Сьогодні в Україні надзвичайно піднявся націоналістичний рух. Я не можу зрозуміти чому Стапана Бандеру рахують героєм України. Хтось мені скаже, що він боровся за незалежність України. Я не буду вдаватись в подробиці якими методами. Але на той час існувала така країна як СРСР і УСРС була його частиною. Виходить він був чистої води сепаратист такі як сьогодні Захарченко, Плотніцький, які теж боряться за “незалежність ЛДНР”. Яка ваша думка з цього приводу? Прошу без тролінгу тіпа укрофашисти чи ватні колоради. І так я розумію хто чія маріонетка, ала зараз річ не про це.
Важное
27 апреля, 2025
18 ноября, 2024
28 августа, 2024
52 ответа
Бандера — народный Герой Украины! Без всякого сомнения! Недаром кацапы его боятся до сих пор.
Только после свержения киевского режима в Донбассе наступит мир — ополченка бригады «Призрак»
Уроженку Мариуполя Татьяну Рыбалко не сломили застенки киевского режима, вырвавшись из которых, она не опустила руки, а пошла добровольцем в бригаду «Призрак».
Алексей Албу: Расскажите о себе, кем были до войны, чем занимались?
Татьяна Рыбалко: До войны работала в Мариуполе на металлургическом комбинате, трудилась там до того самого момента, как попала в плен. С 2010-го года состояла в КПУ, несколько раз переизбиралась на должность секретаря партячейки, была членом райкома, помощником секретаря райкома.
С февраля 2014-го стала одним из активистов антифашистского комитета города. Участвовала в митингах, акциях протеста. С апреля 2014-го являлась членом инициативной группы депутатского корпуса ДНР в городе. Была членом городской комиссии на референдуме 11 мая 2014 года. С июня по день моего похищения занималась сбором гуманитарки (вещи, продукты, медикаменты) для наших ребят, которые воевали в ополчении.
Правда, приносили люди мало — в оккупированном украми городе это было делать опасно. Одним словом, даже под прессингом укропов руки не опускала и продолжала борьбу за народную власть, против фашистов и их прихвостней.
— Как вы попали в плен?
— Я шла с работы, с ночной смены. За 10 метров от дома подъехала «Газель». Неизвестные люди накинули мне мешок на голову, надели наручники и забросили в машину. По дороге очень сильно били. Несколько раз останавливались, выводили меня, ставили на колени и опять били. «Расстреливали». Как я потом узнала, это были неонацисты из батальона «Азов».
Когда меня привезли в их лагерь, располагавшийся на территории мариупольского аэропорта, кинули в комнату 1 метр шириной, 2 метра длиной и 2 метра высотой. В тот же день, не снимая мешок и наручники, повели на допрос. Допрос был жестоким — меня подвешивали, топили в емкости с водой, пытали электрошокером.
Били по всему телу, а особенно по голове. Выводили «на расстрел» (поверх головы выпускали очередь из автомата, имитируя казнь), сажали в яму с трупами. Так продолжалось 10 суток, затем меня оттуда забрали СБУшники. В СБУ мне предъявили обвинения в «измене Родине», «терроризме» и «сепаратизме».
— Каковы были условия содержания, отношение к военнопленным и политзаключенным?
— Как я уже сказала ранее, первые 10 суток меня продержали в расположении укровояк из «Азова». Кормили там 1 раз в сутки, применяли пытки. Спать приходилось на бетонном полу.
Затем 56 суток я находилась в СИЗО. Отношение сокамерниц и охранников СИЗО было нормальным. Возили на допросы в СБУ, там не били, но очень давили психологически, шантажировали.
— Как вам удалось оттуда выбраться?
— После переговоров в Минске в декабре 2014-го я попала в списки на обмен военнопленными. Обмен состоялся в районе Ясиноватой (ДНР). Хочу сказать еще пару слов об отношении к пленным. Относятся там к ним, как к скотине, даже хуже. На обмен нас везли в душных автобусах, закованными в наручники и примотанными скотчем к сиденьям.
С нами на обмен шли 4 тяжело раненных ополченца — всю дорогу (а это 20 часов) ребята терпели боль и помощь им оказана не была. Самое обидное то, что те, на кого нас меняли, шли как-будто с курорта, а мы — все побитые и переломанные.
— Чем занимаетесь сейчас?
— Сейчас я военнослужащая ОМБР «Призрак», являюсь комендантом военного общежития.
— Как Вы считаете, почему КПУ самоустранилась от восстания на Юго-Востоке Украины?
— Мне очень трудно об этом говорить, потому что я сама была членом партии и очень болезненно это переживаю, но руководство КПУ — это позор коммунистического движения. Я считаю, что они самоустранилось от восстания на Донбассе по причине коррумпированности руководства партии и желая остаться «чистенькими» в случае провала восстания.
— Как Вы считаете, есть ли сегодня возможность создания женских боевых отрядов по аналогии отрядов женской самообороны в Курдистане? Есть ли в этом необходимость?
— Возможность есть — нас в армии женщин много и многие хотят воевать. Думаю, и необходимость есть: к сожалению, мужчины у нас в большинстве либо бегут в Россию, либо считают, что им не нужно защищать свою землю. Я, конечно, прошу прощения, но произошла деградация мужского населения Донбасса. Далеко не все вышли защищать свою землю, своих близких. Многие просто убежали.
— Как относятся к женщинам в ополчении ЛНР?
Татьяна Рыбалко: У нас в бригаде — нормально, но опять-таки, к сожалению, не ко всем. А за все ЛНР я не могу сказать. Знаю одно, что женщин в армию принимают неохотно, выдвигают условия: возраст до 35 лет и наличие военно-учетной специальности.
— Что бы Вы хотели сказать тем, кто стоит по другую линию фронта?
— Поскольку я украинка (согласно 5-й графе советского паспорта, да и предки мои из запорожских казаков), то скажу так.
