Парамедик-водій Саід Ісмагілов: «Москалі, на жаль, все позаміновували. Тому під час наступу стає більше мінних травм. Солдат наступає на протипіхотну міну, відривається частина ноги…»

Пам’ятаєте Саіда Ісмагілова, муфтія Духовного управління мусульман України і яскраву публічну фігуру? Вже рік і кілька місяців він служить парамедиком у лавах ЗСУ, за кермом евакуаційного екіпажу рятуючи поранених.

 

Чимало наших військових можуть подякувати Хазрату (позивний Саіда) за те, що у критичний момент автівка з безцінним вантажем вчасно доїхала з передової до стабілізаційного пункту. Часто Ісмагілову доводиться власноруч асистувати медикам у салоні швидкої…

Про будні парамедиків-евакуаторів на війні, про мотивацію і потреби медичних екіпажів, про зміну настроїв населення Донбасу і ганебний піар кадирівських тіктокерів Саід Ісмагілов розповів у великому інтерв`ю «Цензор.НЕТ»

— Саіде, минулого разу ми з вами спілкувалися під час наступу на Херсонщині; зараз, судячи з вашого фейсбуку, ви у складі свого екіпажу евакуюєте людей на Донбасі. Мова про зону українського контрнаступу?

— Саме так. Наступ взагалі відбувається на півдні Донецької і Запорізької області, по широкій лінії. На одній з ділянок ми і працюємо. Справа в тому, що коли відбувається наступ, роботи завжди більшає. Винятком був Бахмут. Ця зима і весна на Донбасі взагалі була пекельною. Ми працювали на Бахмуті, потім на Часовому Яру і так далі, по різних локаціях. Там, не зважаючи на те, що ми тримали оборону, все одно було дуже важко. Зараз, коли йдемо у наступ, то, звісно, поранених збільшилося. Атакувати завжди важче.

— Скажіть, а для парамедика наскільки суттєво відрізняється специфіка роботи  залежно від того, чи його збройні сили ведуть наступ, чи перебувають у позиційній обороні? Наскільки суттєво змінюється характер поранень?

— Суттєво. Наприклад, у Бахмуті ми тримали оборону. Ворог завдавав ударів артилерією і авіацією. Більшість поранених були з уламковими пораненнями – тому що ворог намагався знищити наші укріплені позиції. І, відповідно, для цього постійно застосовував артилерію та авіацію.

У випадку ж з нашим наступом москалі, на жаль, все позаміновували. Причому використовують заборонені міжнародними конвенціями протипіхотні міни. Тому під час наступу більшає мінних травм. Солдат наступає на протипіхотну міну, відривається частина ноги… Багато також кульових поранень – бо коли ти йдеш у наступ, у ворога є можливість напряму відкривати по тобі вогонь зі стрілецької зброї.

Відповідно, більшість поранених зараз – стрілецька зброя і мінно-вибухові травми. Наприклад, позавчора на стабілізаційний пункт привозили хлопців, які наступили саме на протипіхотні міни. Справа в тому, що за міжнародною конвенцією Україна відмовилася від протипіхотних мін, вона їх не використовує, оскільки це проти людяності. Тобто людина не гине, а фактично залишається скаліченою.

— А в чому специфіка цих травм?

— Серед тих, хто підривається на протипіхотних мінах, є ті, кому більше пощастило, і ті, кому менше. Звучить жахливо, але це правда війни. Скажімо, нам привезли хлопця саме з відірваною передньою частиною ступні. Скоріше за все, ту частину ступні, що залишилася, вдасться врятувати – разом з п’яткою. І людина після операціі, можливо, після протезування, зможе ходити самостійно (звичайно, залежно від важкості травми). Якщо наступають п’яткою на протипіхотну міну, я таке також бачив, то відриває повністю всю стопу. Або вона в такому роздробленому стані, що її зібрати, зшити вже неможливо. Тоді ногу ампутують вище. Відповідно ми між собою, коли заспокоюємо хлопців – на стабі вони кричать, їм боляче. Ми їх заспокоюємо. Ми бачимо, що у нього відірвало пальці, передню частину стопу, ми йому кажемо, не зважаючи на те, що ти підірвався, по-перше, ми тебе точно врятуємо. Ти живий, ти виживеш. У тебе буде все добре. По-друге, ти будеш сам ходити ногами. Звісно, не відразу. Але ти будеш ходити навіть без милиць. Знаєте, це заспокоює їх. Реально заспокоює. Вони кажуть: що, правда, я зможу сам ходити? – Звісно, у тебе ж п’ятка ціла, навіть середина стопи ціла. У тебе лише пальців немає. Без пальців ти зможеш ходити. Знаєте, це звучить жахливо для людей, які не бачать це своїми очима. Але для нас це дуже суттєво. Ми реально радіємо за хлопців, якщо вони не втратять свою ногу повністю. Це дасть їм можливість, не зважаючи на те, що вони залишаться інвалідами, в більшості випадків ходити навіть без милиць.

— А що кажете, якщо гірший варіант?

— Та нічого не кажемо, якщо гірший варіант. Треба заспокоїти людину. Потрібно сказати: ти живий, ти повернешся до родини, ти зможеш жити повноцінним життя. Єдине, що тобі після протезування доведеться ходити з однією милицею. Іноді люди ходять з одним протезом на нозі взагалі без милиць. Тобто все ж таки потрібно якось заспокоювати. Часто мене питають: ти ж раніше був капеланом, може ти даєш якісь духовні настанови, щось з релігійного кажеш? – Ні, не в тому стані треба розмовляти на подібні теми. Їм боляче. Їх потрібно заспокоїти.

— Духовні настанови — це вже потім, коли буде реабілітація.

— Так, це на етапі реабілітації. А зараз потрібно заспокоїти, що він живий, він виживе, ми його врятуємо. Бо лікар-парамедик має бути впевнений, спокійний. Він має передавати свою впевненість пораненому. Ми заспокоюємо: в тебе все добре, ти виживеш, у тебе все буде добре. Це реально заспокоює.

А найгірший випадок – коли є таке поранення, що боєць непритомний. Тоді вже ми по життєвих показниках дивимось: серцебиття, пульс, сатурація, тиск, інше.

— А як особливості евакуації змінюються залежно від статусу бойових дій? Маю на увазі наступ чи позиційну оборону. Чи є якісь нюанси, які відрізняють ці два стани?

