уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»
Закінчивши тривалу роботу над конспектами, майор Бузина пішов у секретаріат, щоб повернути, як того вимагала інструкція, цілком таємний наказ голови КДБ СРСР номер два нулі сімдесят шість.
До кабінки ВЧ-зв’язку зайшов майор Розвага, а двері до кабінету начальника управління відчинив начальник секретаріату 5-го управління майор Борозний на прізвисько „Чапаєв”, позаяк мав ім’я та по батькові „Василь Іванович”, хоча вигостреним, мов шабля, профілем, скорше був схожий на польського конфедерата, аніж на яїцького козака. Майор Борозний поклав на стіл перед начальником Управління течку з шифротелеграмами.
— Пішла звітність згідно з попередньою вказівкою № 5-92643/05-шт, — доповів він начальнику Управління.
— А по останньому № 5-98867/18-к?
— Ще не встигли передати.
— Ну ось бачите, передати не встигли, в той же час хтось із працівників, ми розберемося – хто, розпускає плітки, що нібито Сталін помер. Не встиг прапорщик з даху долетіти до землі, як підполковник Капустянський вимагає карбованця на його похорон. Ви, товаришу Борозной, віддайте Капустянському його карбованець на похорон прапорщика, я поверну з жалування, тільки не забудьте мені нагадати.
— Дозвольте виконувати, товаришу генерал? – Майор Борозний приклав руки до штанів. – В течці шифротелеграм є одна термінова, від начальника 5-го управління Комітету Союзу генерал-лейтенанта Бобкова. Можливо, ви зараз розпишете?
Генерал Цвєтков знайшов у принесеній майором Борозним течці телеграму начальника 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенанта Бобкова, прочитав і натиснув кнопку телефону чергового Управління:
— Викличте мені начальника 1-го відділу підполковника товаріща Лясіцина.
Підполковник Лисицин з’явився у кабінеті через дві хвилини, генерал Цвєтков дав прочитати йому шифротелеграму і пояснив:
— Мені з цього питання Філіп Дєнісовіч, начальник 5-го управління КДБ СРСР, гянярал-ляйтянант товаріщ Бобков, уже дзвонив. Він просить направити нашого працівника по лінії боротьби із зарубіжними центрами ОУН для проведення навчання із щойно створеним у складі 5-го управління КДБ СРСР відділення. Це новий підрозділ, створений на пропозицію члєна Колегії КДБ СРСР нашого прядсядатєля Віталія Васільєвіча, товаріща Фєдорчук, і за узгодженням із ЦК КПРС і ЦК КПУ для координації боротьби з українським буржуазним націоналізмом на усій території СРСР і за кордоном. Особовий склад відділення уже укомплектовано.
Генерал Цвєтков глянув у вікно, зосередився і продовжив:
— Філіп Дєнісовіч просить провести заняття, щоб пояснити офіцерам щойно створеного підрозділу антирадянську сутність українського буржуазного націоналізму, розповісти про бандоунівське підпілля, розкрити форми і методи здійснення ворожої діяльності закордонних центрів ОУН і сучасних націоналістичних елємєнтів, які ідеологічно не роззброїлись і знаходяться під впливом націоналістичної ідеології. Ви записуєте? – Генерал Цвєтков повернувся до підполковника Лисицина.
— Аякже, — сказав підполковник Лисицин і показав на свій товстий, пальців на чотири, щоденник.
— Особливу увагу, — продовжив генерал Цвєтков, знову зосередивши свій погляд на вікні, — звернути на сукупні наміри закордонних центрів і внутрішніх ворожих елементів щодо створення на території республіки організованого й широко розгалуженого націоналістичного підпілля та переходу на відкриті ворожі акції, про що свідчать дії групи екстремістів, яких ми розшукуємо по справах „Сажотрус” і „Мазило”, і заходи органів КДБ по їх попередженню і припиненню. Безумовному припиненню! — з притиском додав генерал Цвєтков. – Інструктаж агентури по розшуку „Сажотруса” і „Мазили” провели повністю?
