Це не помилка. Не пересічних, а саме пересічених всіма, кому не лінь.
Хто я? Я — ніхто. Народ, електорат, бидло, бовдур, дурень, юрба — це в залежності від місця і часу перебування тих, хто мене очолює…
Народ
Я — народ тоді, коли мене закликають віддати моє “верховенство права” у повне відання, володіння і користування обраним начебто мною і начебто добровільно.
Я — народ, коли під час виборів вони запопадливо припрошують мене подати голос, за що обіцяють повернути назад вкрадену у мене кістку. Насправді мій голос їм так потрібний, як п’яте колесо до воза, але поки що депутати розмножуються виборами. Іншого способу система демократії не придумала.
Що скаже цивілізований світ, якщо у нас не буде вистави під назвою “демократичні вибори”?
Тоді їх не пустять туди, де цілий рік літо, де за гроші, відібрані у мене, їх годуватимуть ананасами і рябчиками. А такі милі їхньому серцю і душі “братні” Саратовська губернія чи Сибір опасисте тіло депутата не приваблюють. Одна справа — продавати Україну північній сусідці ( це називається “співпраця на взаємовигідних умовах в Єдиному Економічному Просторі”), і зовсім інша — жити там у приймах. Хто сумнівається, спитайте у Засухи — він взяв на себе обов’язки заступника російського губенатора і, мабуть, обіцяв їх з честю нести. Але нікуди не доніс. Як тільки тут, в Україні, свої повернулися до влади, миттю закинув свою хохляцьку торбу за плечі і поміняв братні обійми на рідні українські пенати. Певне, наше сало з часником таки смачніше за руські щі, в яких Москву видно.
Я — народ, коли вони виборюють собі недоторканість, щоб сховати награбоване під верховний дах імені мене. Погодьтеся, що “народний” звучить краще, ніж “дурний” або “бидло” чи “бовдур” через дефіс до слова “депутат”.
А ще мене називають народом ті недоторкані, які через свою інтелігентність та чисті руки не можуть самі дати в зу…, перепрошую, порушити недоторканість своїх супротивників. Вони кличуть мене на Майдан і просять відстояти на холоді зі снігом та підступним морозом моє право на вибір їх, найкращих, найчесніших і незрадливих. Тоді вони ручкаються і обнімаються зі мною, ніжно і лагідно посміхаються, присягаються у вірності до могили. Та тільки-но стають “вашою превелебністю” (регіональною мовою — “вашим превосходительством”), я знову перетворююсь на юрбу, бидло, бовдурів, дурнів, чия думка нікого не цікавить.
Електорат
Під час чергових виборів мене роздрібнюють на електорат. Електорат — це не весь я, а такий собі більший чи менший кавалочок, вимірюваний відсотками.
Електорат буває різним, як різняться органи людини: голова, шлунок, руки, ноги. От і голосує народ хто чим: хто головою, хто шлунком, хто однією лівою. Це в залежності від того, який для кого орган є найважливішим. Найгірше тим, хто голосує серцем і душею, бо як плюнуть у душу, то дуже болить і витерти той плювок може тільки Бог.
Отже, пане Симоненко і пане Мороз, не кажіть, що за вас проголосував народ — всього-навсього невеличкий електоратик, орган, який небагато важить у моєму організмі. Не скажу, який, самі додумаєте — ви ж розумні??і за мене, бо сьогодні не моє, а ваше зверху. Однак будьте певні: це не той орган, що знаходиться вгорі народного тулуба.
Кого зрадив Мороз?
Та нікого! Якщо хтось не бачив його устремлінь і не чув заяв, то цей “хтось” сліпий і глухий.
А Мороз дуже хотів очолити український народ. Тільки народ чомусь вперто не хотів очолюватись Морозом. Мабуть, ці двоє не зійшлися у поглядах на соціалізм. І не дивно: Мороз жив, а народ існував в умовах більшовицького “розвиненого соціалізму”. А це дві великі різниці, на які пан кандидат у президенти України не зважив чи недалекоглядно зневажив.
