Звідкіля беруться менти
У автора цих рядків є добрий знайомий — колишній бандит, юнацькі роки якого пройшли в бригаді одного київського „авторитета”. „Авторитета” грохнули, бригада розпалася, їсти щось треба, і пішов той знайомець вчитися – на міліціонера. Вступні іспити коштували йому кругленьку суму, але міліцейська „корочка” була того варта. Зараз цей знайомий – чимале цабе в податковій міліції. При зустрічах любить під чарочку пригадувати свою бурхливу молодість і лише дивується, чому зразу не пішов в правоохоронці. Тим більше, що різниці між бригадою та податковою міліцією нема майже ніякої, та й методи роботи практично ідентичні. Хіба що при вимаганні грошових знаків не застосовується паяльник.
Втім, прискіпливий читач, ставши в позу Станіславського з його сакраментальним „Не вірю!”, напевно запевнятиме, що подібні історії не є характерними. І, взагалі, одна справа – податкова міліція, а зовсім інше – кримінальний розшук чи служба по боротьбі з організованою злочинністю. Тож оповімо історію достеменно характерну. Принаймні – дя донецької міліції. Але спочатку – розлога, але неминуча передмова.
Їхня служба небезпечна і важка…
26 вересня 2003 року Генеральна прокуратура устами заступника Генпрокурора Віктора Шокіна оголосила про чергове розкриття одного з найрезонансніших злочинів незалежної України — вбивства слов’янського журналіста Ігоря Александрова. Впродовж двох років слідство наполягало на тому, що насправді вбивство вже розкрито й Александрова позбавив життя сухотний бомж Юрій Вередюк. І тут – такий карамболь.
Прізвища підозрюваних не називалися, але Шокін розповів, що вбивць було двоє, били вони Александрова одночасно двома бітами й що робили це виключно з корисливого мотиву – замовником вбивства виступив слов’янський підприємець Олександр Рибак, який передав кілерам через свого брата Дмитра винагороду в 4 тисячі доларів США.
Довідатися прізвища й домашні адреси затриманих було справою техніки – як жартують у Головному слідчому управлінні Генпрокуратури, слідчий Олександр Каліфіцький, у провадженні якого перебувала „справа Александрова”, за сто баксів не те що таємницю слідства продасть, а собаку трахне. То ж через день автор вже був у Слов’янську. А ще за кілька днів у тижневику „Свобода” та на сайті „України кримінальна” з’явилася стаття „Нові вередюки” http://www.cripo.com.ua/index.php?sect_id=5&aid=1563 .
Поспішність, з якою Шокін виліз перед пресою (на четвертий день після офіційного затримання підозрюваних) пояснювалася тими хмарами, що скупчилися над головою тодішнього Генерального прокурора України Святослава Піскуна. Щоби не повторюватися, процитуємо себе, коханого:
„Але на початку вересня погіршується політична погода для Генерального прокурора. Різка критика його діяльності з боку не тільки опозиції, але й наближених до Президента кіл, реальна загроза позбутися крісла (і навіть, як стверджував народний депутат Турчинов – перспектива опинитися за ґратами через неймовірну корумпованість усього апарату ГПУ), примушують С.Піскуна робити певні кроки на свій захист. Найкращим захистом, беззастережно, є розкриття якогось резонансного злочину – вбивства Гонгадзе або Александрова – з числа тих, що перебувають під прискіпливою увагою Ради Європи, оскільки у випадку подальших “наїздів” на Генпрокурора завжди можна буде сказати, що то є помста за сумлінну роботу. Але заява про завершення слідства в “справі Гонгадзе” з огляду на наявність “записів Мельниченка” за нині діючого Президента неможлива. Залишається другий варіант, який тим більше прийнятний для Адміністрації Президента, що не в дуже красивому світлі виставляє чинного прем’єр-міністра, за часи губернаторства якого й був вбитий слов’янський журналіст.
Ще на початку вересня, перебуваючи в Бішкеку, Генпрокурор заявляв: “Вередюк був не один”. Але повернувшися до Києва, зрозумів, що й надалі смішити народ розповідями про бомжа-вбивцю та його напарника Ігоря Благова досить ризиковано. Одначе для рапортування про розкриття вбивства потрібно було пред’явити громадськості не тільки замовника (з ним якраз питань не було – про Олександра Рибака, як ймовірного замовника вбивства, неодноразово писалося в пресі), але ще й безпосередніх виконавців. І тут були два варіанти – або шукати справжніх вбивць, або хапати невинувату людину, на яку можна повісити вбивство, кидати її до камери, проводити цілодобові допити в протигазі, доки остаточно залякана жертва погодиться взяти на себе чужу провину. А якщо не погодиться – також не біда, у Таращанському лісі ям достатньо.”
У Слов’янську за лічені години вдалося встановити, що Олександр Онишко й Руслан Турсунов, обвинувачені у вбивстві Александрова, ніяких чотирьох тисяч доларів винагороди ніколи не отримували. І, взагалі, мали алібі. Зокрема, Онишко познайомився з Дмитром Рибаком лише через два роки після вбивства. Що стосується Турсунова, то він незадовго до нападу на журналіста переніс важку операцію й не міг махати бітами просто фізично. Також з’ясувалося, що Онишко й Турсунов були затримані не 22 вересня 2003 року, як стверджував Шокін і як зазначено в матеріалах справи, а на тиждень раніше. Впродовж цього тижня хлопців нещадно катували, примушуючи підписатися під потрібними Каліфіцькому протоколами допиту.