Ребята! Наш общий враг сидит в Верховной Раде в Киеве и в Вашингтоне. Россия — это страна, которая нам все 24 года «вытирает сопли» и нянчится с нами. Россияне, белорусы и украинцы — это один народ — русичи!!! Вы пришли на нашу землю, нас убиваете, а тем временем ваши дома и ваши семьи продают дяде Сэму. И тот бред, которым вас кормят, — о великих украх — это игра на публику. Вам не с нами воевать нужно, а развернуть свое оружие на Киев и идти освобождать от «клещей» свою землю. Только после свержения власти (незаконной, пришедшей путем вооруженного переворота) на нашей земле установится мир. Вас гонят на убой, из вас делают разменную монету, но при ранении вам никто не помогает и не поможет, и в случае вашей гибели никто не поможет вашей семье. Прислав на Донбасс, вас списали. Подумайте, вы гибнете за то, чтобы в Киеве богаче становились Яценюк, Порошенко, Турчинов, Тимошенко и иже с ними.
— Какой бы Вы хотели видеть Вашу страну после победы?
— Только социалистической и только с Россией.
Порівняння Бандери з Захерченко не просто некоректне. Україна стала УРСР і частиною СРСР в результаті окупації її військами Радянської Росії та Речі Поспоитої, як та її частина, котра була окупована в 1920, так і та, котра — “переокупована” в 1939 (!) чужоземцями. Бандера був ідеоогом боротьби нації з чужоземними окупантами. Яка нація на Донбасі? З окупаціє. яким норобом вона бореться? Окрім того (націонаьне втизволення), від був ідеоогом бортьби з окупаційними тоталітаргними режимами — сталінським, гітлерівським, режимом Пілсудського. Тотоалітаризм і тогочасній Європі, як реакція правлячих класів на безумний шабаш ВОСР в Россії, тому методи боротьби з окупацією і тоталітаризмом Бандери не могли бути вільними від впливу тоталітарних ідеологій і політичних практик.
Порівняння Бандери з Захерченко не просто некоректне. Україна стала УРСР і частиною СРСР в результаті окупації її військами Радянської Росії та Речі Поспоитої, як та її частина, котра була окупована в 1920, так і та, котра — “переокупована” в 1939 (!) чужоземцями. Бандера був ідеоогом боротьби нації з чужоземними окупантами. Яка нація на Донбасі? З окупаціє. яким норобом вона бореться? Окрім того (націонаьне втизволення), від був ідеоогом бортьби з окупаційними тоталітаргними режимами — сталінським, гітлерівським, режимом Пілсудського. Тотоалітаризм і тогочасній Європі, як реакція правлячих класів на безумний шабаш ВОСР в Россії, тому методи боротьби з окупацією і тоталітаризмом Бандери не могли бути вільними від впливу тоталітарних ідеологій і політичних практик.
Бандера со своей идеей украинского национализма был просто мелким пакостником на службе у фашистов! Его потому и терпели что идеологии совпадали! А когда он вопреки планам хозяев рявкнул о незплежности украины его быстро спровалили в конслагерь где он, заметьте просидел с комфортом всю войну (кстати похоже на сидение в конслагерях еще одного героя батька нашого колишнього президента-бджоляра). Ничего в Бендере страшного нет. Страшно то остервенение с которым готовы рвать всех несогласных с их идеей его последышы!
Украина и «эскадроны смерти»: посмотри в глаза чудовищ
Нередко то или иное документальное свидетельство, ранее неизвестное, меняет вектор понимания исторических событий. Оно может дополнить уже известные факты, может их опровергнуть, но бывает и такое, что, в общем и целом подтверждая уже очевидное, открывает в нем новые грани смысла.
Тема гражданской войны в Донбассе еще долго будет оставаться малоизученной и противоречивой. Огромный массив событий, гигантское количество живых свидетелей и участников, фото и видео материала — все это предстоит еще очень долго и кропотливо «разгребать» историкам и журналистам. Однако работа эта уже началась и ее результаты, освещающие страшные события лета 2014 года, крайне интересны для осмысления.
В частности, вот перед нами видеорепортаж журналиста Вадима Таличева про непродолжительную, но изуверскую оккупацию луганского села Новосветловка батальоном «Айдар». Не будем дословно пересказывать содержание видео, оно небольшое, и каждый может его посмотреть. Остановимся на фактах и попробуем понять, что для них наиболее характерно.
Первое и главное: батальон «Айдар» совершенно не стремился при взятии села поддерживать имидж освободителей. Налицо было, по словам жителей Новосветловки из видео, массовое мародерство и бессмысленный вандализм. Никаких «рекламных акций» в стиле «мы пришли вас освободить, мы лучше сепаратистов» даже и не думали проводить. Жителей заперли в местной церкви с угрозой расстрелять, а сами «освободители» в это время пошли чистить их дома. Никакой политической прагматикой, даже циничной и лицемерной, в этих действиях и не пахнет.
Здесь стоит остановиться на таком щекотливом, но уже изрядно поднадоевшем моменте, как постоянное сравнение нацбатов с немецкими оккупантами. Так вот, давайте все-таки признаем, в 1941 году наступающие немецкие войска вели себя более «прилично» и сдержанно, чем нацбаты. Были определенные директивы командования не настраивать против себя местное население, был некий общий расслабон, так как многие населенные пункты брались без боя. Это уже потом, озверев от контрпартизанской войны, немцы показали свое истинное лицо. Но сначала они в большинстве случаев (были, разумеется, и многочисленные исключения) вели себя отнюдь не так, как батальон «Айдар» в Новосветловке.
Почему этот момент нужно подчеркнуть? Потому, что, на мой взгляд, он нас уводит от куда более верной и точной аналогии — латиноамериканских «Эскадронов смерти». Это словосочетание часто звучит бездумно, просто как ругательство, а между тем, стоит нам поглубже изучить данный феномен, как моментально откроются буквально бьющие в глаза аналогии с Украиной.