— Нюансів дуже багато. Коли наші йдуть у наступ, плече евакуації збільшується. Наприклад, ми розташовуємо стабілізаційний пункт, на який привозять пораненого, фактично в сирому стані; там максимум, що йому можуть накласти, – це турнікет. Він фактично з відкритою раною. Там, на стабі, працюємо з пораненим. Стаб розташовують так, щоб він не був під прямим вогнем, але водночас щоб був недалеко він лінії фронту. Щоб якомога швидше довезли пораненого; щоб більше у нас було можливостей його врятувати. Мінімальний час евакуації. Коли наші йдуть у наступ, звільнюють нові села, нові території, плече евакуації збільшується. На ту територію ми ще не в змозі перемістити стаб, бо там заміновано все, ми ще не знаємо шляхів, не знаємо, чи не залишилися там, в селі, або десь поблизу, в посадках, вороги. Потрібно, щоб наші бійці спочатку все передивились на предмет безпеки, розмінували, якщо щось заміновано. Потім ми висуваємося вперед. Коли йде наступ і, наприклад, наші просунулись на 5 кілометрів уперед, це означає, що для нас шлях евакуації довший по прострілюваній, можливо, замінованій місцевості. А це час – і потрібно вигравати хвилини життя для наших поранених.

— Чи виходить, у зв`язку з цим, посувати стабпункт ближче? Хоча б на 2-3 кілометри, якщо наші просунулися на 5 кілометрів?

— Так, є таке. Але щоб переміститися, потрібно так, щоб наші закріпилися на зайнятих позиціях. Бо буває так, що спочатку зайшли, а потім під контрнаступом противника доводиться відходити. А ми не можемо з медициною, з ношами, з автівками бігати туди-сюди. На лінії фронту всі знають, куди потрібно везти поранених. Ділянка, за яку відповідає стаб, – достатньо довга. Всі знають, що якщо є поранений, треба їхати на цю точку. Якщо ми з’їхали, а вони про це не дізналися, буде біда. Вони привезуть – а там нікого немає. Я ж кажу, завдання військових медиків і парамедиків – це вигравати хвилини життя наших хлопців.

— Чи спостерігається, як раніше, ця брудна тенденція, що росіяни б’ють по наших евакуаційних машинах, по швидких?

— Вони б’ють по стабах, по шпиталях, по евакуаційних автівках. Тактика не змінилася абсолютно. Якщо вони зі своїх розвідданих дізнаються, що десь розташований стаб або шпиталь, вони, якщо можуть добити артилерією, б’ють артилерією. Якщо не можуть добити, кидають ракети С300.

— Стадія наступу потребує – тут уже питання медико-психологічне – якогось особливого психологічного настрою бійців? Ви поруч, тож кого питати, як не вас?

— Чесно кажучи, це завдання замполітів, завдання командирів – мотивувати. Ми ж не займаємось мотивацією хлопців. У наступ іти наші воїни завжди хочуть – пошвидше відвоювати, перемогти. Бо довга тривала війна, яка затягується, виснажує – психологічно і фізично. Сидіти там по пів року, в окопах – це дуже-дуже важко. І психологічно важко – також. А коли війна динамічна, коли наші хлопці йдуть у наступ і відвоюють, звільняють території, то тут якось і мотивація на рівні. Тобто всі солдати радіють, що звільнили нові території. Так було на Херсонщині, на Харківщині. Після того, як звільнили велику територію України, наші частини відводяться, наприклад, на доукомплектацію, відпочинок. Всі виїжджають з піднесеним настроєм, підіймають на кожній автівці прапори. Це перемога. Для воїна перемога – це важливо. І дуже-дуже солдати не люблять, коли війна затягується, коли вона стає, як тривала АТО. З 2014 року і по 2022 рік, там вже все заросло в тих окопах, мотивація нульова. Тобто якщо війна затягується, вона виснажує.

— Саме ваш екіпаж і ви особисто у якому зараз режимі працюєте? Коли працюєте? Коли спите?

— Коли ми працюємо на стабпункті, то спимо і їмо тоді, коли у нас випадає для цього час. Поранених можуть привозити вдень, вночі, рано-вранці – коли завгодно. Якщо привезли, ти маєш вставати і працювати. Може, ти хочеш спати, їсти, іноді ми працюємо цілий день і лише ввечері пригадуємо, що нічого не їли. Я іноді пригадую, що зуби не встиг почистити зранку, бо всі схопилися і побігли допомагати, відвозити, евакуювати. Бувають такі важкі дні, коли ти лише ввечері думаєш: а чому у мене такий дискомфорт? Виявляється, не було часу навіть почистити зуби. Таке буває, це війна. Спиш, коли є час.

— А як підтримуєте енергетичний стан? Я нещодавно брав інтерв’ю у радіоелектронних розвідників – так вони похмуро жартують, що варто заварювати каву на енергетиках, бо і вночі треба працювати.

— (Посміхається. – Є.К.) Ну, знаєте, я над цим навіть не замислювався. По-перше, у нас дуже хороший колектив, гарні люди. Ми постійно жартуємо. Іноді дивно, що на війні люди жартують, але це як вихід стресу, як мотивація, як відпочинок. Ми жартуємо, намагаємось обговорювати певні теми. Любимо імпровізувати. Наприклад, коли був пригожинський бунт, я записав буквально два рядки із Земфіри: «теперь я знаю, кому поет певица Валерия». Мої друзі зі ССО побачили це відео і наклали на нього музику. Треті люди пропонують: а накладімо інструменталку ще. Я кажу: та чого там, два рядочки – це ж не ціла пісня, щоб накладали ще й інструменталку. Але оця окопна творчість іноді дивує. Хтось заводить собі котиків і собачок. До речі, ми теж завели собі сіамську кішечку.

— Як назвали?

— Одя. Одарка. Вона народила кошенят. Ми вимушені були її з кошенятами відправити в тил, бо кішка з маленькими кошенятами – це якось зовсім ніяк. Але це наша бойова кішка, яка з нами подорожувала ще з Херсонщини до Бахмуту, по всій Донеччині. І от вона вирішила піти у декрет, щоб нарешті її подорожі припинилися. Народила чотирьох кошенят, і ми вимушені були її, як багатодітну матір, евакуювати в тил.

— Супер. Саіде, для вас воювати на вашому рідному Донбасі принципово? Мені здається, що деякі пости ваші, скажімо, про донецький степ під час війни, – майже поетичні.

