Замальовки про тяжкі будні українських солдат невидимого фронту

Зізнаюся, розкажи я людині «з вулиці» про те, що насправді відбувається у СЗР України, вона б мені напевно не повірила. Швидше за все, подумала би, що як справжній розвідник, я намагаюся її дезінформувати в інтересах нашої батьківщини, збити з пантелику, принизити могутність цієї секретної організації. «Справжній розвідник», — подумає мій співрозмовник. Саме тому, а ще з невідомих мені самому причин, я мовчу. Можливо, через страх зняти таку собі маску таємничості і внутрішньої сили перед тим обмеженим колом людей, які знають про мою тепер уже колишню професію. А може, щоб не травмувати психіку співрозмовника. Нехай продовжує думати, що наша батьківщина його захистить у разі чого.

Не бойся года уходящего. Он уже не будет хуже, чем был. Бойся года наступающего. Леонид Шебаршин, последний исполняющий обязанности председателя КГБ СССР.

Служба з кожним роком деградує все більше. Наведу простий приклад. Якщо раніше потрапити сюди було справді непросто, потрібно було мати не тільки зв’язки, але ще й певний освітній та інтелектуальний рівень, фізичну підготовку, бути морально стійким, то в останні півтора-два роки, за розповідями співробітників, туди беруть всіх підряд. Служба відчуває гострий кадровий дефіцит. Багато людей звільняється. У СЗР не хочуть іти працювати не тільки з причини низьких зарплат, але ще й тому, що хороших кандидатів відмовляють діючі співробітники. Не тому, що бояться конкурентів. Просто шкода тих років життя, які люди втратять. Якби було куди звільнятися, пішли б усі. Співробітників стримує кілька речей. По-перше, частина людей просто досиджують до пенсії. Ну що ж, три-чотири роки можна перетерпіти. По-друге, деякі стоять на квартирній черзі. З урахуванням того, що на 4 тис. співробітників в службі видають по одній-дві квартири на рік, а то й взагалі не видають, більшість житла так і не дочекається. По-третє, частина співробітників сподівається на виїзд за кордон. Не секрет, що існує так звана легальна розвідка, коли «під дахом» дипломатичних закладів працюють кадрові розвідники. Зарплати у дипломатів в таких установах коливаються від двох до трьох тисяч доларів на місяць. От і напружуються українські розвідники в надії поїхати за кордон, пожити по-людськи і, якщо пощастить, назбирати на автомобіль. Решта співробітників, які не увійшли ні в одну з перерахованих вище категорій, працюють з невідомих їм самим причин. Просто для того, щоб не позбутися тих крихт, які вони отримують у вигляді зарплати, а також стабільності в житті. Стабільно нікчемного існування.

Если трезво взглянуть на жизнь, то хочется напиться. Леонид Шебаршин, последний исполняющий обязанности председателя КГБ СССР.

