Референдум об отделении. Опрос

Владимир «Адольфыч» Нестеренко, писатель, сценарист:

«Это все напоминает известную шутку про два стула, ложный выбор.

На самом деле минские соглашения предусматривают вывод всех вооруженных формирований, выборы, разоружение и контроль границы Украиной. Вот как выполнят — будет и амнистия, и все прочее обещанное. А может к тому времени и падишах помрет.

А референдум об отделении лучше тогда с двумя вопросами проводить — первый о Донбассе, да или нет, а второй — о Галиции, тоже да или нет.  Думаю, многие бы удивились результатам».

Маруся Звіробій, командир добровольчого батальйону «Марусині Ведмеді» у складі 79-ї бригади ВДВ ЗСУ:

«Донбас і Крим належать Україні. Чи світова політика прийме це, чи проявить дипломатичну слабкість — означатиме наступне. Світовому суспільству треба вирішити чи воно є цивілізованим, де стосунки між державами визначаються повагою до кордонів один одного, або ж ми є середньовіччям з ординськими замашками і рейдерством глобалізованого рівня. Україна як центр Європи, своєю ситуацією ставить ребром це питання до світу. Дуже незручно визнавати свою неспроможність захистити один одного від країни-психа. Дуже незручно згадувати власні обов’язки Будапештського меморандуму, за яким США та Великобританія не мають права ігнорувати таке нахабне порушення нашого суверенітету з боку третього підписанта Росії.

Європа виявилася не готовою до справжньої війни з ризиком втратити й свої кордони. Здається, вона не готова була до цього й за часів Гітлера. А українці завжди вірні собі. Свою хату треба захищати зі зброєю в руках. Нам вже нема на кого оглядатися, за нами стоять боягузи, залежні від російського газу. Лише один неймовірний воїн Даля Грібаускайте з маленькою та гордою Литвою стоять поруч з нами. Вони пройшли наш шлях, мають свою Небесну сотню, самі змінились, аби не мати нічого спільного зі «старшим братом» і тому розуміють нас краще за інших.

Нам треба шукати порозуміння між собою всередині нашої країни, треба змінюватись, бути більш твердими та принциповими у відношенні до всього російського, від чого й ми є залежними найперше у своїх головах. Без національної гордості нам свого не відвоювати. Той, хто поверне Україні Крим і Донбас — той назавжди лишиться героєм наших наступних поколінь, а росіяни вже назавжди залишаться нашим активним чи пасивним, але завжди ворогом. Так я вчитиму своїх дітей, онуків і правнуків, це найменше, чим я можу віддячити хлопчикам, що загинули за свою Україну».

Дмитро Різниченко, активіст, доброволець батальйону «Донбас”

«Керівництво України і Московії нині — політичні союзники, оскільки у них наразі спільна мета — надійно зупинити фронт там, де він стоїть зараз.

Керівництво України сподівається, що через кілька років Московія остаточно заслабне від західних санкцій, і з нею можна буде говорити геть іншим тоном, ніж зараз.

Московія сподівається, що конфлікт буде заморожений по прикладу Придністров`я, і вона таким чином вийде з нього з найменшими втратами, а з часом, коли всі змиряться з окупацією Криму та Донбасу, це буде зараховано їй у прибуток.

Звісно, Московія сподівається, що за кілька років світова кон`юнктура зміниться, санкції скасують, і московити будуть жити, як раніше, тільки з Кримом.

Західні країни також повністю підтримують зупинку фронту, бо їм плювати на територіальні втрати і приниження України, їх цікавить спокій і стабільність на сході Європи, який дасть їм простір для дипломатичного і економічного маневру.

Таким чином, всі керівні сторони зацікавлені в мінському мирі, тому український «президент» і заявляє, що «альтернативи мінським домовленостям нема».

Мінські домовленості підтримують українські (радянські) генерали. Адже грошове та матеріальне забезпечення армії останнім часом значно виросло, а ризику на фронті — ніякого. Щедро роздаються нагороди і премії.