— Я жартую: де народився, там і знадобився. Донбас – це дійсно такий регіон, там влітку дуже пильно і спекотно. Це відрізняється від центру, півночі, заходу України. Але для нас, донеччан, які там народилися, це природно. Ми любимо цей степ, ці терикони. Ми розуміємо цих людей – як з ними розмовляти. Розуміємо певні нюанси Донеччини: де що безпечно, де небезпечно. І так далі.

— На Херсонщині, де ви воювали до того, – по-іншому?

— Знаєте, я взагалі до війни не був ніколи на Херсонщині. Якось не сталося. І так – там все для нас нове. Інші люди. Інший менталітет. Ми всі українці, але регіон від регіону відрізняється. Вони набагато м’якші, добріші. Природа інша. А от бездоріжжя на Херсонщині – страшенне. Коли ми проводили там евакуації, найстрашніше були тамтешні дороги, точніше – їхня повна відсутність. Бо потрібно ж пораненого не розтрясти. Якщо важкий поранений, він їде, може інтубований, з ШВЛом, дихає через штучну вентиляцію легенів, можливо, у нього такі поранення, що він тримається на краю. І ти в реанімобілі скачеш по цих дірках. Це страшне.

— На Донбасі дороги кращі?

— На Донбасі дороги шикарні. Звісно, не усюди. Є таке місто Покровськ, у якому жахливі дороги. Але навіть у сільській місцевості на Донбасі дороги набагато кращі, ніж на Херсонщині. Для нас, як для людей, що займаються евакуацією, це безцінно. По-перше, я буду більш спокійний за пораненого, сидячи за кермом. По-друге, автівка не розбивається. Бо на поганих дорогах автівки сиплються просто. У них ходова вилітає відразу. Ти попрацював два тижні – і тобі вже потрібно на ремонт їхати. А ремонтувати там нема де.

— Мене дивує, що досі знаходиться багато людей, які нудять щодо збору грошей на автівки для фронту. Мовляв, ну танки, ми розуміємо, треба купляти, безпілотники, а навіщо їм легковики? І доводиться пояснювати людям, що бійцям треба багато чого перевозити, причому швидко. Я вже не кажу про евакуацію.

— Я можу пожартувати, що коли ми захищали Бахмут, то для того, щоб приїхати на позиції або виїхати з позиції, солдатам потрібно було чекати маршрутку. Отам всі на зупинці, зараз під’їде маршрутка – і поїдемо з Бахмуту на Краматорськ…

Насправді такого не буває. Там нічого не ходить, бо постійний обстріл. Навіть їхати бажано якомога швидше, бо поруч прилітає. Десь у травні ми з Часового Яру евакуювали пораненого – і за 5 метрів від автівки прилетів снаряд. На щастя, земля була зорана, бо ми їхали по полю, і ще волога. Він занурився глибоко у землю. Потужно не розкидав уламки – але бахнуло так, що у нас у всіх ліве вухо дзвеніло ще дні три, мабуть. Ми думали, що контузія. Але якщо і контузія, то дуже легка, оскільки там ознак контузії і не було. Але от коли там літаєш на автівках, по-іншому проїхати нема як. Танк або БТР, БМП – не будуть ганяти, щоби постійно підвезти солдатів туди-сюди, або доставити воду, їжу, пальне, БК і так далі. Частіше за все швидше і безпечніше – це автівкою. Чому? Бо якщо ворожі розвіддрони бачать, що їде броня, вони наведуть на неї удар арти. А за кожною легковушкою, за кожним джипом не напасешся ударів арти. Тим більше, вони набагато швидші за броньовану техніку. Тому абсолютно зрозуміло, чому воїнам постійно потрібні автівки. Бо на них пересуваються і виконують бойові завдання. Коли вже це бій за участі броні, тоді застосовується броня. Але броня на війні – це завжди мішень. А потрібно ще якось пересуватися. А для нас, для військових медиків, зараз, на щастя, є броньовані автівки, які нам дають наші західні друзі. На цих броньованих автівках поранених вивозять з нуля і підвозять нам на точку перехоплення, де ми вже перевантажуємо поранених. Бо там, де йде безпосередньо контактний бій, її просто розстріляють. Це легко. Там потрібно їхати лише на броні. І от на цих бронемашинах, що надають нам наші західні партнери, з нуля до точки перехоплення вивозяться поранені. Далі ми їх підхоплюємо – і веземо на стаб.

— У вас особисто за час повномасштабної війни контузії були?

— Таких важких не було. Були такі прильоти, що у вухах трохи дзвеніло. Але ж контузія – це не просто якесь заглушення. Контузія – це акубаротравма. Це певною мірою недооцінена травма, оскільки це – потужний такий удар, передусім, по мозку і кровоносних судинах, що постачають кров до мозоку. Така серйозна контузія супроводжується блювотою. Може бути непритомність, підвищений тиск, сильні головні болі. На щастя, зі мною такого не було. З іншими парамедиками – було, на жаль.

— Ви на війні парамедиком вже рік і кілька місяців. Як за цей час на вашій пам’яті змінювався протокол евакуації пораненого до стабпункту?

— Він постійно змінюється. Не знаю, чесно кажучи, від яких чинників це залежить. Іноді здається, що він більше залежить від наказів начмеда або керівника стабпункту – як вони бачать і розуміють евакуацію. Також залежить від характеру боїв, від відстані, від медичного забезпечення: є реанімобіль чи нема, є можливість підвезти на броні пораненого чи нема, що є з медикаментів у наявності. Бо дуже гарно, коли на стабпункті є багато медикаментів. Медична апаратура теж дуже полегшує ситуацію. Наприклад, людині не вистачає дихання, у нього падає сатурація. Або у нього пневмоторекс – пробитий корпус, це дуже часто буває – уламками, кулями пробитий корпус, і повітря виходить не через дихальні шляхи, а через дірку в тілі. У людини падає сатурація, насичення киснем, вона задихається. Якщо немає кисневого концентратора або ШВЛ, щоб під’єднати маску і людина дихала, доводиться це робити мішком Амбу. Це такий ручний прилад – сидиш і вручну йому качаєш повітря, щоб він дихав. Якщо на стабі або в реанімобілі є кисневий концентратор, це вирішує багато питань. Ти вдягаєш пораненому масочку, вмикаєш – і йому чисте повітря подається, щоб він дихав.

— А якщо концентратора немає?

— Якщо немає, то один парамедик надає допомогу, а інший сидить – і качає оцю амбушку. І під час всього шляху евакуації, якщо людина сама погано дихає або не дихає, оцю амбушку тиснеш – і пшик, пшик втомлюються руки. Реально 5-10 хвилин, а потім у тебе пальці – все.

