Зізнаюся, розкажи я людині «з вулиці» про те, що насправді відбувається у СЗР України, вона б мені напевно не повірила. Швидше за все, подумала би, що як справжній розвідник, я намагаюся її дезінформувати в інтересах нашої батьківщини, збити з пантелику, принизити могутність цієї секретної організації. «Справжній розвідник», — подумає мій співрозмовник. Саме тому, а ще з невідомих мені самому причин, я мовчу. Можливо, через страх зняти таку собі маску таємничості і внутрішньої сили перед тим обмеженим колом людей, які знають про мою тепер уже колишню професію. А може, щоб не травмувати психіку співрозмовника. Нехай продовжує думати, що наша батьківщина його захистить у разі чого.
Не бойся года уходящего. Он уже не будет хуже, чем был. Бойся года наступающего. Леонид Шебаршин, последний исполняющий обязанности председателя КГБ СССР.
Служба з кожним роком деградує все більше. Наведу простий приклад. Якщо раніше потрапити сюди було справді непросто, потрібно було мати не тільки зв’язки, але ще й певний освітній та інтелектуальний рівень, фізичну підготовку, бути морально стійким, то в останні півтора-два роки, за розповідями співробітників, туди беруть всіх підряд. Служба відчуває гострий кадровий дефіцит. Багато людей звільняється. У СЗР не хочуть іти працювати не тільки з причини низьких зарплат, але ще й тому, що хороших кандидатів відмовляють діючі співробітники. Не тому, що бояться конкурентів. Просто шкода тих років життя, які люди втратять. Якби було куди звільнятися, пішли б усі. Співробітників стримує кілька речей. По-перше, частина людей просто досиджують до пенсії. Ну що ж, три-чотири роки можна перетерпіти. По-друге, деякі стоять на квартирній черзі. З урахуванням того, що на 4 тис. співробітників в службі видають по одній-дві квартири на рік, а то й взагалі не видають, більшість житла так і не дочекається. По-третє, частина співробітників сподівається на виїзд за кордон. Не секрет, що існує так звана легальна розвідка, коли «під дахом» дипломатичних закладів працюють кадрові розвідники. Зарплати у дипломатів в таких установах коливаються від двох до трьох тисяч доларів на місяць. От і напружуються українські розвідники в надії поїхати за кордон, пожити по-людськи і, якщо пощастить, назбирати на автомобіль. Решта співробітників, які не увійшли ні в одну з перерахованих вище категорій, працюють з невідомих їм самим причин. Просто для того, щоб не позбутися тих крихт, які вони отримують у вигляді зарплати, а також стабільності в житті. Стабільно нікчемного існування.
Если трезво взглянуть на жизнь, то хочется напиться. Леонид Шебаршин, последний исполняющий обязанности председателя КГБ СССР.
Сумно спостерігати, як молоді і розумні хлопці, приходячи на службу, поступово перетворюються на свою тінь. У зв’язку із цим можна виділити декілька стадій, які проходить молодий співробітник Служби зовнішньої розвідки України: 1. Співробітник влаштовується на роботу. Очі горять. Готовий до героїчних вчинків. У передчутті участі в складних оперативних комбінаціях, знайомства з серйозними людьми, вербування іноземців, виїздів у відрядження по Україні та за кордон, стеження за супротивниками, участі в таємних операціях. Начитався книг про розвідників, бідолаха. 2. Півроку-рік на службі. Співробітник починає дивуватися, чому замість всього вищезгаданого він більше половини часу витрачає на заповнення статистичних звітів. І чому інша половина часу йде на підшивання справ і «списання» документів старшим колегам і керівництву, здачу чужих справ в архів, заміну картриджів в принтерах, доставку документів в інші підрозділи і назад, а також виконання інших завдань із серії «принеси-подай». Також він не розуміє, чому до оперативної роботи, зокрема, контактів з людьми, його допускають дуже неохоче і рідко. А вся справа в тому, що є інша, більш важлива робота. Перерахована вище. От і ходить він на зустрічі, як на свято. Один, максимум – два рази на тиждень, на кілька годин. І ніяк співробітникові не зрозуміти, чому його за результатами півріччя починають лаяти за погану агентурну роботу. Адже його просто не відпускають на зустрічі! Але це лише жалюгідна відмовка, керівництво каже, що треба все встигати. І ще молодий розвідник не розуміє, чому кожен підготовлений ним документ керівництво змушує переробляти по 6-7 разів, міняючи при цьому місцями абзаци, змінюючи «в» на «у», «і» на «й», «поряд із цим» на «водночас», «безпосередньо» на «зокрема», «в тому числі» на «також», «водночас» на «разом з тим», і так далі, не змінюючи нічого по суті. Не зрозуміти йому, що це єдиний спосіб для керівництва щодня засвідчувати те, що воно працює. 