20-річчя незалежності: альтернативи розвитку

Дехто стверджує, що в Україні реалізувався єдиноможливий сценарій розвитку. Хіба що за Кравчука приватизація “Криворіжсталі” супроводжувалася б шароварним концертом у палаці “Україна”. Дозволимо собі з цим не погодитися: реалізувався лише один з можливих варіантів, причому, не найвірогідніший.

Хоч як це дивно, але вихід України зі складу однієї з наймогутніших держав, а згодом і грандіозний перерозподіл національних багатств обійшлися не тільки без кровопролиття, а й взагалі пройшли якось буденно, не ознаменувавшись жодними значними подіями.

Радянська альтернатива

Хоч би що там казав Михайло Горбачов, розвал СРСР не був неминучим. Навпаки, в 1991-му йшлося про підписання нового союзного договору.

Відомий російський вчений соціолог та футуролог (у СРСР займалися прогнозуванням) Ігор Бестужев-Лада згадує, як восени 1988-го на конференції Всесвітньої федерації дослідників майбутнього розглядали питання про “короткотерміновий технологічний прогноз майбутнього СРСР на 1988-1992 роки”. Зупинилися на п’яти прогнозних сценаріях.

Перший і найвірогідніший – інерційний: продовження перебудови, який потім мав би трансформуватися в другий: придушення центробіжних тенденцій та попередження соціального вибуху. Третій – “план Маршалла” для СРСР: маловірогідний, але цілком міг би відбутися (наприклад, якби Москва зажадала “відступні” за дозвіл на об’єднання Німеччини). Четвертий – “польський” сценарій: поява харизматичного лідера на кшталт Валенси та масового руху за відродження СРСР. А найменш реальним визнали п’ятий сценарій – розвал СРСР.

Абсолютно бездарний ГКЧП (перехід від першого до другого сценарію), який не просто прискорив, а зумовив розвал Союзу, міг би відбутися інакше. В усякому разі, в СРСР тоді готувалися до подібного розвитку подій (в цьому плані показовим було перепідпорядкування кількох елітних повітряно-десантних дивізій від Міноборони до КДБ). Аж ніяк не можна сказати, що ця спроба від початку була приречена на провал (зауважимо, що в Китаї кількома роками раніше влада навела лад за значно гірших передумов http://alaysiaud.livejournal.com/1468.html).

Відтак переможець заколотників Борис Єльцин, виборюючи владу в Горбачова, зробив для розвалу Союзу не менше (якщо не більше), ніж сепаратисти в усіх союзних республіках.

В Україні, яка кількома місяцями раніше проголосувала за збереження Союзу, перестрашені комуністи вмить порозумілися з націоналістами щодо незалежності.

В Москві, можливо, і хотіли б відіграти назад, але невдовзі позиція армії та інших силовиків стала для центру неприємним сюрпризом. Як відзначає американський геостратег Збігнєв Бжезинський, “несподіване нав’язування, схоже на переворот, українського командування над підрозділами Радянської армії, розташованими на українській землі”, було одним з головних факторів, які не тільки визначили крах СРСР, але й “завадили СНД стати новим аналогом більш федерального СРСР”.

Білоруська альтернатива

Половина з цього двадцятиріччя припала на епоху президентства Леоніда Кучми. Він прийшов до влади під гаслами відновлення дружніх зв’язків із Росією та боротьби із “жирними котами” (так він обзивав тіньовий бізнес). Утім із РФ він дружив обережно, а “жирні коти” за час його президентства стали респектабельними і самовпевненими олігархами.

Ющенко, а за ним і Янукович вже отримали цих “красенів” сформованими, а Кучма сам вирішував: хто стане, а хто не стане олігархом. І тому, коли зараз жахають білоруським сценарієм, то варто звернути увагу на таку “дрібничку”: лукашенківський режим відбувся в країні, в якій немає великого бізнесу, себто олігархів.

Остаточне становлення української олігархії відбулося під час другої каденції Кучми. Тож, у цьому контексті президентські вибори 1999-го були визначальними (не менше, ніж вибори 2004-го, але вже в іншому плані). Тоді, враховуючи скрутну соціально-економічну ситуацію в країні, перемога Кучми на них не була визначеною наперед. Тоді Україна могла обрати й інший шлях розвитку, мабуть, більше схожий на білоруський, ніж на російський.

До речі, можливість реалізації саме білоруського сценарію пов’язували із тодішнім головою Верховної Ради Олександром Ткаченком. Цей злодійкуватий самозакоханий селюк у 1998-1999 роках намагався довести, що він “не перший, але і не другий” у державній ієрархії. Щоправда, реально оцінивши свої електоральні перспективи, він пішов на уклін комуністам. Більше перспектив стати “Лукашенком із людським обличчям” мав єдиний реальний (а не підставний) на той час опонент Кучми – Олександр Мороз.