Потрібно, щоб людину змінила інша людина і качала повітря. А якщо є певна апаратура (кисневі концентратори, ШВЛ), це набагато полегшує оці всі питання допомоги і порятунку. Тому коли хтось пропонує для швидкої, наших реанімобилів кисневий концентратор, ви просто не можете уявити, наскільки це збільшить шанси на виживання пораненого. Реально збільшує шанси. Бо як би парамедик не старався, якщо шлях евакуації півтори години… Наприклад, взимку ми забирали з Бахмуту і везли до шпиталю поранених. Це година, година 15 хвилин, при поганій погоді – півтори години. І от півтори години сидіти і качати цією амбушкою – як би не старався парамедик, врешті-решт він так виснажується, що у нього руки просто вже не качають. А коли є відповідна апаратура, то врятувати нашого пораненого стає набагато легше. У нього набагато більше шансів вижити.

— У вас комплектація вашого екіпажу залишається тією самою – парамедик у салоні і ви, водій, за кермом, при тому готові асистувати за будь-якої необхідності?

— Зазвичай працюють троє: водій, парамедик і бажано, щоб був медик. Ну, з медиками дефіцит; тому якщо медика нема, то працюють два парамедики. Один більш досвідчений, інший йому допомагає. Справа в тому, що якщо легкий поранений, то можна їх і декілька взяти на борт – і тоді одного парамедика вистачить. Але якщо важкий поранений, то це інша історія.

От останнім часом ми вивозили важких поранених. Я тримаю кисневу маску, щоб не спадала з обличчя, а в цей часом медик у салоні продовжує робити крапельницю, внутрішньовенний доступ, контролює його тиск, контролює насиченість повітрям, контролює всі життєві показники. Якщо одна людина з таким важким пораненим, у неї просто рук не вистачить, щоб допомагати важкому в усьому. Бо чим довші евакуації, тим гірший стан пораненого; він постійно погіршується. І чим швидше ми довеземо його до операційного столу, тим більше шансів у цього пораненого вижити; тим імовірніше йому вчасно нададуть допомогу. Це дуже важливо. У нас є відео, на яких ми іноді просто знімаємо, щоб люди, які нам допомагають донатами, медициною, реально розуміли: іноді наші лікарі просто дива творять! Коли привозять людину з випалим кишківником, бо поранення в живіт. Або привозять людину – а у нього уламок чи дірка в голові. Або привозять таких поранених, що у нього уся спина, усі груди в дірках – тобто велика кількість уламків пройшла. І ти не знаєш, скільки йому тих наліпок оклюзійних ставити, чим заклеювати, щоб заклеїти усі дірки, скрізь які може проходити повітря.

— А ще ж буває травматична ампутація – без руки, без ноги…

— Так, і на жаль, зараз на півдні все заміновано. Москалі позамінували все, що могли. Вони не дотримуються жодних міжнародних конвенцій. Використовують протипіхотні міни різних типів. І звісно, що ампутанти – це взагалі важка ситуація, оскільки людина вже втратила багато крові. Людина з великою крововтратою має дуже великі шанси померти – особливо, якщо в неї були свої якісь хвороби. Можливо, людина чимось по життю хворіла. Тобто ми робимо ці відео, робимо ці фото якраз для того, щоб показати. Я їх пощу постійно у себе на фейсбуці, щоб люди реально дивилися і бачили, що воно таке – війна; в яких умовах нам іноді доводиться працювати.

Люди мають бачити, що те, чим вони нам допомагають – вони не просто полегшують роботу нам. Вони своїми донатами і своєю допомогою допомагають рятувати наших українців. Наших хлопців, які реально б’ються за нашу свободу, наше життя, звільнення нашої Батьківщини.

— Коли не вдається довезти пораненого до стабпункту, що коїться на душі в екіпажу?

— У мене таких випадків не було.

— Слава богу, я радий за вас.

— Ми жартуємо так, що ми не возимо двохсотих. Двохсотий – це померлий. Було кілька випадків, коли поранений починав помирати в автівці. Здається, у березні чи лютому це було. Евакуювали хлопця з-під Бахмуту, дістав поранення. Ніби спочатку був, хоч і важкий поранений, але стабільний. Ми його мали везти на Краматорськ. Але під час евакуації він став помирати. У нього почало зупинятися серце, падати всі життєві показники. Лікар і парамедик билися над ним. Вирішили, що будемо везти до найближчої лікарні. (Не буду називати місце, де лікарня, бо можуть потім завдати по ній удар). Тобто ми везли до найближчої лікарні. Зателефонували, сказали: у нас дуже важкий, прямо з порогу готуйтеся. Підлетіли – і вже висипали всі лікарі, підхопили на м’яких ношах, принесли, поклали на операційний стіл – і там у нього вже була клінічна смерть. Тобто ми передали його живим – і там у нього зупинилося серце. І ми стоїм і заглядаємо, а вони його реанімують – роблять масаж серця, і працюють дефібрилятором, дають розряд струму…

— І…?

— Запустили йому серце, він вижив. Ми потім ще ввечері приїхали подивитися – і він уже був стабільний, вже дихав, серцебиття, всі життєві показники в нормі. Він вижив, на щастя. Але ми потім вийшли і отак просто сиділи, і десь пів години, ті, хто з нашого екіпажу, курили. Я сидів, сніжок трохи падає… Просто це для нас був страшний стрес. Бо втратити пораненого дорогою – це страшне. Ділянка нашої відповідальності – це евакуаційний шлях. Ми маємо довезти його живим. Ми його довезли, його реанімували, він вижив. А ми від цього шоку ще пів години відходили. Сиділи на порозі лікарні і намагалися видихати, просто винести цей стрес якось. І от сидимо – аж тут повертається лікар і каже: ми ж казали, що ми двохсотих не возимо, це не наше завдання. Ми привеземо обов’язково живого.

— Саіде, це такая історія – до сліз.

— І ми зараз так жартуємо, що якщо у нас важкий і дуже небезпечно, чи доживе чи не доживе, лікар або я звертаюсь до екіпажу і кажу: запам’ятайте, ми двохсотих не возимо, він у нас виживе. Це такі жарти. Але це – мотивація.

— Як називається ваш екіпаж?

— «Безглуздя та відвага».

— Серйозно?

— Серйозно.

— Клас.