3. Рік-два. Співробітник бачить, що нічого не змінюється. Він, як і раніше, займається статистикою, заміною слів синонімами в документах. Іноді (не частіше двох разів на тиждень) ходить на оперативні зустрічі. Все в ньому починає вирувати. Він обурений. Це не те, заради чого він прийшов на службу. Він доходить до точки кипіння і … 4. Ламається. Він розуміє, що не в силах нічого змінити. І розуміє, що нічого не зміниться. Принаймні, в кращу сторону. Він стає байдужим. Механічно, як робот, стримуючи блювотні рефлекси, передруковує по 6-7 разів документи, пише нікчемні довідки. Розуміє, що до розвідки це все не має ніякого відношення, що вся робота марна, і вся Служба – величезний обман і величезна діра в бюджеті країни. Співробітник починає саботувати роботу. Не тому що він ледар, просто починає діяти захисний механізм психіки. Він починає грати в робочий час в нарди, косинку, гаяти час у кабінетах товаришів по службі. Деякі починають вживати спиртне. Теж в робочий час. У кращому випадку – ходять в басейн і тренажерний зал (єдиний реальний бонус від роботи в конторі). 5. Далі відбувається по-різному. Багато людей звільняється. Деякі переводяться в інші підрозділи, змінюючи шило на мило. Ті, хто залишаються, деградують, животіють як люди-рослини, безвольні, безініціативні. Інші ціною неймовірних моральних зусиль, закривши очі на свої чоловічі принципи, захлинаючись власним блювотинням, підлаштовуються під висунуті абсурдні вимоги і видають «на гора» купу інформаційного та оперативного сміття, абсолютно непотрібного державі. Особливо цілеспрямовані вибиваються в керівники і починають з незворушним виглядом висувати підлеглим ідіотські вимоги і ставити такі ж завдання. Але про керівників поговоримо пізніше.
Майте на увазі, що лише п’ять відсотків повідомлень розвідки відповідає дійсності. Дуглас Макартур, американський воєначальник
У випадку з вітчизняної розвідкою майже сто відсотків інформації є достовірною. І навіть актуальною. Не дотримується тільки третій і найважливіший принцип якості розвідувальної інформації – її секретність. І дійсності ця інформація відповідає не реальній, а віртуальній, тому що береться з газет, журналів та Інтернету. Зрозуміло, ні про яке розвідувальне проникнення не може бути й мови. Всі вербування іноземців відбуваються виключно на папері, ніхто навіть не намагається скільки-небудь залучити їх до співпраці. З ними можуть спілкуватися, дружити сім’ями. Можуть навіть ходити в ресторани. Правда, чеки потім необхідно здавати до бухгалтерії розвідки. Яка вже тут конспірація, самі розумієте. На оперативні витрати розвіднику за кордоном виділяють цілих 50-100 доларів на місяць (при мінімальному чеку в ресторані на 100-150 доларів за одну вечерю), так що можна ні в чому собі не відмовляти. Само собою зрозуміло, що під час такого дружнього спілкування іноземці можуть поділитися лише тією інформацією, яку вранці прочитали в газеті.
Чем глупее начальство, тем меньше оно сомневается в своей мудрости. Леонид Шебаршин, последний исполняющий обязанности председателя КГБ СССР.
У конторі існує правило носити костюми з краватками. Начебто нічого незвичайного в цьому немає, але краватки змушують носити, в тому числі, в 35-градусну спеку, навіть із сорочкою з короткими рукавами. Дух тупої армійщини, яка була відсутня в КДБ, супроводжує тебе з порога. Наприклад, начальник одного з управлінь, що відповідає за безпеку дипломатичних установ України за кордоном, маленький такий, з вусиками, назвемо його Дід, за відсутність краватки, кантика на шиї або неголеність може ледь не стягнення на тебе накласти. Любить він, щоб все було паралельно і перпендикулярно. У свій час Дід трохи постраждав через відділення СЗР від СБУ. Було це на рубежі 2004-2005-го років. Він займав тоді хорошу посаду і вирушив на роботу за кордон. А тут якраз реформа розвідки почалася. Всі керівні посади швидко були поділені тими, хто знаходився в центральному апараті. І повернувшись на батьківщину, Дід змушений був зайняти посаду, де-факто нижчу, ніж займав до поїздки. Так і сидить, чекає нагоди отримати велику зірку. Однак, при всіх недоліках Діда, він не злопам’ятний і не підлий. Своїх підлеглих намагається захищати, і, напевно, знайдеться небагато людей, які затаїли образу на старого.
