Прощання з Кровосісом

Навіть проводячи в останній шлях труну з політичним небіжчиком Миколою Яновичем Азаровим, українці не припиняють думати про одне: а чи не заклала якась паскуда бімбу на цвинтарі? За роки вимушеного співіснування на одній житловій площі з Партією регіонів Україна незгірш за собаку Павлова затямила, що будь-який дар, принесений суспільству чи політичним опонентам «донецькими», необхідно перевіряти не відходячи від каси. І не лише тому, що застарілий мотлох на кшталт Миколи Яновича та Віктора Федоровича не здатен у принципі продукувати нічого корисного для сучасного світу, а й тому, що будь-які заклики до суспільного діалогу в партії завжди сприймали як запрошення до чергової технологічної боротьби, в якій «котят нє развєсті – сєбя нє уважать».

Знаючи звички Януковича та його команди, про які Віктор Федорович не втомлювався нагадувати ні 29 та 30 листопада, ні 11 грудня, ні 16 січня, українці вже не здатні повірити жодному примирливому слову з Банкової, а окремих занадто довірливих своїх ватажків власноруч переконують за допомогою вогнегасника. Відтак кожна нібито «поступка» режиму, навіть якщо «диктатор на тиждень» справді усвідомить свою відповідальність за долю країни, мир, спокій та омиту вдячними сльозами Чечетова пацавату «стабільність», завжди має щонайменше три тлумачення.

Перше, воно ж офіційне, формулюється темниками влади й – як не дивно – опозиційними ватажками. Згідно з ним, режим справді відступає з передової й ділиться узурпованими повноваженнями: у версії влади – добровільно, заради врегулювання конфлікту, у версії опозиції – вимушено, під тиском Майдану. Шукати тут якусь змову опозиції з владою не варто. Просто трійця перемовників, від якої барикади та Майдан щодня вимагають результату мирних спроб врегулювання, ладна бачити «перемогу» в будь-якій дрібниці, здатній хоча б на день утримати вулицю та режим від нового спалаху протистояння. Врешті, ці невеличкі «перемоги», як би не плювалися в їхній бік ультрас та «Правий сектор», додають реального змісту й Битві Води та Вогню на Грушевського.

Друге тлумачення, породжене згаданою практикою Партії регіонів та зміцнене постійними сигналами про продовження владою підготовки до бойових дій, починається з логічного питання «Де мене намахують?» і доволі швидко впирається в категоричне «Жодних перемовин, на руїнах Межигір’я домовлятимемось!». І що більше Янукович проситиме миру, а опозиція святкуватиме «перемоги», то впевненішими ставатимуть радикали в тому, що силовий тиск без жодної дипломатії – єдина можлива зброя проти режиму. Бо ж достатньо лише на хвильку заспокоїтися, укласти перемир’я, – і на ранок революція знову підраховує загиблих, закатованих та зниклих безвісти.

Утім, окрім дискурсів «перемоги» та «чергової розводки» завжди є ще й третій спосіб пізнання революційної дійсності – сухе усвідомлення того, що відбулося в державі, з урахуванням усіх можливих пасток та запасних планів зграї Януковича. Сьогоднішня відставка Кабінету міністрів Азарова – це вже не проста обіцянка, яку завжди можна не виконувати або й узагалі забрати назад. Це – юридичний факт, із яким сторонам тепер доведеться звіряти власну стратегію.

Перше, що варто з’ясувати тут і зараз, – скільки ще, крім уже засвічених у ЗМІ, диких «протокольних рішень» устиг ухвалити уряд Азарова на вчорашньому сходняку. Рішення про збільшення кількості «беркутів» та «грифонів» до 30 тисяч, передачу МВС двох десантних армійських бригад, легалізацію «народних тітушкових дружин», розширення арсеналу міліції в боротьбі з повсталим народом та інші «мирні ініціативи» Миколи Яновича після відставки Кабміну набувають нового значення. Бо поки Віктор Федорович не дозволить опозиції сформувати новий уряд, скасувати ці відверто мобілізаційні рішення просто не буде кому. Оскарження рішень у судовому порядку, звісно, красивий піар-хід, але запровадження чесного правосуддя до програми «поступок Януковича» поки що не входило.

Ще одна досі не з’ясована таємниця, яка не дозволяє робити жодного чіткого прогнозу, – загальна позиція частини ПР, яка нібито влаштувала бунт у фракції. Адже з інформації про «ахметівську фронду» однозначно випливає лише одне: залежні від Ріната депутати відмовляються надалі «голосувати» всупереч процедурі. Цього виявилося достатньо, щоби скасувати «ручні» диктаторські закони, але ж ніхто навіть не обіцяв, що ці ж нардепи не проголосують за ці ж закони, якщо Рибак внесе їх до порядку денного без порушень. Чи можемо ми говорити про формування у фракції альтернативного Януковичу центру прийняття рішень, який готовий взяти на себе частину відповідальності за перезавантаження влади? Чи принципові заяви на публіку – лише традиційний для менеджерів Ахметова спосіб зберегти власне обличчя в межах сумлінного виконання плану технологів того самого Януковича?

Від того, наскільки група Ріната може бути самостійною в своїх діях, врешті, залежить і ефективність сьогоднішньої відставки Кабміну Азарова. Сформувати уряд самотужки, без допомоги депутатів із ПР, опозиція не зможе, скільки б її Янукович до того публічно не запрошував – голосів у Раді недостатньо. Тому варіантів подальшого розвитку подій може бути лише три: справжній технічний коаліційний уряд, сформований представниками опозиції та адекватної частини ПР; квазікоаліційний уряд із кількома опозиціонерами в оточенні пильних контролерів та наглядачів від Януковича; нескінченний саботаж Януковичем та його нардепами формування нового Кабміну. Який із них збирається реалізувати Партія регіонів, стане зрозумілим протягом найближчих днів.

«Найближчі дні» тут – не звичайний для аналітичних статей штамп, а справді вирішальний термін. Як би це дико не виглядало, але скасування шахрайських «законів» мусить пройти всі визначені регламентом кількаденні процедури – хоча при «ухваленні» на підпис Януковичу їх відправили миттєво всупереч законодавству. Голосування за амністію учасникам масових акцій уже перенесено на завтра. Кандидатури на пост прем’єр-міністра та, що значно важливіше, міністра внутрішніх справ почнуть всерйоз обговорюватися не раніше цього голосування (бо дурнем був би той сміливець, який би наважився відмовитися навіть від формальної недоторканності в розпал масових репресій). І не раніше, ніж комісія з повернення до Конституції 2004 року оприлюднить перші результати своїх напрацювань (бо інакше користі з того уряду не більше, ніж з Азарова капусти). Тож, як би не хотілося нам уже зараз зрозуміти, чи чергова «розводка» перед нами, чи таки перша «перемога», з висновками поки доведеться зачекати.

Ну а поки що, не втрачаючи пильності та зосередженості, давайте просто порадіємо з того, що одним папєрєдніком у нашій історії стало більше, а одним кровосісом на шиї – менше. Все-таки подібний дар не соромно прийняти навіть від Януковича…

Юрко КОСМИНА, для «ОРД»