Майдан в Виннице, что дальше?
Важное
4 января, 2026
10 ноября, 2025
Человек не терпит насилия!
Меню
Майдан в Виннице, что дальше?
Перепечатка материалов «ОРД» в полном или сокращенном виде только с письменного разрешения редакции.
© 2026 ОРД. Републикация авторских текстов без письменного согласия редакции запрещена. При использовании материалов активная гиперссылка обязательна ord-ua.com
Связь с редакцией — [email protected]
19 648 ответов
Украинец,так путенг и сдал Сибирь китайцам,т.к русским она не нужна.Русские купили себе при януковоче все заводы и фабрики в Крыму и на востоке Украины,от Харькова до Одессы,теперь забирают вместе с городами.Жаль,что из пидоров в Раде никто этого не замечает или прячут головы.Сами то ведь всегда свалить успеют.
Анука красный молодец прокомментируй, закон принят Таврическим, и ты скажешь что он Дальний восток не сливает китаезам?
Пока россияне радуются обретению Крыма и тратят свои деньги и силы на улучшение крымского образа жизни, а в Украине некоторые мечтают о присоединении к России, Президент РФ подписал очень интересный закон.
Речь в законе идёт об учреждении на Дальнем Востоке специальных территорий “опережающего развития”, в которых будет ограничено действие российского законодательства, отменено местное самоуправление, и которые могут быть переданы иностранцам в длительную аренду.
Сам закон очень длинный, хочу привести лишь две цитаты.
Статья 18.
Особенности трудовой деятельности у резидентов территорий опережающего социально-экономического развития
Резиденты территории опережающего социально-экономического развития, осуществляющие функции работодателя, привлекают и используют иностранных граждан для осуществления трудовой деятельности на территории опережающего социально-экономического развития в порядке и на условиях, которые предусмотрены для соответствующих категорий иностранных граждан Федеральным законом от 25 июля 2002 года N 115-ФЗ “О правовом положении иностранных граждан в Российской Федерации”, при этом:1) получение разрешений на привлечение и использование иностранных работников не требуется;
2) приглашения на въезд в Российскую Федерацию в целях осуществления трудовой деятельности, а также разрешения на работу иностранным гражданам на территории опережающего социально-экономического развития выдаются без учета квот на их выдачу, установленных Правительством Российской Федерации в соответствии с Федеральным законом от 25 июля 2002 года N 115-ФЗ “О правовом положении иностранных граждан в Российской Федерации”.
Статья 27.
Особенности изъятия земельных участков и (или) расположенных на них объектов недвижимого имущества, иного имущества для размещения объектов, необходимых для создания инфраструктуры территорий опережающего социально-экономического развития
В целях создания и развития объектов инфраструктуры территорий опережающего социально-экономического развития допускается изъятие земельных участков и (или) расположенных на них объектов недвижимого имущества, иного имущества, при этом решение об изъятии земельных участков на территории опережающего социально-экономического развития может быть принято по ходатайству управляющей компании.
Вот так: право собственности на территории РФ фактически упраздняется, и на территориях, назначенных для передачи в аренду в соответствии с этим законом, земля и имущество будут изъяты у российских собственников, “для создания и развития объектов инфраструктуры”, и — проживать на этих территориях, в любых количествах и на протяжении длительного времени, будут иностранцы.
Впрочем, может быть, это делается на благо России?
У нас всё равно нет и, видимо, не будет денег на развитие нашего Дальнего Востока, а тут — приедут китайцы, и сами и за свои деньги разовьют нам наши земли? А мы ещё и получим со всего этого налоги в казну?
Может, и так.
Только мне это видится разбазариванием России, наших полезных ископаемых, наших ресурсов — на благо соседней страны.
То, что могло бы стать собственностью наших потомков, уйдёт на усиление Китая, который заплатит нам налоги — которые мы потратим на Крым и Донбасс.
А через тридцать — пятьдесят — семьдесят лет чьими будут эти земли? Российскими? Большинство населения которых будут составлять граждане Поднебесной?
Не связан ли этот закон с “необыкновенно выгодным” контрактом на поставки российского газа в Китай?
Зулузу
Я уже комментировал эти законы. Не вижу ничего особенного в зонах свободного развития. Таких зон по всему миру существует множество. Россия тут не пионер.
примечание. Предлагаю лучше обратить внимание на антикоррупционные законы РФ, на законы по национализации и деоффшоризации элит, законы запрещающие чиновникам РФ и членам их семей иметь счета и недвижимость за рубежом, законы о расходах и доходах чиновников Рф и членов их семей, закона о недоверии, законов запрещающих чиновникам иметь двойное гражданство. И почему таких законов не принимают на Украине? Я понимаю, конечно если у украинского чиновника завалялось несколько лишних миллионов долларов то почему бы ему не прикупить квартирку для свое дочки где нибудь в дружественных США? Семья и дети это святое.
Количество русских туристов в Египет сократилось в два раза. Русские туристы сдают путевки. Власти Египта подумывают о переходе взаиморасчетов между Египтом и Россией в национальных валютах.
Тоесть атаман Таврический попросто подготавливает землю для сдачи китайцев, ну не сразу это думаю лет через 10 -20 случиться, а сами Рсские еще оттяпают кусок неньки! Я думаю что таврический твой шпиен китая, раз отдает на 50 лет в долгосрочное пользование земли китаезам, и на них могут работать только китаезы, он сдал на а забайкальском округе китайцам площадя как 2-3 крыма! Это Он так русский мир или же китайский восстанавливает, а взять 2 острава Тарабаров Усурийский! В 2004 году было заключено, а в 2005 году ратифицировано соглашение между РФ и КНР о передаче острова Тарабаров, западной части Большого Уссурийского и некоторых мелких островов, что вызвало неоднозначную реакцию в российском обществе. В результате
Зулузу
Через 20 лет все что угодно может случится. Может через 20 вся тертитроия северной Америки будет китайцами заселена.
Примечание. Кто бы мог подумать 20 лет назад, что на европейском полуострове так стремительно начнет нарастать исламизация населения, а самый европейский город Париж превратиться в филиал Алькаиды. А оно случилось.
Китай уже, вряд ли отдаст России, арендуемые пока что российские территории… А попробуйте потом у китайцев их забрать, получите китайскими палочками по зубам и не поможет российская дубинка, так она и в Украине малоэффективна…
Украинец
Нам есть смысл за собственной лошадью поглядывать. Подписав закон о зоне свободной торговли Украина попала под международный закон о реституции. Прежние хозяева и их потомки уже теперь могут предъявить свои права на принадлежавшую им недвижимость и земли расположенные на территории Украины. Украина уж реально продается с молотка. Более того под видом вывоза отходов на переработку, из Украины вывозят плодородный слой чернозема в ЕС. Впервые вывоз черноземов с территории Украины состоялся в 1941-ом году при нацистской оккупации. Тогда было вывезено несколько эшелонов черноземов в Германию, но из-за проблем на восточном фронте это процесс был остановлен. Теперь запущена попытка НАБЕР ТУ.
Украинец
Кстати, аренда и покупка земельных участков иностранными гражданами и государствами это общемировая практик. Российская федерация имеет по всему миру огромное количество арендованных участков земли и участков находящихся в собственности России. Такие вот дела старина.
примечание. После 1991-ого года Россия стала восприемницей СССР. Россия взяла на себя все долги СССР и все имущество и земли принадлежавшие СССР за рубежом. Украина отказалась и от долгов и от зарубежного наследства советского союза. Каклики оказались полными дураками.
Угар украинских СМИ. Трупные раки и рыба или неопровержимые доказательства всеобщей дебилизации граждан бывшей Украины. Это же как нужно было засрать мозги людям, чтобы они боялись разговаривать по телефону и скайпу с Россией. Родственники на бывшей Украине не отвечают на телефонные звонки, а когда берут трубку, несут такой горячечный бред, что у моей дочери слёзы на глаза наворачиваются. Как могу успокаиваю ребёнка. Последний раз родственники подходили к телефону с месяц назад, мы предлагаем им деньги, нам не обременительно высылать им долларов по 500 в месяц, тем не менее они не хотят брать у нас денег, мы для них проклятые москали и далее по тексту, им по непонятным для нас причинам весело думать, что у нас всё плохо согласно кроСМИ. По факту плевать я бы на них хотел, пусть хоть с голоду и холода мудаки подыхают, но, пятилетний ребёнок который нуждается в лечении не виноват, что его родители полу@бнутыедебилы. Дочка только весной смогла передать им 20тыс.рублей для лечения ребёнка.
Засунь свои 500 $ в месяц себе в жопу! И не пизди тут. Иди лучше лапшу вешай в другом месте. На данной ветке кроме рашевских проплаченных троллей нет ни одного человека из пидараши.
“Советские разработки американцы получили в 1990-е годы. Их нынешний успех связан именно с этим. Точно так же, как в области космонавтики. Недавно США осуществили запуск коммерческого корабля к Международной космической станции. Так это — точная копия нашего беспилотника, который должен был летать на «Буране»”.
МастерКарт начала свою работу через национальную платежную систему России. Тоже самое в ближайшее время сделает система Виза. Для перехода на российскую национальную платежную систему потребовалось всего пол года.
примечание. У российских пользователей резко упало и продолжает падать доверие к западным финансовым институтам.
jm
С российской и американской космонавтикой все понятно. Обе эти сверхдержавы продолжают двигать научно-технический прогресс. А что можем мы, каклики, кроме подпрыгивания на майдане?
Ибонехер 15:13
Придурок снимай трусы мы тебя узнали, Ибонехер такую ахинею не напишет!
с каждым месяцем возможности придушить непокорного карлика убывают в геометрической прогрессии.
самые прозорливые уже сейчас понимают что шансов нет, но с каждым днём это становится очевидней всем
мировая закулиса как и предсказывали слила пиндосов вслед за СССР — через 20-30 лет выборы президента “ООН” одна полиция одна армия и одни законы.
плюс у каждого чип-кошелёк в башке пришит а у хохлов ещё и чуб-антенна
Ося
Судя по тому, что реально происходит неизвестно кто кого больше испытывает на прочность,”цивилизованное” мировое сообщество Россию, или Россия испытывает на прочность “цивилизованное” мировое сообщество.
Спред между покупкой и продажей иностранной валюты в российских банках сократился до 3 рублей. На данный момент продать доллар можно за 64.50 а купить за 67.50
Непереживайте братья мои европейцы-украинцы! Пока я с вами по воле Бога, Европа-Украина! Будит в безопасности и захвачена небудит! Пусть нынешние события и всякие кремлёвские бесы и бесноватые подкремлёвские! вас не введут в заблуждение! Сейчас необходимо немного выдержки! Мы должны немного подождать дабы дать возможность усмириться нынешнему московскому руководству и их подчинённым покаяться по христиански и попросить у нас за всё прощение! Времени у них очень мало! Только до конца этого года! и начинать они должны сегодня! Иначе будут остановленны принудительно! И в ближайшие годы будут нами свергнуты в пучину небытия! Мы оттягиваем это дабы есть только одна надежда на их вразумление нашими общими силами! Дабы избежать больших жертв ради мира! Но в любом случае кремлёвским придётся покинуть московский кремль! А выбор уже за ними! либо по хорошему либо на носилках!
Известный
Дабы избежать ненужных жертв нам,какликам, надо скинуть нацистский жидобандеровский режим тритушек Вайцман, Гройсман, Яцинюк. Для этих кадров кровь русских и украинцев что водица.
