— Отже, Луценко ні в чому невинуватий…
— Боже збав! Де я таке говорив? Але кожний має відповідати за свої витівки, а не за чужі. Міліціонерам є за що відповідати, у тому числі й по справі Колесникова.
Почнемо з того, що Колесникова затримував слідчий МВС Шевців. Уявляєш – справу порушив заступник Генпрокурора, відповідно до КПК України справа належить до підслідності органів прокуратури, прокуратура підслідність не змінювали й справу до МВС не направляла, а в той же час якийсь там слідчий міліції Шевців виконує слідчі дії. Та ще й які! – Оголошує людину підозрюваною, затримує її та направляє до ІТТ.
А хіба були підстави для затримання, передбачені ст. 106 КПК України? Якщо ж були, то чому Шевців не навів їх у протоколі затримання? І взагалі – що це таке: затримувати людину та везти її в Ізолятор? З 1995 року України взяла на себе міжнародне зобов’язання цього не робити. Затриманого, якщо він заперечує проти наручників, треба везти до суду й лише до суду. Негайно. Якщо для Луценко це – відкриття, то Шевців зобов’язаний був це знати.
А історія з телефонним повідомленням про мінування дамби Київського водосховища? – Це взагалі ганебний випадок в історії української міліції! 13 квітня 2005 року, перед розглядом у апеляційному суді м.Києва скарги адвоката Колесникова на постанову про арешт, у Вишгородське райуправління міліції надходить телефонний дзвінок з погрозами. Мовляв, якщо Колесникова не випустять на волю, греблю буде висаджено в повітря, а Київ затопить повінь з водосховища. СБУшники спрацювали оперативно. „Телефонними терористами” виявилися працівники лінійного відділу міліції Південно-західної залізниці. А вказівку зробити такий дзвінок своїм підлеглим дав Вася Зарубенко – тодішній начальник міліції на Підвенно-Західній залізниці, якого злочинний режим Кучми вигнав з попередньої посади за хабарництво й міліцейську бездарність, і якого народний режим Ющенка поновив в правоохоронних лавах. Тож Зарубенко й вислужувався, виконуючи брудні замовлення. Після викриття „телефонних терористів”, Луценко, якщо він вважає себе чесною людиною, мав сам піти з посади міністра незалежно від того, причетний він був до того дзвінка, чи ні. До речі, знаєш, кому належала ідея „замінувати” дамбу?
— І кому?
— Гелетею. Цей провокатор ні на що інше не здатний. Між іншим, пам’ятаєш історію з „замахом” на Сивковича в 2004 році?
— Це коли біля дачі Сивковича була знайдена міна?
— Вона сама. Тільки вибухнути та міна не могла навіть випадково – „мінери” її перед закладкою знешкодили. Так ось, заклали цю міну також на пропозицію Гелетея, а безпосередньо керував „мінуванням” дачі тодішній начальник УБОЗ у Білій Церкві Чепченко. За Луценка він працював у апараті МВС, здається, помічником у Поречкіної.
Найцікавіше, що дзвінок у Вишгородське райуправління трапився через день після моєї бесіди з Геннадієм Москалем, коли я, матюкаючися, пояснював заступникові міністра, що через таких як Шевців Колесникова доведеться з вибаченнями випускати. Було це 11 квітня. Колесникову вже обрали запобіжний захід, але в Апеляційний суд пішла скарга адвокатів, причому абсолютно обґрунтована. Містом кружляли чутки, що за звільнення Колесникова суддям готові заплатити 50 млн. доларів. А для суддів задовольнити обґрунтовану скаргу, винести законне рішення та ще й грошенят на цьому підзаробити – це ж подарунок долі.
— Сума серйозна.
— Я думаю, що це – явне перебільшення. Луценку за те ж саме пропонували тільки 8.
— Хто?
— Ахметов на квартирі Богатирьової. Вона ж сусідка Луценка, тільки живе вище. Але Юра розмовляти не став – розгорнувся й пішов додому.
