Постріл – своєчасний, точний, в
задоволення… Не постріл – залп! Опоненти ще не прийшли до тями, бо мовчать. І
не лише Паска з її багатоденними канікулами тому причина.
Виявляється – все йде по-плану. Без
зайвого шуму й пилу уряд Тимошенко під зовнішньою димовою завісою офіційної
стурбованості про газові україно-російські проблеми вирішував їх на практиці
чітко й послідовно. Ударили з північними сусідами по руках щодо боргів,
запланували подальшу тісну співпрацю в інших напрямках економіки. А здавалося,
крім політичних проблем, які на марші вимушена розв’язувати команда прем’єра, ці
люди більше нічим й не переймаються.
А проблем – греблю гати. І основна з
них – як вгамувати ревність до звичайних буденних успіхів нинішнього уряду з
боку номінальних політичних побратимів?! Точніше – їхніх лідерів. Чи лідера…
Згадаймо недавні аж надто сміливі
заяви лідерів БЮТ, в яких прозвучали звинувачення президента України, м’яко
кажучи, в перешкоджанні роботі нинішнього уряду.
Подібного шоку Україна давно не
відчувала. Адже ми навіть перестали вірити в те, що політики ще здатні до подібних
заяв, які не лише виконують функції політичного піару чи спрямовані на оцінку
діяльності когось-там з ешелону обслуговуючого персоналу «подай-принеси», а фактично
знищують майбутнє декого з когорти найвищих посадових осіб в нашій державі.
Чекаючи на реакцію секретаріату
президента (нажаль, саме ця інституція здебільшого говорить від імені гаранта
Конституції, а не сам гарант), у нас потихеньку стирається гострота сприйняття,
і що б там post factum не родилося на Банковій,
воно не буде мати ані якогісінького значення для розвитку подальших політичних
подій. Бо найбільш значиме, що може трапитися, це відставка уряду Тимошенко, а
цього не може бути, бо бути в сучасних умовах просто не може. Як заявив на днях
в інтерв’ю одному українському телеканалу хитромудрий Володимир Литвин, Юлія
Володимирівна може піти у відставку лише тоді, коли сама захоче.
А з усього видно, що залізна леді Ю.
полишати свій нинішній пост не збирається: про це свідчить активна робота очолюваного
нею уряду та її особиста енергійна діяльність.
Безперечно, що низка успіхів команди
Тимошенко у політичному й економічному житті країни не є випадковою. Все це
сплановано у часі й розраховано на конкретні дивіденди. Все в копилку. На
майбутнє. Можливо, на не таке вже й далеке.
Але можна не сумніватися: наскільки
кайф отримала Юлія Володимирівна від тієї-таки офіційної зустрічі з російським
прем’єром, настільки від конкретних її успіхів занудило опонентів. Не один потерпілий
від скреготу зуб недругів прем’єра прийдеться
відшліфовувати їхнім особистим дантистам.
Але все ж, певне, неабияке значення
успіхи уряду Тимошенко сьогодні мають для підтримки соратника Юлії
Володимирівни – першого віце-прем’єра Олександра Турчинова, якого висунуто від
політичної сили БЮТ кандидатом в мери Києва. Адже ще два-три таких потужних політично-економічно-дипломатичних
хуки на кшталт: «Прем’єр-міністр України вся в білому – і російський Зубков»,
«Юлія Тимошенко з усмішкою і превеликим задоволенням оголошує про відсутність
боргів перед Росією за газ» – і Турчинову нічого не залишиться, як змінити
посаду в українському уряді на виборну посаду мера столиці. Конвульсивні потуги
нинішньої черновецько-дитсадівської київської влади з потужними (по грошових
затратах) піар-акціями в метрополітені й підпорядкованих ЗМІ видадуться дитячим
лементом у порівнянні з вагомими здобутками команди, в яку входить доктор
економічних наук, досвідчений чиновник, письменник, колишній голова Служби
безпеки України Олександр Турчинов.
Не знаю, хто видумав рекламні щити з
портретом Олександра Турчинова й написом «Києву потрібен розумний мер». Не
виключено, ба, навіть чомусь впевнений, що кандидат в мери від БЮТ дізнався про
таку «рекламу», їдучи в авто на роботу. Не віриться, щоб цей слоган сумнівної
скромності схвалив зазвичай стриманий на сприйняття похвали Турчинов. І реноме
розумної людини, яким, без сумніву, є нинішній перший віце-прем’єр, залежить не
від квадратури рекламних щитів і банерів.
Але… вже трапилося. Тому нічого не
залишається, як застосовувати найголовніший прийом, що ним користуються розумні
люди завжди, а під час виборчого спринтерського забігу тим паче: підтверджувати
свою розумність справами.
Чи ж розуміють хоча б основні
кандидати в мери (нехай вибачають ті, хто відразу уявив, що саме на нього
подумали, що він «неосновний), що то за посада така – керувати столицею? Ні,
йдеться не про дерибан землі, не про перерозподіл бюджетних грошей, не про
роздачу вигідних підрядів і контрактів. Йдеться про справжню роботу на користь
київської громади.