Мико́ла Васи́льович Го́голь (рос. Николай Васильевич Гоголь; прізвище при народженні Яно́вський, з 1821 року — Го́голь-Яно́вський; * 20 березня (1 квітня) 1809 року, Сорочинці, Полтавська губернія — † 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — російський та український[1] прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист українського походження, визнаний класик російської літератури[2][3].
За визначенням французького публіциста Ежена Вогюе[fr], з гоголевської «Шинелі» вийшла вся російська література.
Зміст [сховати]
1 Біографія
1.1 Родина
1.2 Освіта і студентські роки
1.3 У Петербурзі
1.4 За кордоном
1.5 Повернення в Росію
1.6 Смерть
2 Про Миколу Гоголя
3 Твори
4 Вплив на сучасну культуру
5 Родовід Гоголя
6 Див. також
7 Примітки
8 Література
9 Посилання
Біографія Родина
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії. Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая[4]. Згідно з сімейними переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був у кінці XVII століття гетьманом Правобережної Україні. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхетство, і ще дід Гоголя, Панас Дем’янович Гоголь-Яновський (1738–1805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації», хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом» (українцем).[показати]
Родовід Яновських
Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». (За іншою версією вони були Яновським, оскільки жили в місцевості Янові). Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем’янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777–1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п’єси для домашнього театру українською мовою[5], визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.
Василь Афанасійович Гоголь-Яновський, батько письменника
Марія Іванівна Гоголь-Яновська (нар.Косяровська), мати письменника
Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791–1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім’ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський[6]. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.
22 березня (3 квітня) 1809 у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя.
Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню:«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Освіта і студентські роки
У 1818–1819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі.
У 1821–1828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував:«… Я бачив цю п’єсу і в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодній актрисі не вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь».
А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував:«Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».
У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника.
У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут з’явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори.
Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»:«Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага»
У Петербурзі
Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургу. Матеріальна незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів.
1829-го він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен».
Того ж року в журналі «Отечественные записки» з’явилася повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені грунтовними знання усної народної творчості. Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача[Джерело?].
Пам’ятник Миколі Гоголю у Яготині
Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав:«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!»
У липні 1833 Гоголь вмовляв Максимовича:«Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо! Скільки там ми назбираємо всякої всячини»[7].
А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові:«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов’ян»[7].
У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).
1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті, але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав з педагогічною діяльністю:«…Вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».
З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов’язаний з драматургією.« «Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв’язаний заєць…»
Ці зауваження Гоголя написані через два роки опісля «Ревізора», але вони так яскраво відбивають те, чого хотів досягти Гоголь своєю драмою: його мистецтво просилось на сцену, там повинно воно було розквітнути. Але «Одруження» (рос. «Женитьба») його це саме його особливий, майже безідейний, той, що жалкує і зовсім не шмагає, гумор.[8]”
[розгорнути]
Оригінальний текст (рос.) »
Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836).« «Навіть у «Ревізорі», котрий так образив публіку на першій виставі, бо вона упізнала у ньому саму себе, і тут Гоголя не можна назвати таким, що шмагає. <…> Добрі наміри задуму «Ревізора» чудово оцінив Микола I, що протегував цій комедії.[9]»
[розгорнути]
Оригінальний текст (рос.) »
«В галереї чиновників, виведених в «Ревізорі», представники російської поліційно-бюрократичної держави пізнали себе, де всі вони виступали в ролі «вищого лакейства» перед неприсутньою в комедії постаттю головного чиновника держави російської Миколи I. Комедія Гоголя своїми образами являла зловісний символ всього державного ладу Російської імперії. Це добре відчула вища петербурзька знать і сам Микола I, який після першої вистави, виходячи з ложі, зауважив:
«Ну й п’єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»[10]»
За кордоном
Меморіальна дошка, встановлена в Римі на будинку, в якому проживав Гоголь
Невдовзі після прем’єри п’єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.
В Італії пише перший том поеми-романа «Мертві душі», що виходить друком 1842 року.«З появою «Ревізора» і «Мертвих душ» кофлікт Гоголя з російським суспільством ще більше визначився і загострився. <…> Бо Гоголь показав не тільки Україну, а й — мов би для контрасту — і Росію. Це співставлення глибоко зачепило національні почування російських патріотів. К. Аксаков у листі до Гоголя 1842 року передає йому, яке враження викликали його «Мертві душі»: «Дивіться, яке страшне, тяжке глузування в кінці цієї книжки:«Русь, куда несешся ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах від цілковитого відчаю: вони говорять, що той не руський, у кого серце не обливається кров’ю при спогляданні безрадісного стану,— говорять: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; додають: «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»»[11]
«Під тиском критики і моральним терором російського суспільства Гоголь поставив своїм завданням дати у другому томі «Мертвих душ» позитивний обрах Росії, створити позитивний образ російської людини, «обдарованої божественними чеснотами», або ідеальну російську «дєвіцу», «якої не знайти ніде у світі». З приводу цього задуму Бєлінський з тривогою зауважував: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і взяти того, чим виконати обіцянку, тому що того і нема ще на світі»[12]»[13]
Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних, і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним[14].« Художній реалізм Пушкіна знаходить свій подальший розвиток у «натуральній школі» Гоголя. В його «Мертвих душах», перший том котрих вийшов друком 1842 р., а другий закінчений автором 1845-го (хоча з’явився друком лише у 1855 р., і до того ж неповністю), розгорнулась у всій своїй безпосередній геніальності художня обдарованість визначного побутописця. <…> Незалежно від того, хотів чи не хотів того автор, його «Мертві душі» були найбільшою сатирою на дореформенне руське життя, що досягло межі паскудства, мізерності, економічного й духовного зубожіння. Навіть II том «Мертвих душ» підтримує таке враження. [15]
[розгорнути]
Оригінальний текст (рос.) »
Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих душ», написані в Італії.
Повернення в Росію
1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі після цього Микола Васильович Гоголь помер. Смерть
Церква Симеона Стовпника на Поварській, яку Гоголь в останні роки життя відвідував
З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія: «Відречися від Пушкіна».[16]. Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але отримав відмову священика. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для прочитання[17]. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть просив знищити» їх[18] (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…», назвавши книгу «шкідливою»[18]).
Смерть Хом’якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету, але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках.
Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого 1852 року, тобто в велике повечір’я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель. Вийнявши з нього в’язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо готуючись до смерті.
20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам’ятство, а на ранок 21 лютого в четвер помер[19].
Опис майна Гоголя показав, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рублі 88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, були обносками і свідчили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника[16].
Про Миколу Гоголя
Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович:
Гоголь «по-своему—живо и болѣзненно — чувствовалъ тяготу существованія при данныхъ порядкахъ, отношеніяхъ, нравахъ, и, можно сказать даже, ему, по особенностям его душевной организаціи, было тошнѣе жить среди господствовавшей умственной тьмы и нравственной слѣпоты, чѣмъ многимъ и многимъ, в том числе и кое-кому изъ тѣхъ, которые принадлежали къ передовымъ и просвѣщеннѣйшимъ людямъ эпохи». Твори
Вечори на хуторі біля Диканьки Миргород
Повісті (1835–1842 рр.) :
Вій
Невський проспект
Ніс
Портрет
Шинель
Нотатки божевільного
Рим (уривок)
Ревізор
Мертві душі
Вплив на сучасну культуру
Твори Гоголя багаторазово екранізувалися. Його твори використані кількома композиторами при створенні опер та балетів. Крім цього, Гоголь був персонажем кількох фільмів та інших художніх творів.
1910 року у Російській імперії був випущений фільм «Жизнь и смерть А. С. Пушкина» (виробництво Московського відділку французького Товариства «Гомон»), де, серед іншого, О. Пушкін читає свої твори Гоголю.
За мотивами повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки» 1961 року кіностудія «Мосфільм» випустила кольоровий фільм.
1967 року на кіностудії «Мосфільм» режисером Олександром Птушко був знятий фільм «Вій» за одноіменним твором Гоголя.
1972 року кіностудія ім. Олександра Довженка за сценарієм Івана Драча, створеним за мотивами ранніх творів М. Гоголя, випустила фільм російською мовою «Пропавшая грамота».
1977 року на тій же кіностудії «Мосфільм» Леонідом Гайдаєм був створений фільм «Інкогніто з Петербурга», за п’єсою М. Гоголя «Ревізор», а 1996 року був екранізований спектакль Московського театру сатири під цією ж назвою.
2003 року був екранізований балет у постановці Ігоря Моісєєва «Ночь на Лысой горе» за мотивами творів Миколи Гоголя.
Компанія Step Creative Group випустила два квести: «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2005) і «Вечір напередодні Івана Купала» (2006).
Першою грою за повістю Гоголя стала «Вій: Історія, розказана заново» (2004)[20].
2009 року в Україні режисерами Петром Пінчуком та Євгенієм Березяком створений фільм «Дума про Тараса Бульбу». У той же час у Москві режисером Володимиром Бортком поставлений фільм «Тарас Бульба», з очевидним пропагандистським відтінком.
Мотиви гоголівських творів та їх персонажі використані у фільмі режисера Костянтина Худякова «Марево», завершеному у 2010 році.
В Україні проводиться щорічний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, названий на честь письменника.
Прізвище письменника відбилося в назві музичної групи Gogol Bordello, лідер якої, Євген Гудзь, є вихідцем з України.
Зображення Гоголя та героїв його творів можна зустріти на поштових марках і монетах.
Мико́ла Васи́льович Го́голь (рос. Николай Васильевич Гоголь; прізвище при народженні Яно́вський, з 1821 року — Го́голь-Яно́вський; * 20 березня (1 квітня) 1809 року, Сорочинці, Полтавська губернія — † 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — російський та український[1] прозаїк, драматург, поет, критик, публіцист українського походження, визнаний класик російської літератури[2][3].
За визначенням французького публіциста Ежена Вогюе[fr], з гоголевської «Шинелі» вийшла вся російська література.
Зміст [сховати]
1 Біографія
1.1 Родина
1.2 Освіта і студентські роки
1.3 У Петербурзі
1.4 За кордоном
1.5 Повернення в Росію
1.6 Смерть
2 Про Миколу Гоголя
3 Твори
4 Вплив на сучасну культуру
5 Родовід Гоголя
6 Див. також
7 Примітки
8 Література
9 Посилання
Біографія Родина
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в містечку Великі Сорочинці Полтавської губернії. Миколою його назвали на честь чудотворної ікони Святого Миколая[4]. Згідно з сімейними переказами він походив із старовинного українського козацького роду і був нащадком відомого козака Остапа Гоголя, що був у кінці XVII століття гетьманом Правобережної Україні. У смутні часи української історії деякі з його предків приставали і до шляхетство, і ще дід Гоголя, Панас Дем’янович Гоголь-Яновський (1738–1805), писав в офіційному папері, що «його предки, прізвищем Гоголь, польської нації», хоча більшість біографів схильні вважати, що він все ж був «малоросом» (українцем).[показати]
Родовід Яновських
Прапрадід Ян (Іван) Якович, вихованець Київської духовної академії, «вийшовши в російську сторону», оселився в Полтавському краї (нині — Полтавська область Україна), і від нього пішло прізвисько «Яновських». (За іншою версією вони були Яновським, оскільки жили в місцевості Янові). Отримавши дворянську грамоту в 1792 у, Панас Дем’янович змінив прізвище «Яновський» на «Гоголь-Яновський». Сам Гоголь, будучи хрещеним «Яновським», мабуть, не знав про справжнє походження прізвища і згодом відкинув його, кажучи, що його поляки вигадали. Батько Гоголя, Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777–1825), помер, коли синові було 15 років. Вважають, що сценічна діяльність батька, який був чудовим оповідачем і писав п’єси для домашнього театру українською мовою[5], визначила інтереси майбутнього письменника — у Гоголя рано виявився інтерес до театру.
