Чи є бажання зіскочити з газової голки?

Чим ближче до зими, тим більше посилюється відчуття неминучості чергової газової війни з Росією. Про це можна судити, хоча б, за нервовою реакцією Кремля на події в Печерському суді, які сприймаються як спроба керівництва України поставити під сумнів підписану Тимошенко та Путіним газову угоду 2009 року. Зрештою, українські олігархи, які володіють металургійними та хімічними підприємствами, у 2010 році робили ставку на Януковича саме тому, що його проросійська політика мала б допомогти добитися від росіян суттєвої знижки на постачання природного газу. Навіть, якщо він це зробить за рахунок втрати частини суверенітету України. Однак, нова владна команда, не з почуття патріотизму, а з почуття втрати своєї власності (Україна ж — для «людей»), мабуть, таки зрозуміла, що суверенітет є поняттям далеко не безмежним. Принаймні, на словах.

Нещодавно міністр енергетики та вугільної промисловості України Юрій Бойко в ефірі одного з телевізійних каналів заявив, що у найближчі 5 років Україна планує зменшити закупівлю російського газу до 12 млрд. кубометрів у рік. Це буде досягнуто за рахунок зростання видобутку власного газу з 20 до 27 млрд. кубометрів на рік, ефективних технологій енергозбереження та заміни дорогого імпортного газу вітчизняним вугіллям. Також заохочуватимуться інвестиції у видобуток сланцевого газу. За словами міністра, в Україні вже успішно втілюється державна політика зменшення споживання імпортного російського газу за рахунок енергозбереження, альтернативної енергетики та заміни газу вітчизняним вугіллям. «Ми споживали 64 млрд., цього року ми споживаємо 54 млрд., а наступного року ще менше — приблизно на 8 — 10 млрд.», — відзначив пан Бойко.

Цікаво, що російські ЗМІ сприймають подібні заяви українських посадовців як елемент своєрідного блефу, бравади та шантажу під час газових переговорів з Росією. Вони дуже сумніваються, що грандіозні плани зменшення залежності України від російських енергоносіїв будуть втілені в життя хоча б частково. І проблема не лише у відсутності необхідних коштів для реалізації програми чи в недостатніх технічних можливостях. На користь цих сумнівів говорить весь двадцятирічний досвід української влади. Змінюються президенти та уряди, але, попри гучні заяви, спостерігається стабільна залежність можновладців від імпортного газу. Як у наркоманів.

Якби влада реальна хотіла б зіскочити з газової залежності від сусідів, то вона давно б уже це зробила. Хоча б частково. Спеціалісти з газових проблем, з якими доводилося спілкуватися, наголошували на тому, що до початку 70-х років, поки не почалося активне освоєння надр Західного Сибіру, головним постачальникам газу в СРСР була Україна. Тоді радянське господарство споживало приблизно 60 млрд. кубометрів природного газу, який практично весь добувався на нашій території. За словами фахівців, українські родовища газу вибрані лише на 40 %, інші 60 % знаходяться більш глибоко під землею. Тож для добутку власного газу (йдеться лише про суходіл, шельф моря до уваги не береться) потрібні нові технології та додаткові державні інвестиції в розмірі одного мільярда доларів щорічно. Однак, влада весь час воліє вкладати ще більше коштів у розвиток Газпрому.

Ми згадуємо про енергозберігаючі технології лише в часи чергового загострення тепер уже регулярних газових війн. Але одразу після укладання ще однієї невигідної для України угоди, всі ці розмови одразу вщухають. В якості приклада можна взяти долю винаходу львів’янина Олександра Єкимовських – каталізатора природного газу. Як свідчить директор Львівського відділення науково-дослідного енергетичного інституту Міністерства економіки України, доктор економічних наук, президент Енергетичної асоціації країн СНД В. Тарасенко, «суть каталізаторів природного газу п. Єкимовських О.А. в тому, що радіаційна випромінювана енергія газу на теплоносій збільшується до 4 разів і дає можливість реально економити до 30 % природного газу за рахунок підвищення ККД котлів».