Отже, не забажав український народ знову брати на себе соціалістичні зобов’язання. Тоді Олександр Олександрович вирішив, що він цього йому (народу) не подарує. І не подарував. Подорожуючи в європейському напрямі, видивився такий собі тамтешній парламентаризм і зметикував, що народ можна відлучити від процесу обрання глави держави. Слів, щоб прикрити цю політичну авантюру, йому не бракувало, бо він людина освічена і має гарний словниковий запас. От і залунали з парламентської трибуни слова про “конституційну реформу”, про “більш демократичну форму управління державою”, про “структурованість парламентсько-президентської демократії”, про те, що владу не повинен “узурпувати один президент і більшу її (влади) частину треба передати на місця — регіонам”.
З’явився морозівський проект реформи, за яким президент позбавлявся більшості повноважень, на перші ролі виходили голова Верховної Ради і призначений нею прем’єр-міністр. Там, до речі, був пункт про обрання президента не всенародно, а парламентом. Але проштовхнути проект у повноправний Закон не вдавалося. Заважали Морозу двоє: народ зі своїм верховенством права обирати того, хто має владарювати над ним, і Кучма, який не бажав, щоб його президентські права урізали. Спроба прибрати другого за допомогою першого результатів не дала (згадаймо: саме Мороз оприлюднив записи на касетах Мельниченка з компроматом проти Кучми і його оточення). Коли касетний скандал і акції “Кучму — геть!” ні до чого не привели, претендент ще раз упевнився, що ми не в Америці і наш народ не може зіпхнути гаранта з його президентського сідала до закінчення терміну.
Хто нам заважає, той нам допоможе
Як відомо, вода камінь точить, а мороз… О!.. Мороз разом з водою таку тріщину може дати, що вже нічим не склеїш…
Другий президентський термін Кучми добігав кінця, на третій сподівань не було, і він вже не мав заперечень проти реформи, яка урізала права наступника.
Підкласти таку політичну капость було навіть приємно і трохи гасило розбурканий втратою влади гонор. Кучма розвернув свої президентські голоблі на 180 градусів і підпрягся до Мороза: почав агітувати за зміни до Конституції.
На заваді стала третя сила — парламентська фракція “Наша Україна”. У неї був свій лідер і кандидат у президенти — Віктор Ющенко, який не влаштовував жодне з політичних угрупувань Верховної Ради, що стояли на боці Кучми. А “Нашу Україну” (тоді до її складу входили і БЮТівці) не влаштовував задуманий Морозом конституційний переворот, та ще й напередодні чергових виборів президента. Без “Нашої України” дві третини голосів за зміну конституційного ладу не набереш. Довелося Морозу знову йти у списку кандидатів на всенародні вибори.
Але це востаннє, мабуть подумав він, більше я такого не допущу. Після першого туру жодного сумніву щодо того, кому віддати свій електорат, у Мороза не було, і він підставив Ющенку своє соціалістичне плече і політичну підніжку. І не дарма, а по бартеру.
Після другого туру, коли народ збурився проти масових фальсифікацій і двох “Ф”, покладених на його право вибору;
коли над Майданом заспівали Ангели Свободи, Волі, Єднання;
коли в народному серці розцвіли золоті квітки Віри, Надії і Любові — вдарив Мороз…
Олександр Олександрович затиснув свого дорогоцінного кандидата у глухий історичний кут і шантажом виторгував у нього підпис під угодою голосувати (та ще й не як-небудь, а протизаконно — пакетом! ) за його, морозівську, таку недолугу, таку недосконалу (він сам це неодноразово визнавав) конституційну реформу. І Ющенко поставив свій підпис у присутності Кучми, Януковича, Литвина і ще якогось офіційного (чи неофіційного?) чину із Західної Європи.
