Діагнози невидимого фронту

Героїчні зусилля Віктора Януковича в справі мирного врегулювання конфлікту не повинні вводити в оману суспільство, якому може здатися, що в країні насправді всього лише настав час зміни влади. Бо, судячи з дій правоохоронних органів, які не припиняються весь час, поки Віктор Федорович намагається приспати пильність ворога, державу атакує щонайменше флот марсіан-сіоністів, озброєних галоперидоловою бімбою.

Українські правоохоронні органи ніколи не давали приводу засумніватися в тому, що важкий перехід до інформаційного суспільства дається їм чи не найважче в країні, і легше навчити користуватися інстаграмом мавпу, Допу чи Гепу, аніж увести хоча би шматочок цифри в аналогове болото міліційного світосприйняття. Та попри загальну очевидність цього факту українська міліція щоразу, зіткнувшися з викликами нового часу, вміє по самісінькі помідори вразити суспільство глибиною свого нерозуміння основних процесів та інструментів комунікації цивілізованого світу.

«Дебіли», «олігофрени», «недоумки», «придурки» та просто «дауни» – ось приблизний перелік асоціацій, які в будь-якої нормальної людини може викликати нещодавнє відкриття МВС, що сержанта ДСО в Києві ліквідувала Українська Повстанська Армія. Створена кілька днів тому сторінка в «Фейсбуці», якій навіть дитина безпомилково випише односкладовий вирок «фейк» чи «троль», для яструбків Міністерства внутрішніх справ є неспростовним доказом існування міжчасової бандерівської змови та прямої терористичної загрози з боку войовничої Валгалли. Наразі невідомо, чи здогадливі міліціонери вже встигли, скажімо, виписати «Київстару» ордер на фіксування мобільних розмов абонента Романа Шухевича, але зізнаймося чесно: якщо щось подібне станеться, навряд хтось із нас серйозно здивується. Бо для небезпечної й важкої справи писання протоколів вміння читати газети чи хоча б шкільні підручники з історії ніколи не було вирішальним.

Важко когось здивувати тим, що зграя правоохоронців у цивільному приходить у гості до необережного публіциста, мотивуючи обшук у квартирі фотографіями пістолета з «Фабуку» та «інформацією про те, що журналіст – радикал». Але все ще вражає те, що передовий загін міліційних хакерів, який навіть знає, що таке соціальна мережа (хоч і не може правильно вимовити її назву), під час обшуку не те що не вилучає, а навіть не лізе до комп’ютера підозрюваного скопіювати вміст жорстких дисків. Звісно ж, соціальні мережі в квартирах радикалів зазвичай ховаються в трусах та шкарпетках, а вікно у зловісний «Фабук», вочевидь, прорубано десь під диваном.

Не менше тішить і сьогоднішнє відкриття української міліції – що Євромайдан сам розстрілює своїх активістів із рушниць, схованих у батонах, а нещасних міліціонерів так і взагалі жжот напалмом. Джерелом суспільно значущої інформації став нібито ролик «Правого сектору», який чомусь і знятий, і змонтований, і зіграний так, що в фіналі не вистачає хіба що титрів «Редакція телепередачі «Мєнтовскіє будні» дякує ДЗГ МВС України за допомогу в створенні фільму». Чому в реальних кадрах численних злочинів міліціонерів проти громадян (кадрах, які обійшли весь світ і були показані в тисячах випусків міжнародних новин!), МВС впритул не бачить доказів провини і по два місяці проводить перевірку «правомірності законних дій правоохоронців», а якусь постановочну відеозйомку, залиту в Мережу зі щойно створеного акаунту, одразу оголошує підставою для оперативно-розшукової діяльності, знають хіба що оперуповноважені боти з числа анонімних коментаторів.

Утім, навіть широко розпарені прес-службою МВС фейки невідомого походження (напевне, й авторів цих сторінок у ФБ та відео на «YouTube» нагороджуватимуть до Дня міліції винятково секретними указами Януковича) не йдуть у жодне порівняння з тим неймовірним масивом феєричної інформації, яка наводнює Мережу у відповідь на оприлюднення неприємного для ментів відео. Щойно інформаційний простір облетів знаменитий ментівський кліп «Ми впіймали козака – в нього шняга отака!», фейсбуківські рекламні блоки стали активно рекомендувати читачам (а прихильні до Януковича сайти – дружно передруковувати) «статтю-спростування». Авторам матеріалу так не терпілося відмити доблесну міліцію від несправедливих звинувачень, що в одному тексті чомусь містилося одразу три взаємовиключні пояснення: що затриманий Михайло облився бензином, і примусовим роздяганням міліція лише врятувала хлопця від самоспалення; що міліція роздягає всіх упійманих мітингувальників та ще й поливає на морозі водою – бо їхній одяг аж до трусів просякнутий легкозаймистим коктейлем Молотова, і це обов’язкова практика спепризначенців; і третє, яке взагалі відшибає голову логіці й обом попереднім дискурсам, – що зловмисник збирався зарубати сокирою юного хлопця, тож як його за це було не роздягти?!

Даний текст, поданий як інформація «з перших рук», став яскравим свідченням халтурності дубового міліційного піару: втомившися шукати серед трьох однаково дебільних варіантів найбільш правдоподібний, автори, схоже, вирішили, що для ментівського керівництва й так зійде, а нормальна людина все одно цієї маячні не читатиме. Утім, схоже, керівництво при прочитанні теж у варіантах заплуталося, і вже за кілька годин до обговорення було запущено нову версію – що відео за участі професійних акторів зафільмувала опозиція! Хто ту опозицію пустив за ментівські кордони на Грушевського? А то й не Грушевського вже, а взагалі Володимирський узвіз! Це ж киянин покрутить пальцем біля скроні, а для донецьких політтехнологів є лише два види рельєфу місцевості: пагорб і терикон, причому останні можна розрізняти й знати по іменах, а от пагорби – хрін їх, ті пагорби, розбереш…

Після такої яскравої демонстрації інтелектуального потенціалу міліції значно спокійніше починаєш ставитися до її дій у тих ситуаціях, де мозок узагалі задіювати не потрібно, – до перегородження Інститутської та траси Київ-Одеса бетонними барикадами, обнесення Дніпропетровської ОДА колючим дротом чи влаштування суворих тітушиних боїв у Донецьку. От тільки спокою за теперішнє, а тим паче за майбутнє країни з такими асиметрично інтелектуальними правоохоронними органами від того аж ніяк не додається.

Юрко КОСМИНА, для «ОРД»