Те, що створювалося сто років, може бути зруйновано протягом години. Китайське прислів’я
Говорячи про руйнування, не варто обходити стороною долю підрозділу, що в минулому був серцем радянської розвідки, і відповідав за підготовку і направлення співробітників за кордон. Те, що відбувається там, напевно, є квінтесенцією маразму, що пустив свої метастази у вітчизняну спецслужбу. За достовірність інформації не відповідаю, але викладене нижче, швидше, правда, ніж брехня. Підрозділ, у який ще років 10-15 тому можна було потрапити з великими труднощами, ось уже кілька років відчуває гострий кадровий голод. І це незважаючи на те, що теоретично він є розвідувальним в чистому вигляді, так як направляє співробітників за кордон для роботи під дипломатичним прикриттям. Де, як уже була сказано, розвідники мають 2-3 тисячі доларів щомісячного заробітку і можливість пожити в іншій країні. І навіть такою морквиною дуже складно затягнути туди людину. Як же так вийшло? Деградація підрозділу почалася з того моменту, коли його очолив нині вже колишній заступник голови служби Пшеничний Андрій Миколайович. Людина, яка хоч і відучилася у свій час ще в радянських інститутах КДБ, особливими талантами не володіє. Відповідно, і результати його роботи були дуже скромними. Розвал продовжили генерали Мороз і Сенкевич. Останній свого часу відзначився тим, що його зі скандалом «попросили» з Посольства України в Угорщині за інтимний зв’язок з дружиною високопоставленого українського дипломата. Однак у своєму підрозділі розповсюдив версію про те, що був відкликаний на Україну, щоб уникнути розшифровки перед спецслужбами Угорщини, так як його однокурсник по Вищій школі КДБ СРСР став зрадником і міг «здати» всіх своїх товаришів. Ставши керівником, Сенкевич не гребував брати хабарі за можливість виїхати на роботу за кордон. А потім «доїв» своїх співробітників, вимагаючи надсилати йому безкоштовно елітний алкоголь, подарунки і все, що йому заманеться. До речі, практика вимагати від своїх закордонних співробітників «алкогольні посилки» нікуди не зникла. Після відходу Сенкевича в підрозділі з часом сформувався владний тріумвірат. Назвемо даних персонажів Хіцик, Членський і Різун. Хіцик, він же «нанаєць» (останнє прізвисько отримав за те, що будь-яку фразу закінчує словом «нах…й», закінчення якого ковтає). Цей товариш, за чутками, прикладав кулаки до своєї дружини. Ще не будучи керівником, коли в кабінеті дзвонив телефон оперативного зв’язку (за цим телефоном, як правило, дзвонить начальство), він відповідав на дзвінок, витягаючи у струночку, як на параді. І взагалі, кажуть, що Хіцик дуже старанний співробітник і майстер «стелитися» перед керівництвом, але до тих пір, поки керівництво залишається керівництвом. Хіцик якісно відрізняється своїм цинізмом, підступністю, зневагою до всіх, хто нижче за посадою, готовністю мостити собі дорогу до зірок розтоптаними долями людей. У всіх підлеглих бачить ворогів і апріорі підозрює їх у зраді. Всіх незгодних ламає через коліно, використовуючи свої службові можливості. «Стучить» у внутрішню безпеку на своїх співробітників (унікальний в цьому відношенні керівник). Вважається, що хіцикова мрія – отримати генерала. Членський, який начебто переживає сімейні негаразди, вдало з’їздив у складі президентської делегації в зарубіжну поїздку, і вже удостоївся звання генерала. І його дуже бентежить, що Хіцик вище його за посадою, хоча нижчий за званням. Тому й хоче Членський випхати Хіцика із займаної посади. Далі історія взагалі кумедна і вельми показова. Обидва вищезазначених товариша живуть в одному районі і мають власні автомобілі. Службовий транспорт їм не передбачається. Але ж негоже шановним людям їздити на громадському транспорті або витрачати гроші на