«Касетні» альтернативи

Після перемоги на президентських виборах 1999 р. Леонід Кучма, здавалося б, повністю опанував ситуацію в Україні. Якщо вірити записам майора Мельниченко, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, вітаючи президента з переобранням, висловив сподівання про повне підпорядкування Кучмі всіх органів влади.

Кравченко: У вас сьогодні позиція бездоганна!.. Я говорив тоді, в період передвиборчої кампанії: ви були президент, ви були мер, ви були одночасно всім. Ви були для всіх – дай!..

Я скажу, якщо ви ще проб’єте закон про місцеве самоврядування, щоби депутати могли знімати мерів…

Кучма: Обов’язково.

Кравченко: Все – питань не буде тоді! Ви тоді будете регулювати всі питання.

Натхненний перемогою на виборах, Кучма проштовхує конституційний референдум за розширення президентських повноважень. Але через касетний скандал всі ці плани летять шкереберть. Утім, касетного скандалу цілком могло би і не бути. Адже, якщо вірити екс-голові СБУ Леоніду Деркачу, він ледве не спіймав майора Мельниченка.

«Я якось сказав Президентові: давайте, як ви будете кудись їхати, то нікому нічого не кажіть, а ми приїдемо і перевіримо кабінет на можливе прослуховування. І він якось подзвонив, що уїжджає – ми відправили туди бригаду на чолі з генералом Миколою Вербицьким. І ось, керівництво Державної служби охорони не пускало їх впродовж трьох годин. І Мельниченко встиг забрати пристрої прослуховування. Оця відомча обережність практично дала можливість подальшому прослуховуванню», – розповів екс-голова СБУ. (http://www.radiosvoboda.org/content/article/2250462.html)

Те, що виголосив 28 листопада 2000 року з парламентської трибуни Олександр Мороз, шокувало всю країну: “Замовником замаху на життя Георгія Гонгадзе є президент України Леонід Кучма, причому замовником, який систематично контролював хід свого доручення…”.

Попервах влада заявляє, що Мороз блефує і ніякого президентського охоронця, який би зробив та передав йому ці записи, не існує, все це фальсифікація. І хоча звинувачені високопосадовці виглядали розгублено – утім, самі обвинувачення були настільки страшними, що й справді багато хто, навіть не вірячи особливо в порядність Кучми та його оточення, все-таки вагається.

І тут троє депутатів – Олександр Жир, Сергій Головатий та Віктор Шишкін – привозять з-за кордону відеозапис існування Миколи Мельниченка. В “Борисполі” відеокасету в депутатів мало не відібрали, проте вони зуміли обдурити “сбушників”, підсунувши їм дублікат. Після демонстрації в парламенті свідчень Миколи Мельниченка брехня влади про те, що ніякого майора не існує, стала очевидною. До того ж, обшук депутатів (осіб недоторканих) свідчив, що влада будь-що намагалася знищити привезений ними запис, тим самим лише підтверджуючи його правдивість.

15 грудня 2000 року Юрій Луценко, Володимир Чемерис, Михайло Свистович та ще декілька осіб вийшли на столичний Майдан Незалежності і встановили перші намети. Почалася акція “Україна без Кучми”, до якої невдовзі приєдналися тисячі людей. І тут виявилося, що режим є слабким! Маніфестанти домагаються зустрічі з президентом і висувають йому свої вимоги – ситуація, яка здавалася неможливою ще кілька тижнів тому. В парламенті більшість пропрезидентських депутатів розгубилася і вичікувала.

Здавалося б, Україна на порозі революції. Однак, якщо лише кілька людей поставили режим Кучми на межу краху, то кілька інших людей його врятували. Це були: прем’єр-міністр Віктор Ющенко, голова Верховної Ради Іван Плющ та лідер Комуністичної партії Петро Симоненко.

Перший раз Ющенко підставив президентові плече, коли розгублений Кучма переклав на нього ініціативу відставки оскандалених силовиків. Ющенко не ризикнув і взагалі, виглядав наляканим більше, ніж сам Кучма. Апофеозом угодовства Ющенка та Плюща стало підписання разом з Кучмою так званого листа трьох, в якому засуджувалися акції протесту, а їх учасники та лідери опозиції порівнювалися з фашистами. Плющ і Ющенко також виявили підтримку президентові, покладаючи разом з ним квіти до підніжжя пам’ятника Шевченкові 9 березня 2001 року.

Що ж до комуністів, то вони спочатку підтримали антипрезидентські акції. Однак далі ставало очевидно, що в разі повалення Кучми влада перейде до Ющенка, який в такому разі матиме найбільші шанси невдовзі стати президентом. Один із координаторів акції “Україна без Кучми” розповідав, що Симоненко напряму поставив участь КПУ в акції у залежність від підтримки його кандидатури на майбутніх президентських виборах і, не отримавши гарантій, акцію не підтримав. Внаслідок цього комуністи не вступили до опозиційного Форуму національного порятунку та підтримали одіозного генпрокурора Михайла Потбенька.