Вот, например, из кого формировалась «Аргентинская Антикоммунистическая Армия»: отставные полицейские (как в Украине — формально нацбаты принадлежали к МВД), политизированные люмпены (без комментариев — именно «Айдар» получил славу банды, даже на фоне прочих нацбатов), праворадикальных студентов (вся это фанатская и скинхедская молодежь) и… членов национального автомобильного клуба (вот как могут быть настолько однозначные параллели с Автомайданом?!). Согласитесь, это куда ближе, вплоть до неразличимости, к украинским реалиям, чем аналогии с немецкими войсками!
А вот как самый отмороженный (даже на фоне прочих отморозков-хунтистов Латинской Америки) боливийский диктатор Луис Арсе Гомес понимал общество — как «совокупность автономных криминальных формирований, координируемых военным правительством». Поразительно, правда? На мой взгляд, это лучшее определение Украины-2014. Кстати, сам Гомес был свергнут седьмым (за два года) военным переворотом — предыдущие шесть он кое-как смог подавить.
Не как немецкие солдаты, а именно как члены «эскадронов смерти» (методы у антикоммунистов разных латиноамериканских стран везде были общими) действовали «айдаровцы» — априори считая всех перед собой приговоренными к смерти. Как говорил все тот же Гомес о своих противниках: «Пусть все они ходят с завещанием под мышкой». Садистская жестокость по отношению к «своим» тут значительно превосходит любую «прагматическую» жестокость иноземного оккупанта, который, как-никак, все-таки немного заинтересован в сотрудничестве с туземцами.
Но если мы примем нашу весьма правдоподобную гипотезу о том, что Украина превратилась в страну «эскадронов смерти» и продолжает ею быть, то нас ждут крайне неутешительные выводы, опирающиеся на латиноамериканский опыт.
Прежде всего, сам феномен «эскадронов» отнюдь не сводится к полицейской прагматике — быстрой зачистки политических оппонентов без официальных формальностей. Начиная с этого, общество быстро заражалась парадоксальным вирусом взаимного уничтожения, и дальше процесс летел по наклонной: массово уничтожались «воры», «проститутки» (кавычки тут уместны из-за бессудного характера расправ — вряд ли большинство убитых было действительно профессиональными уголовниками и путанами), сельские учителя, журналисты, адвокаты, индейские нацменьшинства и так далее.
Маховик насилия раскручивался так глобально, что о какой-то реальной логике можно было забыть. Убийства совершались ради убийств. В маленьком Сальвадоре в рядах «эскадронов смерти» организации ОРДЕН состояло сто тысяч (!!!) членов. Фактически, ни о какой симметричной борьбе с оппонентами в условиях такого тотального численного превосходства и речи быть не могло, никакая «опасность Родине» не грозила. Зачем же эти сто тысяч состояли в рядах «эскадронов»? Да просто, чтобы иметь возможность совершать время от времени безнаказанное насилие. А жертвы находились по принципу «на кого Бог пошлет».
Стоит ли говорить, что общество, в котором есть массовый запрос на садистское насилие (я не думаю, на самом деле, что «Айдар» был одержим ненавистью именно к жителям Новосветловки, а где-нибудь на Волыни действовал бы иначе), чудовищно больно. Если украинское общество сейчас, по Гомесу, это «совокупность автономных криминальных формирований, координируемых военным правительством», то этот может навсегда похоронить Украину для цивилизации.
Достаточно просто вспомнить, что ни одна из латиноамериканских стран, долгие годы болевших «эскадронизмом», так и не смогла оправиться от последствий — нигде не совершилось «экономическое чудо», нигде не возникло гуманное гражданское общество, нигде не побороли коррупцию. Везде страшная карма бессмысленной жестокости раз и навсегда поставила крест на перспективах гражданского согласия, без которого невозможно никакое движение вперед.
Украинец — ти такий же , як і я танцюрист😛
Влиятельная еврейская правозащитная организация Центр Симона Визенталя осудила в пятницу присвоение звания Героя Украины Степану Бандере, назвав его нацистским коллаборационистом и возложив на его последователей вину за гибель тысяч евреев в годы Второй мировой войны.
О посмертном присвоении высшей государственной награды лидеру Организации украинских националистов неделю назад объявил президент Украины Виктор Ющенко. В эту пятницу он обнародовал новый указ — о признании бандеровцев, воевавших в том числе против советских войск, “борцами за независимость Украины”.
Центр Визенталя направил письмо в посольство Украины в США, в котором выразил “глубочайшее отвращение теми почестями, которых удостоился Бандера, сотрудничавший с нацистами на ранних этапах Второй мировой войны, и чьи последователи имеют отношение к убийствам тысяч евреев и людей других национальностей”.
“Достойно сожаления то, что президент Ющенко… предпочел поддержать наследие Бандеры и этих преступников”, — сказано в пресс-релизе.
Правозащитники обращают внимание на то, что награждение состоялось в “период, когда мир замирает, чтобы почтить память погибших в Холокосте”. Международный день памяти жертв Холокоста по решению ООН отмечается 27 января. Он приурочен к освобождению советскими солдатами в 1945 году узников концлагеря Освенцим — самой большой в истории человечества “фабрики смерти”.
Центр Симона Визенталя, штаб-квартира которого расположена в Лос-Анджелесе, насчитывает свыше 400 тысяч членов и является одной из крупнейших в мире еврейских правозащитных организаций. Широкую известность центру принесла не только борьба с современным антисемитизмом, но и “охота за нацистами” — беспощадное преследование нацистских преступников, скрывающихся от правосудия после войны.
Бандера и Нюрнберг
На вчерашнем прямом эфире Игорь Розов, крайне негативно относящийся ко всему, связанному с именем Бандеры и тематикой УПА, произнес примерно следующее: “Надо было взять с собой несколько томов материалов Нюрнбергского процесса и зачитывать из них фрагменты”.