Василь Афанасійович Гоголь-Яновський, батько письменника
Марія Іванівна Гоголь-Яновська (нар.Косяровська), мати письменника
Мати Гоголя, Марія Іванівна (1791–1868), уроджена Косяровська, видана заміж 1805 року у віці чотирнадцяти років. Наречений був удвічі старший за неї. Крім Миколи, в сім’ї було ще одинадцять дітей, з яких залишилися жити лише старший син Микола і три сестри. Коли після пологів померли перших двоє, Василь і Марія вже при надії переїхали до Сорочинців, де проживав відомий на всю околицю доктор М. Я. Трохимовський[6]. У маєтку Трохимовського і народився хлопчик, якого назвали Миколою.
22 березня (3 квітня) 1809 у Спасо-Преображенській церкві він був охрещений. Хрещеним батьком був полковник М. М. Трохимовський, син лікаря М. Я. Трохимовського, що приймав пологи у матері Гоголя.
Мовно-музична культура рідної землі знаходила свій вияв у виховній практиці бабусі Тетяни Семенівни, маминої мами. Уже з дитячих літ вона закладала в юного Миколу любов до мови та відчуття слова. Згодом він захопився збиранням українських народних пісень, прислів’їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника. Пізніше він так писав про українську пісню:«Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого…»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».
Освіта і студентські роки
У 1818–1819 роках — навчався в Полтавському повітовому училищі.
У 1821–1828 — у Ніжинській гімназії вищих наук, де вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших. Майстерно зіграв роль Простакової у виставі «Недоросль». Учасник цього спектаклю К. Базилі, пізніше відомий публіцист і дипломат, згадував:«… Я бачив цю п’єсу і в Москві, і в Петербурзі, але завжди вважав, що жодній актрисі не вдавалася так добре роль Простакової, як її зіграв 16-літній Гоголь».
А товариш Гоголя Т. Пащенко стверджував:«Думаю, що Гоголь затьмарив би й знаменитих коміків-артистів, якби вступив на сцену».
У гімназії Гоголь особливо охоче вивчав давню українську історію, народні звичаї та усну народну творчість, з якими знайомився не лише з друкованих джерел, а й на ніжинських базарах, у передмісті Магерки, де мав багато знайомих. Пізніше ніжинські типи, окремі сценки увійшли до творів письменника.
У Ніжині Гоголь написав свої перші літературні твори і опублікував деякі з них у рукописних журналах та альманахах. Тут з’явилися його вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори.
Ще в студентські роки Гоголь переймається соціальними негараздами і налаштовується на таку діяльність, «щоб бути по-справжньому корисним для людства»:«Я палав незгасним прагненням зробити своє життя потрібним для блага держави, я жадав принести хоча б найменшу користь. Тривожили думки, що я не зможу, що мені перепинять шлях, завдавши мені глибокого суму. Я поклявся жодної хвилини короткого життя свого не втрачати, не зробивши блага»
У Петербурзі
Мріючи про літературну діяльність 1828 року Гоголь поїхав до Петербургу. Матеріальна незабезпеченість примусила його поступити на службу чиновником Департаменту уділів.
1829-го він опублікував свій перший твір — поему «Ганс Кюхельгартен».
Того ж року в журналі «Отечественные записки» з’явилася повість «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», перша з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки». Ці твори були романтичної спрямованості, підкріплені грунтовними знання усної народної творчості. Ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного справляли враження на читача[Джерело?].
Пам’ятник Миколі Гоголю у Яготині
Наприкінці 1833 року Гоголь клопочеться про місце професора історії в Київському університеті св. Володимира. Спонукала до цього, зокрема, й дружба з Михайлом Максимовичем, професором-земляком, етнографом, фольклористом, істориком, ботаніком, майбутнім ректором цього ж університету. Гоголь писав:«Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!»
У липні 1833 Гоголь вмовляв Максимовича:«Киньте, насправді, кацапію і їдьте на гетманщину. Я думаю те ж саме зробити і наступного року гайнуть звідси. — Дурні ми дійсно, якщо розсудити гарненько. Для чого і для кого ми жертвуємо всім. Їдемо! Скільки там ми назбираємо всякої всячини»[7].
А в грудні 1833 Гоголь писав своєму другові:«Дякую тобі за все: за лист, за думки в нім, за новини і т. д. Уяви, я також думаю: Туди! Туди! До Києва! До древнього, прекрасного Києва! Він наш, він не їх! Неправда! Там або довкола нього робилися справи старовини нашої. Я працюю, я всіма силами намагаюся, але на мене знаходить жах: можливо, я не встигну! Так, це славно буде, якщо ми займемо з тобою київські кафедри: багато можна буде зробити добра. Але мене турбує, що це не здійсниться. Говорять, що дуже багато призначено туди якихось німців. Це також не дуже приємно. Хоч би для святого Володимира побільше слов’ян»[7].
У цей же час Гоголь працював над книгами «Арабески», «Миргород» (1835).
1835 року займає кафедру історії у Санкт-Петербурзькому Імператорському університеті, але через короткий час змушений полишити професорську діяльність. Він остаточно порвав з педагогічною діяльністю:«…Вже не дитячі думки, не обмежене коло моїх знань, а високі, сповнені істини й жахливої величі думки хвилювали мене».
З 2-ї половини 1830-х років подальший розвиток таланту Гоголя пов’язаний з драматургією.« «Сміх — велика справа: вона не забирає ні життя, ні маєтку, але перед ним винний — як зв’язаний заєць…»
Ці зауваження Гоголя написані через два роки опісля «Ревізора», але вони так яскраво відбивають те, чого хотів досягти Гоголь своєю драмою: його мистецтво просилось на сцену, там повинно воно було розквітнути. Але «Одруження» (рос. «Женитьба») його це саме його особливий, майже безідейний, той, що жалкує і зовсім не шмагає, гумор.[8]”
[розгорнути]
Оригінальний текст (рос.) »
Етапною стала його соціальна комедія «Ревізор» (1836).« «Навіть у «Ревізорі», котрий так образив публіку на першій виставі, бо вона упізнала у ньому саму себе, і тут Гоголя не можна назвати таким, що шмагає. <…> Добрі наміри задуму «Ревізора» чудово оцінив Микола I, що протегував цій комедії.[9]»
[розгорнути]
Оригінальний текст (рос.) »
«В галереї чиновників, виведених в «Ревізорі», представники російської поліційно-бюрократичної держави пізнали себе, де всі вони виступали в ролі «вищого лакейства» перед неприсутньою в комедії постаттю головного чиновника держави російської Миколи I. Комедія Гоголя своїми образами являла зловісний символ всього державного ладу Російської імперії. Це добре відчула вища петербурзька знать і сам Микола I, який після першої вистави, виходячи з ложі, зауважив:
«Ну й п’єска: всім дісталось, а мені — найбільше!»[10]»
За кордоном
Меморіальна дошка, встановлена в Римі на будинку, в якому проживав Гоголь
Невдовзі після прем’єри п’єси Гоголь виїхав на досить тривалий час за кордон, відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію.
В Італії пише перший том поеми-романа «Мертві душі», що виходить друком 1842 року.«З появою «Ревізора» і «Мертвих душ» кофлікт Гоголя з російським суспільством ще більше визначився і загострився. <…> Бо Гоголь показав не тільки Україну, а й — мов би для контрасту — і Росію. Це співставлення глибоко зачепило національні почування російських патріотів. К. Аксаков у листі до Гоголя 1842 року передає йому, яке враження викликали його «Мертві душі»: «Дивіться, яке страшне, тяжке глузування в кінці цієї книжки:«Русь, куда несешся ты, сама не знаешь, не даешь ответа». Інші — зі сльозами на очах від цілковитого відчаю: вони говорять, що той не руський, у кого серце не обливається кров’ю при спогляданні безрадісного стану,— говорять: «Гоголь не любить Росії: подивіться яка гарна Малоросія і яка Росія»; додають: «і зауважте, що сама природа Росії не помилувана, і погода навіть вся мокра і брудна»»[11]
«Під тиском критики і моральним терором російського суспільства Гоголь поставив своїм завданням дати у другому томі «Мертвих душ» позитивний обрах Росії, створити позитивний образ російської людини, «обдарованої божественними чеснотами», або ідеальну російську «дєвіцу», «якої не знайти ніде у світі». З приводу цього задуму Бєлінський з тривогою зауважував: «Багато, надто багато обіцяно, так багато, що ніде і взяти того, чим виконати обіцянку, тому що того і нема ще на світі»[12]»[13]
Тонке відчуття геніального художника збурювалось нежиттєвістю образів ним створюваних, і тричі друга частина великої поеми, багаторічна праця художника, спалювалася ним[14].« Художній реалізм Пушкіна знаходить свій подальший розвиток у «натуральній школі» Гоголя. В його «Мертвих душах», перший том котрих вийшов друком 1842 р., а другий закінчений автором 1845-го (хоча з’явився друком лише у 1855 р., і до того ж неповністю), розгорнулась у всій своїй безпосередній геніальності художня обдарованість визначного побутописця. <…> Незалежно від того, хотів чи не хотів того автор, його «Мертві душі» були найбільшою сатирою на дореформенне руське життя, що досягло межі паскудства, мізерності, економічного й духовного зубожіння. Навіть II том «Мертвих душ» підтримує таке враження. [15]
[розгорнути]
Оригінальний текст (рос.) »
Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Про це — у виданні 1847 року «Вибраних місць з листування з друзями», що, як і перший том «Мертвих душ», написані в Італії.
Повернення в Росію
1848 року Гоголь повернувся до Росії, посилено працював над другим томом «Мертвих душ», але (за відомою в СРСР версією) незадовго перед смертю спалив рукопис. Невдовзі після цього Микола Васильович Гоголь помер. Смерть
Церква Симеона Стовпника на Поварській, яку Гоголь в останні роки життя відвідував
З кінця січня 1852 року в будинку графа Олександра Толстого гостював ржевський протоієрей Матфей Костянтинівський, з яким Гоголь познайомився в 1849 році, а до того був знайомий по листуванню. Між ними відбувалися складні, часом різкі розмови, основним змістом яких було недостатнє смирення і благочестя Гоголя, наприклад, вимога о. Матвія: «Відречися від Пушкіна».[16]. Гоголь запропонував йому прочитати чистовика другої частини «Мертвих душ» для ознайомлення, з тим, щоб вислухати його думку, але отримав відмову священика. Гоголь наполягав на своєму, поки той не взяв зошити з рукописом для прочитання[17]. Протоієрей Матфей став єдиним прижиттєвим читачем рукопису 2-ї частини. Повертаючи її автору, він висловився проти опублікування ряду розділів, «навіть просив знищити» їх[18] (раніше, він також давав негативний відгук на «Вибрані місця…», назвавши книгу «шкідливою»[18]).
Смерть Хом’якової, засудження Костянтиновського і, можливо, інші причини переконали Гоголя відмовитися від творчості і почати говіти за тиждень до Великого посту. 5 лютого він проводжає Костянтиновського і з того дня майже нічого не їсть. 10 лютого він вручив графу А. Толстому портфель з рукописами для передачі митрополиту Московському Філарету, але граф відмовився від цього доручення, щоб не погіршити Гоголя в похмурих думках.