пальне. Тому і використовують як шоферів своїх підлеглих з автомобілями, які проживають поруч. Вранці і ввечері. Не гребують, так би мовити, бути ближче до народу. Природно, про солідарну оплату витрат на пальне мови не йде, за задоволення повозити шефів платить підлеглий. Останній представник владного тріумвірату, Різун, що відповідає у ввіреному йому підрозділі за оперативну роботу, в цій же самій роботі зірок з неба не хапав. За чутками, поїхавши у закордонне відрядження в країну Х, у першу чергу, він зламав собі ногу, впавши з місцевого пам’ятника архітектури. Навіщо туди поліз? Напевно, виконував важливе розвідувальне завдання. Агентурну роботу вів виключно сидячи в кабінеті і тільки на папері. Джерелами розвідувальної інформації для нього були місцеві газети (добре, іноземну мову знає непогано). Подейкують, що єдиним досягненням, яким він похвалився за результатами свого відрядження, був перевернутий йому на причинне місце келих пива в барі. Мовляв, перекинув йому іноземець випадково пиво на «гармату», і як добре контакт зав’язалася. Не далася Різуну агентурна робота. Ну не хотіли люди приходити на другу зустріч з ним після результатів спілкування на першій. Але як кажуть, якщо хочеш щось побороти, треба це очолити. Ось і керує тепер даний екземпляр оперативною роботою в самому серці української агентурної розвідки.
Без справжньої боротьби нічого не докажеш, без доказів немає довіри, а без довіри немає поваги. Кас Дамато, тренер Майка Тайсона
Потрапивши до цієї чудової трійці, можна просидіти у своєму службовому кабінеті хоч все життя, так і не дочекавшись виїзду за кордон. Можна виїхати за кордон, але бути повернутим через півтора-два роки під приводом незадовільної роботи. Співробітник може бути «докою», але ці товариші знайдуть формальний привід, щоб «підмочити» його. І зіпсувати йому службову характеристику. «Фішка» вищезазначених керівників – відкликати співробітника за кілька місяців до закінчення відрядження, також під будь-яким формальним приводом. Так вирішуються одразу два завдання. По-перше, співробітник справно виконував всі завдання протягом свого відрядження, даючи потрібний начальству результат. Щоб було чим звітувати перед вищим керівництвом. А відкликавши співробітника на пару місяців раніше, трійця вирішує друге завдання, демонструючи вищестоящому керівництву свою жорсткість і вимогливість. Зрозуміло, за таких підходів бажаючих попрацювати на вістрі вітчизняної розвідки не залишилося. Не йдуть нові кадри з інших підрозділів. А діючі співробітники стабільно покидають лави славного підрозділу, хто до інших керівників, а хто і зовсім стає цивільним. Незважаючи на негативну характеристику, яку згадана трійця обов’язково напише їм наостанок. Кадровий голод, що виникає, вирішується двома способами. Частину людей підбирають з вулиці. Беруть, зрозуміло, всіх підряд. Другий спосіб полягає у відвертій «крадіжці» співробітників з інших підрозділів, коли їх «перетягують» не тільки без їх відома і згоди, але й без відома і згоди їх керівників. Одним словом, гра без правил, здорового глузду і моралі.
Жити, щоб робити вибір. Але для того, щоб робити правильний вибір, ви повинні знати, хто ви і що відстоюєте. Куди хочете дістатися, і навіщо вам туди потрібно. Кофі Аннан, колишній Генеральний секретар ООН
З моменту звільнення з розвідки мені жодного разу не довелося пошкодувати про прийняте рішення. Зізнаюся, вибір дався непросто. Складно вибиратися з відстійника і занурюватися в реальне життя. Зі своїми труднощами і бонусами. Не приховую, рішення виправдало себе. Зауважу, що під час служби в розвідці у мене не було проблем по службі, серйозних конфліктів з керівництвом, я ніким не був ображений. Тому вважаю, що маю право писати все те, що виклав вище.