В дискуссиях нередко можно услышать мнение, дескать, “УПА осуждена нюрнбергским трибуналом”, а попытки ее героизации, дескать, являются “попыткой пересмотра итогов Второй Мировой”. В ответ можно услышать, что “в решении нюрнбергского трибунала ОУН-УПА не упоминается”.
На самом деле ситуация обстоит несколько иначе.
В материалах нюрнбергского процесса упоминания о Бандере имеются. В частности, это документ 014-USSR — секретный циркуляр по айнзацгруппе С-5, датированный 25 ноября 1941 года. В нем констатировалось как достоверно установленный факт, что “движение Бандеры” (ОУН(б)) готовит антинемецкое восстание на оккупированных территориях с целью создания независимого украинского государства. В связи с этим айнзацгруппе предписывалось всех выявленных бандеровцев после тщательного допроса расстреливать, а протоколы допросов немедленно отправлять начальству.
Это доказательство, представленное трибуналу советскими прокурорами, свидетельствует, что бандеровцы были жертвами еще одного преступления нацистов: внесудебных расправ по признаку принадлежности к политической организации.
Ноябрь 1941 года — тяжелейший период войны. После разгрома советских войск под Вязьмой немцы продолжают наступление на Москву, советское правительство эвакуируется в Куйбышев. В это время бойцы батальонов “Нахтигаль” и “Роланд”, узнавшие об аресте Бандеры и его соратников, отказываются выполнять приказы немецкого командования, а Главное управление имперской безопасности начинает смертельную борьбу против бандеровцев, которые несомненно готовят антинемецкое восстание.
Еще один документ — отчет СД о событиях в Украине, датированный 23 октября 1942 года. Немцы стоят на подступах к Сталинграду, нацистские флаги развеваются над обоими вершинами Эльбруса, а в Главное управление имперской безопасности поступает секретный доклад: “Организация Бандеры заняла явно враждебную позицию по отношению к Германии и предпринимает все меры, вплоть до вооруженной борьбы, к восстановлению независимости Украины”.
Таким образом, обвинение Бандеры и бандеровской ОУН в коллаборации с нацистами — это самая что ни на есть попытка пересмотра результатов Нюрнбергского процесса.
Да, несомненно, перед войной украинские националисты имели контакты с Германией, в частности — с военной разведкой (Абвером). Несомненно, немцы планировали использовать ОУН в своих интересах. Точно также бандеровцы собирались использовать немцев в своих — несколько других — целях, и добились в этом больших успехов. Сотрудничество с немцами прекратилось сразу после провозглашения Акта восстановления украинского государства 30 июня 1941 во Львове: уже в июле “агент Серый” (так значился Бандера в документах Абвера) оказался под домашним арестом, а затем — в лагере Заксенхаузен. Между Рейхом и воссозданным украинским государством фактически началась война, о которой и свидетельствуют документы Нюрнбергского процесса.
Нелишне отметить, что решением Нюрнбергского трибунала Абвер, в отличие от СД, не был признан преступной организацией, а Вильгельм Канарис, который лично вел переговоры с лидерами украинских националистов, за организацию покушения на Гитлера был повешен 9 апреля 1945 года — за месяц до Дня Победы.
Герой или предатель? это смотря с какой стороны посмотреть ))) это тоже самое что шпион или разведчик. Все в нашем мире происходит относительно чего-то (с)
Другое дело что под флагом пусть и героя… (хер с ним, хотя я его таковым не считаю) происходят странные вещи под названием НАЦИЗМ. А это уже звоночек с того света.
З тих пір, як на переломі 1935-1936 років Степан Бандера опинився на лаві підсудних у Варшаві, його ім’я перебуває в епіцентрі словесних баталій. Вже понад сімдесят років українці, поляки, росіяни, євреї, представники інших національностей дискутують про його місце і роль в історії. Безперечно, столітній ювілей Бандери надасть дискусіям нового дихання.
Ювілейні дати повертають до життя старі і призабуті радянські пропагандистські кліше (терорист, зрадник, колаборант), які подаються як «нове бачення» істориків. Схоже було в 2007 році зі століттям Романа Шухевича. У випадку з Бандерою, судячи з дотеперішніх публікацій, до цих штампів додаються ще й нові стереотипи — деструктивний політик та розкольник, авторитарний вождь, який не приймав демократичних цінностей, людина, не причетна безпосередньо до масового визвольного руху середини ХХ століття. Попри відмінності між носіями стереотипів, є два суттєві об’єднуючі моменти. Перший принциповий момент: такі стереотипи підводять до висновку, що Бандера в жодному випадку не може бути національним героєм. Другий момент методологічний, але не менш важливий: роблячи ті чи інші висновки про Бандеру, історики та публіцисти, які представляють обидві згадані тенденції, не вважають за необхідне покликатися на документальні джерела. В результаті до радянських аксіом, що не потребували доведення, на кшталт «Бандера — нацистський прислужник», додалися новітні: «Бандера не визнавав демократичних принципів, закладених ІІІ Збором ОУН» чи навіть «виступав проти створення УПА». Для остаточного спростування стереотипів потрібні серйозні, оперті на широку джерельну базу дослідження. Проте реальність зобов’язує ризикнути зробити це в межах невеликої публіцистичної статті.
Цей штамп щодо Степана Бандери, напевно, найстаріший, адже терористом його називала ще польська влада. Відповідаючи на цей закид на суді у Варшаві, він чітко показав своє ставлення до терористичних методів боротьби в тактиці ОУН: «Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Заявляю, що ні програмово, ні, якщо йде мова про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить, але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки реалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік із переконанням, що втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втрати життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького».
