Почалося все це після парламентських виборів 2002 року. На протипрезидентські акції у Київ їхали представники різних партій. Діставались столиці хто як, зате потім зливалися у єдину колону. То треба було бачити! Море різнокольорових прапорв, гасел, вулиці зайняті людьми від краю до краю, а на тротуарах – поліціянти. Чи то нас охороняли, а чи столицю стерегли… І такі ми тоді були впевнені, що подолаємо кучмівську владу, що жити краще стане, бо пліч-о-пліч ішли тоді колони оунівців і комуністів, давніх ворогів, це вже пізніше почали вони знову відстоювати свої політичні ідеали.
А на Співоче поле, коли Ющенко йшов у Президенти, їхали як на свято. Зїхались ми з різних сіл в райцентр: хто на рейсовий автобус устиг, хто — на таксі, а як була велика група – буса присилали. З «вузликами» кожен, бо в дорозі ж поїсти треба. Приїхали до штабу нашоукраїнського, а нам кажуть, що автобуси даїшники не випускають, треба йти на вокзал. Ми й пішли. Закупили квитки на два рейси і поїхали. Ці ж автобуси нас там ждали і назад привезли. Їдемо, хто дрімає, хто газету читає чи анекдоти розказує – весело. Даїшники нас не спиняють, бо спереду трафарет рейсовий, все законно. За кілометрів скількись там зупинилися, розбіглися на хвилину по кущах і знову в дорогу. Настрій піднесений! Хоч удома й городи, й худоба ждали наші руки – не до них було, ми робили революцію. А вертались назад, то зупинились у лісі, діставали з вузликів хліб, сало, навіть чверточку собі дозволили. Ну, а коли результати голосування попідбивали і в штаб звезли, раділи як діти: ми перемогли. А вранці перші машини (бо автобуси ще не давали) пішли на Київ, на Майдан. Телефони у штабі не вгавали – люди просилися туди, в саме серце революції. Не повіриш, але така була обстановка, що її треба пережити, бо словами не розкажеш. Хто в Київ їхав, хто в місті розбивав палатки біля мерії, мітинги проходили і під снігом і в погожий час. Двері ледь встигали впускати й випускати людей — так ішли в штаб. Хто хотів більше дізнатися про новини, бо вже не вірили ні телевізору, ні радіо. Хто записувався їхати на Майдан. Хто приносив бульбу, сало, консервацію. Продукти теж вантажили в автобус і везли на Майдан.
І знаєш що найсмішніше в усій цій історії було? Як зібралися їхати на інавгурацію Президента, то даїшники приїхали нас супроводжувати. Ті самі, які не випускали раніше автобуси в рейси, які зупиняли нас на півдорозі і завертали або висаджували – робили все, що могли, аби не пустити людей в столицю. Ми їм тоді видали все, що думали. Їдемо, а на межі районів нас передають з рук в руки – красота, екскорт на вищому рівні.
Отак ми свого добивалися, так революцію робили. Як не було важко, але раділи, що ми – сила, що народ вкраїнський – могутній, і що правда – восторжествує.
Учасниця «ОРД» «Вощилиха»