Не можна сказати, що на цей винахід не звертають увагу зовсім. Після декількох років безуспішного просування каталізатора, його вдалося встановити в будинку львівської міськради. За три роки економія газу при опаленні приміщення склала 240 тисяч гривень. Ще більший ефект винахід дав у приміщенні львівського товариства російської культури. Однак подальші спроби більш широкого впровадження каталізатора в котельнях міста нариваються на спротив працівників місцевого «Теплокомуненерго», які воліють встановлювати дорогі німецькі котли замість дешевої та ефективної модернізації старих й не зупиняються навіть перед фальсифікацією даних при випробовуванні винаходу.

Не увінчалися успіхом звернути увагу на каталізатор згорання природного газу й на державному рівні. Всі звернення до президентів й прем’єр-міністрів закінчувалися ігноруванням або формальними відписками. А влітку 2009 року інформаційний намет, встановлений винахідником та його товаришами навпроти будівлі Кабміну для привернення уваги урядовців, був брутально знесений працівниками столичного управління контролю за благоустроєм. Дивно, але реальне заощадження газу не потрібне було нікому навіть після підписання явно кабальної газової угоди. В той же час, в Україні працює 150 тисяч старих котлів, які потребують модернізації.

Якщо чиновників місцевого рівня ще якось можна зрозуміти. Вони лобіюють, й мабуть, не за просто так, встановлення імпортних котлів. До цього ж досі працює дивна як для ринкових відносин система – чим більше регіон чи місто споживає енергоносіїв, тим більша дотація з державного бюджету. А ось логіку чиновника державного рівня в питанні газового заощадження зрозуміти простим громадянам не дано. Далеко не всім можна знати всі тонкощі й нюанси «сидіння» на газовій трубі. Справа кожного громадянина – лише справно платити за чергове підвищення ціни газу для населення, як того вимагає МФВ. Дарма, що добутого в Україні газу вистачить, щоб покрити всі комунальні потреби. Дарма, що за Конституцією всі надра належать народові України. Або, якщо не всьому народові, то, принаймні, його кращим представникам. Україна ж – для «людей».

Не беруся говорити напевне, але долю каталізатора львів’янина Олександра Єкимовських, мабуть, повторив ще не один прекрасний винахід, який дозволяє заощаджувати енергоносії. Отже, розмови про впровадження енергозберігаючих технологій поки що залишаються розмовами. Можливо, дещо буде зроблене в напрямку збільшення добування вугілля. Однак, підвищення інтенсивності добутку без належного фінансування безпеки праці може призвести лише до чергових, ще більших катастроф. Наші шахтарі й так платять занадто дорогу ціну для забезпечення небідного життя «вугільних генералів».

І, наостанок, ще одне наївне запитання. Якщо добутого в Україні газу вистачить для задоволення комунальних потреб, навіщо купувати втричі більше? Мабуть, для металургії та хімічної промисловості, які є «локомотивами» української промисловості. При цьому мізерна собівартість українського газу, потрапляючи до загального «котла», робить в цілому ціну на газ більш прийнятною для підприємств. Але чому населення України, замість того, щоб споживати дешевий газ, фактично дотує власників заводів? Мільярдерів, які зовсім не хочуть вкладати кошти в модернізацію своїх підприємств, натомість воліють торгувати українським суверенітетом.

Серед наших олігархів важко знайти патріотів України. Їм байдуже до проблем простих громадян, їм чужі мова й традиції корінного населення. Ментально їм ближча Росія. Тож нехай тоді вони самі й домовляються з росіянами про постачання дешевого газу. Не хочуть. Бо прекрасно знають, що натомість партнери попросять віддати шматочок своєї власності. Краще віддати чуже.

Вадим Антипенко, для “ОРД”