— Ми навіть придбали собі шеврон, де намальовані Чіп і Дейл з калашами. І підпис: «Безглуздя та відвага».

— Зрозуміло, що кожна евакуація по-своєму унікальна. Менше з тим, є певні правила, які регулюють дії медиків. Той самий протокол. Це багато в чому робить різні кейси схожими. Чи були евакуації настільки незвичні, що не вписувалися у будь-які правила?

— Були. Такі історії відбуваються завжди, коли цивільних вивозиш. Ті, що тривалий час перебували під впливом російської пропаганди, а потім дістали поранення і ми їх евакуюємо, вони таке видають! Везли стару бабку, а вона кричала: відпустіть мене, ви зараз здасте мене на органи. Ми кажемо: бабка, тобі 70 років, які органи? У тебе жодного органу працюючого не залишилося. А вони ж наслухалися російської пропаганди: мовляв, наші медики потім їх поріжуть і продадуть на органи.

— Чорні нацисти-трансплантологи, курва мати.

— Ну, я і мій напарник Каміль – ми ж Донецька, і якщо нам починає хтось з місцевих щось бубоніти, ми одразу кажемо: мы из Донецка, Куйбышевского района, закрой рот и слушай, что мы тебе скажем. І коли переходиш на зрозумілу для них мову, вони відразу відчувають, що це свої конкретні пацани (сміється. – Є.К.)

— І їм одразу легшає?

— Ні, ви розумієте, справа в тому, що ще залишилися такі дивні люди, які досі вірять російській пропаганді. Наприклад, був у мене випадок на базарі в одному з міст. Була можливість заїхати на базар, придбати полуницю. Стоїть жінка місцева, продає полуницю. А позаду стоїть місцевий чоловік і починає розповідати: вот, окрім солдат, ні у кого немає грошей, ніхто не може собі дозволити придбати полуницю. Усюди солдати заможні, багаті. Я так думаю: якось це образливо. Переходжу на російську мову, наїжджаю на нього: слышишь, земляк, я из Донецка, если тебе слишком завидно, давай поменяемся: ты пойдешь туда, где мы, и будешь получать зарплату, а я буду стоять здесь и торговать клубникой.

— А що, цілком логічно.

— Як тільки переходиш на зрозумілу для них мову, вони відразу скукожуються. Тобто коли приїжджають хлопці з інших регіонів – особливо з Західної України, з Галичини, чемні…

— …Усі «на ви».

— Да, на ви, пані, пан – на них так дивляється: якісь вони занадто ввічливі. А ми, не зважаючи на те, що люди виховані, але я знаю, як розмовляти зі своїми земляками, якщо вони починають бикувати.

— Як?

— Потрібно просто переходити на їхню мову і доводити до їхнього відома, що вони неправі. Вони розуміють що неправі, з трьох слів розуміють.

— Головна ваша функція – бути за кермом. Але ваша допомога є неоціненною і як асистента лікаря, що допомагає пораненому в салоні евакуаційної швидкої. Які медичні і маніпуляції Саїд Ізмагілов навчився робити за ці півтора року?

— Я можу сказати, що я ще не навчився робити.

— Це вже наступне питання. Скажіть спочатку, чого навчилися.

— Чого навчився робити? Накладання турнікету – це обов’язково. Тампонада кровоспинним гемостатичним бинтом – це обов’язково. Бандажування – обов’язково. Оклюзійна наліпка – обов’язково. Встановлення назофарінгальної (через ніс трубочки) повітряходу – обов’язково. Накладати шини на поламані кінцівки – обов’язково. Укол зробити – теж. Укол у м’яз – це неважко.

Що я не роблю? Не вмію і не доторкаюсь до встановлення внутрішньовенного катетера – через те, що у поранених через велику крововтрату або погано проглядаються вени, або взагалі їх не видно. Іноді, коли поранений втратив багато крові, вени уходять. І досвідчені лікарі, які багато років пропрацювали, дивляться на руки-ноги – і не бачать вену, куди той катетер вставляти. Я бачив таке, що в шию навіть вставляють, і в голову, якщо вдається знайти вену – і туди доводиться вставляти, якщо стан такий, що негайно потрібно щось вводити, ліки або крапельницю. Тому внутрішньовенний катетер я жодного разу ще не вставляв. І… як це сказати? Сечовий катетер не вставляв. Іноді якщо людина отримує таке поранення, що точно не зможе сама справляти свої фізіологічні потреби, потрібно встановлювати сечовий катетер. Це краще роблять досвідчені лікарі, які вміють це робити. Бо це не жарти, це дуже відповідальні функції. І, звісно, я інтубувати не вмію. Для інтубування, коли ставиться трубка дихальна людині, то це працюють вже досвідчені лікарі, перш за все, анестезіологи.

— Чи досі залишаються рани чи ситуації, від яких вам стає фізично погано? Чи вже все пройдено, і ви до всього готові?

— Ой… Я не люблю дивитися на дуже великі калюжі крові.

— Так, мабуть, це всіх стосується.

— Ні. Багато лікарів дуже спокійно до цього ставляться. Якщо калюжа невелика, я навіть фотографую і публікую ці фото, щоб люди розуміли, якою ціною дається захист України; якою ціною дається перемога. Бо іноді дивишся, люди в багатьох містах розслабилися. Ніякої війни вже і нема. Розумієте? Деякі навіть займаються корупцією і таке інше. Це дуже-дуже дратує наших хлопців на фронті. Коли вони просять скинутися, хто скільки може, по 1 гривні, на коптер, на шини для автівки, на ремонт автівки, на аптечки. А в цей час виявляється, що на десятки мільйонів закуповується під час війни невідомо що. Тобто солдати вимушені просити, щоб люди задонатили, скинулися на те, що потрібно негайно. Оце ніхто на фронті не розуміє. Чесно вам хочу сказати, коли спливають, у тому числі через Прозорро й інші інформаційні джерела, історії про те, що десятки мільйонів гривень витрачають під час війни на щось, а в той же час солдати збирають на аптечки, на гемостатичні бинти – цього ніхто не розуміє на фронті.

 

— Кому війна, а кому – мати рідна.

— Тому я пощу ці фото. Вони страшні, вони, можливо, неприємні. Але вони для тих, хто хоч ще здатен розуміти, якою ціною дається нам наш захист і наша перемога.

— Мені багато хто з військових каже: коли закінчиться війна або буде перемир’я, ті, хто повернеться, будуть дуже згуртовано і жорстко реагувати на будь-які прояви корупції, які їм стануть відомі. Ви самі відчуваєте, що таке можливе?

