Недавно в певному середовищі московської інтелегенції, що невідомо яким дивом збереглася і не скурвилася, спостерігав за відродженням кухонної демократії. Спочатку товариш провів мене до ванної, де, відкривши воду, повідав про те, як проходило голосування під час президентських виборів. На одній з дільниць Московської області він був спостерігачем від компартії. «Нині комуністи в Росії – найменше зло, з ними можна мати хоч якусь справу. Не хочеться, але що поробиш. А записався спостерігачем, щоб на власні очі все побачити. За інших говорити не буду, у нас на дільниці – фальсифікація восьмидесятипроцентна. І вкидання бюлетенів за кандидата від влади, і дуже дивні голосування на дому…» Що ж, і ми це проходили, кажу йому, щоб хоч якось втішити.
Потім, на кухні, ввімкнувши гучно телевізор, багатозначно вказавши пальцем кудись на стелю, нагадав старий анекдот наших з ним студентських часів про торжество радянської демократії. «Ми теж маємо право вийти на Красну площу і щосили заволати: «Рейган – дурень!». — «Тобто, Буш» — поправив я. — «Ні, з Бушем жартувати не рекомендується. Знаєш, чим вони схожі?» — товариш тицьнув в бік кольорової репродукції Путіна, на якій той мімікрував під Брежнєва.
Такі репродукції, до речі, модні зараз в первопрестольній, неодноразово довелося бачити – не в офісах, звичайно, а так, у домашньому вжитку. «Чим же, цікаво?» — «Обидва до нафти не байдужі. На цьому і зійшлися. Гадаєш, хтось в Штатах повірив Бушу, що вторгення в Ірак зумовлене завданнями збереження глобальної безпеки в світі чи безпеки США? Не такі вони наївні, розуміли, що превалюють нафтові інтереси. Те саме і у нас, у Росії – коли розвалювали ЮКОС Ходорковського, розказуючи байки про необхідність зміцнення влади закону, держави в цілому, — хто б вам повірив? Усі розуміли: за цими просторікуваннями криється банальна мета: взяти під контроль нафтові активи. На цій темі вони і зійшлись – Путін з Бушем. Тому-то й Україні не вдалося відразу до НАТО вступити. Ваш Ющенко, як тут кажуть, ще з коротких штанців не виріс, на процентах від продажу газу сидить, а наші «папики» осідлали всі фінансові потоки…»
У цілому ж прогноз демократів, як завжди, роз’єднаних по окремих кваритрах, невтішний. В останні вісім років Росії нав’язано тоталітарний одноосібний режим. За часів Союзу таке вже було, чим закінчилося – добре відомо. Будь-яка однопартійна система рано чи пізно принесе масові репресії інакомислячих, тотальні зубожіння, дефіцит, хронічну інфляцію. Тому-то однопартійну систему називають ще одноковбасною. Інші сорти рано чи пізно зникають, змітаються з прилавків голодними громадянами. Чи то на Кубі, чи то в Північній Кореї, чи то в Союзі на початку 90-х, коли ми, жебракуючи в гівні по шию, повчали весь заможний світ, як треба жити.
Не потребує доказів і добре засвоєна з тодішніх часів аксіома про те, що відсутність конкуренції в політиці й економіці сприяє стрімкому зрощенню політичного й економічного монополізму. Нинішня економічна ситема Росії, на думку Григорія Явлінського, чия програма «500 днів» на зорі перебудови була відторгнута апологетами сталінізму, приречена на провал тому, що вона повернута головою в далеке минуле і шукає відповіді саме там, а не в майбутньому. Як відомо, Володимир Путін пропонував Явлінському пост такого собі екзотичного віце-прем’єра в своєму уряді, очевидно, аби розбавити популярною колись в демократичному колі фігурою сонм кадебістських ястребів і відвертих консерваторів, які склали його уряд. Однак той не погодився, зберігши залишки достоїнства й інтелігентської фронди. За висловом самого Явлінського, він готовий до роботи в уряді тільки за умови зміни нинішнього курсу, за наявних кроків Росії до європейських стандартів. «Але я ніколи не погоджуся на роль такої собі декорації часів тридцятих років» — додає Явлінський. Чи варто гооврити, що після такої заяви, відомий економіст остаточно спалив мости у стосунках з діючою російською владою.
Ми навели слова відомого економіста для підтвердження досить поширеної тези про повну й абсолютну кадебізацію нинішньої російської влади. І коли кажуть про перемогу однопартійної системи в Росії, мають на увазі не стільки штучно створену декоративну «Единую Россию», а радше партію чекістів на чолі з Володимиром Путіним, котра взяла упевнений реванш після відчутної поразки на початку 90-х.
Власне, вся більш як 70-річна історія Союзу РСР – це історія безроздільного панування й одночасно запеклої боротьби всередині танедему КПРС і КДБ – двох партій: комуністичної і чекістьської. І хоча кожен чекіст формально мав у кишені партійний білет, насправді намагався перетворити кожного комуніста на таємного співробітника («сексота»). Це протистояння почалося ще за часів Ілліча: Ленін багато зробив, щоб не пустити Дзержинського в політбюро. Кандидатом «залізний Фелікс» став при Сталіні, який не пустив у число «обраних» ні Менжинського, ні Ягоду, ні Єжова. Членом політбюро був лише Лаврентій Берія, на якого довірені сатрапи Сталіна збирали досьє.