Терористами польська влада називала не лише Степана Бандеру, але і його соратників, котрі боролися в рядах Української військової організації чи ОУН. Як свого часу росіяни називали Юзефа Пілсудського та діячів Польської військової організації, які боролися проти російської влади. Як, зрештою, у всі часи називає революціонерів будь-яка окупаційна влада. Насильство, освячене державною владою, називають політикою, навіть якщо її результатом будуть тисячі чи мільйони загиблих. Силова спроба протистояти цьому насильству поза державними інституціями автоматично шельмується як терор. Тому практично кожен національно-визвольний рух проходить етап, коли його представляють як терористичний, а його антиокупаційну боротьбу як терористичні акти. Щойно після того, коли цей рух набирає обертів, переростає з формату збройної боротьби окремої організації в загальнонаціональну боротьбу, знаходить собі союзників у світі і, врешті, перемагає, лише тоді він позбавляється цього принизливого тавра. Польський, ірландський, єврейський національно-визвольні рухи демонструють саме такі сценарії розвитку. Колишні терористи Пілсудський, Коллінз, Бегін після перемоги ставали національними героями та керівниками відновлених держав. Діячі українського визвольного руху, які протиставилися державному терору Польщі, СРСР та Німеччини, не дожили до своєї перемоги. Проте створення незалежної української держави — свідчення перемоги їхнього руху, а тому настав час позбавити їх тавра «терористів».
Основним елементом радянської пропаганди, спрямованої проти ОУН та УПА, було постійне звинувачення у колаборації з нацистами. І, не зважаючи на опубліковані тисячі документів, десятки досліджень про антинацистську боротьбу українських націоналістів, цей міф продовжує існувати. В межах пропаганди Степан Бандера розглядався, часом розглядається й досі, як мало не головний приспішник Гітлера в Україні. Тим часом Бандера скептично оцінював можливість використання німецької допомоги у відродженні України. Цей момент став одним із ключових в його дискусії зі старшими членами ОУН, яка закінчилася розколом організації. Андрій Мельник та інші ветерани визвольних змагань 1917-1920-х років, опираючись на досвід 1918 року, були переконані, що лише українсько-німецька співпраця може привести до незалежності. Степан Бандера головним вважав принцип опори на власні сили, а зовнішню допомогу розглядав лише як імовірний допоміжний засіб. Не маючи довіри до німців, він шукав інших союзників: в 1940 році через свого брата Олександра Степан Бандера, зокрема, вів переговори з міністром закордонних справ Італії Чіано щодо можливої італійської підтримки українського визвольного руху. Поряд з тим, розроблялася концепція створення фронту поневолених народів. Актуальність таких кроків посилювала міжнародна ситуація після 23 серпня 1939 року, коли Німеччина стала союзником головного ворога ОУН — СРСР. Пакт Молотова-Ріббентропа ще раз довів, що в справі відновлення української держави не слід цілковито покладатися на німців. Тому 30 червня 1941 року ОУН під керівництвом Бандери проголосила Акт відновлення незалежності України без жодного узгодження із «союзниками». Не зважаючи на наявні в ньому дипломатичні дифірамби на адресу Гітлера, німці чітко зрозуміли, що їх ставлять перед доконаним фактом. Аби спинити «українську самодіяльність», поліція негайно затримує Степан Бандеру і ставить перед ним вимогу відкликання Акту. Це була пропозиція, від якої не можна відмовлятися, але Бандера зробив це. Всім, хто досі вірить у Бандеру-«німецького підлабузника» раджу почитати унікальний німецький документ — протокол розмови керівника ОУН із заступником державного секретаря Ернстом Кундтом від 3 липня 1941 року. 32-літній юнак, вчорашній політв’язень, керівник підпільної організації поневоленого народу проти високопоставленого чиновника Третього рейху, перед яким тремтіли керівники держав. У відповідь на звинувачення в неузгодженості дій націоналістів з німецьким керівництвом Бандера бере на себе цілковиту відповідальність за Акт, більш того, додає: «Я хочу ще раз вияснити, що всі мої накази не залежали від будь-якого розпорядження чи згоди німецьких властей. Видаючи свої накази, я не покладався на жодні німецькі власті, ані на їхнє погодження, але тільки на мандат, який я отримав від українського народу». Вдруге після 1936 року Бандера своєю принциповою позицією поставив себе перед перспективою смерті. Далі були перебування під арештом, що мало «допомогти» змінити непродумане рішення, концтабір «Заксенгаузен» як покарання за те, що це рішення не було змінене.
В 1944 році, коли стала зрозумілою німецька поразка на східному фронті, нацисти спробували відновити свої загравання з українцями, для чого, власне, й був залишений живим Бандера. Його вивезли із «Заксенгаузена» і поселили як арештанта в будинку під Берліном. Він щойно вийшов з табору, не мав інформації про події на фронтах, про справи в Україні. Цим пробували скористатися німці, запропонувавши очолити пронімецький український комітет, «освятити» своє присутністю черговий колабораціоністський проект. Бандера не піддався спокусі примарної влади — відмовився. Його принциповість черговий раз стала на заваді використання його самого та всього визвольного руху для реалізації чужих інтересів.