Підполковник Лисицин стоячки продовжував занотовувати у свій чотар усе, що говорив генерал Цвєтков, зрідка піднімаючи голову, коли начальник Управління робив паузи. Генерал Цвєтков говорив повільно, щоб підполковник Лисицин міг детально записати усі його вказівки, і теж заглядав у власний нотатник, де він записав свої перемовини з начальником 5-го управління КДБ СРСР генерал-лейтенантом Бобковим.
— На 91,6 відсотка, товаришу генерал. Два агенти знаходяться у відпустках. – Підполковник Лисицин звірив процент за даними свого нотатника. – Так, товаришу генерал, 91,6 відсотка.
— Відкликати через профспілкову організацію, де вони працюють. Інструктажем ми повинні охопити усю агентуру, стовідсотково. І негайно. Степан Несторович, товаріщ Муха, поставив це питання в інспекції на контроль. Справа честі нашого Управління спіймати „Сажотруса” і „Мазилу” на гарячому і викрити підпілля, завдання якого вони виконували.
— Зробимо, товаришу генерал, — запевнив підполковник Лисицин.
— Стосовно телеграми, — продовжував генерал Цвєтков. — Філіп Дєнісович просив дати, так би мовити, потрібний заряд нашим старшим колегам в КДБ СРСР. Допомогти їм скласти плани, визначити першочергові об’єкти, скерувати оперативний склад відділення на придбання агентури із числа українців у Москві, щоб перехоплювати канали зв’язку та контролювати перебування наших об’єктів у столиці нашої Родіни. Я чого вас викликав? — кого із співробітників вашого відділу ви порекомендуєте для виконання цього відповідального завдання керівництва КДБ СРСР?
— Товаришу генерал, гадаю, що кращої кандидатури, ніж майор Бузина, для виконання цієї почесної місії у нас немає, — без запинки й не відриваючись від чотара відповів підполковник Лисицин.
Попри подвійні двері в кабінеті начальника 5-го управління, з приймальні було чутно голос майора Розваги, який з телефонної будки ВЧ-зв’язку давав нові вказівки периферійним підрозділам: „Чому до цього часу не маршрутовано агента „Тромбона” в Слав’яносербськ під об’єкта ДОР „Злобного”?! — вельми голосно допитувався у свого абонента майор Розвага – У „Тромбона” родичі в Бразилії є? В Арґентині? Підійде. „Злобний” має родичів у Бразилії, дядька й двох тіток, син однієї з тіток працює в Антикомуністичному центрі при університеті штату Гуанабара. Гуанабара, а не Гунабара! Столиця штату — Ріо-де-Жанейро! Запитай у свого начальника 5-го відділу, він же їздив з вашим танцювальним ансамблем у Бразилію! А в Арґентині є друзі родичів „Злобного” в Гваделупі… Гваделупі, а не…”
„Можна й Михайла Йосиповича послати у відрядження, — виникла у підполковника Лисицина думка, — він забалакає кого завгодно. Але ж його можуть залишити у Москві — навіщо нам втрачати цінні кадри? А Бузина не залишиться. Він не розмовляє російською мовою”.
— Майор Бузина найкраще впорається із поставленим завданням, — додав підполковник Лисицин.
Генерал Цвєтков кисло скривився. Певно, йому не сподобалася запропонована підполковником Лисициним кандидатура майора Бузини. Майора Бузину він не любив. І не тільки тому, що Бузина завжди розмовляв українською мовою, навіть з ним – начальником 5-го управління, і обертався зі словом до нього всупереч Статуту внутрішньої служби не „товаріщ генерал”, а „Алфей Андрійович”. Генерала Цвєткова не менше насторожувало й те, що заліки з спортивного кросу на лісовій трасі у Пущі-Водиці чи бігу в протигазах на полігоні під Ново-Петрівцями майор Бузина завжди складав на „добре”, приходячи до фінішу не першим, проте й не в останніх, у той час, як за своєю комплекцією так швидко долати дистанції в обох випадках він не повинен був. Генерал Цвєтков підозрював, що майор Бузина на маршруті кожного разу кущами навпростець зрізає повороти. Але впіймати його на цьому шахрайстві йому ні разу не вдавалось.