Гоголь перестає виїжджати з дому. У 3:00 ночі з понеділка на вівторок 11-12 (23-24) лютого 1852 року, тобто в велике повечір’я понеділка першої седмиці Великого посту, Гоголь розбудив слугу Семена, звелів йому відкрити пічні засувки і принести з шафи портфель. Вийнявши з нього в’язку зошитів, Гоголь поклав їх у камін і спалив їх. На ранок, він розповів графу Толстому, що хотів спалити тільки деякі речі, заздалегідь на те приготовані, а спалив все під впливом злого духа. Гоголь, незважаючи на вмовляння друзів, продовжував суворо дотримуватися посту; 18 лютого зліг у ліжко і зовсім перестав їсти. Весь цей час друзі і лікарі намагаються допомогти письменнику, але він відмовляється від допомоги, внутрішньо готуючись до смерті.
20 лютого лікарський консиліум наважується на примусове лікування Гоголя, результатом якого стало остаточне виснаження і втрата сил, ввечері він впав у безпам’ятство, а на ранок 21 лютого в четвер помер[19].
Опис майна Гоголя показав, що після нього залишилося особистих речей на суму 43 рублі 88 копійок. Предмети, що потрапили в опис, були обносками і свідчили про повну байдужість письменника до свого зовнішнього вигляду в останні місяці його життя. У той же час на руках у С. П. Шевирьова залишалися дві з гаком тисячі рублів, переданих Гоголем на благодійні цілі нужденним студентам Московського університету. Ці гроші Гоголь не вважав своїми, і Шевирьов не став їх повертати спадкоємцям письменника[16].
Про Миколу Гоголя
Овсянико-Куликовський Дмитро Миколайович:
Гоголь «по-своему—живо и болѣзненно — чувствовалъ тяготу существованія при данныхъ порядкахъ, отношеніяхъ, нравахъ, и, можно сказать даже, ему, по особенностям его душевной организаціи, было тошнѣе жить среди господствовавшей умственной тьмы и нравственной слѣпоты, чѣмъ многимъ и многимъ, в том числе и кое-кому изъ тѣхъ, которые принадлежали къ передовымъ и просвѣщеннѣйшимъ людямъ эпохи». Твори
Вечори на хуторі біля Диканьки Миргород
Повісті (1835–1842 рр.) :
Вій
Невський проспект
Ніс
Портрет
Шинель
Нотатки божевільного
Рим (уривок)
Ревізор
Мертві душі
Вплив на сучасну культуру
Твори Гоголя багаторазово екранізувалися. Його твори використані кількома композиторами при створенні опер та балетів. Крім цього, Гоголь був персонажем кількох фільмів та інших художніх творів.
1910 року у Російській імперії був випущений фільм «Жизнь и смерть А. С. Пушкина» (виробництво Московського відділку французького Товариства «Гомон»), де, серед іншого, О. Пушкін читає свої твори Гоголю.
За мотивами повісті «Вечори на хуторі біля Диканьки» 1961 року кіностудія «Мосфільм» випустила кольоровий фільм.
1967 року на кіностудії «Мосфільм» режисером Олександром Птушко був знятий фільм «Вій» за одноіменним твором Гоголя.
1972 року кіностудія ім. Олександра Довженка за сценарієм Івана Драча, створеним за мотивами ранніх творів М. Гоголя, випустила фільм російською мовою «Пропавшая грамота».
1977 року на тій же кіностудії «Мосфільм» Леонідом Гайдаєм був створений фільм «Інкогніто з Петербурга», за п’єсою М. Гоголя «Ревізор», а 1996 року був екранізований спектакль Московського театру сатири під цією ж назвою.
2003 року був екранізований балет у постановці Ігоря Моісєєва «Ночь на Лысой горе» за мотивами творів Миколи Гоголя.
Компанія Step Creative Group випустила два квести: «Вечори на хуторі біля Диканьки» (2005) і «Вечір напередодні Івана Купала» (2006).
Першою грою за повістю Гоголя стала «Вій: Історія, розказана заново» (2004)[20].
2009 року в Україні режисерами Петром Пінчуком та Євгенієм Березяком створений фільм «Дума про Тараса Бульбу». У той же час у Москві режисером Володимиром Бортком поставлений фільм «Тарас Бульба», з очевидним пропагандистським відтінком.
Мотиви гоголівських творів та їх персонажі використані у фільмі режисера Костянтина Худякова «Марево», завершеному у 2010 році.
В Україні проводиться щорічний мультидисциплінарний фестиваль сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST, названий на честь письменника.
Прізвище письменника відбилося в назві музичної групи Gogol Bordello, лідер якої, Євген Гудзь, є вихідцем з України.
Зображення Гоголя та героїв його творів можна зустріти на поштових марках і монетах.
Роман Толстого “Война и Мир” нет желания на форуме разместить?
Лев Микола́йович Толсто́й (рос. Лев Николаевич Толстой; 28 серпня (9 вересня) 1828, с. Ясна Поляна, Тульська губернія, Російська імперія — 7 (20) листопада 1910, станція Астаповоru, Рязанська губернія) — російський письменник і громадський діяч, автор романів «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння» та інших творів.
Зміст [сховати]
1 Біографія
1.1 Дитинство
1.2 Юність
1.3 Офіцер і літератор
1.4 Письменник
1.5 Толстой і Україна
2 Криза
3 Пізня творчість
3.1 Родинні проблеми
3.2 Смерть письменника
4 Видання творів
4.1 Українські переклади
5 Виноски
6 Див. також
7 Джерела
Біографія[ред. • ред. код]
Родове дерево Лева Толстого
Дитинство[ред. • ред. код]
Народився 9 вересня 1828 в садибі Ясна Поляна Тульської губернії (нині музей-садиба в Тульській області), в одній з найзнатніших російських дворянських родин. Далекий предок Лева Миколайовича, Петро Олексійович Толстой, сподвижник Петра Великого, був жорстоким, підступним і властолюбним вельможею, людиною великого державного розуму і величезної сили волі. За заслуги перед царем йому був подарований графський титул. За материнською лінією, Лев Миколайович належав до давнього роду князів Волконських. Належність до аристократії багато в чому визначала поведінку і думки Толстого. У юності і в зрілі роки він багато роздумував про особливе покликання старого російського дворянства, що зберігає ідеали природності, особистої честі, незалежності й свободи. На схилі віку його стало обтяжувати привілейоване становище і побутовий устрій, несхожий на побут простого народу.
Перші роки життя Толстого пройшли в маєтку батьків Ясна Поляна недалеко від міста Тули. Дуже рано, в півторарічному віці, він втратив матір Марію Миколаївну, жінку емоційну і рішучу. Толстой знав багато сімейних розповідей про матір. Образ її був овіяний для нього найсвітлішими відчуттями. Батько, Микола Ілліч, відставний полковник, дружив з декабристами Ісленьєвим і Колошиним. Він відрізнявся гордістю і незалежністю у відносинах з представниками влади. Для Толстого-дитини батько був втіленням краси, сили, пристрасної, азартної любові до радощів життя. Від нього він успадкував захоплення псовим полюванням, красу і азарт якої багато років опісля Толстой виразив на сторінках романа «Війна і мир» в описі цькування вовка гончаками старого графа Ростова.
Теплі і зворушливі спогади про дитинство були пов’язані у Толстого також зі старшим братом Николенькою. Николенька навчив маленького Льовушку незвичайним іграм, розповідав йому і іншим братам історії про загальне людське щастя.
У першій повісті Толстого «Дитинство» її герой Николенька Іртеньєв, багато в чому біографічно і душевно близький авторові, говорить про ранні роки свого життя: «Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства! Як не любити, не леліяти спогадів про неї? Спогади ці освіжають, прославляють мою душу і служать для мене джерелом кращої насолоди». Ці слова міг би сказати про своє дитинство і автор повісті.
Юність[ред. • ред. код]
1837 — сім’я Толстого переїздить з Ясної Поляни до Москви. Закінчилося безтурботне, радісне дитинство. Влітку цього року несподівано вмирає батько, опікункою всиротілих дітей стає їхня тітка, сестра батька Олександра Іллівна Остен-Сакен. Через 4 роки вона померла. Родина Толстого переїхали до Казані, де проживала інша тітка, Пелагея Іллівна Юшковська.
1844 року Толстой, будучи аристократом за походженням, одразу вступив на філософський факультет Казанського університету. Вчився несистематично, пропускав лекції і зрештою не був допущений до перехідних іспитів. Не отримавши допуску до здачі екзамену з історії, він 1845 року переходить на юридичний факультет. Але і тут викладали історію, лекції з якої йому здавалися нудними й неприємними. Знов починає їх пропускати. Вдавався зі всією пристрасністю до світських веселощів і гульні. В цей час зневажливо ставився до людей несвітських, неаристократичних. Брат Сергій називав його «дріб’язковим малим». Але не тільки світські веселощі захоплювали Толстого. Він багато роздумував про долю людства, про місце наук в житті. Його нелюбов до історії — не свідчення обмеженості. Якось Толстой-студент зауважив у розмові: «Історія… — це не що інше, як збір байок і марних дрібниць, пересипаних масою непотрібних цифр і власних імен…». У науках молодий Толстой шукав перш за все практичного сенсу. Його не цікавили знання, які не могли бути застосовані в повсякденному житті. Такий погляд на науку взагалі характерний для багатьох людей, світогляд яких формувався в 1840-і рр.
Різкість і незалежність думок Толстого зберігалися впродовж всього життя. А заперечення традиційної історичної науки з новою силою виявилося в 1860-ті в романі «Війна і мир».
12 квітня 1847 — розчарований університетською освітою, він подав прохання про виключення з університету. Він вирушив у Ясну Поляну, сподіваючись випробувати себе на новій царині — впорядкувати побут своїх кріпаків. Дійсність розбила його задуми. Селяни не розуміли пана, відмовлялися від його порад і допомоги. Толстой вперше гостро відчув величезну, непереборну прірву, що розділяла його, поміщика, і простий народ. Соціальні і культурні перепони між освіченою верствою й народом стали однією з постійних тем художньої прози і статей Толстого.
Свій перший невдалий досвід господарювання він описав через кілька років в оповіданні «Ранок поміщика» (1856), герой якого, Нехлюдов, наділений рисами Толстого.
Повернувшись з Ясної Поляни, Толстой проводить кілька років в Петербурзі і в Москві. Він детально аналізує в щоденниках свої вчинки і переживання, прагне виробити програму поведінки, досягти успіхів в різних науках і сферах життя, в кар’єрі. З самоаналізу в щоденниках зростає його художня проза. Толстой в щоденниках 1847–1852 ретельно фіксує різні переживання і думки в їхніх складних і суперечливих зчепленнях. Він холодно аналізує прояв егоїстичних настроїв у високих і чистих відчуттях, простежує рух, перетікання одного емоційного стану в інший. Спостереження над собою чергуються з описами зовнішності, жестів і характеру знайомих, з роздумами про те, як створювати літературний твір. Толстой орієнтується на досвід психологічного аналізу письменників-сентименталістів 18 в. Л.Стерна і Ж.-Ж.Руссо, засвоює прийоми розкриття переживань в романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». У березні 1851 Толстой пише «Історію вчорашнього дня» — уривок, в якому детально описує свої відчуття. Це вже не просто щоденниковий запис, а художній твір.
Офіцер і літератор[ред. • ред. код]
У квітні 1851 вирушив на Кавказ, де російські війська вели війну з місцевими горянами. У січні 1852 поступив на службу в артилерію. Брав участь у битвах, працював над повістю «Дитинство». Її надрукували під заголовком «Історія мого дитинства» (назва належала Некрасову) в № 9 журналу «Современник» за 1852 р. Вона принесла Толстому успіх і славу одного з найталановитіших російських письменників. 1854 року також у № 9 «Современника» з’явилося продовження — повість «Отроцтво», а в № 1 за 1857 опублікували повість «Юність», що завершила розповідь про Николенька Іртеньєва — героя «Дитинства» й «Отроцтва».