— На жаль, відчуваю. Справа в тому, що на фронті багато що загострюється. Відчуття загострюються, особливо відчуття несправедливості. Наприклад, іноді деякі хлопці просять: Саіде, тебе багато людей читають, ти відомий медійний персонаж; напиши, що ми збираємо на це і це. Ми, кажуть, не можемо зібрати – просто не донатять, не дають люди. Може, у людей, тих, хто готовий допомагати фронту, вже немає коштів – і так далі. І, наприклад, зараз я, коли постив відео, там наші ССОшники збирають на антену для коптера, щоб проводити розвідку. Люди якось намагаються, щоб перемогти, віддати всі сили, всі кошти, всі ресурси. І в цей час в нашій країні знаходяться ті, хто взагалі не переймається тим, що в країні війна, що гинуть люди, що ми фактично на краю катастрофи. Я абсолютно впевнений, що росіяни хочуть нас усіх знищити. Їм непотрібні ніякі українці і ніяка Україна. А всі, хто готові стати «русскими» і русифікуватися, абсолютно прийняти правила росіян, стануть росіянами навіть не другого сорту, а третього, останнього. А ті, хто будуть проявляти хоча б якусь національну свідомість, пам’ятати про те, що українці – то нас просто знищать. Вони навіть цього не приховують. Вони готові нас нещадно знищувати.

— До речі, щодо росіян. Ваша колега з позивним Ромашка казала мені, що російським пораненим наші медики допомагають, як своїм, але водночас для медика – вона про себе казала – головне стримуватися, щоб при цьому не задушити цих полонених агресорів. Вам доводилося евакуювати полонених росіян?

— Нещодавно на південному напрямку Донецької області спочатку двоє потрапили в полон, потім ще троє. Вони були поранені. Їх привезли – і доводилося надавати їм допомогу. Перші двоє були ув’язненими за важкі злочини і підписали контракт. Це не вагнерівці, це якийсь інший підрозділ, який вже в структурі збройних сил Росії, коли вони вербують цих ув’язнених і відправляють їх на фронт, в окопи. Так от, надавали допомогу пораненому росінину. У нього були дірки в корпусі. Потрібно було їх заклеїти, щоб він дихав. Він був з Оренбурзької області, ув’язнений на тривалий термін. Ми питаємо: за що? – Вбив дружину. – Ох тобі і пощастило: вбив дружину, сидів у в’язниці, потрапив на фронт – і тут, зараза, залишився живий. І не просто залишився живий, ми ще і маємо йому надавати допомогу! Дійсно, наші солдати ненавидять ворога. І є за шо. Бо він нас би просто вбивав і не думав би про це. Ми йому надаємо допомогу, а я всіх заспокоюю, кажу: ви знаєте, ми його рятуємо, щоби врятувати наших полонених хлопців.

— Абсолютно. Це і є головна мотивація рятувати цих покидьків.

— Я говорю: давайте, ми його врятуємо, а потім хтось з наших хлопців повернеться додому, до своїх дітей, до своєї дружини. А на цього не звертайте уваги. Він для нас – обмінний матеріал. Не потрібно йому робити щось погане або не надавати медичної допомоги, бо ми тим самим позбавимо когось з наших хлопців можливості швиденько повернутися додому.

Наші лікарі це розуміють. Вони кажуть: ми би їх і не рятували, і не використовували ту медицину, що і нам потрібна, для наших хлопців. Але те, що когось ми зможемо врятувати і витягнути, повернути додому через обмін полоненими – нас мотивує. Тому ми якось спокійно ставимось до цих злочинців, що прийшли нас вбивати.

— Саіде, у чому ваш та інші екіпажі вашої роти мають дефіцит. Питаю, бо наприкінці цього тексту ми поставимо картку або рахунок – і охочі читачі можуть скинути, хто скільки може. Хоча і схудли вже багато в кого гаманці за час війни. Тим не менше – чого не вистачає? На що гроші потрібні завжди?

— Особисто для мого екіпажу було б добре, щоб був кисневий концентратор. Бажано на двадцять літрів. Тому що у мене зараз в автівці стоїть десяточка. Це слабенький концентратор. Він дає кисень, достатній для неважкого пораненого, якому просто потрібно подихати. А якщо потрібно давати потужний кисень, десяточка не витягує. Потрібна двадцяточка.

З розхідних матеріалів що потрібно? Завжди потрібні турнікети, бо вони улітають просто.

Завжди потрібні гемостатичні бинти. Вони використовуються і закінчуються дуже швидко. Кожне важке поранення, важку велику дірку потрібно тампонувати. Потрібні бандажі, оклюзійні наліпки. Потрібні дуже часто розчини (стерофундин, гелофузин). Що ще потрібно? Іноді потрібні бувають такі медичні засоби, які не часто використовуються. Наприклад, ITklamp – «причепка» ми її називаємо. Щоб коли поранення, наприклад, на голові, і ти там ніяк не можеш його ані забинтувати, ані зупинити кровотечу, ця причепка шкіру стягує і защіплює. Коли у нас був ITklamp, ми його використали на пораненого в голову хлопця, нашого захисника. І я написав у фейсбуці: у кого є антиклеми? Відгукнулися наші українці, надіслали кілька штук. Тепер у нас у кожного лікаря є свій ITklamp – на випадок, якщо буде такий вид поранення, що по-іншому ніяк не зупинити кровотечу.

Ще був такий випадок, що пораненому з випалим кишківником потрібна була плазма – негайно вводити, щоб він вижив. Я теж написав у фейсбуці: потрібна плазма. Нам знайшли і надіслали її. Але той пакетик, що у нас був, ми використали. Якщо буде ще такий поранений, у нас наразі вже нема, чим йому допомогти. Це є такі речі, вони не часто використовуються. Вони дефіцитні. Іноді вони дорого коштують, на жаль.

— Я зараз порушу традицію і прямо в тексті попрошу наших читачів допомогти, принаймні екіпажу Саіда Ізмагілова, скинутись, хто скільки може, щоб хоча б якісь позиції з того, що він розповів, могли придбати.