Оце і була перша зрада! 8 грудня 2004-го року “На??а Україна” в обмін на електорат Мороза і нікчемний закон-одноденку “Про зміни до Закону про вибори…” разом с усіма супротивниками проголосувала за цю реформу пакетом. Мороз поступився тільки одним пунктом: “обрання президента Верховною Радою”, а Ющенко віддав наше з вами верховенство права і більшу частину своїх майбутніх президентських повноважень.
Після того голосування у сесійній залі пролунав обурений голос депутата Юлії Тимошенко. Вона сказала правду, яку ніхто не почув. Принцеса Помаранчевого Майдану заявила про незаконність процедури голосування за зміни до Конституції і пообіцяла звернутись з поданням до Конституційного суду. Але не звернулась.
Зрада ніколи не приходить одна. Почалася ланцюгова реакція, прямо-таки епідемія зрад. Депутати перебігали з однієї фракції до іншої, блоки розпадалися, партії народжувалися — верхи готувалися до виборів за новою пропорційною системою.
На вибори й??ли не поодинці, а дружним хором — партіями. Щоб не загубитися у метровому сувої бюлетеня, кожен лідер чіпляв свій незрівнянний імідж до назви партії. Майже всі вірили, що стоять однією ногою в старому, а другою — в новому парламенті. Залишалася дрібниця — перескочити мізерний трьохвідсотковий бар’єр з наївних віборців, а там…в уяві вже марилися владні мундири.
І навряд чи комусь спадало на думку, що зрада завжди повертається бумерангом до тих, хто зрадив сам…
Як я став Ніким
Тепер не було потреби всім 450 претендентам на “верховні ночви” викаблучуватися в округах та корчити виборцям “гулі-гулі”. Вистачало двійко-трійко
партійних стилістів, щоб пудрити мізки та прикрашати вуха різнокольоровою локшиною. Хижі рибалки-лідери ловили в електоральних водах майже на те саме, що
й раніше: хто — на мову і російську любов, хто — на НАТО, хто — на зниження тарифів і цін, а хто — на прямі антиконституційні заклики зміни державного устрою і мови, громадянства, втрати української незалежності. Вільна Ющенківська демократія все дозволяла: “гав…арітє, что жалаєтє, і можетє по-расейські, єжелі вам какось-такось вдабнєє — хахли паймут, ані у нас учьониє”.
“Коровай, коровай, кого хочеш обирай!” — лунали закличні співаночки з усіх телеканалів. Брехали всі: і оті телеканали, які за гроші і в гонитві за “ексклюзівом” ладні що завгодно і кого завгодно показувати;
і та попса з політичної фабрики зірок, що зветься “Радою” і де викохуються за гроші дурнів та бовдурів українські захребетники.
Парламентська гілка влади остаточно пересікла свій народ і позбавила його будь-яких прав: Права обирати і бути обраним.
А-ну, пересічний громадянине, спробуй без партквитка і великих грошей висунути свою кандидатуру! Ніз-з-з-я! Закон не дозволяє.
Тепер поглянь, кого ти мав право обирати: обирав ти котів в мішках Януковича, Тимошенко, Ющенка, Мороза, Симоненка. Кого вони там понапихують у свої виборні лантухи, електорат не знав і не мав права совати свій народний ніс у їхні депутатські списки. Чи куплялися ті місця, чи зароблялися непосильним служінням лідеру, чи-то віднайшли вони якийсь інший спосіб тестування на відданість батьку, щоб дав ложку і допустив до “общака”- це вже не наша з вами справа. Така реформа. Хіба хтось обирав Азарова або Кушнарьова, або сина Януковича чи авторитетного водія, чи російського зайду з двома паспортами? Чи того бідолашного Калашникова, котрий так невчасно показав люду майбутню політику регіоналів щодо преси? Та й фахівця зі “стрибків вбік і вгору” соціаліста Рудьківського обирали мером Чернігова, а не депутатом.
Висновок: народ не мав права вибору і не обирав депутатів.