— Що, крім майора Бузіни, інших кандидатур немає у вас? – запитав він у підполковника Лисицина.
— Інші є, — погодився підполковник Лисицин, — проте з погляду тих вимог, які щойно ви мені продиктували, кандидатура майора Бузини найліпше підходить для виконання цього важливого завдання. Він має достатній досвід щодо викриття зв’язків зарубіжних ОУН з націоналістичним підпіллям у республіці і перехоплення каналів їх сполучень, добре обізнаний із специфікою боротьби органів держбезпеки проти бандоунівського підпілля. Достатньо володіє відповідним теоретичним багажем, що регулярно підтверджує на заняттях у системі позашкільної чекістської підготовки.
— І на заліках із спортивного кросу, — іронічно додав генерал Цвєтков. — Ладно, хай їде Бузіна. Попередьте майора Бузіну, — Цвєтков розписав шифротелеграму й передав її майорові Борозному, — що я перед поїздкою в Москву проінструктую його особисто. Шифротелеграму поставте на контроль, після повернення з відрядження хай Бузіна напише докладний звіт стосовно усіх виконаних у столиці заходах.
Майор Бузина вже майже закінчив роботу з поновленням своїх конспектів, коли йому зателефонував майор Борозний і наказав терміново в чергового по Управлінню отримати шифротелеграму з розпорядженням виїхати у відрядження до Москви.
Майор Бузина майже ніколи не поспішав, тому спокійно, незважаючи на нагальність виклику, рушив у приймальню начальника Управління.
Черга до ВЧ-зв’язку не поменшала. Майор Розвага з кабінки пояснював своєму співрозмовнику на тому кінці дроту про структуру Комітету „Вільна Європа”. Капітан Різник і старший лейтенант Майоренко продовжували навчати майора Бочонкіна української мови. Поряд з підполковником Капустянським стояв капітан Сорока, який старанно ляскав себе по грудях і кишенях штанів. Зачувши дзвін у лівій кишені штанів, він вигорнув монети й висипав їх у руку Капустянському. Капустянський перерахував Сорочин дріб’язок на долоні, розтикаючи вказівним пальцям монети однакової вартості до різних купок, та в торбинку складати не став:
— До карбованця не вистачає восьми копійок.
Сорока заходився знову ляскати себе по грудях і кишенях, але, певно, без результату.
— Олексію Григоровичу, у тебе не знайдеться восьми копійок або карбованця до зарплати? – звернувся він до Бузини.
— Тільки четвертак однією купюрою, якщо тебе це влаштує? Дрібніших не маю.
— З четвертака здачі не буде, — зауважив підполковник Капустянський.
— І двадцять п’ять кербелів віддавати буде жалькіше, ніж одного, — обізвався капітан Різник і відтак повернувся до майора Бочонкіна.
— Тепер, Іване Демидовичу, — поважно мовив він, — переходимо до сучасної методики вивчення мови, винайденої Ілоною Давидовою. Називається – шляхом зворотного перекладу. Отже, перекладіть з української російською таке речення: „Начальник П’ятого управління Комітету державної безпеки Української еРеСеР генерал Цвєтков юшку їв”. А потім, якщо впораєтесь, навспак — з російської українською.
Капітан Різник говорив розважливо і спокійно, хоча насправді був злий, і лють у ньому ледве не кипіла. Старший лейтенант Старухін знайшов у його сейфі ретельно схований транзисторний радіоприймач і доповів про сей факт генералу Цвєткову. Начальник Управління щойно викликав капітана Різника і зробив йому зауваження за порушення внутрішнього режиму, попри клятвенні запевнення капітана Різника про те, що подарований йому колективом на день народження приймач не має батарейок, тому використовувати його неможливо. Та ще й наказав підстригтися, надавши двадцять чотири години для приведення зачіски до статутних вимог.
Та на виду капітан Різник зберігав зовнішній спокій.
Майор Бочонкін хвильку помізкував, відтак стріпнув чубом і досить упевнено відповів:
— „Начальнік Пятого управлєнія Комітєта государствєнной бєзопасності Украінской еСеСеР гєнєрал Цвєтков уху єл”.