— Можливо, хтось може надіслати гемостатичні бинти – то можна писати мені і надіслати. Тому що іноді у людей є готова медицина. Бо придбати іноді в Україні дуже важко. Наприклад, ми шукали цю причепку, ITklamp, але в Україні її не знайшли. Найближче нам її знайшли у Польщі. І волонтери передали через людей, довезли до України, а потім надіслали по Україні «Новою поштою». А в Україні не знайшли таких. Тому що все вже розкупили. І от є деякі такі позиції, що не повсякденна медицина; це не спазмалгон купити в аптеці. Іноді навіть в нашій країні немає. Але люди можуть знайти і привезти, наприклад.

— Тепер, як казали колись легендарні британські коміки з «Monty Python’s Flying Circus«, а тепер зовсім про інше. Ви, перебуваючи на рідному Донбасі, багато бачите або відчуваєте (бо ці люди часто непогано приховують свої почуття) так званих ждунів, які очікують на прихід росіян?

— Перше, що хочу зауважити – я ж своїх земляків все ж таки знаю – я помітив, що настрої дуже сильно змінилися. До широкомасштабної війни більшість там просто мріяла про Росію. Зараз кожного дня москалі обстрілюють міста – притому хаотично, куди прилетить. От позавчора прилетіло в кафе «Ріо» у Краматорську. Просто вбило людей цивільних. Там військових взагалі не було.

Настрої дуже змінилися. Люди почали розуміти. Якщо їм раніше розповідали, що це українська армія вас обстрілює, то зараз вони добре розуміють і чудово бачать, хто їх обстрілює. Але все одно, не зважаючи на те, що всім вже розуміло, і багато людей проявляють свій патріотизм…

— Вибачте, я тут вас перерву. А як вони його проявляють?

— Як? Ви можете здивуватися, але на побутовому рівні. Наприклад, їдемо з мігалкою і сиреною, веземо важкого. Летимо через якесь село або місто – і люди вискакують. Я-то мусульманин, а вони ж християни – і вони хрестять наш автомобіль: мовляв, скоріше, божої вам допомоги. Я як релігієзнавець, розумію, що вони бажають нам найкращого. Вони бажають, щоб людина, яка зараз страждає у салоні, вижила. І це мене дуже радувало, що літні і молоді люди, якщо бачать швидку на мігалці, на сирені, – вони хрестять автівку і махають рукою.

Діти часто вибігають і махають, якщо бачать, що їдуть військові. У дітей на Донбасі взагалі зараз такий бізнес – вони пропонують військовим придбати браслетик або український прапорець. Коли я питаю «скільки», вони кажуть: скільки даси. Маленькі діти ходять вулицями і пропонують якусь українську символіку придбати – «за скільки даси грошей». Раніше я такого не бачив. Уявити це було неможливо.

Але, незважаючи на це, все одно залишаються ждуни, які так само вірять в те, що Путін прийде і зробить їм гарно. От був випадок у Часовому Ярі. Там є квартал, що називається Канал, майже знищений. І там у підвалі залишися цивільні. Ми час від часу приходили, коли вони хворіли, привозили їм ліки, лікували, робили перев’язки, якщо у них були поранення. Казали: слухай, в тебе вже підгниває рука, давай ми тебе відвеземо на лікарню. – Ні-ні, я нікуди не поїду, якщо хочете, лікуйте тут мене. І одного разу вже такий літній дід, він був напідпитку. Ми зайшли і кажемо: як тут у вас справи? А він, мабуть, подумав, що це вже москалі прийшли. Підходить до нас і каже: хлопчики, у мене є рідня в Бєлгородській області, вивезіть мене, будь ласка, до Бєлгородської області.

— Отакої.

— Нам було смішно. Кажемо: тебе як везти – через Київ чи через Харків? – А ви що, українці? Він одразу зник і десь там сховався. Бо у нього родичі в Бєлгородській області. Думав, що прийшли москалі і зараз його відвезуть.

— А як там ваше візуальне і вербальне протистояння з тією частино російського мусульманства, яка підтримує війну і Путіна? Полеміка продовжується?

— Продовжується. Чому б їй не продовжуватися? Справа в тому, що російська пропаганда наполегливо гне своє…тут взагалі, я не розумію цих тіктокерів російських. Вони, незважаючи на те, що їм уже мільйон разів сказали, що ви реально як посміховисько, – продовжують воювати і писати свої тіктоки, де вони героїчно воюють з якимось кущами.

— Це ви про кадирівців?

— Так. На повний зріст кудись наступають, погрожують чимось і так далі. Тут вже в них є конкурент – Пригожин, який сказав, що за один день захопив би всю Україну. Це від абсолютного нерозуміння, що ми зовсім різні. Вони так і не зрозуміли, що ми відрізняємся від москалів, як небо і земля. Якщо Пригожин за день майже дійшов до Москви, то у нас він за 8 місяців не міг зайти у Бахмут. А якщо б він намагався пройти всю Україну, то у кожному селі з кожному вікна по них би стріляли. А якщо росіяни бачать силу, підкорюються їй і не чинять спротив, то українці обов’язково будуть чинити спротив. Ворог нас не розуміє. Але і ми ворога часто не розуміємо.

— У сенсі?

— Наші люди досі думають, що у них є якась людяність, що вони такі самі, як і ми. Вони не можуть зрозуміти, навіщо вони екологічні й інші катастрофи здійснюють. Підірвали Каховську ГЕС. Що, росіяни через це переймалися? Ні. Вони задоволені, що вбили багато українців. Якщо вони підірвуть кримський «Тітан» або Запорізьку АЕС, ніхто з них не буде казати: який ми жах вчинили, катастрофу. Вони скажуть: здорово, молодці, правильно. Вони позбавлені людяності щодо інших. Багато в чому вони позбавлені людяності навіть один до одного.

Але повертаючись до мусульман Росії. Вони так само продовжують гнути свою лінію. Ніякі наші звернення не впливають суттєво на те, що відбувається. Вони перебувають у своїй бульбашці, мильній бульбашці, в якій їм комфортно, і вони взагалі не звертають увагу на те, який гріх і злочин вони роблять. Тому наша інформаційна боротьба проти них буде продовжуватися. Я не думаю, що ми багато мусульман Росії зможемо переконати у тому, що вони неправі, країна неправа, їхні керманичі неправі. Але ми робимо це для сторонніх спостерігачів з глобального мусульманського світу. Бо багато хто у мусульманському світі перебуває під російською пропагандою. І люди навіть у Європі дивляться цих кадирівців, цих тіктокерів – і думають, що вони справжні воїни. Що вони такі зухвалі, мужні, стильні. Це мені розповідають наші мусульмани-емігранти, які переїжджають до Франції, Німеччини, ходять там до мечеті. І там мусульмани-емігранти з інших країн Азії і Африки у спілкуванні розповідають, як вони підтримують Росію, який молодець Путін, який молодець Кадиров і так далі. Це мусульмани, які мешкають у Європі! Тому що вони перебувають  під інформаційним впливом, а Росія давно й активно працює на цей сегмент.