Отже, пане голово Верховної Ради, якщо у вас залишилася хоч крихта сумління, внесіть пропозицію прибрати слово “народний” у законі про статус депутата.
Щоб цивілізований світ не запідозрив українский народ у близьких родинних зв’язках з вашими шанованими невідомо ким колегами.
А тепер помилуймося, до чого призвів той морозівський парламентаризм: ще ніколи в Україні Верховна Рада не була такою недолугою і непрофесійною, такою неграмотною і рознузданою, ще ніколи вона так не смішила людей своїми невитриманими юридично законами і постановами. Одна липнева постанова про відміну лютневої відставки уряду чого варта!
І вже зовсім збиває з ніг заборона обраному нарешті Конституційному суду розглядати отой сумнозвісний закон і приймати рішення по внесених у грудні 2004-го року змінах до Конституції. Майже біблійна заповідь, тільки з погрозою: не судіть, бо судимі будете!
Народ не має права відкликати депутатів, позбавляти їх мандатів, давати накази. Це називається “відсутністю механізму впливу”. Немає у народу впливу на цих списочних обранців. Аніякісінького! Не ми їх туди посадили, не нам і звільняти.
До кого тепер може звернутися виборець з конкретного виборчого округу? А ні до кого! Ніхто з них не зобов’язаний приїжджати у якийсь там округ і звітувати чи вислуховувати скарги, побажання, пропозиції населення.
На всіх язиках все мовчить, бо благодєнствує
Чому ніхто не квапився розтлумачити народу, яку страшну загрозу для нього і для держави несе в собі та реформа? Боялися чергового Майдану? Та ні. Скоріше за все перед виборами політики страшилися одне одного. Нова система виборів і наявність пузатих гаманців спростили і полегшили потрапляння в парламент ( це вам не боротьба сам на сам з мажоритарним округом!). І майбутня фактично необмежена влада манила принадами і привілеями елітного життя. Тому рішення не чіпати незаконно змінену Конституцію влаштовувало всіх. Всіх, окрім президента. А щоб президенту не закортіло позиватися чи звертатися за тлумаченнями до суду, то Верховна Рада надовго позбавила Україну Конституційного суду, не обравши парламентської частини суддів і не привівши тих, що були, до присяги.
Якби було все чесно та законно, чого б їм боятися того суду? Але ж бояться! Бо знають, чиє право з’їли…
Вся влада радам!
Отже, про істинний зміст реформи народ не знав. Щоправда, пролунало якось в ефірі одиноке висловлювання про необхідність референдуму, себто про те, що варто було б спитати у народу, чи хоче він зміни конституційного ладу в країні. На це Мороз як завжди чемно і тихо відповів, що, мовляв, в цьому немає потреби, та й Конституцією таке не передбачено.
Не передбачено! Конституцією, яка проголошує верховенство права народу, не передбачено його право! А голосування тишком-ниш?ком за не підготовлений як слід, без будь-якого юридичного підгрунтя, проект, та ще й в обозі з іншим документом, чим передбачено? Історичною необхідністю знову передати всю владу радам? Ми вже таке пережили — понад 70 років під цим гаслом “процвітали”.
Порушувала Верховна Рада Закон? Звичайно порушувала і порушує. Та хто ж їй суддя? Президент неодноразово звертався з вимогою відновити роботу Конституційного суду. Та хто він такий, щоб його слухати? Він тепер навіть не гілка, а такий собі відгалузочок української влади.
Зате парламент що хоче, те й робить: хоче — приймає постанову, хоче — скасовує; хоче — на дудках виграє або включає сирени прямо у сесійній залі; псує імідж окремим своїм членам: хто — лівою, хто — правою (в залежності від політичної орієнтації). Їм, політикам, можна все, чого не можна порядним законослухняним громадянам: ламати громадське майно, закликати до заколоту, обсвистувати, обзиватися, лаятися, голосувати одному за десятьох, забороняти судити, лікувати, будувати, вчити.
