10 листопада 2006 року заступникові Генерального прокурора України Ренату Кузьміну та його двоюрідним братам Рафаелю й Костянтину випала нагода підняти по чарчині у вузькому родинному колі. Щоправда, згідно з законами шаріату, брати-прокурори мають вечеряти виключно всухом’ятку, але таке свято, таке свято… Ще б пак: саме три роки тому, 10 листопада 2003 року, прізвище Кузьміних вперше перетнуло кордони Донецької області й вся Україна довідалася про банду прокурорів з шахтарського краю, що кинули за ґрати підполковника міліції у відставці Михайла Халаджі.
У камері Донецького ізолятора тимчасового тримання Михайло Олександрович пробув не довго. Через неймовірний ґвалт, що здійнявся в пресі, прокуратурі довелося через два дні відпускати пенсіонера МВС на волю. Втім, Халаджі в боргу не залишився й за кілька місяців по тому, у 2004 році, тижневик „Свобода” надрукував його спогади про вимушене знайомство з методами роботи Кузьміних під назвою „Под покровом „Девы Мари”. Спомини ці передруковувалися потім неодноразово, один з передруків – у донецькій газеті „Остров” – спричинив навіть судовий позов ображених „героїв” мемуарів до їхнього автора. Втім, судовий процес Михайло Олександрович виграв. То ж читайте й насолоджуйтеся…
Жанр мемуаристики — частинка не стільки літератури, скільки історіографії. Газетна стаття, як метелик-одноденка, уходить у небуття через день після своєї появи. І якщо журналістові не відріжуть голову, чи навряд хтось пам’ятатиме, що саме рік-два-три тому писала якась акула пера чи гієна клавіатури. Праця журналіста приречена на забуття самою своєю сутністю, і лише мемуарист може розраховувати на людську пам’ять. Бо мемуари – це залицяння до наймудрішої жінки, ім’я якій Історія.
Попри суб’єктивність (так і хочеться написати „об’єктивну суб’єктивність”, бо наявність авторського погляду вимагають самі канони жанру) будь-яких мемуарів, саме вони слугують дзеркалом для тітоньки Історії, відбиваючи епоху, наче та крапля води, що віддзеркалює ціле море. Сюжет спогадів Халаджі – суцільна фантасмагорія. Прокуратура Донецької області будує церкву, а при ній торговельний заклад, який обслуговує „Компанія „Свята Діва Марія”. Де, в якій ще країні Європи могло трапитися подібне? Кафка кусає лікті й картає себе за невибагливість фантазії…
З моменту першого виходу в світ спогадів Михайла Халаджі сплинуло вже чимало часу. Персонажі оповідань поміняли хто посаду, хто прізвище. Хтось пішов у Генеральну прокуратуру, а хтось і на лаву підсудних. Та й сам автор мемуарів вже не може підписуватися як „колишній міліціонер” – пенсіонер МВС після тріумфального вироку Апеляційного суду Донецької області та офіційного визнання, що кримінальна справа щодо нього була сфальсифікована в органах прокуратури, отримав запрошення повернутися на государеву службу. Халаджі довго вагався, все рахував, чи не програє він у пенсії, і задавався запитанням, а навіщо воно йому треба? Та, урешті-решт, піддався умовлянням автора цих рядків і з березня 2006 року очолює відділ проходження служби Управління кадрів УМВС України в Донецькій області. Сидить собі жива легенда в маленькому кабінетику й виписує нагородні посвідчення. Іншої роботи польові командири Майдану для нього не знайшли.
Одним словом, „чергове перевидання” міліцейських мемуарів вимагало докладного коментарю. До того ж три роки тому, пишучи свої спогади, Михайло Халаджі не торкнувся багатьох „підводних каменів” і просто цікавих історій, що супроводжували скандал навколо прокурорсько-церковної фірми. Бо ті цікавинки належали до біографії іншої людини – автора цих рядків, якого журналістська доля звела в 2003 році з відставним донецьким міліціонером. І з тих пір не розлучає. То ж дозвольте, шановний читачу, на правах учасника подій вставити й свої п’ять копійок.