До того ж і Каліфицький, і його шеф Микола Дробиняк мали стійку репутацію слідчих-фальсифікаторів. Нагадаємо лише, що саме зусиллями групи Дробиняка були „розкриті” вбивства Вадима Гетьмана, Євгена Щербаня та Ахатя Брагіна. До речі, під час виборчої кампанії 2004 року кандидат у президенти Віктор Ющенко обіцявся у випадку обрання на найвищу державну посаду розповісти народові правду про смерть свого вчителя Вадима Гетьмана. А у виданій недавно книзі спогадів „После Майдана”, екс-Президент України Леонід Кучма бідкається, що „…насколько мне известно, последние два года делом об убийстве Гетьмана и всеми сопутствующими обстоятельствами украинские правоохранительные органы, по существу, не занимаются… Не слышно, например, о серьезных журналистских расследованиях. Это все очень странно. Человек-то был известный, народный депутат, председатель Национального банка. Одно название этого учреждения и этой должности говорит само за себя. Но, кажется, не тем, кто должен заниматься одним из резонансных убийств в Украине”. Мабуть, Віктору Андрійовичу та Леоніду Даниловичу не доповіли, що Дробиняком і Ко таке слідство було проведено і бозна коли набув чинності судовий вирок, яким так званий „вбивця” засуджений до довічного ув’язнення. При цьому Дробиняк разом з підлеглими достеменно „встановив”, що замовником злочину був Павло Лазаренко.
Як розповідали знайомі працівники Генпрокуратури, після опублікування „Нових вередюків” Каліфіцький привселюдно посилав усілякі прокляття на мою голову й навіть кинувся вилучати з Донецької обласної клінічної лікарні медичну картку Турсунова. Але копія картки вже була в мене і Каліфіцькому нічого не залишалося, як лише заново пред’являти обвинувачення. Зокрема, довелося знімати корисливий мотив й викреслювати з матеріалів слідства всі згадки про начебто отримані вбивцями 4 тисячі доларів. А також міняти роль Турсунова. За новою версією хворий Руслан лише „стояв на стрьомі”, а вбивав журналіста один Онишко. Двома бітами одночасно…
Сплинуло два роки, і на початку 2005-го, коли брати Рибаки, Турсунов і Онишко перебували на лаві підсудних, на стіл щойно призначеним Міністру внутрішніх справ України Юрію Луценку та Голові служби безпеки України Олександру Турчинову була покладена оперативна інформація про те, що організаторами й виконавцями вбивства насправді були зовсім інші люди. Керівникам правоохоронних відомств було повідомлено, що замовником вбивства начебто виступив тодішній донецький губернатор Віктор Янукович, якому прокурор області Віктор Пшонка поскаржився, що Александров публічно „поливає брудом” його сина Артема – заступника прокурора м.Краматорськ. Янукович, якому набридли скарги на журналіста, буцімто в серцях наказав Малишеву провчити Александрова. Малишев дав завдання Білозубу. До речі, на оперативній нараді працівників правоохоронних органів у Слов’янську так і було сказано: „Ви тут, що, журналісту рота закрити не можете?”
Безпосередніми виконавцями були міліціонери Герасименко та Винничук, з вини яких і трапився ексцес – хотіли провчити, але перестаралися й вбили. У наступному, стверджували оперативні джерела, Герасименко, під орудою заступника начальника донецького обласного УБОЗ Миколи Куп’янського, знайшов Юрія Вередюка і разом з начальником управління обласної прокуратури Олександром Медведьком „зліпив” з бомжа вбивцю. Коли ж Апеляційний суд визнав Вередюка невинним у скоєнні злочину, Герасименко й Винничук, виправляючи свою помилку, отруїли бомжа сполуками фосфору.
Луценко від такої інформації просто відмахнувся (мабуть, поспішав на телебачення розповідати про те, як він не продає посади в міліції), але СБУ-шники таки взяли „перевертнів” за філейні місця. Причому, за допомогою Олександра Рибака, якому зовсім не хотілося брати на себе ще й міліцейські злочини. Зателефонувавши з камери по мобільному телефону Герасименкові, Рибак попрохав його передати обумовленим каналом порцією тієї ж отрути, за допомогою якою був відправлений на той світ Вередюк. Герасименко не знав, що телефон Рибакові вручили працівники СБУ й „клюнув” на пропозицію. Втім, затриманий 16 квітня 2005 року підполковник міліції Олександр Герасименко, як і ще п’ятеро його колишніх колег, у вбивстві Александрова не зізналися (до суду були передані лише епізоди, пов’язані з вбивством Вередюка та фальсифікацією „справи Александрова”), а жодних доказів, які можна було б надати в суд (оперативна інформація – річ делікатна, але малодоказова) слідство так і не знайшло. Можливо не знайшло через те, що в жовтні 2005 року Президент Віктор Ющенко домігся призначення на посаду Генпрокурора України одного з фальсифікаторів „справи Александрова” Олександра Медведька.
(далі буде)
Володимир Бойко