Буржуїни всіх регіонів, єднайтеся!
За 15 років люди звикли не звертати уваги на парламентські клоунади, навчилися викручуватися і обминати недолугі закони. Верховна ? ада вже давно втратила народну довіру — гірше ставлення у населення, мабуть, тільки до телереклами. Можна було б і далі виключити її з життя, як вимикаємо телевізор, коли починається рекламний блок, якби вона, незаконно змінивши Конституцію, не привела до влади дикий капітал.
Представники цього капіталу не мають національного інтересу і національних ознак: ані мови, ані патріотизму. Вони не вболівають за Україну, бо не збираються тут жити. Пограбують, вивезуть через офшори, що не встигнуть — за безцінь продадуть братським одномовним капіталістам; сплюндрують наші святині у ненависті до всього українського і майнуть туди, де все включено за наші гроші. На те їм, а не нам, (ми нікуди не збираємося тікати) і потрібне подвійне чи потрійне громадянство; тому і прагнуть вони зробити свою мову державною, для зручності власної і хазяїв-партнерів, бо де ви бачили, щоб грабіжник підлаштовувався під того, кого він грабує? І електорат на це збурюють — завжди знайдуться ті, кому ліньки або не до снаги вивчити мову держави, в якій живуть.
Звісно, все це треба робити під розмальованою вивіскою. Ато ще об’являть персоною нон грата, і буде, як у нашому українському прислів’ї: за кордоном гаманець, а в Києві дядько. Отож і складають універсали про якесь там об’єднання Заходу і Сходу і прикривають тим фіговим листком свої справжні наміри.
Яке об’єднання? Коли б нам трохи менше пощастило і не було Януковича та Кушнарьова, то ми б і не знали, що роз’єднані. Насправді ті гасла потрібні, щоб під їхнім прикриттям гроші зі Львова чи ? івного перегнати у Донецьк або в Луганськ за вугілля, яке втричі дорожче польського. І мета, начебто, шляхетна — підтримати власного виробника. Тільки ніхто не називає прізвище того виробника, у чиїй кишені осяде надприбуток.
Те ж саме із заборгованою шахтарям заробітною платою. Хто заборгував? Звичайно не держава, а конкретний власник копальні. Та пан Азаров уже розпорядився виплатити борг з нашого загального, зібраного з податків усіх українців, бюджету.
Нехай мешканці Дніпропетровська, Донецька, Харькова і Кривого Рогу спитають депутатів своїх регіональних рад, за яких проголосували, кому продані їхні міські газові мережі. Якщо отримають відповідь, то дізнаються, чому їм відключили гарячу воду відразу, як тільки просохли печатки на угодах про оборудки.
Бо ті хлопці прийшли набивати кишені, а не мити в борг грішні тіла таких рідних російськомовних громадян.
Коли поповзе задумана бізнесова “бліцкріг” по газових трубах зі сходу на захід, то це нас точно об’єднає, і мова не завадить. Не буде різниці між тим, що на сході відключили “горячую”, а на заході — “гарячу” воду.
Отак проявляється на практиці той “Єдиний Економічний Простір”, куди нас так завзято штовхають посадовці від партії регіонів, комуністів і соціалістів -по-новомодному: “КОАЛІЦІЯ”.
І за словами “потепління російсько-українських відносин” шукайте не слов’янську любов і дружбу, а конкретні комерційні сліди.
Ах, де нам взять такого батька?!
Мимоволі позаздриш білорусам, що є у них бацька Лукашенко, справжній патріот. Що б там не казали про нього, а він таки не дав розграбувати свою країну.
Його облаяний всіма демократами авторитаризм став перепоною дикому капіталу та народженню олігархії. Вистачило у нього і політичної волі, щоб “перетрахнути” парламент, зробити його слухняним на користь власній державі. Зумів він і з добросусідських зносин із Росією видобути зиск для Біларусі.