— Навспак, українською, те, що ти засвоїв раніше, — дав команду капітан Різник.
— „Попи здували з вікон мухи, на горі є блекота”, — без запинки відповів майор Бочонкін.
— Майже молодець, — похвалив капітан Різник, — так ти небавом оволодієш українською не згірш, ніж їдиш та іврит. А тепер знову про юшку російською з урахуванням вимови нашого женераля.
Майор Бочонкін невдоволено подивився у бік кабінки ВЧ-зв’язку. Майор Розвага розповідав про використання Королівською Канадською Кінною Поліцією (КККП) представників української діаспори в країні, у першу чергу прогресивних організацій, для проведення розвідувально-підривної діяльності проти СРСР. „Михайло Йосипович перейшов до моїх завдань”, відзначив подумки майор Бузина. На тому кінці дроту співрозмовник майора Розваги, певно, щось недочував, і майор Розвага підвищив голос: „Кінська поліція, Кінська! „Лошадіная” по-російськи! Не фамілія „лошадіная”, а назва спецслужби Канади!”
— Не звертай уваги, — сказав капітан Різник. – Хай кричить, я тебе чую, не глухий. Можеш відповідати спокійно.
Майор Бочонкін стріпнув чубом:
— „Начальнік Пятого управлєнія Комітєта государствєнной бязапасності Украінской СеСееР ґянярал Цвятков уху єл”.
— Вже краще! – заохотив капітан Різник майора Бочонкіна.
Капітан Сорока, зайнятий пошуками у своїх кишенях можливо завалящих восьми копійок, почув відповідь майора Бочонкіна стосовно гастрономічних уподобань генерала Цвєткова, продубльовану Бочонкіним з відповідною артикуляцією, розкрив рота й стригнув вухом (майор Розвага саме в цей момент у кабінці ВЧ-зв’язку розтокмачував своєму співбесіднику на тому боці дроту, що працівники КККП їздіть не на конях, а на сучасних автомобілях). Тикнувши пальцем у груди підполковникові Капустянському, він скоромовкою випалив:
— Зачекайте, зараз збігаю у відділ, знайду вісім копійок і принесу.
— Біжи, Петрусю, — дозволив йому чомусь капітан Різник, а не підполковник Капустянський, і продовжив екзаменувати майора Бочонкіна шляхом розширення речення про юшку, яку вживав генерал Цвєтков, у різних варіантах і можливих обставинах: „де, коли, як і чому”, підключивши до розмови майора Бузину і старшого лейтенанта Майоренка, аби вони теж висловлювали свої пропозиції й думки відповідно до рівня знань кожного української мови та оцінювали поступ майора Бочонкіна на шляху оволодіння нею. „Можна й кацапа навчити говорити по-українськи, якщо застосовувати сучасні методики”, — відзначив подумки майор Бузина, розписуючись у чергового за шифротелеграму.
— А чого це так довго немає Петруся Сороки? Ой, лихо, не Петрусь? — запитав капітан Різник у підполковника Капустянського. – Обіцяв же небавом повернутися з вісьмома копійками?
— Доведеться зняти вісім копійок з Олексія Григоровича й перевести їх на рахунок капітана Сороки, якщо майор Бузина не буде заперечувати. — Підполковник Капустянський глянув на майора Бузину й приготувався зробити відповідне виправлення у відомості.
— Я не заперечую, — відказав майор Бузина. – Лишень попередьте Сороку, щоб вісім копійок він віддав мені, а не вам.
„Було б доречно, хоча б вісьмома копійками підлатати незапланований пролом у власному бюджеті, зроблений майором Розвагою, Михайлом Йосиповичем, з його сигналом про перевірку конспектів, та на додаток ще й загиблим прапорщиком, який так необачно пірнув униз, згрібаючи сніг на дахові будинку КДБ. Вісьмома копійками внесок Левка Різника я не перевищу, це очевидний факт”, — розважив він і пішов до свого кабінету.
Майор Розвага роз’яснював співбесіднику на тому кінці дроту, на яких автомобілях їздять в Канаді. Майор Бочонкін записував від капітана Різника домашнє завдання.