А 11 квітня телефонує мені Москаль: треба зустрітися. До того ми, до речі, знайомі не були й ніколи раніше не бачилися.. Приїхав я на Богомольця, 10, заходжу в кабінет заступника міністра й з порога: „Що, Геннадію Геннадійовичу, нахуєвертілі ви з Колесниковим? На хрєна ж ви його затримували та ще й незаконно? А якщо Апеляційний суд випустить Колесникова з-під варти, міліція зможе на нього вдягнути наручники ще раз? У вас є бодай якийсь реальний епізод, окрім як белькотіння Пенчука?”. Москаль тільки руками розвів.
— А як Москаль на тебе вийшов?
— У нього на столі лежала газета „Свобода” з моєю статтею, де я перераховував епізоди з життя Бориса Вікторовича, по яких йому можна висувати обвинувачення. Одним словом, через 40 хвилин я заводив у кабінет Москаля Костянтина Воробйова, колишнього виконавчого директора Фонду „Золотий Скіф”.
— Але ж ти кажеш, що міліції не були потрібні послуги Пенчука, оскільки матеріалів на Колесникова там і так вистачало?
— У тім то й річ. Користь від Пенчука була лише в тому, що він „здав” схему готівкого обігу „Білого Лебедя”. Коли він прибіг у міліцію з заявою щодо Колесникова і йому пояснили, що цієї заяви недостатньо для порушення кримінальної справи, Пенчук розкрив всю фінансову кухню „Білого Лебедя” – він же сам її колись і налагодив.
— Але ж Ар’єв недавно заявив, що Пенчука в міліцію привів Воробйов.
— Ар’єв помиляється. Воробйов не міг привести Пенчука хоча б тому, що Воробйов сам опинився в полі зору міліції, вже коли Колесников перебував за ґратами. І Воробйова в МВС привів я.
Щодо фінансової кухні. Офіційний прибуток від діяльності „Білого Лебедя” був мізерним, станом на 2005 рік цей торговельний центр власною торгівлею майже не займався – всі закутки здавалися в оренду приватним підприємцям та іншим торговельним закладам. Вартість оренди була пристойною – вже ж таки центр міста, найбільший в Україні універмаг. Але офіційно орендарі сплачували сущі копійки, а решту грошей передавали готівкою. Після того, як Пенчук все це розповів, міліція й вирішила „накрити” власників „Білого Лебедя” на розподілі цієї готівки. Ідея полягала в тому, щоби через міліцейську агентуру в середовищі орендарів запустити купюри, мічені нешкідливими радіоактивними мітками, а потім прослідкувати, як ці купюри будуть переходити з рук у руки. Блискучий задум був зірваний безглуздим затриманням Колесникова, через що операція не була доведена до завершення. Пізніше, у травні 2005 року, вдалося висунути обвинувачення лише фінансовому директору „Білого Лебедя” Ірині Ігольниковій.
— Ось для чого в Колесникова вдома обшук робили…
— Звісно. Шукали ті гроші. Але вони до Колесникова дійти не встигли. До речі, ще невідомо, чи дійшли б – Колесников не був власником „Білого Лебедя”. У 2002 році він свої акції продав Ігорю Ахметову. Так що гроші треба було шукати, насамперед, у брата Ріната Леонідовича та ще одного акціонера — Мішані Косого.
— Ти думаєш, такі шановні люди тримають вдома готівку?
— Мішаня Косой точно тримає. Ти будеш сміятися, але це дійсно так – Мішаня в якості гаманця використовує дитячу труну, яка стоїть у нього в підвалі. Труна забита готівкою. Коли Мішані потрібні гроші, обслуга урочисто заносить труну до нього в кімнату, зсуває вічко, Мішаня набирає, скільки йому треба, труна закривається й уноситься в підвал. Можеш спитати в Білозуба.
Між іншим, попри гучні заяви про незаконність кримінальної справи відносно Колесникова, ніхто з донецьких можновладців чомусь не захищав Ігольникову, яка відбула в СІЗО по повній програмі. Бо обвинувачення щодо неї було реальним і підкріплювалося солідною доказовою базою. Якби не поспіх з затриманням Колесникова, він також пішов би під суд з „залізним” обвинуваченням. Але то ж якби.