Поки великий брат обмінював дешевий газ та інші привілеї на білоруську любов і дружбу, хитрий Лукашенко виконував програму переоснащення своїх підприємств, введення нових технологій, підвищував якість товарів. Зараз ми наочно переконуємося у своїх українських “супер-гіпермаркетах”, що він досяг мети: білоруські вироби успі??но конкурують із закордонними. А тепер він дав “зелене світло” малому і середньому бізнесу. І все у нього по-хазяйські, до ладу. Через Біларусь гроші в офшори не загониш, бо перекрив бацька цей шлях великим податком.
От би нам такого батька-патріота, щоб спас нашу матінку Україну. А може діти спроможуться? ПО? А!
А тепер повернемося до нашого героя, чи антигероя, — це в залежності від оцінки його “історичних” вчинків.
Мороз сказав — Мороз зробив
Помиляються ті політичні партнери, які не віддають йому належне, бо він сам візьме.
Сказав Мороз, що треба дати регіонам побільше влади — і дав. Для цього і новий закон про місцеве самоврядування не довелося терміново писати. Достатньо було поміняти політичну орієнтацію із жовтогарячої на голубу. Р егіони, точніше регіонали, теж не чекали нового закону, швиденько схопили владу і почали видавати нові беспрецедентні акти антиконституційного характеру і міжнародного масштабу.
Так на сході з’явилися регіональна мова і території без НАТО. Не сховається тепер натівський вояк за териконом і не випливе із кущів підводний човен НАТО в степи України — сільради і райради стоять на сторожі і пошлють їх чистісінькою регіональною мовою куди треба. А в Криму пенсіонерка баба Рая з кількома десятками підгодованих хазяями соратників подолала весь “агресивний” блок відразу — всі натівські кораблі з гуманітарним вантажем для українського війська прогнала.
Чи не позичити нам ту бабу Раю Путіну? Та з її допомогою він вмить покінчить з усіма терористами і забуде, як виглядав Бен Ладен. Друга мета Мороза поки що не досягнута. Він ще не доконав остаточно Конституцію. Для цього необхідна конституційна більшість коаліційних штиків. Як тільки вступить фракція “Наша Україна” в шроку коаліцію і буде в ній понад 300 депутатів, згвалтування Основного Закону відбудеться. Тому й припрошують “нашоукраїнців” до почесних коаліційних лав.
Отже, єдиний шанс не дати парламенту скасувати всенародне обрання президента, остаточно урізати його владні повноваження і перетворити на немічний символ на зразок англійської королеви; нанести удар по українській мові введенням другої державної, — це ні за яких умов не вступати до тієї коаліції і не утворювати “ШирКу”, як влучно вже обізвав її народ.
Якщо ж таке “братання” станеться, то можна буде впевнено сказати про змову національної буржуазії з антинаціональною. Тоді в Україні настане довгий зимний, тобто, морозний період.
А хто не згоден, отримає імпічментом по одному місцю…
Ще нам, браття українці, посміхнеться доля. Обов’язково посміхнеться! Посміхнеться, як тільки ми посміємося з себе і висміємо ворогів на??их. Бо не переміг Мороз народ. Не голосував народ за нього і не очолив він нас. Очолив отих списочників, які осіли у Верховній Раді, то хай тішаться чи зловтішається тим. А ми поки що помолимося.
Отче наш, що єси на небесах!
Благослови недоторканих ворогів наших, що ненавидять нас, проклинають нас і глумляться з нас. Дай їм хліба насущного з наших рук стільки, скільки вони хочуть, хай подав…лять вони жагу свою і голод свій вгамують; дай їм благодєнствія і добра нашого в кожну руку та у вуста їхні, а нам смирення і покори порадіти, що мають вони важку ношу, а наші торби порожні та легкі, а вуста вільні.
І не введи нас у спокусу скласти п’ять пальців і перехрестити їх всіма відразу, але визволи від лукавих.
Амінь!
Іванна ГЕДЗЬ.
м. Чернігів.