Братки по розуму
Звісно, тим беззаконням, яке коїлося й коїться на теренах Донецької області, чи навряд когось здивуєш. Але тут випадок був особливим: на тюремні нари Михайло Олександрович потрапив через власне інтерв’ю, яке дав авторові цих рядків. Те інтерв’ю було вміщено в статті “В краю непуганых прокуроров”, яка спочатку вийшла в донецькій газеті „Остров” та Інтернет-виданні „Україна кримінальна”, згодом була передрукована багатьма виданнями, а йшлося в ній про кримінальний бізнес осіб з найближчого оточення тодішнього кандидата на посаду Генерального прокурора України – віце-спікера Верховної Ради Геннадія Васильєва. Точніше – про „богоугодну діяльність” середнього з братів Кузьміних, Рафаеля Ізмаїловича, який довгі роки приглядав за бізнесом Васильєва, мандруючи по установах разом з босом (прокуратура Донецької області – Верховна Рада України – прокуратура Донецької області – Генеральна прокуратура України). Та стаття завершувала трилогію (перші дві частини – „Прокурор милістю божою” та „Христопродавці з прокуратури” надрукував влітку-восени 2003 року очолюваний Юрієм Луценком тижневик „Грані-плюс”) про те, як колишній прокурор Донецької області Васильєв спорудив для свого духівника отця Дмитрія в Калінінському районі м. Донецька (на кордоні з сусідньою Макіївкою) церкву Покрова Пресвятої Богородиці. А при церкві – ринок. „Смотрящім” по ринку Васильєв поставив свого помічника Рафаеля Кузьміна. Юридичний, так би мовити, супровід богоугодного започаткування здійснювали Ренат Кузмін (прокурор м.Макіївка Донецької області, згодом – заступник прокурора Донецької області) та Костянтин Кузьмін (з кінця 2003 року — прокурор Калінінського району м.Донецька). Будівництво й експлуатація біляцеркового ринку була доручена Товариству з обмеженою відповідальністю під назвою – прошу встати – „Компанія „Свята Діва Марія”.
Правоохоронці Донецька ще досі пригадують отця Дмитрія (в миру – Дмитра Гапонова), який за Васильєвської доби був неодмінною фігурою в президії кожного урочистого засідання чи святкових зборів працівників прокуратури Донецької області. Пригадують також і його сина Романа, що допомагав батькові причащати духовних чад на чолі з Геннадієм Андрійовичем. Того самого Романа Гапонова, який був затриманий міліцією за підозрою в грабежі і відпущений на волю на вимогу прокуратури.
Під стать духівнику Васильєва були й керівники „Компанії „Свята Діва Марія”. Президент Компанії Носатов Ігор Олександрович, який представлявся консультантом Васильєва з економічних питань, у 1995 році перевірявся Донецьким УБОЗом на причетність до вбивства таких собі Галушкіна й Лаврова. У 1997 – на предмет причетності до незаконного обігу зброї. Зрозуміло, що наслідки перевірки „консультанта” були такими ж, як і затримання Романа Гапонова. Нині Носатов змінив прізвище на Покровський і з серпня 2005 року перебуває „в бігах”, оголошений у розшук Генеральною прокуратурою України.
Не менш колоритною персоною є другий засновник „Компанії „Свята Діва Марія”, молодший брат Ігоря Носатова, Сергій Олександрович, який у 1998 році начебто був засуджений Центрально-міським судом м.Макіївка за несплату податків за ст. 148-2 КК України (у попередній редакції). Пишемо „начебто”, оскільки у 1999 році архів суду згорів. При чому згорів так, що одночасно з Інформаційного центру МВС зникло багато облікових карток, що заводилися на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності. Через таку непересічну подію до Макіївки прибув тодішній Голова Верховного Суду України Віталій Бойко, який на власні очі переконався, що архів палили навмисно – витягуючи справи й обливаючи їх бензином. Звісно, Носатов-молодший до підпалення судового архіву відношення не має. Принаймні, легенда стверджує, що з подробицями злочину дуже добре обізнані інші особи — колишній прокурор м.Макіївка Ренат Кузьмін та колишній мер міста Василь Джарти. Втім, легендам ми не віримо й тому категорично відкидаємо навіть думку про те, що Вася Джарти, перед тим, як піти бригадним у „Люкс”, був засуджений Центрально-міським судом м.Макіївка до 6 років позбавлення волі за ст. 144 КК України (все в тій же пріснопам’ятній редакції 1960р), що передбачала відповідальність за рекет. А тим більше не віримо ми підступним пліткам про те, що картки спецперевірки вилучалися з Інформаційного центру за вказівкою нинішнього заступника Міністра внутрішніх справ пана Рудика. Брехня все це! Спростуємо заодно й ще одну легенду – про те, як Рудик у 2002 році начебто вилучив з картотеки ІЦ Управління МВС України в Донецькій області дані спецперевірки щодо судимостей громадянина Януковича Віктора Федоровича. Боже борони! По-перше, картотека була „почищена” в 1997 році, а, по-друге, зовсім не Рудиком, а його колишньою підлеглою Наталією К., у сейфі якої ці картки, дійсно, зберігалися до 2002 року. Щоправда, пані Наталія могла подібне вчинити лише за прямим наказом Рудика, але то таке…
Ну й нарешті третій засновник фірми, він же – Генеральний директор, В’ячеслав Михайлович Борлов. Нічим особливим не відзначився, окрім того, що влітку 2005 року два місяці дивився на світ Божий через заґратоване вікно камери СІЗО №13. І може, навіть, перестукувався з іншим донецьким „в’язнем сумління” Борисом Колесниковим. Нині Борлова можна побачити на лаві підсудних у Петровському районному суді м.Донецька, де він обвинувачується в скоєнні посадових злочинів.