Сумно спостерігати, як молоді і розумні хлопці, приходячи на службу, поступово перетворюються на свою тінь. У зв’язку із цим можна виділити декілька стадій, які проходить молодий співробітник Служби зовнішньої розвідки України: 1. Співробітник влаштовується на роботу. Очі горять. Готовий до героїчних вчинків. У передчутті участі в складних оперативних комбінаціях, знайомства з серйозними людьми, вербування іноземців, виїздів у відрядження по Україні та за кордон, стеження за супротивниками, участі в таємних операціях. Начитався книг про розвідників, бідолаха. 2. Півроку-рік на службі. Співробітник починає дивуватися, чому замість всього вищезгаданого він більше половини часу витрачає на заповнення статистичних звітів. І чому інша половина часу йде на підшивання справ і «списання» документів старшим колегам і керівництву, здачу чужих справ в архів, заміну картриджів в принтерах, доставку документів в інші підрозділи і назад, а також виконання інших завдань із серії «принеси-подай». Також він не розуміє, чому до оперативної роботи, зокрема, контактів з людьми, його допускають дуже неохоче і рідко. А вся справа в тому, що є інша, більш важлива робота. Перерахована вище. От і ходить він на зустрічі, як на свято. Один, максимум – два рази на тиждень, на кілька годин. І ніяк співробітникові не зрозуміти, чому його за результатами півріччя починають лаяти за погану агентурну роботу. Адже його просто не відпускають на зустрічі! Але це лише жалюгідна відмовка, керівництво каже, що треба все встигати. І ще молодий розвідник не розуміє, чому кожен підготовлений ним документ керівництво змушує переробляти по 6-7 разів, міняючи при цьому місцями абзаци, змінюючи «в» на «у», «і» на «й», «поряд із цим» на «водночас», «безпосередньо» на «зокрема», «в тому числі» на «також», «водночас» на «разом з тим», і так далі, не змінюючи нічого по суті. Не зрозуміти йому, що це єдиний спосіб для керівництва щодня засвідчувати те, що воно працює. 3. Рік-два. Співробітник бачить, що нічого не змінюється. Він, як і раніше, займається статистикою, заміною слів синонімами в документах. Іноді (не частіше двох разів на тиждень) ходить на оперативні зустрічі. Все в ньому починає вирувати. Він обурений. Це не те, заради чого він прийшов на службу. Він доходить до точки кипіння і … 4. Ламається. Він розуміє, що не в силах нічого змінити. І розуміє, що нічого не зміниться. Принаймні, в кращу сторону. Він стає байдужим. Механічно, як робот, стримуючи блювотні рефлекси, передруковує по 6-7 разів документи, пише нікчемні довідки. Розуміє, що до розвідки це все не має ніякого відношення, що вся робота марна, і вся Служба – величезний обман і величезна діра в бюджеті країни. Співробітник починає саботувати роботу. Не тому що він ледар, просто починає діяти захисний механізм психіки. Він починає грати в робочий час в нарди, косинку, гаяти час у кабінетах товаришів по службі. Деякі починають вживати спиртне. Теж в робочий час. У кращому випадку – ходять в басейн і тренажерний зал (єдиний реальний бонус від роботи в конторі). 5. Далі відбувається по-різному. Багато людей звільняється. Деякі переводяться в інші підрозділи, змінюючи шило на мило. Ті, хто залишаються, деградують, животіють як люди-рослини, безвольні, безініціативні. Інші ціною неймовірних моральних зусиль, закривши очі на свої чоловічі принципи, захлинаючись власним блювотинням, підлаштовуються під висунуті абсурдні вимоги і видають «на гора» купу інформаційного та оперативного сміття, абсолютно непотрібного державі. Особливо цілеспрямовані вибиваються в керівники і починають з незворушним виглядом висувати підлеглим ідіотські вимоги і ставити такі ж завдання. Але про керівників поговоримо пізніше.

Майте на увазі, що лише п’ять відсотків повідомлень розвідки відповідає дійсності. Дуглас Макартур, американський воєначальник

У випадку з вітчизняної розвідкою майже сто відсотків інформації є достовірною. І навіть актуальною. Не дотримується тільки третій і найважливіший принцип якості розвідувальної інформації – її секретність. І дійсності ця інформація відповідає не реальній, а віртуальній, тому що береться з газет, журналів та Інтернету. Зрозуміло, ні про яке розвідувальне проникнення не може бути й мови. Всі вербування іноземців відбуваються виключно на папері, ніхто навіть не намагається скільки-небудь залучити їх до співпраці. З ними можуть спілкуватися, дружити сім’ями. Можуть навіть ходити в ресторани. Правда, чеки потім необхідно здавати до бухгалтерії розвідки. Яка вже тут конспірація, самі розумієте. На оперативні витрати розвіднику за кордоном виділяють цілих 50-100 доларів на місяць (при мінімальному чеку в ресторані на 100-150 доларів за одну вечерю), так що можна ні в чому собі не відмовляти. Само собою зрозуміло, що під час такого дружнього спілкування іноземці можуть поділитися лише тією інформацією, яку вранці прочитали в газеті.

Чем глупее начальство, тем меньше оно сомневается в своей мудрости. Леонид Шебаршин, последний исполняющий обязанности председателя КГБ СССР.

У конторі існує правило носити костюми з краватками. Начебто нічого незвичайного в цьому немає, але краватки змушують носити, в тому числі, в 35-градусну спеку, навіть із сорочкою з короткими рукавами. Дух тупої армійщини, яка була відсутня в КДБ, супроводжує тебе з порога. Наприклад, начальник одного з управлінь, що відповідає за безпеку дипломатичних установ України за кордоном, маленький такий, з вусиками, назвемо його Дід, за відсутність краватки, кантика на шиї або неголеність може ледь не стягнення на тебе накласти. Любить він, щоб все було паралельно і перпендикулярно. У свій час Дід трохи постраждав через відділення СЗР від СБУ. Було це на рубежі 2004-2005-го років. Він займав тоді хорошу посаду і вирушив на роботу за кордон. А тут якраз реформа розвідки почалася. Всі керівні посади швидко були поділені тими, хто знаходився в центральному апараті. І повернувшись на батьківщину, Дід змушений був зайняти посаду, де-факто нижчу, ніж займав до поїздки. Так і сидить, чекає нагоди отримати велику зірку. Однак, при всіх недоліках Діда, він не злопам’ятний і не підлий. Своїх підлеглих намагається захищати, і, напевно, знайдеться небагато людей, які затаїли образу на старого.