— І що ж Москаль?
— Поспілкувалися ми з Геннадієм Геннадійовичем і дійшли спільної думки, що треба негайно активізувати роботу по інших епізодах, передусім – по „Золотому Скіфу”. Після того я завів до нього потерпілого від Колесникова Костянтина Воробйова. Ну а потім Москаль викликав до себе підлеглих та пообіцяв – він це вміє – веселе життя за непрофесіоналізм. А підлеглі замість того, щоби рити землю, влаштували провокацію – з метою тиску на Апеляційний суд організували телефонний дзвінок від уявних прибічників Колесникова про начебто заміновану греблю Київського водосховища. Я ж тобі кажу, такі як Гелетей працювати не можуть у принципі – лише провокаціями займаються. Слухай, а я тобі розповідав, як у цьому році, напередодні Дня Конституції, Гелетей замах на Президента викрив та зловмисника в ІТТ тримав?
— Ні. А що й таке було?
— Було. Йому тепер, мабуть, медальку за це дадуть. До Пенчука ця історія відношення не має, то ж я потім якось розповів. Слухай, Стасе, у принципі, це непогана ідея – робити стенограми редакційних засідань. Давай вже закінчимо про Пенчука та інших аферистів, а наступного разу як зберемося – бери диктофон. Пам’ятаєш, були такі „Усні оповідання” Іраклія Андроникова, у радянські часи йшли по телебаченню. Треба й на ОРД щось подібне запровадити. Я буду розповідати, ти – записувати, а народ – читати й радуватися інтелектуальному рівневі наших керманичів.
Ага… про Пенчука та Колесникова… Ну а я невдовзі поїхав у Донецьк — і по своїх справах, і для того, щоби віднайти докази злочинів Колесникова.
— Вдалося?
— Аякже. Розповім лише про один епізод, бо інакше ми до ранку прозасідаємо. Існував у Донецьку такий собі Фонд „Золотий Скіф”, метою створення якого було рекламування чеснот донецьких вождів. Очолював Фонд особисто пан Янукович, а всю роботу тягнув колишній віце-президент Футбольного клубу „Шахтар” Костянтин Воробйов. Це Костя придумав „пальму Мерцалова” і герб Донеччини. Я з цього фонду стьобався регулярно – бо кухарки, вони й у Африці кухарки. Тільки чорні.
Грошей у того Фонду було неміряно. Ще б пак: президент фонду сам Янукович. Яке б підприємство насмілилось би відмовити такому прохачеві в спонсорській допомозі? Отже, до літа 2003 Фонд влаштовував оперні змагання та польоти на повітряних кулях, випускав книжки й розсаджував по земній кулі сталеві пальми Мерцалова, радуючи любителів гумору й сатири черговим безглуздям. А потім щось перемкнулося в кучерявій голові Бориса Вікторовича й він вирішив той Фонд приборкати. Не маючи до нього ніякого відношення.
Викликав Колесников Воробйова і, зі слів останнього, став погрожувати: мовляв дружину всім колективом трахнемо, а дітей в Азовському морі утопимо, якщо не віддаси печатку Фонду. Воробйов теж пацан не промах і відправив Колесникова в пішу еротичну екскурсію. Тоді голова обласної Ради не вигадав нічого кращого, як виготовити фальшивий протокол засідання правління Фонду, яким Воробйов звільнявся з посади, а на його місце призначався ставленик Колесникова такий собі пан Бублей. А позаяк Борис Вікторович навіть гадки не мав, хто ж входить у правління Фонду, він записав туди перших-ліпших знайомих, поставив свій підпис та ще й примусив підписати липовий протокол народного депутата України Володимира Рибака, колишнього донецького мера. За фальшивим протоколом були поміняні взірці підписів у банку і Бублей скачав з рахунка „Золотого Скіфа” всі гроші.