Своєрідність «Дитинства» і «Отроцтва» тонко помітив літератор і критик М. Чернишевський в статті «Дитинство і отроцтво. Військові оповідання гр. Толстого» (1856). Він назвав відмінними рисами толстовського таланту «глибоке знання таємних рухів психічного життя і безпосередню чистоту етичного відчуття». Три повісті Толстого — не послідовна історія виховання і дорослішання головного героя і розповідача, Николеньки Іртеньєва. Це опис низки епізодів його життя — дитячих ігор, першого полювання і першої закоханості в Сонєчку Валахіну, смерті матері, відносин з друзями, балів і навчання. Те, що оточує, здається дрібним, негідним уваги, і те, що для інших є дійсними подіями життя Николеньки, в свідомості самого героя-дитини займають рівне місце. Образа на вихователя Карла Івановича, який убив над головою Николеньки муху хлопавкою і розбудив його, переживається героєм не менш гостро, ніж перше кохання або розлука з рідними. Толстой докладно описує відчуття дитини. Зображення відчуттів в «Дитинстві», «Отроцтві» і «Юності» нагадує аналіз власних переживань в щоденниках Толстого. Намічені в щоденниках і втілені в цих трьох повістях принципи зображення внутрішнього світу персонажів перейшли в романи «Війна і мир», «Анна Кареніна» і в багато інших пізніших творів Толстого.
Стела в пам’ять учасника оборони Севастополя 1854–1855 рр. Л.Толстого біля 4-го бастіону
Тема простоти і природності як вищої цінності життя і «суперечка» з «парадним», красивим зображенням війни виражена в Севастопольських оповіданнях Толстого: «Севастополь в грудні» (1855), «Севастополь в травні» (1855) і «Севастополь в серпні» 1855 року (1856). У нарисах описані епізоди героїчної оборони Севастополя від англо-французских військ 1855 року. Толстой сам брав участь в обороні Севастополя і багато днів і ночей провів в найнебезпечнішому місці — на 4-му бастіоні, який нещадно обстрілювала ворожа артилерія.
Севастопольські оповідання Толстого — це не панорамний опис всієї багатомісячної гігантської битви за місто, а замальовки кількох днів з життя його захисників. Саме у деталях — у зображенні буднів солдатів, матросів, сестер милосердя, офіцерів, міщан — Толстой шукає справжню правду війни.
Провідний мотив севастопольських оповідань — протиприродність і безумство війни. У нарисі «Севастополь в грудні» Толстой описує не вражаючу правильність бою, а страшні сцени страждань поранених в госпіталі. Він використовує прийом контрасту, різко зіштовхуючи мир живих і прекрасну природу з світом мертвих — жертв війни. Наприклад, розповідає про дитину, що збирає польові квіти між трупами, що розкладаються, й зачіпає ногою витягнуту руку безголового мерця.
Письменник[ред. • ред. код]
Лев Толстой, 1856
19 листопада 1855 прибув до Петербургу. Його ім’я вже овіяне славою. На співпрацю з Толстим сподівалися письменники і журналісти різних напрямів. Але літературне середовище, дух літературних гуртків і суперництва відштовхнув Толстого від нових знайомих. Їхні інтереси здаються йому дрібними і нікчемними, життя — метушливим і безглуздим. Толстой відводив душу в гульні з циганами і в нестримній картярській грі. У травні 1856 залишив Петербург і поселився в Ясній Поляні.
Восени 1859 відкрив у Ясній Поляні школу для селянських дітей. Він займався з дітьми історією, давав їм теми для творів. 1862 року школу закрили після поліцейського обшуку. Причиною стали підозри властей в тому, що студенти, що викладали в яснополянській школі, займалися антиурядовою діяльністю. Висновки з своєї діяльності в яснополянській школі письменник сформулював в статті з «скандальною» назвою: «Кому у кого вчитися писати: селянським хлоп’ятам у нас або нам у селянських хлоп’ят?». На думку Толстого, народне мистецтво і культура не нижчі, а скоріше вищі за культуру і мистецтво, визнані в освіченому суспільстві. Селянські діти зберігають душевну чистоту і природність, загублену в освічених станах. Їхнє навчання цінностям «високої» культури, вважає Толстой, навряд чи необхідно. Навпаки, сам письменник, займаючись з ними, опинився в ролі не вчителя, а учня.
1862 — одружився з дочкою московського лікаря Софією Андріївною Берс. Весіллю передували сумніви Толстого в силі і глибині свого почуття, в здатності принести щастя майбутній дружині і знайти самому заспокоєння і радість в новому, сімейному житті. Після весілля молоде подружжя виїжджає в Ясну Поляну. 25 вересня Толстой записує в щоденнику: «Неймовірне щастя». Взаємне нерозуміння, важкі сварки, відчуженість один від одного — поки все це в далекому майбутньому.
1863 — опублікував повість «Козаки», працювати над якою почав ще в середині 1850-х. Повість, як і багато інших його творів, автобіографічна. У її основі лежать кавказькі спогади, перш за все — історія його неподіленої любові до козачки, що жила в Старогладківській станиці. Він обирає традиційний для романтичної літератури сюжет: любов охолодженого, розчарованого життям героя-утікача з набридлого світу цивілізації до «природної» і пристрасної героїні. На цей сюжет були написані поеми О. С. Пушкіна «Кавказький полоняник» і «Цигани». «Циган» Толстой перечитував, працюючи над «Козаками». Але він додав цьому сюжету новий смисл. Молодий дворянин Дмитро Оленін лише зовні нагадує романтичного героя: його втома від життя неглибока. Він тягнеться до природної простоти, стихійного життя козаків, але залишається їм чужий. Інтереси, виховання, соціальний стан Оленіна віддаляють його від жителів козачої станиці. Красуня козачка Мар’яна віддає перевагу над ним відчайдушному козакові Лукашку. Оленін жадібно вбирає нехитрі і мудрі думки старого козака, мисливця і колишнього злодія дядька Єрошки: щастя, сенс життя — в захваті всіма її радощами, в плотській насолоді. Але він ніколи не зможе стати таким простим, безтурботним, добрим і злим, чистим і цинічним одночасно, як дядько Єрошка.
1856–1863 — працював над романом про декабристів. Коріння подій 14 грудня 1825 він побачив в подіях війни 1812 року — часу духовного пробудження народу, єднання дворянства й простих людей в боротьбі з іноземцями. Так виник задум романа «Війна і мир». Роман писався впродовж 1863–1869 рр. (виданий у 1865–1869 рр., у виданнях 1873 і 1886 до тексту внесені деякі зміни).
1877 — закінчив свій другий роман — «Анну Кареніну» (опублікований в 1876–1877 рр.).
Толстой і Україна[ред. • ред. код]
Лев Толстой здійснив поїздку у Київ протягом 14-16 червня 1879, відвідав Києво-Печерську лавру, Софійський і Михайлівський собори, духовну академію та деякі інші сакральні пам’ятки. Імовірно, зупинявся у сестри своєї дружини Г. А. Кузьминської на теперішній вулиці Льва Толстого № 9. Відтворив київські враження у праці «Дослідження догматичного богослов’я» та інших.
У жовтні 1884 року Лев Толстой гостював у художника Миколи Ґе на хуторі Шевченковому поблизу села Івангорода, де відвідав івангородську лікарню та місцеву школу. Письменник побував також у селі Іржавець, зустрічався там з родиною Ревуцьких.
Криза[ред. • ред. код]
Портрет роботи Івана Крамського, 1873
У другій половині 1860-х — в 1870-х Толстой переживає болісну духовну кризу. У 1869 він відправився дивитися маєток в Пензенській губернії, який розраховував вигідно купити. Дорогою заночував в арзамаському готелі. Заснув, але раптом з жахом прокинувся: уявилося, що він зараз помре.
Свої відчуття Толстой описав в незавершеній повісті «Записки божевільного», над якою працював у 1885–1886 р. Страх смерті, відчуття порожнечі і нісенітниці життя переслідували Толстого впродовж кількох років. Він намагався шукати утіхи у філософії, в православній вірі і в інших релігіях. Але не отримав ні від філософів, ані від богословів зрозумілої і близької йому відповіді про сенс життя. Філософія і існуючі релігії представилися Толстому беззмістовними і непотрібними. Його неодноразово відвідували думки про самогубство.
Криза була подолана на рубежі 1870—1880-х. Толстой приходить до визнання позарозумної, інтуїтивної народної релігійності єдиною відповіддю на питання про сенс життя. У опрощенні, в уподібненні себе людям з народу, селянам він побачив призначення і борг дворян, інтелігентів — всіх, хто входить в привілейоване суспільство. При цьому він не прийняв і не розумів народної віри в чудове і потойбічне. Нова віра, якої вчив Толстой в своїх релігійно-філософських творах 1880-х і пізнішого часу, була перш за все етичним ученням. Бог для Толстого — це вищий, чистіший початок в душі людини, втілення етичного принципу. Толстой вважав, що існуючі християнські релігії, зокрема, православ’я, спотворюють дух і суть заповідей, віровчення Христа. Він не міг прийняти позараціонального, надрозумного в богослів’ї (церковних догматів). Дорікав церкві в примиренні з насильством або навіть у виправданні насильства. За думкою Толстого, будь-яке насильство неприпустимо в людському суспільстві. Подолання зла, перемога над ним і здійснення християнського ідеалу загального братерства можливі тільки завдяки етичному вдосконаленню кожної людини. Про подолання духовної кризи і про свою нову віру Толстой розповів в «Сповіді» (написана в 1879–1882 рр., опублікована 1884).
Толстой переосмислив все своє життя. Він прийшов до думки, що лише життя простого народу близьке до етичних істин. У статті «Що таке мистецтво?» (1898) він відкидає все в світовій культурі, створене людьми з пануючих класів. На думку Толстого, єдина дійсна функція мистецтва — дати «знання відмінності між добром і злом», і цю функцію повною мірою виконує тільки мистецтво, створене простим народом. Бідність і страждання знедолених болісно переживалися Толстим. Він був одним з організаторів суспільної допомоги голодуючим селянам в 1891. Особиста праця, перш за все фізична, відмова від багатства, від власності, нажитої завдяки роботі інших, він вважає необхідним для спроможних людей. Про це він написав в публіцистичному творі «Так що ж нам робити?», над яким працював в 1882–1886. Толстой прийшов до думки про те, що приватна власність на землю протиприродна, що держава, що вдається до насильства, до жорстоких покарань, не має існувати.
1908 — дізнавшись про повішення в Херсоні 12 селян, які брали участь в діях проти поміщиків, відгукнувся на це статтею «Не можу мовчати».
Ідеї пізнього Толстого нагадують соціалістичне учення. Але на відміну від соціалістів, він був переконаним супротивником революції. І шлях до людського щастя бачив перш за все не в соціальних і економічних змінах, а в етичному самоудосконаленні кожної людини. Помірність бажань, скромне життя, без розкоші, звільнення від пристрастей, обмеження або придушення статевого ваблення — такі, згідно з Толстим, мають бути етичні орієнтири.
Позиція пізнього Толстого — це позиція пророка, викривача суспільної і державної неправди, що проголошує віровчення вселюдської братської любові і праці. Толстой-публіцист і вчитель життя набув величезної популярністї не тільки в Росії, але і у всьому світі. Ясна Поляна стає місцем паломництва: до Толстого за порадою приходять люди з різних верств, з багатьох країн. 22 лютого 1901 Синод — найвищий церковний орган в Росії того часу — виніс визначення про відлучення Толстого від церкви, вказавши на антиправославний дух толстовського вчення. Але відлучення не послабило виняткового впливу Толстого на російське суспільство. На півдні Росії його послідовники — толстовці — створили сільськогосподарські комуни, жили, спільно обробляючи землю.