Те, що створювалося сто років, може бути зруйновано протягом години. Китайське прислів’я

Говорячи про руйнування, не варто обходити стороною долю підрозділу, що в минулому був серцем радянської розвідки, і відповідав за підготовку і направлення співробітників за кордон. Те, що відбувається там, напевно, є квінтесенцією маразму, що пустив свої метастази у вітчизняну спецслужбу. За достовірність інформації не відповідаю, але викладене нижче, швидше, правда, ніж брехня. Підрозділ, у який ще років 10-15 тому можна було потрапити з великими труднощами, ось уже кілька років відчуває гострий кадровий голод. І це незважаючи на те, що теоретично він є розвідувальним в чистому вигляді, так як направляє співробітників за кордон для роботи під дипломатичним прикриттям. Де, як уже була сказано, розвідники мають 2-3 тисячі доларів щомісячного заробітку і можливість пожити в іншій країні. І навіть такою морквиною дуже складно затягнути туди людину. Як же так вийшло? Деградація підрозділу почалася з того моменту, коли його очолив нині вже колишній заступник голови служби Пшеничний Андрій Миколайович. Людина, яка хоч і відучилася у свій час ще в радянських інститутах КДБ, особливими талантами не володіє. Відповідно, і результати його роботи були дуже скромними. Розвал продовжили генерали Мороз і Сенкевич. Останній свого часу відзначився тим, що його зі скандалом «попросили» з Посольства України в Угорщині за інтимний зв’язок з дружиною високопоставленого українського дипломата. Однак у своєму підрозділі розповсюдив версію про те, що був відкликаний на Україну, щоб уникнути розшифровки перед спецслужбами Угорщини, так як його однокурсник по Вищій школі КДБ СРСР став зрадником і міг «здати» всіх своїх товаришів. Ставши керівником, Сенкевич не гребував брати хабарі за можливість виїхати на роботу за кордон. А потім «доїв» своїх співробітників, вимагаючи надсилати йому безкоштовно елітний алкоголь, подарунки і все, що йому заманеться. До речі, практика вимагати від своїх закордонних співробітників «алкогольні посилки» нікуди не зникла. Після відходу Сенкевича в підрозділі з часом сформувався владний тріумвірат. Назвемо даних персонажів Хіцик, Членський і Різун. Хіцик, він же «нанаєць» (останнє прізвисько отримав за те, що будь-яку фразу закінчує словом «нах…й», закінчення якого ковтає). Цей товариш, за чутками, прикладав кулаки до своєї дружини. Ще не будучи керівником, коли в кабінеті дзвонив телефон оперативного зв’язку (за цим телефоном, як правило, дзвонить начальство), він відповідав на дзвінок, витягаючи у струночку, як на параді. І взагалі, кажуть, що Хіцик дуже старанний співробітник і майстер «стелитися» перед керівництвом, але до тих пір, поки керівництво залишається керівництвом. Хіцик якісно відрізняється своїм цинізмом, підступністю, зневагою до всіх, хто нижче за посадою, готовністю мостити собі дорогу до зірок розтоптаними долями людей. У всіх підлеглих бачить ворогів і апріорі підозрює їх у зраді. Всіх незгодних ламає через коліно, використовуючи свої службові можливості. «Стучить» у внутрішню безпеку на своїх співробітників (унікальний в цьому відношенні керівник). Вважається, що хіцикова мрія – отримати генерала. Членський, який начебто переживає сімейні негаразди, вдало з’їздив у складі президентської делегації в зарубіжну поїздку, і вже удостоївся звання генерала. І його дуже бентежить, що Хіцик вище його за посадою, хоча нижчий за званням. Тому й хоче Членський випхати Хіцика із займаної посади. Далі історія взагалі кумедна і вельми показова. Обидва вищезазначених товариша живуть в одному районі і мають власні автомобілі. Службовий транспорт їм не передбачається. Але ж негоже шановним людям їздити на громадському транспорті або витрачати гроші на пальне. Тому і використовують як шоферів своїх підлеглих з автомобілями, які проживають поруч. Вранці і ввечері. Не гребують, так би мовити, бути ближче до народу. Природно, про солідарну оплату витрат на пальне мови не йде, за задоволення повозити шефів платить підлеглий. Останній представник владного тріумвірату, Різун, що відповідає у ввіреному йому підрозділі за оперативну роботу, в цій же самій роботі зірок з неба не хапав. За чутками, поїхавши у закордонне відрядження в країну Х, у першу чергу, він зламав собі ногу, впавши з місцевого пам’ятника архітектури. Навіщо туди поліз? Напевно, виконував важливе розвідувальне завдання. Агентурну роботу вів виключно сидячи в кабінеті і тільки на папері. Джерелами розвідувальної інформації для нього були місцеві газети (добре, іноземну мову знає непогано). Подейкують, що єдиним досягненням, яким він похвалився за результатами свого відрядження, був перевернутий йому на причинне місце келих пива в барі. Мовляв, перекинув йому іноземець випадково пиво на «гармату», і як добре контакт зав’язалася. Не далася Різуну агентурна робота. Ну не хотіли люди приходити на другу зустріч з ним після результатів спілкування на першій. Але як кажуть, якщо хочеш щось побороти, треба це очолити. Ось і керує тепер даний екземпляр оперативною роботою в самому серці української агентурної розвідки.