Короткий опис керівництва „Компанії „Свята Діва Марія” буде неповним без згадування прокурорської династії Кузьміних. На початку 90-х років минулого століття пекуче бажання стати народним депутатом привело прокурора Донецької області Геннадія Васильєва на обласне телебачення. Редактор телепрограм – енергійна та пробивна Федора Анатоліївна Кузьміна – дуже швидко стала не тільки головним іміджмейкером Геннадія Андрійовича, але й своєрідним „відділом кадрів” при майбутньому Генпрокурорі. Спочатку був працевлаштований син Федори Анатоліївни – нинішній заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін, який до знайомства Васильєва з Федорою Анатоліївною трудився юрисконсультом Донецького виробничо-торговельного трикотажного об’єднання . А згодом отримали прокурорські посади й його двоюрідні брати Рафаель і Костянтин. Втім, в органах прокуратури Рафаель попервах прослужив недовго, оскільки в 1994 року, перебуваючи на посаді помічника прокурора Київського району м.Донецька, був затриманий при одержанні хабара з рук двох міліціонерів – співробітників Державної служби охорони. Від неминучої тюрми Рафаеля Ізмаїловича врятував тоді прокурор Донецької області Геннадій Васильєв, який дав вказівку начальнику слідчого управління обласної прокуратури відпустити племінника Федори Анатоліївни. Щоправда, з органів прокуратури Кузьміну-середньому довелося після тієї історії піти. Але ненадовго. Влітку 1997 року Рафаель Ізмаїлович знову примірив прокурорські погони на посаді помічника прокурора Донецької області Васильєва. Після того, як Васильєв, насидівшися в кріслі обласного прокурора, зосередився на депутатській роботі, Рафаель Ізмаїлович набув чин помічника народного депутата Васильєва з тими ж самими обов’язками „смотрящего” по бізнесу. Потім було пришестя Васильєва на посаду Генерального прокурора України з призначенням Рафаеля Кузміна заступником прокурора Донецької області. Але безглузде затримання Халаджі та скандал навколо Компанії „Свята Діва Марія” настільки розлютили Геннадія Андрійовича бездарністю виконавців, що Рафаель Кузьмін був переведений до Києва зі значним пониженням у посаді – старшим помічником Генерального прокурора України.
Що ж стосується наймолодшого з Кузьміних, Костянтина, то він ще мало чим уславився. Ну, хіба, тим, що за часи Генпрокурора Васильєва став самим молодим районним прокурором в Україні. А також знаменитою бійкою в Донецькому ресторані „Околиця”.
Назва цього ресторану, що в Калінінському районі Донецька, з пошаною згадується мешканцями шахтарської столиці не стільки через вишуканість кухні, скільки завдяки прізвищу свого власника, Юрія Рубана, широко відомому у вузьких колах правоохоронців. До речі, після створення „антикризової коаліції” пан Рубан (як і Мішаня Косой, Узбек та інші донецькі персонажі) тріумфально повернувся до Донецька після довготривалого закордонного відрядження й тепер активно розвиває ледь не втрачені через „помаранчевих мавп” бізнес-проекти. Так ось, невдовзі після призначення Костика Кузьміна прокурором Калінінського району, на початку 2004 року, брати по розуму вирішили зібратися в родинному колі після вечірнього намазу. Куди піти – довго не вирішували й проти Костіної пропозиції „відтягнутися” в „Околиці” не заперечували. У ресторані брати хильнули зайвого, пішли родинні разбірки, слово за слово, х..єм по столу – одним словом, почався мордобій. Оскільки фізіономію Рената Равелійовича, як відомо, і за три дні важко … е-е-е… ну, скажімо так, загримувати, то вона, кажуть, постраждала найбільше. Плюс перебитий посуд і поламані меблі. А в принципі – вони, Кузьміни, тихі. Коли тверезі.
Втім, заради справедливості треба зазначити, що з квітня 2005 року брати Кузьміни порвали всі бізнес-контакти з Васильєвим і нині ревно обслуговують мера Києва Леоніда Черновецького. Ну й правильно: не одному ж Васильєву прокурорським рекетом промишляти.
Володимир Бойко
(далі буде)
