаль, до нашого горя поставилися байдуже і дії судді Дмитренко підтримали. А у відповіді навіть скалькували неправдиві слова із судового рішення, мовляв, оскільки мій чоловік погодився закінчити розгляд справи без дослідження матеріалів кримінальної справи № 50-2202 по обвинуваченню Салюка Ю.В. за ст.143 ч.2 КК України (шахрайство), то суд не досліджував ці матеріали. Насправді мій чоловік не тільки не погодився з цим, а й писав апеляційну скаргу, розплатившись за мито майже всією своєю місячною пенсією. А зайвих грошей не було в сім’ї і потрібно було щоразу збирати кошти на чергову дуже дорогу хіміотерапію. Годі навіть було думати про те, щоб найняти адвоката або ж судитися із Салюком, який на той час спокійно, не боячись нікого, володів кількома автомобілями – іномарками, придбав, яке хотів, житло у Києві, розкішний маєток у Клавдієвому. Це тільки та дещиця, що не сховалася від людського ока. Та Бог йому суддя.
Наприкінці травня цього року я звернулася з листом до Генерального прокурора України Піскуна С.М. Через місяць отримала відповідь з Оболонської райпрокуратури (копія додається), з якої випливає, що знов не взято до уваги кримінальну справу № 50/2202, порушену раніше слідчим Старокиївського РУ ГУ МВС Марченковим О.І. проти Салюка Ю.В. за шахрайство і передану до райпрокуратури, свідчення свідків.
Дуже прошу допомогти встановити справедливість, захистивши тим самим чесне ім’я надзвичайно порядної людини, якою був мій чоловік.
Дякую Вам.
З повагою
член Національної спілки журналістів
України з 1978 року (членський
квиток № 2187) Олійник Р.С.
От себя лишь добавим несколько деталей. Валерий Захарович был вынужден тратить свою небольшую пенсию не на препараты для лечения рака, а на судебную тяжбу с проходимцами. Он был вынужден вместо лечения ходить на судебные заседания. Он очень сильно переживал за судьбу своей семьи. Возможно, если бы не вся эта афера Салюка и Берзиня, он бы поборол болезнь. Но сил бороться на два фронта у него просто не хватило. А что же Салюк? Как это не цинично звучит, сейчас он проповедник в одной из церквей. Проповедует по всему миру высокие моральные принципы. Когда его спрашивают о том, а как же афера с Олейником, он отвечает: «А я покаялся». Вот только покаяние какое-то странное, как и молчание одного известного народного депутата, покровительствующего деятельности этой церкви и этого проповедника. А что же Берзинь? Говорят,подался в медицину. Чуть ли не организовал клинику для лечения детей. Помнит ли он о детях Олейника, вынужденных жить в арестованной квартире?
Вот такая история. Печальная и циничная. Заставляющая сомневаться в принадлежности к роду людскому всех этих салюков и берзиней, вымогающих у смертельно больного человека деньги. Заставляющая сомневаться в судейской чести судьи Дмитренко. Заставляющая задуматься о пороге бесчеловечности, который уже перешло наше общество. О пропасти, в которой мы все оказались.
Инна Осипова, специально для “ОРД”