Саме ця принциповість і непоступливість часом представляються як авторитаризм, нездорові амбіції чи навіть «вождистські замашки». Для довершення образу Бандери як авторитарного лідера «однозначно стверджують» про несприйняття ним демократичних цінностей як в масштабах організації, так, тим паче, держави. Скільки правди в цих тезах? Очевидно, що Бандера був амбітною людиною, вірив у визначальну роль вольових особистостей в історії, з дитинства готував себе до великої місії. Він формувався в епоху, коли авторитарні тенденції домінували повсюдно, державами керували вожді, фюрери та дуче. Проте саме Бандера очолив опозицію, яка піднялася проти «вождизму» в ОУН. Саме він і його товариші «крайовики» протиставилися спробі становлення автократичної влади в організації на чолі з Андрієм Мельником. Створений ними Революційний провід, попри значні повноваження Голови, був командою сильних керівників. Бандера як лідер вивів на керівні ролі Романа Шухевича, Василя Кука, Романа Кравчука, Дмитра Грицая, Ярослава Старуха та інших, які очолили різні ланки визвольного руху вже після його ув’язнення, які забезпечили тривалу ефективну боротьбу підпілля. Як свідчать документи, в Проводі Бандери рішення приймалися більшістю, тобто кожен голос мав значення. Саме такий стиль роботи він вважав очевидним і необхідним. В одному зі своїх листів в Україну Бандера писав: «В кожному Проводі, який я провадив, зокрема в Проводі ЗЧ (Закордонних частин) ОУН існував і дальше існує такий порядок: всі рішення приймаються більшістю голосів. Голоси всіх членів Проводу рівні. Справи вирішуються після всебічної дискусії. Кожен член проводу має право піддавати під розгляд і вирішення Проводу кожню справу… Це елементарні засади функціонування Проводу, і ніколи не було в нас думки застосовувати іншу методу».
Як кожен керівник, Бандера прагнув до домінування власної політичної сили, проте ніколи не робив з цього головної цілі. Сформульований ним принцип «нашою перемогою є перемога наших ідей» реалізовувався на практиці — утворений в червні 1941 уряд (Українське державне правління) складався з керівників різних політичних сил.
Поширене сьогодні в історіографії та публіцистиці твердження про те, що Бандера не сприйняв рішень ІІІ Надзвичайного великого збору ОУН, бо, перебуваючи в ув’язнені «пропустив процес визрівання в ОУН демократичних тенденцій», є неправдивим в кількох моментах. По-перше, Бандера ніде і ніколи не відмовлявся від рішень цього збору, вважаючи їх зобов’язуючими як для себе, так і для всіх членів ОУН. По-друге — процес визрівання демократичних тенденцій в програмі ОУН почався не в 1943, а в 1940 році саме під керівництвом Степана Бандери. Гасло «Свобода народам! Свобода людині!», яке представляється як квінтесенція цього процесу, вперше прозвучало не в рішеннях 1943 року, а в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. «Бандера авторитарний вождь, який не визнає демократичних норм» — це звинувачення було сформульоване його опонентами в другій половині 1940-х років на еміграції і використовувалося в типовій для еміграції політичній боротьбі. При цьому одним із «головних речників демократизації» представлявся Микола Лебідь, людина, усунена з поста провідника ОУН в 1943 році за авторитарний стиль керування. На жаль, багато істориків некритично прийняли цей закид, не намагаючись верифікувати його з допомогою доступних джерел.
Местному. “Предатель или герой” — постановка вопроса не просто некорректна. Бандера присягу СССР не давал, поэтому никаким предателем он быть не может, в отличии от десятков тысяч крымских военных, СБ-шников и мусоров, которые растоптали присягу Украине и стали боевыми nuдарасами путина. Под знаменем святого Архангела Михаила зародился русский нацизм, и продолжает здравствовать, так на Архангела Михаила преступления русских нацистов вешать, Донбасс, Сирию, Афганистан, Чечню, Грузию, Приднестровье ???
Стереотипом, який чи не найактивніше утверджується в суспільстві сьогодні, є теза, що Бандера не може вважатися національним героєм, адже «безпосередньо не брав участь у визвольній боротьбі»: спочатку як в’язень польських тюрем, згодом — німецького концтабору, а потім як політичний емігрант, який не мав змоги впливати на ситуацію в Україні. «Бандера лише символ боротьби» — ця фраза стала ключовою у сучасному відображенні Бандери. Проте аналіз історичних фактів чітко показує безпосередню, а часто і визначальну роль Бандери в українському визвольному русі. Саме він провів інкорпорацію Української військової організації в ОУН, чим завершив формування структури Організації, яке тривало з 1929 року. Саме він вивів на новий рівень діяльність ОУН в першій половині 1930-их років, саме під його керівництвом ОУН провела низку гучних бойових та пропагандистських акцій, які зробили цю організацію популярною не лише в Україні, а й за її межами. Його активна діяльність в 1939-1941 роках заклала міцні основи для наступного етапу розвитку визвольного руху. В цей час проведено велику кількість військових та організаційних вишколів, які підготували кадри для подальшого розгортання повстанської армії. Тоді ж закладено важливі ідейні засади, які забезпечили розвиток ОУН з підпільної організації у загальнонаціональний визвольний рух. Велику роботу проведено Бандерою в післявоєнний період на еміграції. Під його керівництвом мережу ОУН розгорнуто практично у всіх країнах, де мешкали українці, — в Західній Європі, Північній та Південній Америці, Австралії. Створені ОУН громадські організації (Спілка української молоді, Організація оборони чотирьох свобод України, Ліга визволення України) ефективно захищали права українців у світі. Через бандерівські видання («Шлях перемоги», «Визвольний шлях», «Гомін України» та багато інших, що виходили практично по всій українській діаспорі) проводилася активна інформаційна кампанія, що доносила світові правду про Україну та українців.
Лідерство Бандери визнавали керівники визвольного руху в Україні — на подання Романа Шухевича його було обрано членом Бюро Проводу ОУН в 1945 р., програмний текст провідного ідеолога визвольного руху Петра Федуна називався «Хто такі бандерівці і за що вони борються», тисячі повстанських листівок звершувалися гаслом «Хай живе Степан Бандера», відомий повстанський художник-гравер Ніл Хасевич зробив його портрет, підписавши «Другові Провіднику». В Україні в умовах боротьби ніхто не ставив під сумнів авторитет Бандери як керівника визвольної боротьби. Визнавали його й ті, хто боровся проти визвольного руху. Термін «бандерівці» набув фактично офіційного звучання і використовувався в документах Компартії та НКВД-МҐБ. Радянська влада до кінця життя Бандери вважала його небезпечним ворогом і навіть пішла на його ліквідацію в 1959 році. Тобто вже тоді, коли визвольний рух в Україні було придушено, і сама радянська влада намагалася представляти себе по-новому, відмежовуючись від злочинів Йосипа Сталіна. Степан Бандера був реальним і небезпечним для ворогів діячем українського визвольного руху. А разом з тим — він став його символом.