Пізня творчість[ред. • ред. код]
У творчості пізнього Толстого яскраво виявилися прагнення до простоти стилю і пряма повчальність. Він створив численні твори, написані в наслідування народним легендам і казкам, в яких виразив своє розуміння учення Христа, уявлення про гідне і праведне життя і про ідеальне суспільство.
Збоченість, неправильність життя людей, устрою суспільства — основна тема творчості пізнього Толстого. У повісті «Отець Сергій» (Толстой працював над нею в 1890-х, опублікована після смерті в 1911) зображається історія життя князя Степана Касатського, що стає ченцем Сергіем, вкрай самолюбної людини, що проходить через спокусу славою до простого покірливого життя убогого мандрівника. У повісті «Крейцерова соната» (1887–1889) Толстой представив статеву любов між чоловіком і жінкою низьким, негідним людини відчуттям. У п’єсі «Живий труп» (1900, опублікована посмертно, в 1911) в центрі уваги автора — ненормальність законів і влади, що примушують подружжя, що розлюбило і готове розлучитися один з одним, до продовження сумісного життя. Головний герой п’єси, Федя Протасов, відчуває порожнечу навколишнього суспільства і знаходить вихід в хмільному розгулі. Прагнення розв’язати заплутаний вузол відносин із залишеною дружиною Лізою і з кохаючим її чесним, але обмеженим і не розуміючим Протасова Віктором Кареніним приводить головного героя до самогубства.
У оповіданні «Холстомір» (1885, перший варіант — 1864–1865) потворність відносин, що панують серед людей, викрита завдяки особливому прийому: події зображені в сприйнятті коня Холстоміра. Розповідь побудована на контрасті — трагічне життя мудрого Холстоміра й історія безглуздого існування його колишнього господаря, розпусного й егоїстичного князя Серпуховського.
Прозріння героя, етичне, духовне перетворення на порозі смерті — сюжет повістей «Смерть Івана Ілліча» (1881–1882, 1884–1886, опублікована в 1886) і «Господар і працівник» (1894–1895). Смертельно хворий великий чиновник Іван Ілліч переконується, наскільки порожнє було його життя, в якому він слідував тим же правилам і звичкам, що і інші люди його круга. Повість будується на контрасті нових уявлень Івана Ілліча про життя і думок, властивих його сім’ї і товаришам по службі. Герой другої повісті, господар заїжджого двору жадібний і чужий докорам совісті Брехунів несподівано для самого себе рятує ціною життя свого працівника Микиту.
1889–1899 — працював над своїм останнім романом — «Воскресіння». У основі сюжету — етичне відродження багатого дворянина Дмитра Івановича Нехлюдова і повії Катюши Маслової, яку Нехлюдов колись спокусив. У «Воскресінні» Толстой відмовляється від свого улюбленого прийому — зображення переживань героїв — «діалектики душі». Опис складного руху суперечливих переживань замінюється прямими думками-оцінками Нехлюдовим себе і навколишніх людей. Толстой описує парадоксальну, «перевернену» ситуацію: Нехлюдов, винний в етичному падінні Катюши Маслової, виявляється її юридичним суддею. Він потрапляє в число присяжних засідателів, які вирішують питання про винність Маслової (Маслову підозрюють в причетності до отруєння купця-відвідувача публічного будинку).
Толстой зображає цілу галерею персонажів з різних прошарків — чиновників, кримінальних злочинців, революціонерів. Автор роману виступає в ролі безжального судді сучасного суспільного і державного устрою.
1896–1904 — написав повість «Хаджі-Мурат» (вперше опублікована посмертно, 1912). Її сюжет — історія переходу на бік росіян чеченця Хаджі-Мурата, що прагне помститися імаму Шамілю. На відміну від інших пізніх творів Толстого, в «Хаджі-Мураті» відсутня очевидна авторська мораль. Тому не випадково Толстой не хотів видавати цю повість. Хаджі-Мурат —тип «природного героя», що привертав увагу ще молодого Толстого. Прагнення свободи — його основна риса. Хаджі-Мурату не чужі негативні якості. Але він, при всій своїй підступності, простодушний і цим протиставлений двом володарям-ворогам — лицемірному Миколі I і Шамілю. Толстой вдається до прийому викривання ненормальності життя російського світського суспільства та двору, зображуючи їх через сприйняття Хаджі-Мурата, що помічає все дивне, протиприродне. Повість побудована на прийомі смислового перегукування подій. Історія Хаджі-Мурата, жертви обману російського царя і його оточення, співвіднесена з долею нещасного російського солдата Авдєєва.
Родинні проблеми[ред. • ред. код]
1906, Толстой з онукою, фотографія зроблена дружиною
З початку 1880-х у відносинах між Толстим і його дружиною та синами наростає взаємовідчуження. Толстой відчував муки і сором через своє багатство. Розлад між ученням, що закликає до відмови від багатства, і власною поведінкою був для нього нестерпно тяжкий. У 1880-х між Толстим і Софією Андріївною визріває конфлікт через майно й доходи від видань творів письменника. 21 травня 1883 він надав дружині повну довіреність на ведення всіх майнових справ, за два роки розділив усе своє майно між дружиною та дітьми. Усе майно він хотів роздати нужденним, але його зупинила загроза дружини оголосити його божевільним і заснувати над ним опіку. Софія Андріївна відстоювала інтереси й добробут родини. Толстой надав усім видавцям право на вільне видання всіх своїх творів, що вийшли після 1881 (цей рік Толстой вважав роком власного етичного перелому). Але Софія Андріївна вимагала привілеї для себе на видання зібрання творів чоловіка. 22 липня 1910 Толстой склав заповіт, у якому надавав усім видавцям право на видання своїх творів. Цей заповіт загострив відносини з дружиною. Відчуваючи неможливість збереження миру в родині й бажаючи вповні наслідувати ідеал спрощення і трудового життя, Толстой о 5-й годині ранку 28 жовтня 1910 разом зі своїм лікарем Д. П. Маковицьким залишив Ясну Поляну. За кілька днів до них приєдналася дочка Льва Миколайовича, Олександра Львівна. Толстой мав намір їхати на південь, потім, імовірно, за кордон. Думав стати селянином.
Смерть письменника[ред. • ред. код]
О 6-й годині 35 хвилин вечора 31 жовтня поїзд, що прямував у Ростов-на-Дону, прибув на станцію Астапово Рязансько-Уральської залізниці. Толстой, у якого піднялася температура, був вимушений зупинитися в будиночку начальника станції. Лікарі визначили запалення легень. О 6.05 7 (20) листопада 1910 Толстой помер.
С завтрашнего дня в России поднимут цены на продукцию автопрома. Цены увеличатся в среднем на 6 — 8 %.
Примечание. Тем кто имел на руках валюту повезло. Благодаря девальвации рубля обладатель валюты теперь может купить за тоже количество валюты вместо одного автомобиля два новеньких авто.
Оле́сь Гонча́р (укр. Олесь Гончар, полное имя Гончар Александр Терентьевич, укр. Олександр Терентійович Гончар; 1918 — 1995) — украинский советский писатель, публицист и общественный деятель.
Один из крупнейших представителей украинской художественной прозы второй половины XX века. Академик АН Украины (1978). Герой Социалистического Труда (1978). Герой Украины (2005 — посмертно). Лауреат Ленинской (1964), двух Сталинских премий второй степени (1948, 1949) и Государственной премии СССР (1982). Член ВКП(б) с 1946 года.
Юбилейная монета Банка Украины
Содержание [убрать]
1 Биография
1.1 Путь к литературному признанию
1.2 Вершины творчества
1.3 Поздний период
2 Награды и премии
3 Сочинения
3.1 Романы
3.2 Повести
3.3 Сборники рассказов
3.4 Книги очерков
4 Издание сочинений
5 Произведения в музыкальном театре
6 Экранизации
7 Примечания
8 Литература
9 Ссылки
Биография[править | править вики-текст]
Родился 3 апреля 1918 года в слободе Суха (ныне село Сухое Кобелякского района Полтавской области Украины) в семье рабочих Терентия Сидоровича и Татьяны Гавриловны Гончаров.
Отец работал в пригородном колхозе в селе Ломовка (в настоящее время это часть Днепропетровска), где и погиб во время Великой Отечественной войны от немецкой авиабомбы[1]. Мать работала на заводе металлоизделий. После смерти матери в 1921 году дед и бабка (родители матери) забрали его к себе в село Сухе. Добрая и любящая бабушка заменила мальчику мать.
С 1925 года Александр учился в родном селе, потом в с. Хорошки. В 1933 году закончил семилетнюю школу в с. Бреусовка Козельщинского района. Уже в школе хорошо писал, после её окончания поступил на работу в редакцию Козельщинской районной газеты «Развернутым фронтом». В 1933−1937 годах учился в Харьковском техникуме журналистики имени Николая Островского, по окончании которого работал учителем в с. Мануйловка и в Харьковской областной газете «Ленинская смена».
С 1937 года Гончар начал публиковать свои произведения (в основном короткие рассказы) в республиканских изданиях («Литературная газета», «Пионерия», «Комсомолец Украины», «Молодой большевик»). В 1938 году поступил на филологический факультет Харьковского университета. За время учёбы в университете (1938—1941) написаны новеллы «Иван Мостовой», «Черешни цветут», «Орленок», повесть «Стокозово поле».
В июне 1941 года после третьего курса университета Александр ушёл добровольцем на фронт в составе студенческого батальона. Летом 1942 года попал в плен, откуда бежал в 1943 году и продолжал воевать до Победы. Войну закончил старшим сержантом в должности старшины минометной батареи. За боевые отличия был награждён орденами Красной Звезды, Славы 3-й степени, тремя медалями «За отвагу»[2].
Военные условия не слишком благоприятствовали писательскому труду. Тем не менее Гончар пишет стихи (сборник «Фронтовые стихи», опубликован в 1985), делает заметки, послужившие основой его новелл 1940-х годов и романа «Знаменосцы».
Путь к литературному признанию[править | править вики-текст]
После демобилизации в 1945 году Гончар приезжает в Днепропетровск, где поселяется у старшей сестры — Александры Терентьевны Совы. Он завершает образование в Днепропетровском государственном университете (1946). Но главное — работает над первой частью романа «Знаменосцы» — «Альпы». Роман был замечен Юрием Яновским, в те годы главным редактором журнала «Отчизна», и напечатан в 1946 году. По приглашению Яновского Гончар переезжает в Киев, поступает в аспирантуру Института литературы имени Шевченко АН Украины. Яновский становится своеобразным наставником молодого писателя, который извлечет много творческих уроков из общения с мэтром. До конца своих дней Гончар с любовью вспоминал своего учителя («Голубые башни Яновского», 1975).
В 1947 году печатается повесть «Земля гудит» о подпольщиках Полтавщины и вторая книга романа «Знаменосцы» «Голубой Дунай». Роман, повествующий об освободительной миссии Советской Армии в Европе, был замечен официальными властями и критикой. Молодой писатель получил признание власти, критики и, главное, читателей.