— А Кадиров і тіктокери досі сприймаються серйозно у мусульманському світі? Вони ж нікуди не встигають. Лише піаряться, бахваляться. Взяти ту ж пригожинську спробу заколоту: як ці тіктокери з пафосом їхали до Ростова розбити Пригожина – а потім було незрозуміло, чи доїхали, чи ні…

— Це ж не показується туди. Ми живемо у світі, де інформації дуже багато. Все переповнено інформацією. Люди, кожен для себе, обирає те, що комфортно дивитися і слухати. Те, що їм подобається. Те, що їм не подобається, вони просто не дивляться і не слухають, навіть якщо це правда. Я вам гарантую, що в арабо-мусульманському світі не знають, що кадирівці застрягли у пробці і так довго їхали. Що не змогли догнати цих вагнерівців. Це не покажуть. А якщо і покажуть, то не повірять. Але після цього, ви пам’ятаєте, можливо, дивилися, як кадирівці у Коломні Московської області записали відос, що ось вони прибули, будуть захищати. І вони такі всі запаковані, озброєні. Оце буде показано. Буде показно, які вони такі сильні, озброєні…

— …Бородаті прямують дорогою, в кожній руці по автомату, всі такі героїчні…

— Просто ж люди не знають, що так вже ніхто не воює. Це ж не голлівудські бойовики, де супермен з двома автоматами біжить і в усіх стріляє. По-перше, це неможливо, якщо відверто. Від автомата така віддача, що ти не просто ні в що не влучиш – ти його не втримаєш у руках. По-друге, ну я не знаю, віра у фільми і в мультфільми навіть у дорослих людей настільки сильна, що вони дійсно вірять у якісь дива. От згадана вами Ромашка. Про неї певний час ходив міф, одна жінка розповідала, що вона бачила, як Ромашка, оця жінка тендітна, бігла з ДШК по полю і косила москалів, біжучи, з ДШК. Я казав: а вона бачила, що таке ДШК? Оцей кулемет? Бачила, якого він розміру, наскільки він важкий? Дорослий чоловік один не зможе його підняти. Навіть дуже сильний чоловік. Один не зможе його підняти. А бігти по полю і косити отак, як в голлівудських фільмах, – це взагалі цим кулеметом неможливо, як Рембо в Афганістані. А щоб це жінка бігла по полю…

Але люди реально вірять у якісь фільми, мультфільми, міфи. Це дуже смішно.

— З іншого боку, я цілком вірю, що у деяких випадках Ромашка може, як у Стівена Кінга, поглядом спопелити купу москалів…

Саіде, чи не хочеться інколи себе ущипнути від думки про те, що ви, колись відомий в Україні муфтій, до цього імам, вже понад рік – водій-парамедик і бачили вже більше подій, крові, емоцій, криків і усього, ніж, мабуть, за все своє попереднє життя?

— За ці півтора року – більше, ніж за попереднє життя, це правда. Але мій вчитель, дуже відома людина, Ігор Анатолійович Козловський, вчив мене, що потрібно бути тут і зараз. Не потрібно жити минулим. Не потрібно жити мріями і міфами. Потрібно бути тут і зараз. Якщо ти опинився тут, робиш якусь дуже важливу і потрібну справу, ти це розумієш і ти докладаєш до цього зусиль, то фактично розумієш, що ти – не просто в’яло-текучий організм, а реальна людина, яка робить велику справу. Не потрібно відволікатися. Потрібно співпадати з процесом. Тому я себе не щипаю. І я не думаю, що от, якщо б я повернувся у минуле… Це неможливо. Я маю бути корисним тут і зараз.

— У торішньому інтерв’ю ми поставили відео, де ви читаєте молитву. Чи є такі нові відео?

— Так, я в Бахмуті, в Часовому Яру постійно писав такі відео з читанням Корану. Причому обирав таку локацію, щоб це мало якийсь фантасмагоричний вигляд. Щоб там були руїни, можливо, щось горіло, вибухало, димилося. Щоб реально люди бачили, що війна отака, вона страшна, важка. Але, не зважаючи на те, що тут вбивають і навколо смерть, ти маєш залишатися людиною. Ми тим відрізняємося від москалів, що українці намагаються залишатися за будь-яких умов повноцінною, відповідальною, зрілою, розумною людиною. Ці читання Корана я продовжую, у мене їх багато на ютуб-каналі. Я їх публікую іноді на фейсбуці.

По-перше, це меседж про те, що ми віруючі і ми, незважаючи на все, віримо в перемогу і молимося до Бога за перемогу. А по-друге, знаєте, молитва завжди доречна. Не буває такого, щоб молитва не була доречна. Вона завжди потрібна. Інша справа – людина вірить чи ні. Якщо людина вірить, молитва їй потрібна, вона їй допомагає.

— Завершимо цю бесіду цитатою з Корану, яка на вашу думку, є найбільш актуальною або важливою для вас на цей момент.

— Є одна цитата зі священного Корану, яка мотивує мене, моїх побратимів-мусульман, які працюють військовими медиками і парамедиками. В Корані Всевишній Аллаг сказав: «Хто врятує одне життя — той ніби врятував всіх людей, що живуть на землі». Дослівно там так: «А хто вбереже душу, той наче збереже життя всім людям» (5 сура, 32 аят).

Але якщо розуміти за смислом, мається на увазі «врятував від смерті». І от коли ми намагаємся врятувати від смерті важкого пораненого, то ми думаємо, що ми робимо велику справу. Бо сам Господь сказав, що це за своєю значущості, за своєю благістю, як блага дія, за своєю нагородою, – ніби порятунок всіх людей, які живуть на землі.

Це нас надзвичайно мотивує.

 

 

Увага! Охочі допомогти Саіду Ісмагілову і його побратимам з придбанням кисневого концентратора та інших медичних засобів та приладів, згаданих у тексті, можуть скористатися такою інформацією:

4149 6293 5251 7676 — Ісмагілов Сергій

PayPal

Ismahilov Serhii

ukrcid@gmail.com

 

Євген Кузьменко, «Цензор.НЕТ»

Фото і відео – з архіву Саіда Ісмагілова