Стати символом за життя і пронести цей тягар не спіткнувшись — це справжній виклик долі, достойно відповісти на який не зуміли тисячі тих, кого свого часу вважали героями. Маємо унікальні рядки, написані самим Бандерою, де він описує свої переживання: «Мушу Вам щиро сказати, що мені дуже важко. Гнітить мене невимовно те, що з моїм ім’ям зв’язується найбільші цінності нашої боротьби, куплені працею, великими жертвами і кровію Найкращих Друзів. Чуюся негідним служити за символічне зосередження тих вартостей українського визвольного руху. Під тим моральним тягарем людина слаба, все бачить, як мало сама внесла до спільних надбань, яка безмежна різниця між власним вкладом, власною спроможністю і власною вартістю та тим, що має репрезентувати й очолювати. Репрезентація — це не моє діло, не маю для цього жодних диспозицій і чуюсь зле в такій ролі. Змістом мойого життя досі була боротьба, так і мусить бути дальше. Не можу боротьби репрезентувати, коли не беру в ній участі. На репрезентанта «за склом» не надаюся».
Проте доля розпорядилася по-інакшому — Степан Бандера так і не зміг повернутися безпосередньо на поле бою, змушений був до кінця життя нести цей хрест — бути символом. Прізвище Бандера, що перекладається «прапор», таки стало його життєвою місією.
Рахують гроші, а ми вважаємо (або думаємо), що Бандера — є Герой українського народу.
Москва нагло оболгала имя и дело Степана Бандеры. Украинское национально-освободительное движение было невиданным в истории человечества, поэтому это движение заслуживает на уважение и добрую память о героях-бандеровцах. И меньше слушайте Москву.
В Україні сьогодні друкують багато статей та книжок про Степана Бандеру. Автори переповідають основні факти із його життя: діяльність в підпільній організації, боротьба, тюрми, концтабори, відвертий виклик окупантам, принесене в жертву особисте життя, репресована родина, врешті, смерть від рук вбивці. Здавалося б, усе вже зрозуміло і немає жодного народу, який би відмовився від такого героя. Проте ще часто в українських авторів стосовно Бандери бракує відваги зробити висновок із цих фактів. Але переконаний, що настане момент, коли автори, читачі та всі інші українці знайдуть у собі достатньо сили назвати героя героєм. І Бандера знову стане символом, символом того, що українцям уже не треба оглядатися на когось, формулюючи свої погляди на минуле чи бачення майбутнього.
Автор гілки — на жаль, кацап. Тому з ним тут немає про що розмоляти, нема кому чого доводити.
Украинец никогда не скажет “рахую” в переводе “считаю”. Это действительно кацап-провокатор из Ольгино!
Кацапы провокации устраивают на ОРД. Просто смешно читать их дебильные стенания.
українець скаже — вважаю
Брак необхідного елементу для відображення повної картини “злочинної ОУН” чекісти легко компенсували власною підробкою, яка через десятки років стане головним аргументом вже в інших політичних іграх.
На сьогодні найвагомішим аргументом на користь існування наказу ОУН про знищення поляків вважається свідчення одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука, дані ним на допиті НКВД в 1945 році. Отож, в документі читаємо, що “в червні 1943 року представник Центрального проводу ОУН “Клим Савур” (Дмитро Клячківський) передав мені усно секретну директиву Центрального проводу ОУН про поголовне і повсюдне знищення всього польського населення на території західних областей України”.
Досліджуючи тему польсько-українського протистояння я вирішив теж ознайомитися з цим документом. Його архівні координати легко можна було знайти в багатьох українських чи польських книгах, адже цитувався він дуже часто. Скориставшись архівними посиланнями і замовивши необхідну справу я був впевнений, що отримаю до рук архівно-кримінальну справу на Юрія Стельмащука і на потрібній сторінці знайду його свідчення. Проте зі сховища принесли щось зовсім інше — один з томів агентурної справи “Берлога”, заведеної НКВД на Провід ОУН.
На потрібному аркуші тому знаходився документ під назвою “Секретні директиви ОУН, УПА і СБ про повсюдне фізичне знищення всього польського населення”. Крім “секретної директиви” про винищення всіх поляків, тут згадано аналогічні вказівки про винищення всіх радянських військовополонених на теренах Західної України та “всіх осіб, запідозрених в антиоунівських настроях, не виключаючи ні грудних дітей, ні жінок, ні старих”.
Підозру викликає вже сама назва документа, адже за формою він є випискою з протоколу допиту Стельмащука від 28 лютого 1945 року, а не директивою ОУН. Не менше запитань до змісту – нагромадження в півторасторінковому тексті інформації про таку кількість жахливих і відверто безглуздих інструкцій ОУН, слідів яких не знаходимо в інших матеріалах. Тож чи не маємо ми справу з однією з численних спроб компрометації українського визвольного руху з боку НКВД?
Для того, аби перевірити це, довелося замовити із сховища справу на самого Стельмащука і зрівняти виписку протоколу із його оригіналом. І тут виявилося найцікавіше: в архівно-кримінальній справі на Юрія Стельмащука № 67 424 маємо протоколи від 8, 9, 20, 22 та 25 лютого 1945 року. Жодного протоколу під датою “28 лютого” тут немає!
Ймовірно, “секретні директиви”, оформлені як виписка з неіснуючого протоколу, з’явилися десь в 1960 роках, коли КГБ формував масив документів про ОУН та УПА, який мав бути навчальним матеріалом для майбутніх чекістів. Брак необхідного елемента для відображення повної картини “злочинної ОУН” легко компенсували власною підробкою, яка через десятки років стане головним аргументом вже в інших політичних іграх.