В 1940—1950-е годы писатель продолжает развивать военную тему в своих многочисленных новеллах, рядом с ней начинает звучать и новая тема — мирная жизнь людей, моральные аспекты их взаимоотношений. Новеллы и повести этого направления («Микита Братусь», 1950; «Пусть горит огонек», 1955) готовят будущие вершины творчества Гончара в 1960—1970-е годы. Историко-революционная дилогия Гончара «Таврия» (1952) и «Перекоп» (1957), посвященная событиям гражданской войны на Юге Украины, остаётся наиболее слабым, анемичным произведением писателя. В эти годы начинается общественная и публицистическая деятельность Гончара. Он совершает заграничные поездки, итогами которых становятся книги очерков «Встречи с друзьями» (1950), «Китай вблизи» (1951).
В 1959 Гончар избирается председателем Союза писателей Украины, секретарем Союза писателей СССР.
Вершины творчества[править | править вики-текст]
В 1960 году напечатан роман «Человек и оружие», открывающий новую страницу в творчестве Гончара. Романтико-философская направленность произведения, акцент на сокровенных вопросах жизни и смерти человека, проблемах неистребимости морального духа человека отличают этот роман, основанный на воспоминаниях писателя о студенческом добровольческом батальоне времен войны. Роман был удостоен Национальной премии Украины имени Шевченко (1962; в этом году премия присуждалась впервые). Вторая часть дилогии роман «Циклон» (1970) был написан после перерыва. Тема получает неожиданное продолжение — постаревший герой «Человека и оружия» стал кинорежиссёром и снимает фильм о войне. Переплетение реальности и постановочных сцен, современности и воспоминаний о прошлом, да и сама кинематографическая тематика заставляет вспомнить «Мастера корабля» Яновского.
Роман в новеллах «Тронка» (1963) — первое крупное произведение Гончара, посвященное современной мирной жизни. Построенный в виде своеобразного «венка новелл», раскрывающих разные стороны жизни простых людей, жителей украинских степей, роман рисует целую панораму характеров, образов, ситуаций. В «Тронке» впервые в украинской литературе остро ставится проблема искоренения сталинизма, борьбы старого с новым. На волне хрущевской оттепели роман был удостоен Ленинской премии (1964).
Печальная участь была уготована следующему произведению Гончара роману «Собор» (1968). По сравнению с «Тронкой» роман гораздо более близок к традиционному реализму с четко выраженными положительными и отрицательными героями. Борьба за возрождение духовности, за историческую память народа как основу порядочности в отношениях между людьми находится в центре повествования. Прообразом собора в романе послужил Троицкий собор в Новомосковске Днепропетровской области. Первый секретарь Днепропетровского обкома КПСС Ватченко узнал себя в образе отрицательного героя бездуховного партийца-приспособленца, сдавшего своего отца в дом престарелых. Будучи другом Брежнева, Ватченко потребовал запрещения романа. Роман был напечатан только в журнале, уже напечатанный тираж книги был конфискован, перевод романа на русский язык был приостановлен. Несмотря на попытки защитить произведение (статьи Бажана и др.) оно было запрещено, и о нём перестали упоминать.
Поздний период[править | править вики-текст]
В произведениях позднего периода Гончар продолжал поднимать морально-этические темы современности (роман «Твоя заря», 1980), тему романтики юношеских поисков (повесть «Бригантина», 1973).
Гончар занимался общественной деятельностью. В 1959—1971 годах — председатель правления Союза писателей Украины, в 1959—1986 секретарь Союза писателей СССР, председатель комитета по присуждению Государственной премии УССР им. Т. Г. Шевченко. В 1966 году выступил на V съезде писателей Украины с докладом «Думать о великом». Подписал Письмо группы советских писателей в редакцию газеты «Правда» 31 августа 1973 года о Солженицыне и Сахарове.
В 1980 году выпустил книгу «Писательские размышления», в которой подводил итог своей деятельности.
В 1962−1990 годах — депутат ВС СССР. В 1976−1990 — кандидат в члены ЦК КПСС. Был членом редакционной коллегии журнала «Роман-газета».
С началом перестройки и обретением Украиной независимости активно включился в общественную жизнь, был инициатором создания Общества Украинского Языка и Народного Руха Украины. В 1990 году вышел из КПСС. Депутат Верховного Совета Украины I демократического созыва (1990—1994). Свои взгляды на пути развития независимой Украины высказал в книге «Чем живем. На пути украинского возрождения» (1991). Почетный доктор Альбертского университета (Канада, 1992).
Умер 14 июля 1995 года в Киеве. Похоронен на Байковом кладбище. В 2001 году в Киеве открыт памятник Гончару. В 2005 году было присвоено звание Герой Украины (посмертно).
Жена — Валентина Даниловна Гончар. Дети — дочь Людмила и сын Юрий.
Награды и премии[править | править вики-текст]
Сталинская премия второй степени (1948) — за 1—2 книги романа «Знаменосцы» (1946—1947)
Сталинская премия второй степени (1949) — за 3 книгу романа «Знаменосцы» (1948)
Ленинская премия (1964) — за роман «Тронка» (1963)
Государственная премия СССР (1982) — за роман «Твоя заря» (1980)
Государственная премия УССР имени Т. Г. Шевченко (1962) — за роман «Человек и оружие» (1960)
Герой Социалистического Труда (1978 — Указом Президиума Верховного Совета СССР от 31 марта 1978 года за большие заслуги в развитии советской литературы, плодотворную общественную деятельность и в связи с шестидесятилетием со дня рождения писателю Олесю Гончару (Гончару Александру Терентьевичу) присвоено звание Героя Социалистического Труда с вручением ордена Ленина и золотой медали «Серп и Молот»)
Герой Украины (2005 — за самоотверженное служение Украине на ниве литературы, выдающийся личный вклад в национальное и духовное возрождение независимого Украинского государства, утверждение идеалов правды, человеческого достоинства и добра, посмертно)
орден Ленина (1978)
орден Отечественной войны I степени (1985)
орден Красной Звезды (4.5.1945; был представлен к ордену Отечественной войны II степени)
орден Славы III степени (4.3.1945; был представлен к ордену Красной Звезды)
три медали «За отвагу» (7.9.1944; был представлен к ордену Славы III степени; 20.11.1944; 18.1.1945)
медаль «За взятие Берлина»
Сочинения[править | править вики-текст]
Романы[править | править вики-текст]
Знаменосцы (Прапороносці): Книга 1. Альпы (1946). Книга 2. Голубой Дунай (1947). Книга 3. Злата Прага (1948).
Таврия (Таврія, 1952).
Перекоп (Перекоп, 1957).
Человек и оружие (Людина і зброя, 1960).
Тронка (Тронка, 1963).
Собор (Собор, 1968).
Циклон (Циклон, 1970).
Берег любви (Берег любові, 1976).
Твоя заря (Твоя зоря, 1980).
Капля крови (Крапля крові, 1984).
Повести[править | править вики-текст]
Стокозово поле (1941).
Земля гудит (Непокоренная полтавчанка, 1947).
Микита Братусь (1950).
Пусть горит огонек (1954).
Партизанская искра. Киноповесть (1955).
Бригантина (1973).
Далекие костры (1986).
Таврия (Таврія, 1952).
Перекоп (Перекоп, 1957).
Человек и оружие (Людина і зброя, 1960).
Тронка (Тронка, 1963).
Собор (Собор, 1968).
Циклон (Циклон, 1970).
Берег любви (Берег любові, 1976).
Твоя заря (Твоя зоря, 1980).
Капля крови (Крапля крові, 1984).
Повести[править | править вики-текст]
Стокозово поле (1941).
Земля гудит (Непокоренная полтавчанка, 1947).
Микита Братусь (1950).
Пусть горит огонек (1954).
Партизанская искра. Киноповесть (1955).
Бригантина (1973).
Далекие костры (1986).
Воспоминание об океане (1988).
Сборники рассказов[править | править вики-текст]
Новеллы (1949).
Юг (1951).
Дорога за облака (1953).
Новеллы (1954).
Чары-камыши (1958).
Маша с Верховины (1959).
За миг счастья (1964).
Далекие костры (1987).
Книги очерков[править | править вики-текст]
Встречи с друзьями (1950).
Китай вблизи (1952).
Японские этюды (1962).
О наших писателях (1972).
О тех, кто дорог (1978).
Писательский размышления (1980).
Чем живем. На пути украинского возрождения (1991).
Издание сочинений[править | править вики-текст]
Твори в шести томах. — Київ, 1978.
Собрание сочинений в пяти томах. — М., 1973—1975.
Произведения в музыкальном театре[править | править вики-текст]
Балет «Таврия» (музыка Владимира Нахабина, 1959).
Опера «Знаменосцы» (музыка Александра Билаша, 1985).
Экранизации[править | править вики-текст]
Девушка с маяка (СССР, 1956, режиссёр Григорий Крикун) — по повести «Пусть горит огонек».
Партизанская искра (СССР, 1957, режиссёры Мечислава Маевская, Андрей Маслюков).
Таврия (СССР, 1959, режиссёр Юрий Лысенко).
Тронка (СССР, 1971, режиссёр Артур Войтецкий).
Полоска нескошенных диких цветов (СССР, 1979, режиссёр Юрий Ильенко) — по повести «Бригантина».
Всё побеждает любовь (СССР, 1987, режиссёр Николай Мащенко) — по рассказу «За миг счастья».
У меня дальние родственники на Донбассе, одни вовремя уехали в Одессу, другие отъезд затянули и теперь голодают… находятся они на территории подконтрольной российским боевикам, ранее с ними созванивались и они теперь не могут от туда никак выехать, денег нет, продуктов в обрез даже при том что они экономили еду, российской продуктовой помощи ноль, на связь уже не выходят, я так понял они остаются там вроде заложников…
Бойцы армии востока заняля первый этаж нового терминала в донецком аэропорту. В терминал пропустили 7 украинских военных и выставили бойцам киевской военщины ультиматум. Если они не покинут здание терминала то, будут уничтожены.
примечание. радикальные меры со стороны бойцов армии востока связаны с тем, что на протяжении последних дней украинские силовики вели массовый обстрел Донецка из тяжелых видов вооружений В результате обстрела разрушены здания и есть жертвы среди мирного населения в том числе и дети. Вторая причина это срыв мирных переговоров в Астане.
Игорь
Вооруженые силы армии востока давно предлагают украинским военным совместный поход на Киев для свержения антинародного олигархического режима министров-капиталистов и за одно изгнания из страны американского посольства.
Примечание. Народный режим надо устанавливать на Украине ивседела.
Ле́ся Украї́нка (справжнє ім’я: Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; *13 (25) лютого 1871, Новоград-Волинськ[3] — †19 липня (1 серпня) 1913, Сурамі, Грузія) — українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі.
Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903–1907), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.
Зміст [сховати]
1 Біографія
1.1 Походження
1.2 Раннє дитинство
1.3 Дитинство
1.4 Юність
1.5 Зрілість
1.6 Останні роки життя
2 Творчість
2.1 Поетична творчість
2.2 Драматургія
2.3 Прозова творчість
3 Значення творчості
3.1 Леся Українка і кінематограф
3.2 Театральні постанови за творами Лесі Українки
3.3 Переклади
4 Вшанування пам’яті
4.1 Музеї, пам’ятники і пам’ятні дошки
4.2 Премія імені Лесі Українки
4.3 Площі, вулиці, театри, виші, установи, підприємства, інше
5 Примітки
6 Література
7 Посилання
Біографія
Меню
0:00
Фрагмент народної пісні «Ой заїхав козак та з Україноньки», імовірно, у виконанні Лесі Українки. Фонографічний запис із колекції Філарета Колесси, 1908
Походження
Докладніше: Косачі
Мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач — письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько — високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 — весна 1879), Луцьку, в селі Колодяжному, що під Ковелем.
У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім’ї і це домашнє ім’я стало літературним псевдонімом) — Михайло Драгоманов, був відомим ученим, громадським діячем, який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.