У суперників по мерських
виборах більшість часу йде на саморекламу, мовляв, ми і сильні, і красиві, і
чесні, все зробимо для киян. Як прийдемо до влади, звичайно. Головне ж завдання
Турчинова – працювати на своєму робочому місці. Звичайно, знайомити жителів
столиці з планами на майбутнє треба. Що Олександр Валентинович зараз активно й
здійснює, виступаючи перед киянами з роз’ясненнями своєї програми.
А програма розвитку Києва у команди
бютівців, безперечно, є: вона оприлюднена й інтенсивно та з цікавістю
обговорюється. Особливо та частина, де йдеться про кардинальні зміни до
підходів щодо вирішення головних проблем міста – транспорт, «пробки»,
будівництво й реконструкція житла. А ще є сміливий соціальний пакет. Здається –
надто сміливий. Бо Турчинов обіцяє всім пенсіонерам щомісячну допомогу у
розмірі 300 гривень, а ветеранам війни, вчителям, медикам, вихователям
дитсадків – 500. Планується також виплачувати додаткову матеріальну допомогу
при народжені дитини у розмірі 25 тисяч гривень, а кожній новонародженій дитині протягом року
виплачувати 500 гривень, а також планується чималенькі суми виплачувати щорічно
на оздоровлення малечі.
Але коли Турчинов роз’яснює людям,
як ці всі плани можна реалізувати, де взяти гроші на медичну реформу, пільгове
кредитування житла, допомогу вчителям, розбудову транспорту, комунального
господарства тощо, стає зрозумілим, що кошти на це у столичної влади були і є, тільки
вони розкрадалися, потрапляючи до тих, хто плутає свою кишеню з державною чи
громадською.
Кожна людина починає свою
роботу з планування. Навіть, якщо вона не фіксує свої наміри на папері, або коли навіть не називає їх планом.
Більшість киян навіть не здогадується, що наше місто будується, розвивається
без генерального плану. Тобто інтенсивна забудова центру й інших районів Києва
відбувається хаотично, кожен забудовник пробиває свої проекти, як йому
заманеться. Все залежить від того, в яких стосунках він знаходиться з головними
функціонерами міської влади, від того, чи знає він входи-підходи й виходи в
коридорах київської мерії.
Турчинов же знає, наприклад,
як швидше запровадити технологію «одного вікна». Скільки вже можна про неї лише
говорити? Скільки наші люди будуть принижуватися, плазувати перед чиновником,
щоб оформити папери на започаткування свого бізнесу, почати будівництво будинку
чи вирішити безліч інших щоденних нагальних проблем?
У Турчинова – план не на
утопічно-космічне майбутнє, а на період, який починається з наступного дня
після виборів. Він готовий взяти на себе всіх дохлих собак, що упокоїлися під
час правлінь попередніх міських влад. Як це зробила його соратниця Ю.В.
Нагадуючи громадянам України й столиці про те, що їхні попередники вели країну
до прірви й ганьби, вони не склали в розпачі руки, а засукали рукава, й стали
розгрібати лайно з авгієвих конюшень.
А лайна того?! Обрамленого
солодкими обіцянками, обставленого трипольськими черепками й музейними
експонатам. І словами, словами, словами… Пустими-пустими…
Турчинов – мужик діла. Може
не личить такій людині, яка досягла значних кар’єрних і творчих висот,
копирсатися в завалах міського сміття й перейматися автостоянками та проблемами
опалення? Але ж у свій час скептики прикусили язики, коли до стертих підошов
цивільний Турчинов очолив Службу безпеки України в уряді Тимошенко і як не лише
прижився, а залишив по собі гарний слід, хоча від нього чекали, щоби він тільки б не наслідив. Ми пам’ятаємо, як заметушилися
«любі друзі» й інші нелюбі товариші, коли силовики ударили по контрабанді, почали
по-справжньому боротися з корупцією.
Злякалися. Злякалися
зростаючого авторитету Юлі, злякалися авторитету керівника СБУ Турчинова. Поступово
банкрутуюча влада від страху впала в істерику, відчуваючи неминуче покарання.
Чи не спостерігаємо ми всі щось подібне нині?
Кияни в Україні – як
москвичі в Росії: освічені, чутливі, претензійні й… балувані. Але й розумні. Невже
знову хтось клюне на кіло гречки й проголосує за смішну й неадекватну стару
владу? Поки що – київську?
Звичайно, всі ми люди й нам
притаманне бачити в чужому оці скіпочку, не помічаючи в своєму колоди. Йдеться про
чорний піар. Пішли листівочки, пішли. Тяжко, гидко, хочеться руки вимити не просто з
милом, а з річковим піском, щоб – аж до крові. А з іншого боку – якесь цікаве
відчуття не залишає, коли зустрічаєшся з подібним чтивом. А точніше ловиш себе
на думці – що не віриш. Навіть, якщо те , що написано, може бути правдою. Але
не віриш. З принципу. Раз не відкрито й без підпису – не хочу вірити.
Розумні ж люди думають головою. У нас ще є
час, щоб подумати. Й прийняти правильне рішення.
Віктор Пригода, для «ОРД»