Воробйов став дибки й влаштував скандал. Колесников став йому погрожувати вже публічно. Зазначу, що Рінат у бійку своїх підданих не втручався – це були суто пацанячі розбірки всередині донецького серпентарію. Колесников і Воробйов: битва титанів. На боці Колесникова – губернатор Близнюк і начальник обласної міліції Малишев. На боці Воробйова – рекламна фірма „Кардинал” з її запасом креативу.
Розповідати всі безумства, вчинені тоді Колесниковим – до ранку часу не вистачить. То вже були часи, коли Борис Вікторович втратив відчуття реальності і дозволяв собі чудити без обмежень. Один лишень факт. Колесников чомусь вирішив, що на балансі фірми „Кардинал”, що належить Воробйову, перебуває експонат донецького Музею історії промисловості – дореволюційний паротяг „Зозуля”. Цей паротяг експонувався в центрі міста на відкритому майданчику. Тоді Колесников разом з Малишевим замислили сфабрикувати кримінальну справу й обвинуватити Воробйова у знищенні музейної реліквії. Підігнали вони серед дня кран, завантажили на платформу тую „Зозулю”, відправили в Ясинувату й порізали на брухт. Транспортування паротягу забезпечувала Державтоінспекція Донецька. Уявляєш, який був облом, коли в міліції порушили кримінальну справу за фактом зникнення паротяга й з’ясували, що Воробйов до „Зозулі” відношення не має?
Все це смішно, але за кожну таку дію Колесникова можна було цілком законно притягнути до кримінальної відповідальності. Як не крути, а підробка протоколу, вчинений службовою особою – це злочин, що потягнув тяжкі наслідки. Єдина біда – протокол існував лише у ксерокопіях і ніяка експертиза не могла б довести, що його підписував саме Колесников. Треба було розшукати оригінал.
Приїхавши в Донецьк, я почав з дозвільної системи. Оскільки Бублей замовляв нову печатку Фонду (стара залишилася у Воробйова), він мав надати докази своїх повноважень. Тобто, протокол. Але в дозвільній системі не було взагалі нічого – все зникло. Тоді я став шерстити КУППи – тобто книжки реєстрації злочинів і правопорушень, які ведуться в райвідділах. Логіка підказувала, що Бублей, подаючи заяву про виготовлення нової печатки, мав вказати причину. Як правило, пишуть, що попередня печатка була вкрадена. Але в такому випадку треба підкласти довідку про те, що заявник вже звертався в міліцію з приводу крадіжки.
І дійсно, у КУПП Київського райвідділу м.Донецька знайшовся запис про те, що Бублей таку заяву робив. Далі я встановив, що документи, які мене цікавили, були передані до міськуправління МВС, а вже там сліди губилися.
Тоді я пішов до начальника Управління МВС в Донецькій області Михайла Михайловича Клюєва й розповів ситуацію. Клюєв викликав двох оперів і наказав їм провести трус у приміщенні міськуправління. Результат не забарився. В одному зі столів знайшовся той самий протокол з оригінальним підписом Колесникова, вже приготовлений до знищення. Того ж дня документи були передані спеців’язком у Києв.
До речі, Стасе, пам’ятаєш, як у травні 2005 року ЗМІ повідомляли про допити в Генеральній прокуратурі Януковича?
— Було таке.
— Моя робота. То його через той протокол тягали – Янукович був головою правління Фонду й ніяк не міг пояснити, яке до цього Фонду відношення мав Колесников. Це все треба було спостерігати: як Янукович, Рибак та інші донецькі провідники валили все один на одного, прикидалися слабкими на пам’ять і проклинали Колесникова з його безумними затіями. Щоправда, обвинувачення по цьому епізоду Колесникову висунути не встигли. На Банковій помінялася концепція і в червні 2005-го Ющенко з Порошенком раптово стали кращими друзями Ахметова. Давай вип’ємо кави, а я тобі розповім, як закривали справу проти Колесникова.