Мінські домовленості подобаються українським обивателям. Бо обивателі, по-перше, бояться воювати десь, окрім Інтернету. По-друге, обивателю, за великим рахунком, плювати на втрати території і приниження. По-третє, обивателі, як і керівництво держави, сподівається, що Московія розвалиться чарівним способом сама.

Отже, єдині, кого не влаштовують Мінські домовленості — це, власне, ті українці, які почали цю боротьбу на Майдані і які воювали на цьому фронті.

І навіть більше – це ті українці, які почали цю війну на Майдані і які винесли на собі цей фронт, теж почали усвідомлювати, що нема сенсу йти в атаку.

Бо навіть якщо звільнити окуповані території, там при владі будуть залишені ті ж ворожі колаборанти, які зараз керують у звільнених містах Донбасу, які очолюють міста східної України і сидять в українському парламенті.

Отже, альтернативи перемир`ю дійсно нема. Щоб перемогти в цій війні, треба спочатку розібратися із ворожою агентурою всередині України».

Ігор Луценко, народний депутат України

«Не бачу сенсу визнавати ні особливий статус, ні незалежність цих територій. Очевидно, що про особливості перемир’я краще було б спілкуватися з незалежними від Москви бойовиками. Але оскільки таких повбивали самі москалі, то території взагалі втратили шанс на своє представництво, суб’єктність. Лишилася тільки Москва під різними легендами — ДНР, ЛНР.

Які нам вигоди від того, що ми вдаватимемо, що віримо у ці кремлівські маски? Ніякої. А ганьби — багато. Тому треба запастися терпінням. Діяти суворо за законом — Крим і ордоло (окремі райони Донецької і Луганської областей, — ред.) є тимчасово окупованими Росією, мають бути повернуті з компенсацією».

Анвар Деркач, журналіст

«Гадаю, що життя підкине інший варіант, бо названі Вами нікого не влаштовують, а готовність до компромісу в усіх сторін конфлікту мінімальна. Петро Порошенко дедалі частіше нехтує громадською думкою у зовнішньополітичних питаннях, а силовики дедалі жорсткіше тиснуть на учасників добровольчих батальйонів. Проте невдовзі влада може наштовхнутися на не менш жорсткий спротив».

Микола Єременко, адвокат:

«Для формування стратегії з цих питань потрібно правильно усвідомлювати вихідні дані. Перше — це ступінь ослаблення країни-агресора. Друге — це реальний рівень боєздатності України та можливості до збройної відсічі. І перше, і друге оцінюється де-факто в центрах прийняття рішень, до яких, на жаль, Україна не належить. Відсутність національних еліт, компрадорський характер вітчизняного політикуму, який породжений значним прошарком плебейсько-холуйського населення, що є наслідком тривалого негативного генетичного відбору. Всі брешуть, всі крадуть, всі хочуть стати «начальниками», щоб красти.

Звісно, Майдан-1 зрушив тектонічні процеси, а Майдан-2 продовжив їх. Але це, по-суті, були бунти, що не перейшли у соціальні революції, у вигляді формування значного прошарку середнього класу — класу дрібних та середніх озброєних власників, які є соціальною підвалиною для ліквідації неофеодальних суспільних відносин. Більше того, теперішня владна верхівка продовжує політику своїх попередників по знищенню будь-яких можливостей для зародження та існування цього прошарку суспільства (тарифи, податки, кримінальна репресія). Саме це й призвело до втрати Україною суб’єктності у зовнішній політиці.

Зазначені рішення — це рішення зовнішньої політики, тобто дипломатів. Дипломати лише закріплюють документально досягнення вояків».

Олег Кубах, журналіст:

«Є третій варіант. Треба ще трохи потягнути час з реалізацією «Мінська-2» і почекати, поки Росії буде зовсім не до проблем України. Це буде скоріше, ніж ми очікуємо. Шкода тільки, що за цей час продовжуватимуться обстріли наших позицій або навіть збільшення інтенсивності боїв з можливими жертвами.

Що стосується Донбасу, то його, навіть після повного звільнення від сепаратистів, треба інтегрувати до України поступово. Можливо, навіть ввести «санітарні» кордони».

Записала Алена Ладнюк, ГЕНПЛАН