Раннє дитинство
Леся Українка у волинському народному вбранні. 1878–1879 роки
Лариса Петрівна Косач народилася 13 (25) лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.
Леся Українка та її брат Михайло (в сім’ї їх називали спільним ім’ям — Мишелося) вчилися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати[4]. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.« Пригадую, … я привезла своїх старших дітей Михася й Лесю до Києва; жили вони якийсь час у Михайла, щоб скількимога ближче спізнатися з дядьком і його родиною[5] »
Літом того ж року О. П. Косач разом з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут Леся вперше почула розповіді матері про Мавку.« …Видко було, що перебування в Жабориці зробило на Лесю дуже велике враження і дуже їй сподобалося: вона, бувало, раз у раз із втіхою згадує, що те або те чула чи бачила в Жабориці… Жаборицькі пісні, казки, різні повір’я, звичаї, купальські, жнив’яні і т. д. Леся добре пам’ятала і часто згадувала…[6] »
У 6 років Леся почала вчитися вишивати.« Леся зосереджена і дуже вражлива. Багато часу присвячує вишиванню, могла навіть вишити батькові сорочку[7] »
Дитинство
У 1878 році батьки Лесі їдуть на всесвітню виставку в Париж, де зустрічалися з М. П. Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси[8].
7 (19 листопада) листопада того ж року наказом міністерства внутрішніх справ П. А. Косача переведено на роботу до Луцька.« …Батька нашого переведено з обжитого місця, щоб покарати за його «українофільство» та за побачення, під час подорожі до Парижа на виставку 1878 року, з емігрантом, батьковим другом, а материним братом Михайлом Петровичем Драгомановим [9] »
У березні 1879 Заарештовано Олену Антонівну Косач, тітку Лесі, за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна; пізніше її вислано в Олонецьку губернію, а 1881 р. заслано до Сибіру на 5 років (м. Ялуторовськ Тюменської обл., а потім у м. Тюмень)[10] Дізнавшись про це, Леся в кінці 1879 або на початку 1880 року написала свою першу поезію — «Надія».
Літом 1880 р. Олександра Антонівна Косач-Шимановська, тітка Лесі, з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» — перша Лесина вчителька музики. До неї Леся зберігала все життя почуття великої вдячності.
6 (18) січня Леся дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.
Цього ж року О. П. Косач повезла Михайла, Лесю, Ольгу до Києва для навчання під керівництвом приватних вчителів. Михайло й Леся почали вчитись за програмою чоловічої гімназії, там Леся бере уроки гри на фортепіано у дружини М. Лисенка — Ольги Олександрівни О’Коннор.
На початку травня 1882 року Косачі переїздять в село Колодяжне, що віднині стало їхнім постійним місцем проживання.
« Наша сім’я жила в дуже близьких стосунках з селянами, всі ми, в тому числі й Леся, може, ще більше, ніж хто, мали між колодяжненцями не лише знайомих, а й приятелів, і товаришок, і товаришів, тому весь їх побут дуже скоро став нам відомим, а далі й рідним »
А тим часом Леся з братом Михайлом живуть у Києві, вчаться у приватних вчителів, зокрема вивчають грецьку і латинську мови.
Влітку 1883 року Лесі діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року професор Олександр Рінек оперував ліву руку, видалив кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.
29 травня (10 червня) 1882 року народилась сестра Оксана, 22 серпня (2 вересня) 1884 — брат Микола. Юність
Ольга Косач та Леся Українка в Берліні. 1899 рік
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
Сердечна дружба єднає Ларису з її старшим братом Михайлом. За нерозлучність в сім’ї їх називали спільним ім’ям «Мишолосіє», пізніше Ларису перезвали в сім’ї на Лесю.
Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована олійними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати.
Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов’янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.). Зрілість
Група українських письменників, що зібрались у Полтаві на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко.
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний зарис соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894–1895) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної подією, якою була для неї смерть вуйка.
Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Приязнь Лесі Українки і Ольги Кобилянської (збереглися листи Л. Косач) допомагає в розумінні Лесиного твору «Блакитна троянда» (1896).
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.
Останні роки життя
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва[11]. А в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де, зокрема, побувала у Севастополі, Алупці та Ялті[12][13].
Гадяч. Леся Українка та Климент Квітка біля Свято-Успенського собору
7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві[14]. 21 серпня вони разом вирушають до Криму, де К. Квітка одержав посаду в суді[15].
Жалобна процесія з тілом Лесі Українки на Байковому кладовищі, 7 серпня 1913 року
У цей час багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 було завершено драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще у 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах». Видання признавалось для допомоги політичним засланцям[16] У вересні було написано поезію «За горою блискавиці», продовжено роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла»[17].
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.
Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві (надгробний пам’ятник — бронза, граніт; скульптор Г. Л. Петрашевич; встановлений у 1939 році)[18].
Творчість
Поетична творчість
Титульний аркуш київського видання збірки «На крилах пісень», 1904 рік
Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»). Леся написала цей перший у своєму житті вірш під впливом звістки про долю своєї тітки Олени Антонівни Косач (в одруженні Тесленко-Приходько), засланої за участь у революційному русі, який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій. Вперше надруковані — вірші «Конвалія» і «Сафо» — який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій 1884 у львівському журналі «Зоря». 1885 у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом).
Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з’явилася у Львові (1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) — в Чернівцях.
Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована.
В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетеса мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв’язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах її помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них видно виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім — Українець)на вибір її мотивів.
А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus — Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить різноманітних барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини і служіння їй. Зрада на будь-якій площині утотожнюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги і прихованого тріумфу, пов’язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня — лицар, який співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами» — це містичні дифірамби на честь божественної коханки.
Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини у світі зневолених («Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»). Драматургія
У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна троянда» (1896) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Філософський дискурс драми, нав’язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом.
Далі Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр — драматичну поему.
Інтер’єр вітальні в будинку Косачів в селі Колодяжне
Перша з них — «Одержима» (1901). Канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, будучи самим втіленням життя, становлять антитезу до постави Міріам. Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при аналогії полону України в Російській Імперії («На руїнах», «Вавилонський полон», «В дому роботи — в країні неволі»). Символічний зміст цих поем поетеса розкрила в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя», де можна знайти такі рядки: «Чи довго ще, о Господи,// Чи довго, ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?». Становлять вони своєрідний ключ до зрозуміння образу неволі як образу душі, раба власних стереотипів. Персонажі раб-єгиптянин і раб-єврей з поеми «В дому роботи — в країні неволі» — це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає певним лейтмотивом творчості Лесі Українки.
У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Угодництво й пасивність поміркованої громади картає поетеса в драматичній поемі «У катакомбах» (1905). Свобода творця це не служба народові і його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок — неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна) в даній драмі набувають особливого загострення. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» в новому ракурсі представляє тему волі. Виходячи поза схему мотиву «українського рісорджіменту», представлену в інтерпретації Д. Донцова, можна прочитати постать Оксани як образ людини, яка не відкрила чим є справжня свобода в її антично-християнській іпостасі.
Поема «Оргія» в певному сенсі продовжує тему попередньої драми. Античний фон подій експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонізійським і аполінським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.
До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) — вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб’язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка — не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до трагедій.
Прозова творчість
Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов’язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки.
Значення творчості
Меморіальна таблиця на віллі Адріана в Санремо (Італія) повідомляє, що на ній жила палка виразниця українського національного духу поетеса Леся Українка
Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п’ятистоповий ямб тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 — 20 ст., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.
Її твори видавалися багато разів. Науково об’єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923 — 25 і в 12 тт. 1927 — 30) з фаховими передмовами М.Зерова, Б.Якубського, М.Драй-Хмари, П.Руліна, Є.Ненадкевича, О.Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 — 56), у 10 тт. (1963 — 65) і в 12 тт. (1975 — 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).
Леся Українка і кінематограф
Їй присвячено художній фільм М.Мащенка «Іду до тебе» (1972) за сценарієм І.Драча, науково-популярні картини «Леся Українка» (1957), «Леся Українка» (1969), документальну стрічку «Леся Українка» (1971). Найвідоміші екранізації її творів — «Лісова пісня» (1961) В.Івченка та «Лісова пісня. Мавка» (1980) Ю.Іллєнка, «Спокуса Дон Жуана» (1985) В.Левіна, телевізійна вистава «Оргія» (1991).
Театральні постанови за творами Лесі Українки
Композитор М. А. Скорульський у 1936 році написав балет «Лісова пісня» за однойменною драмою-феєрією Лесі Українки. Прем’єра балету відбулася у 1946 році в Київському театрі опери та балету УРСР імені Тараса Шевченка. З 1958 року балет «Лісова пісня» йде у постановці балетмейстера В.Вронського[19]. Харківським театром «P.S.» було випущено виставу «Монологи. Вечір Слова», поетична вистава за поезіями Лесі Українки (режисер: С. В. Пасічник). Харківським театром імені Тараса Шевченка було випущено виставу «Адвокат Мартіан» (режисер: С. В. Пасічник).
Переклади
(рос.) Леся Украинка. Собрание сочинений в 3-х тт. М. 1950. (Рецензія П. О. в Літ.-Наук. Збірнику УВАН, кн. 1. Нью-Йорк 1952)
(англ.) Spirit of Flame. A Collection of the Works of Lesya Ukrainka. Translated by Percival Cundy. Foreword by Clarence A. Manning. Нью-Йорк 1950.
Вшанування пам’яті
Музеї, пам’ятники і пам’ятні дошки
Пам’ятник Лесі Українці в Телаві
Музей Лесі Українки у Києві
Музей Лесі Українки у Колодяжному
Музей Лесі Українки у Новограді-Волинському
Музей Лесі Українки у Сурамі
Музей родини Косачів
Музей Лесі Українки у Ялті
Пам’ятники Лесі Українки встановлено у Луцьку, Телаві, Балаклаві, а також:
Пам’ятник Лесі Українці у Києві
Пам’ятник Лесі Українці у Торонто
Пам’ятник Лесі Українці у Балаклаві
Пам’ятник Лесі Українці у Ялті
Паркова скульптура Лесі Українці встановлена на території МАУП в м. Київ.
Пам’ятні дошки встановлені:
Меморіальна дошка Лесі Українці в Берліні
21 жовтня 2010 року Верховна Рада України постановила у лютому 2011 року урочисто відзначити на державному рівні 140-річчя з дня народження Лесі Українки[20].
Премія імені Лесі Українки
Постановою Центрального Комітету КП України і Ради Міністрів УРСР від 17 липня 1970 р. N 372 «Про відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки»[21] була заснована літературна премія імені Лесі Українки за найкращий твір для дітей. Премія присуджувалася щорічно починаючи з 1972 року «за глибокоідейні та високохудожні твори для дітей, які сприяють комуністичному вихованню підростаючого покоління і здобули широке громадське визнання».
2004 року встановлена «Премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва», яка «присуджується щороку за твори, які сприяють вихованню підростаючого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства та здобули широке громадське визнання»[22].
Площі, вулиці, театри, виші, установи, підприємства, інше
Іменем Лесі Українки названі бульвар, площа, театр, центральна публічна бібліотека для дорослих в Києві.
Ім’я Лесі Українки носять вулиця, парк, університет і музей археології у Луцьку, а також велика кількість площ, вулиць, театрів, вишів, установ та підприємств в Україні, зокрема Центральна міська бібліотека імені Лесі Українки міста Львова.
Її життя і творчість вивчає Науково-дослідний інститут Лесі Українки.
На її честь названо астероїд 2616 Леся.