— Володю, але тоді поясни: кримінальна справа щодо Колесникова – це була політична помста чи, дійсно, боротьба нової влади з криміналітетом? А якщо, як ти кажеш, Колесникова відправили за ґрати лише для того, щоби Порошенко заволодів його активами чи акціями телеканалів, то навіщо ти встрявав у цю історію?
— Яка там боротьба… Давай на хвилинку уявимо, що Борис Вікторович проявив би політичну далекоглядність та між другим і третім турами президентських виборів, у грудні 2004 року, оголосив би себе прихильником Віктора Ющенка. Як ти думаєш, його хтось би чіпляв? Колесникова ж не за акції „Білого Лебедя” переслідували, а за те, що він вчасно не зорієнтувався.
Моя ж позиція проста. Я народився й майже все життя прожив у Донецьку. Що там робилося до грудня 2003 року (саме тоді я перебрався до Києва) знаю не з чужих вуст. Оскільки мені було зрозуміло, що поняття „законність і правопорядок” для нової влади – це порожній звук, а всі ці ющенкі, порошенкі та інші балоги нічим не кращі від попередників (хіба тільки дурніші), я лише користався політичною ситуацією й у межах своїх скромних можливостей все ж такі деякий правопорядок на батьківщині намагався навести.
Пам’ятаєш мій серіал про Геннадія Васильєва та прокурорську сімейку Кузьміних?
— „В краю непуганых прокуроров?” Так, здається називалося твоє оповідання про ринок у Донецьку?
— Оповідання кажеш… — Цілий роман про те, як у бутність Васильєва прокурором Донецької області він разом зі своїми архаровцями на кшталт Рафіка Кузміна – двоюрідного брата нинішнього заступника Генпрокурора – спорудив церкву. А під церковними стінами – ринок. Експлуатувало ринок ТОВ „Компанія „Свята Діва Марія”, а гроші на будівництво – 600 тисяч доларів – прокурори шахрайським способом виманили в донецьких підприємців. З гордістю доповідаю, що з моєї подачі генеральний директор Компанії пан Борлов відбув два місяці в Лук’янівському СІЗО. Навіть після призначення Медведька Генеральним прокурором кримінальну справу не наважувалися закривати. Розвалювати її стали лише в суді. Я, між іншим, більше року за власний рахунок мотався у Донецьк, де представляв у суді (абсолютно безкоштовно) інтереси потерпілих. Зараз воюю у Верховному Суді України. Так що не можна говорити про моє якесь особливо погане ставлення саме до Бориса Вікторовича. Я їх, сучар, всіх люблю.
Більш того, я пам’ятаю Бориса Колесникова іншим — мудрою людиною, стратегом. І він таким, дійсно, був. Але безкарність розбещує. Після того, як Колесников влаштував у Донецьку масові заворушення, розганяючи з’їзд „Нашої України” в жовтні 2003 року, я зрозумів, що перебувати на свободі йому не можна. І справа тут не в моїх якихось теплих почуттях до партії Ющенка. Річ у тім, що Колесников тоді вивів на вулиці малолітніх бандюків з каменюками… А потім був Сєвєродонецьк і його заклик розчленувати Україну та створити нову державу на базі кількох східних областей. Ну і хто він після цього?..
— Так все ж таки: навіщо Луценко з трибуни Верховної Ради розповідав про „відірвані ноги” та інші жахи щодо Колесникова?
— Виправдовувати Юрія Віталійовича я не збираюся. Нема виправдання подібним заявам. Зазначу лише, що цю інформацію йому підсунули. Луценко справу Колесникова не читав і читати, ясна річ, не міг. Але її напевно читав начальник відділу нагляду Генеральної прокуратури пан Антонов, який представляв Генпрокуратуру в Печерському суді при розгляді питання про обрання Колесникову запобіжного заходу. Вимагаючи арешту Колесникова, Антонов також запевняв суд, що в матеріалах справи є факти про „відірвані ноги та автоматні черги”. Тож у котре кажу – спочатку треба розібратися з Шокіним та його покровителем Порошенком. Саме до них тягнуться ниточки цієї провокації.
(продолжение следует)
беседовал Станислав Речинский, «ОРД»