Чекісти «слухали» усіх, включно вождів. Ягода, як відомо, прослуховував Сталіна. Не було керівника партії, якого б не контролював КДБ. Узурпувавши владу, Сталін однією рукою міцно тримав за горло партію, іншою – чекістів, натравлюючи їх один на одного. Досить згадати долю дружин та близьких його соратників по політбюро – Молотова, Кагановича, Калініна, історію загибелі сина Хрущова Леоніда.
Після смерті «кремлівського горця», в чому йому немало посприяли «спадкоємці», в т.ч. Берія особисто, боротьба чекістів з комуністами спалахнула з новою силою. З усуненням і розстрілом Берії велика кількість епізодів цього кривавого герцю, пішла у вічність, залишаться назавжди таємницею, яку він забрав із собою. Зате це допомогло Хрущову навісити на нього всі гріхи, списавши свої.
Такі безчинство і аморальність сприяли тому, що компартія деградувала і перетворилася на владний механізм обслуговування вождя, а КДБ – в окрему її частину з каральними функціями. Поступово спадкоємці чекістів, завдяки чітко налагодженій корпоративній дисципліні і безконтрольності, перетворилися на грізну спецслужбу, без участі якої не вирішувалося жодне важливе питання. Ще на пам’яті, як здійснювалася перевірка «органами» того чи іншого претендента на високу посаду в партійному чи державному апараті. Та й просто виїхати за кордон без візи КДБ було неможливо. Дехто стверджує, що просування по кар’єрній драбині наверх, аж до посади Генсека і Прем’єра, контролювалося «конторою».
Тепер відомо, що заміські резиденції (дачі) перебували у віданні КДБ, обслуговуючий персонал яких – від водія до прибиральниці — стопроцентно складався з штатних працівників цього відомства. Прослуховування чільників партії і держави носило тотальний характер. Коли генсеком обрали Брежнєва, один із секретарів ЦК, куратор силового блоку, заніс йому до кабінету товстенну теку-досьє, яке вони удвох спалили в каміні. Керівники компартії і держави знаходилися «під ковпаком» органів, кожен їхній крок контролювався, і щоб, наприклад, запросити когось до себе на вихідні, потрібно було завчасно подавати заявку до служби охорони і чекати ствердної відповіді.
Після розстрілу Берії партія істотно посунула спецслужби від влади, було укладено негласний пакт про ненапад. Відтепер спецслужби ні при яких умовах не могли викручувати руки партійній номенклатурі, або, як ще зовсім недавно, без суду і слідства кидати у в’язницю чи запроторювати до таборів. Ця «джентльменська угода» не порушувалася аж до путчу 1991-го, коли Єльцин відправив кількох елітних службістів і партпрацівників на нари. Утім, це був усього тільки епізод. Неосталінізм міг відродити всесильний шеф спецслужби Андропов, саме за його панування почалася «кадебізація» суспільства, проте до сталінського «закручування гайок» не дійшло – він надто пізно добрався до абсолютної влади, і Лубянку знову було посунуто на другий план.
Новий, останній виток боротьби – Горбачов проти КДБ. Таємній поліції вдалося оточити генсека своїми людьми, посіяти в народі міф про «агентів впливу», усіляко намагаючись скомпрометувати прихильників реформування. Це не тільки дозводило посіяти «смуту» в суспільстві, а й загальмувати процеси оновлення, наситити демократичне середовище своїми людьми, завербувати нових спільників з їх числа. Ті зробили все, щоб скомпрометувати Горбачова спочатку як генсека, потім – як президента. Усю небезпечність чекістського пресу прекрасно усвідомлював Єльцин, доклавши максимум зусиль для демонтажу КДБ. Здавалося, старі часи вже ніколи не повернуться. І коли Борис Березовський з властивою йому наполегливістю буквально нав’язав Єльцину і сім’ї нікому невідомого кадрового гебіста Путіна як майбутнього спадкоємця, обоє й гадки не мали, що таке кадрове рішення обернеться для Росії рішучим і переконливим реваншем «чекістської партії». Як сказав мій товариш з студентських часів, пам’ятник Феліксу знесли, але Лубянка залишилась.
Що ж являє собою нинішня Росія? Країну, в якій згорнуто всі свободи, а інтернет залишається невеличкою резервацією вільного слова (втім, невдовзі і його збираються взяти під контроль). Країну, якій нав’язано зверху однопартійну систему в поєднанні з приватновласницькими інтересами еліти. Країну, де владу міцно утримують люди, для яких самі процеси вербовки й проведення спецоперацій є альфою й омегою не тільки політичного, а й сенсом усього життя, бо нічому іншому в академіях КДБ іх не навчили. Усілякі спроби спротиву, проявів симпатії чи навіть інтересу до іншої — не те що ідеології – звичайної приватної думки – подавляються ледве не з сталінською жорстокістю. Так і хочеться сказати: добридень, тридцяті роки! Як і тоді, нині всім – економікою, політикою, урядом, парламентом, судами, пресою й телебаченням управляє одноосіібно одна людина. Правда, недавно в Росії пройшли вибори, до влади став новий президент. Та запитайте про це у будь-кого в Москві, і почуєте притишене: «Які вибори – цирк, клоунада, фарс…». Це якщо пощастить, і з вами заговорять, більшість же, оглядаючись і прискорюючи ходу, покрутить пальцем в районі голови– провокатор якийсь присікується, чи не хоче, бува, по морді заробити?
Утім, президентські вибори в Росії – доконаний факт. Про новий розклад політичних сил – у наступній публікації.
ВОЛОДИМИР КУЛЕБА, для «ОРД»