Проте навіть непідроблені свідчення Стельмащука використовуються істориками вибірково — з них береться лише те, що необхідно для підтвердження власних тез. Польські дослідники часто цитують “зізнання” Стельмащука про те, що ним та його відділом протягом 29-30 серпня було знищено 15 тисяч поляків. Цю цифру справді знаходимо у кримінальній справі, у протоколі під датою 20 лютого. Проте далі у показах свідків бачимо інформацію про кількасот (в одному випадку — кілька тисяч) вбитих, але не про 15 тисяч.
Зрештою, через півроку після допитів, у серпні 1945 року на судовому засіданні сам Стельмащук заявив: “Звинувачення мені зрозуміле, винним себе визнаю, за винятком того, що моїм загоном було знищено не 15, а 5 тисяч поляків, 15 тисяч поляків було знищено по всій Волині”. Завищена цифра, подана допитуваним у лютому, можливо, була наслідком “ефективної” роботи радянських слідчих, які скористалися слабким станом хворого на тиф повстанця.
У протоколі судового засідання є ще одна вкрай важлива інформація, яка поки не використовувалася ані в польській, ані в українській історіографії і безпосередньо стосується того, чи існувало рішення Проводу ОУН про знищення поляків.
“В цьому ж червні 1943 року, — подає інформацію підсудний, — в Колківському лісі зустрівся я з Климом Савуром, заступником голови ставки головної команди Андрієнком (Олександром Луцьким — В.В.). Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи. Всі керівники Ковельщини, в тому числі і я, виступили проти цієї пропозиції, але Савур погрожував мені польовим судом. Становище було важким. Не виконати наказ я не мав права, а виконувати не дозволяли особисті переконання. Я звернувся до Андрієнка. Андрієнко сказав мені, що це вказівки не з центру, що це перекручування на місцях, але конкретного нічого не сказав”.
Далі йдеться про те, що Стельмащук намагався якомога довше не виконувати наказ, але все ж провів антипольські акції між 25 та 30 серпня. Очевидно, до слів підсудного треба ставитися з упередженням. Проте важливим є твердження, що не було рішення керівництва підпілля про проведення антипольської акції, мова велася про місцеву “ініціативу”. Очевидно, якби йшлося лише про самовиправдання, не було б сенсу акцентувати на цій деталі, навпаки, легше було наголосити на необхідності виконання наказу, виданого найвищим керівництвом. Згодом саме ця “ініціатива” Дмитра Клячківського і стала приводом для розгляду його діяльності Проводом ОУН на III Надзвичайному Великому зборі.
Підтвердження висунутої нами гіпотези знаходимо і в протоколі допиту згаданого в цитованих свідченнях Олександра Луцького – “Андрієнка”, відісланого у червні 1943 року Проводом ОУН для інспекції на Волинь. Звітуючи про свою поїздку перед керівництвом, Луцький зазначає, що він “критикував “Клима Савура” в питанні ставлення УПА до польського населення. Як відомо, створена на Волині “Климом Савуром” УПА дуже часто в масовому порядку знищувала польське населення. Я і Центральний Провід були проти масового винищення польського населення, тим паче, що саме в цей час між Центральним Проводом ОУН і польськими підпільними антирадянськими формуваннями велися переговори про контактування нашої роботи”.
Отож, аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження вищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні. Тому немає підстав говорити про антипольський геноцид.
Натомість маємо великий запит в українському і польському суспільствах на те, щоб з’ясувати справжні причини кривавого протистояння. Задовольнити його можуть лише історики, які не будуть шукати простих відповідей у вигляді міфічних наказів, а матимуть відвагу розповісти складну правду про стосунки між нашими народами
Не верьте кацапским провокаторам — врагам Украины.
Личный состав ЧК-ГБ-НКВД и тп. и пр. к вечеру экипировались типажами “лесных братьев” и вооружившись колото-режущими предметами, на пример — сокиры, вилы и тп. заходили в хутора , села и подчистую вырезали и вырубывали от мала и до велика местное население, оставив в свидетелях способных на утро “четко описать события” нападения…А на утро, тот же Личный состав ЧК-ГБ-НКВД и тп. и пр., но уже по штатной форме опять заявлялись для соответствующего “документирования зверств” “лесных братьев”………Вот так создавалась история мифов………о зверствах…
Не думав, що будуть придиратись до моїх слів. Це ж яку логіку потрібно мати, щоб назвати мене “кацапом” і “провокатором” лише на підставі того яке слово я вжив (рахую чи вважаю)? Особливо мене здивувала кримчанка. Кримчанка, якщо ти ВВАЖАЄШ себе знатаком лінгвістики, то ти маєш знати, що не існує таких слів в літературній мові як кацап чи хохол. Є росіянин чи українець. І я вважаю, що це не правильно вживати такий лексикон. Кориаті ніякої, а міжетнічну ворожнечу підігріває. І взагалі на що я вас провокую? На злодії шапка горить.
Дяді Пєті. “На злодієві”, а не “на злодії”. Ретельніше потрібно.
Дяді Пєті (а не дядькові Петру”). Не “знатаком”, а знавцем. Ретельніше потрібно (по-вашенські — “тщательнЕе нужно”
Бандера не був зрадником СРСР, тому що він не був громадянином СРСР і не співпрацював з нацистською Німеччиною. Але серед громадян СРСР, які співпрацювали з нацистами, бкло дві великі категрії — росіяни і неросіяни. Оскільки неросійські народи були задовго (або — незадовго) до війни поневолені росянами, то їх зрадниками вважати некоректно. Вони боролись проти Росії, росіян і більшовизму разом з їх ворогами. Тому виключно росіяни, котрі співпрацювали з нацистами — однозначно є зрадниками.