Без справжньої боротьби нічого не докажеш, без доказів немає довіри, а без довіри немає поваги. Кас Дамато, тренер Майка Тайсона

Потрапивши до цієї чудової трійці, можна просидіти у своєму службовому кабінеті хоч все життя, так і не дочекавшись виїзду за кордон. Можна виїхати за кордон, але бути повернутим через півтора-два роки під приводом незадовільної роботи. Співробітник може бути «докою», але ці товариші знайдуть формальний привід, щоб «підмочити» його. І зіпсувати йому службову характеристику. «Фішка» вищезазначених керівників – відкликати співробітника за кілька місяців до закінчення відрядження, також під будь-яким формальним приводом. Так вирішуються одразу два завдання. По-перше, співробітник справно виконував всі завдання протягом свого відрядження, даючи потрібний начальству результат. Щоб було чим звітувати перед вищим керівництвом. А відкликавши співробітника на пару місяців раніше, трійця вирішує друге завдання, демонструючи вищестоящому керівництву свою жорсткість і вимогливість. Зрозуміло, за таких підходів бажаючих попрацювати на вістрі вітчизняної розвідки не залишилося. Не йдуть нові кадри з інших підрозділів. А діючі співробітники стабільно покидають лави славного підрозділу, хто до інших керівників, а хто і зовсім стає цивільним. Незважаючи на негативну характеристику, яку згадана трійця обов’язково напише їм наостанок. Кадровий голод, що виникає, вирішується двома способами. Частину людей підбирають з вулиці. Беруть, зрозуміло, всіх підряд. Другий спосіб полягає у відвертій «крадіжці» співробітників з інших підрозділів, коли їх «перетягують» не тільки без їх відома і згоди, але й без відома і згоди їх керівників. Одним словом, гра без правил, здорового глузду і моралі.

Жити, щоб робити вибір. Але для того, щоб робити правильний вибір, ви повинні знати, хто ви і що відстоюєте. Куди хочете дістатися, і навіщо вам туди потрібно. Кофі Аннан, колишній Генеральний секретар ООН

З моменту звільнення з розвідки мені жодного разу не довелося пошкодувати про прийняте рішення. Зізнаюся, вибір дався непросто. Складно вибиратися з відстійника і занурюватися в реальне життя. Зі своїми труднощами і бонусами. Не приховую, рішення виправдало себе. Зауважу, що під час служби в розвідці у мене не було проблем по службі, серйозних конфліктів з керівництвом, я ніким не був ображений. Тому вважаю, що маю право писати все те, що виклав вище.

Єдине, що я в деякій мірі втратив від звільнення з контори – це певну культуру відносин між колегами, що мала місце там бути. Це почуття виручки, готовність допомогти товаришеві, відчуття надійного плеча і можливість розуміти один одного з півслова. Такі відносини між колегами властиві чоловічим часто військовим колективам, у звичайному житті це рідко вдається знайти. Зі своїми товаришами з контори продовжую спілкуватися. Неприємно чути розповіді про те, що там відбувається. Важко повірити, що спецслужба колишнього СРСР може так деградувати.

Ця країна була хвора. Цій країні потрібне лікування. Цій країні потрібні ліки. Насправді, я ризикну сказати, те, що дійсно потрібно цій країні прямо зараз – це Лікар. Доктор Хто (Doctor Who)

На даний момент у мене немає ані найменшого сумніву, що наші спецслужби розвалюють свідомо. Доводять все до абсурду, виштовхують звідти більш-менш здібних людей. Робиться це повільно, руками таких от недалеких керівників, приклади яких були приведені вище. А ослаблення таких важливіших органів неминуче веде до ослаблення всієї держави та підвищення ризиків. А значить, нашій країні поки що не дозволено піднятися з колін.

“Доктор Хто” для ”ОРД”