…
Хвилин через десять у приймальню зайшов секретар парткому 5-го управління підполковник Дмитро Денисович Довбач, на прізвисько „Тричі-Де”. Усі чемно привіталися з Дмитром Денисовичем, той у свою чергу з доброзичливою усмішкою потиснув кожному правицю, подивився на чергу до апарату ВЧ-зв’язку і сказав:
— Само главно у нашій роботі вчасно виконувати накази керівництва. Я поставлю перед Алфєєм Андрійовичем питання, щоб збільшити кількість телефонів оперативного зв’язку, а то за такої ситуації можна не встигнути вчасно схопить противника за руку, само главно, пока ми будемо передавать керівні вказівки. Правильно я кажу, Олексію Григоровичу? – звернувся він до майора Бузини із запитальною усмішкою і не випускаючи із своєї руки його долоню.
— Та отсе ж я саме, дивлячись на цю чергу, і кажу членові парткому капітанові Різникові, щоб він поставив питання на засіданні про встановлення у кабінетах додаткових телефонів оперативного зв’язку з виходом на периферію. Дìла кожної хвилини не обкидаєшся, а тут скільки часу втрачаємо! — поскаржився майор Бузина, вітаючись із секретарем парткому.
— Будемо вважати, що вашу ініціативу підтримано. Я отепер іду до Алфєя Андрійовича і разом з іншими вопросами поставлю і цей, само главно, Олексію Григоровичу.
Довбач ще раз потиснув руку і зайшов до кабінету начальника Управління.
Підполковник Довбач Д. Д. займав посаду начальника 3-го („молодіжного”) відділу 5-го управління і одночасно був секретарем парткому 5-го управління КДБ УРСР. Обличчя він мав овальне, обтічне й бадьоре, як сторінки останнього видання „Історії КПРС” про рух країни 30-х років до перемоги соціалізму в СРСР, остаточної, але не безповоротної (остаточно й безповоротно соціалізм в СРСР переміг після утворення соціалістичного табору, як про те й написано в „Історії КПРС”). Підполковник Довбач Д. Д. усміхався завжди, ніхто й ніколи не бачив його не усміхненим чи без посмішки.
Усмішки у нього були різні, в залежності від ситуації, теми, співрозмовника: він умів усміхатися ввічливо, осудливо, весело, сердито, грайливо та задушевно; з усіма працівниками Управління він вітався завжди за руку — із жінками і чоловіками, рядовими і начальниками, передовиками і тими, хто пас задніх, міг вітатися по два чи три рази на день, при цьому повторював: „Гарній людині і тричі на день приємно потиснути руку”, — і кожному він дарував індивідуальний усміх. Ручкаючись з кимсь із співробітників, він, бувало, запитував: „Як поживає Микола Олександрович?”, — і коли здивований співбесідник перепитував: „Який Микола Олександрович?”, — Довбач весело вигукував: „Та ваш татечко, ви щò – забули свого татечка? Миколу Олександровича?! Так не можна!”, — і щиро сміявся із схлипами (він завжди сміявся із схлипами), погрожуючи вказівним пальцем своєму співрозмовнику, який так необачно, виявляється, забув про свого батька, чи про те, що його батька звуть Миколою Олександровичем.
Відділ, який очолював підполковник Довбач, займався організацією захисту української молоді від ідеологічно шкідливого впливу та виявленням антирадянської діяльності серед професорсько-викладацького складу, студентів і співробітників Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Під час проведення індивідуальних профілактичних бесід із студентами КДУ, які допускали ідейно-шкідливі прояви, Дмитро Денисович теж усміхався доброзичливо, по-батьківськи картаючи їх за допущені політичні збочення, антигромадські вчинки чи ідеологічні помилки, після чого профілактовані вже не так болісно сприймали накази про їх виключення з ВиШу та комсомолу і не з таким важким серцем йшли на виробничі підприємства і колгоспні поля, щоб спокутувати свої провини перед радянською владою і комсомолом.
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово /categ_1/article_52381.html
Майор Бузина приймає виклик (початок) /categ_1/article_52384.html
<SPAN lang=UK