Антимайданні альтернативи

Президентські вибори 2004-го також мали кілька альтернатив. Насамперед треба сказати, що змагання між Ющенком і Януковичем, яке мало не вилилося у силове протистояння, не було невідворотно визначеним наперед. Навпаки, до осені 2002-го сторони робили спроби порозумітися. Найбільш символічною в цьому плані подією був приліт Ющенка на 70-річний ювілей старійшини донецького політичного угруповання Юхима Звягільського в лютому 2003 р. Тобто, варіант – Ющенко президент, Янукович прем’єр – міг би бути реалізований як результат альянсу.

Однак, коли перед донецькими з подачі президента Кучми та голови його адміністрації Медведчука виникла спокуса успадкувати владу, вони не встояли. Остаточно та безповоротно протистояння між Ющенко та Януковичем визначилося 31 жовтня 2003 року, коли лідерові “Нашої України” влаштували “теплий прийом” у Донецьку. Відтоді протистояння, що невдовзі забарвилося в помаранчевий та біло-голубий кольори, лише набирало обертів.

Крім того, міг бути й інший кандидат від влади. Тоді конкурентами Януковича були голова Нацбанку Сергій Тігіпко та міністр транспорту Георгій Кирпа. Останнього команда Януковича остерігалася найбільше. Не вдаючись у подробиці, зазначимо, що тоді донецькі підкилимно, але водночас дуже жорстко боролися проти несамовитого залізничника. Кандидатуру Тігіпка, згідно популярної байки, відхилив сам Кучма, бо якийсь ксенофоб ніби сказав йому, що, мовляв, “українці ніколи не проголосують за молдаванина” (вибори 2010 показали, що за певних обставин – проголосують).

Що ж до кандидатури Януковича, то на ньому вибір зупинився ще й з тієї причини, що на грузинський сценарій (тоді свіжими були враження від “революції троянд”) його команда могла відповісти румунським (влітку 1990 р. в Румунії шахтарі, прибувши до Бухарестсту, поклали край протестам опозиції невдоволеної результатами президентських виборів; тоді загинуло 7 людей і 746 поранено). Цей сценарій мало не реалізували 25 листопада 2004 року, коли, після проголошення перемоги Януковича, до Києва прибуло 20-30 тисяч шахтарів. Зупинити їхню ходу вдалося завдяки втручанню міжнародних посередників. У підсумку, до Майдану дійшли заледве дві-три тисячі біло-блакитних. Але не підготовані до протестних акцій, голодні і змерзлі, вони стали брататися з помаранчевими, які пропонували їжу і чай.

За три дні, 28 листопада, розташовані довкола Києва підрозділи внутрішніх військ МВС – до 13 тисяч бійців – були приведені у бойову готовність. Тоді лише завдяки втручанню військових вдалося уникнути силового варіанту. Як потім згадував керівник групи польських посередників Яцек Ключковський, “Кучма впродовж всієї кризи шарахався від стінки до стінки. Дякуючи Божій волі, під кінець він опинився біля тієї, яка була за мирне і демократичне розв’язання ситуації” (“Gazeta Wyborcza”, 17.03.2005).

Хто винен? (замість епілогу)

Усі українські президенти (і кандидати в президенти також) обіцяли викорінити корупцію. Натомість за 20 років корупційна складова виросла і зміцніла в рази. Страшно в цьому зізнаватися, але корупція стала одним зі стрижнів, на яких тримається українську держава. Саме вона цементує держапарат і, прости Господи, еліти. Зараз смішно згадувати, що 1994 року перший міністр внутрішніх справ Андрій Василишин змушений був піти з посади через якусь мутну історію зі службовою “Волгою”(!), що в ті часи найкрутішим хабаром вважали будівництво скромного заміського будиночку (хатинки, як мрійливо казав Леонід Кравчук). Утім, минуло зовсім небагато часу, і наприкінці 1990-х, коли півкраїни сиділо без світла і без зарплат, злодійкуваті “міцні господарники” (особливо, губернатори) почали купувати собі за казенні кошти наворочені мерседеси.

Насамкінець зазначу, що деякі українські державотворчі проблеми мають хронічний характер. Зокрема, останній наш гетьман Павло Скоропадський писав (оскільки його спогади написані російською, то цитую мовою оригіналу):

“Одно из наших несчастий и состоит в том, что у нас мало честолюбивых людей… Мы страдали от отсутствия людей, стремящихся достигнуть чего-либо большего, все какая-то мелочь, главным образом жаждущая, чтобы никто не возмущал ее покоя, а уж если нужно действовать, то только лишь для того, чтобы как-нибудь безопасно спекульнуть для своего мещанского благополучия”.

Написано майже сто років тому, а таке враження, що – сьогодні і про нас.

Дмитро Шурхало, для “ОРД”