Єдине, що я в деякій мірі втратив від звільнення з контори – це певну культуру відносин між колегами, що мала місце там бути. Це почуття виручки, готовність допомогти товаришеві, відчуття надійного плеча і можливість розуміти один одного з півслова. Такі відносини між колегами властиві чоловічим часто військовим колективам, у звичайному житті це рідко вдається знайти. Зі своїми товаришами з контори продовжую спілкуватися. Неприємно чути розповіді про те, що там відбувається. Важко повірити, що спецслужба колишнього СРСР може так деградувати.
Ця країна була хвора. Цій країні потрібне лікування. Цій країні потрібні ліки. Насправді, я ризикну сказати, те, що дійсно потрібно цій країні прямо зараз – це Лікар. Доктор Хто (Doctor Who)
На даний момент у мене немає ані найменшого сумніву, що наші спецслужби розвалюють свідомо. Доводять все до абсурду, виштовхують звідти більш-менш здібних людей. Робиться це повільно, руками таких от недалеких керівників, приклади яких були приведені вище. А ослаблення таких важливіших органів неминуче веде до ослаблення всієї держави та підвищення ризиків. А значить, нашій країні поки що не дозволено піднятися з колін.
“Доктор Хто” для ”ОРД”
191 ответ
Тоді пропоную трохи перенести мою відповідь,спати хочеться,завтра на чергування рано.
2 Котигорошко — пока что только аналогии с Веймарской республикой. Только вместо ветеранов 1-й мировой “йобані хлібороби” ))) Как тут в одной статье на ОРД писали. Скоро монополисты зроблять з нас (як вже колись) безмозглую дубинку і пустять нам кров, в какой-нить геополитической авантюре. Благо за 22 года мозги промыли. Вот тут то мы и расцветем в лесу всей своей бюрократией, может и значки на мундиры выдадут с закруткой на спине.
йцукенгшщзхъ
Ви праві частково,безпосередньо в тому що в Україні як калька простежуються деякі процеси які і були у Вемарській республиці напочатку,зокрема:
Політичні партії та окремі політики не були готові взяти відповідальність за роботу уряду. У кайзерівської Німеччини була відсутня необхідність в урядовій коаліції, оскільки уряд не підкорявся парламенту. Політичні партії Веймарської республіки ще не вміли знаходити компроміси і представляли виключно інтереси своїх кіл. У них була відсутня підтримка серед населення, їх вважали неминучим злом, їм не довіряли, оскільки вони були зацікавлені у власній користі та зиску, а не цілого суспільства…Але все ж Німеччина здолала кризу і увійшла у фазу “Золотих двадцятих років” які врешті і стали початком взходу на політичну арену НСДАП Гітлера…І знову аналогія із нинішньою ВО “Свобода” нашого часу яка в минулому і називалась НСПУ Націонал-соціалістична партія України,де починав нинішній “фюрер” Олєжик Тягнібок….Але як би він не тужився переймаючи партейну методологію Гітлера у нього нічого невийде,бо ВО “Свобода” є більше диструктивним чинником у патріотичному середовищі України,метою якої є випалення почуття здорового Українського патріотизму серед населення,що с успіхом вони і роблять.Та і врешті що можна очикувати від партій,як би вони не називались і в які кольори б нефарбувались….
Чому я порівнюю ВО Свобода з німецькою НСДАП? Та просто,достатньо простежити як риторику її адептів так і їх партейну методологію.Просто мені так виглядає.Якщо хтось непомічає,значить не дуже глибоко розуміється на історіїї нацистської німеччини…
Але повернемось до України конкретно.Чому я застановився на періоді ЦР УНР?
Все просто.Давайте ще раз уважно придивимось до сучасного Українського політикуму:
1.Януковоч — прахвєссар яких ще пошукати треба.
2.Табачник — відвертий Українофоб.
3.Азаров — просто діагноз.
І ЖОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО…Тільки військова агентура ФСБ яка і охороняє свого пРезидента.
Далі за якими окрім Кремлівських та Ізраїльских адептів у ВР більше нікого і невидно….
Отже те саме відбувалось і у 18 роки ХХ-го століття в Україні.У всіх трьох скликаннях ЦР УНР НЕБУЛО ЖОДНОГО ПРОФЕСІЙНОГО ВІЙСЬКОВОГО…А найгірше що хоч С.Петлюра і входив в склад ЦР,але міністри ЦР його всер’йоз несприймали і казали що молодій Українській державі велика Армія непотрібна…..Що врешті і послужило крахом тільки утвореній молодій Українській Державі.Спочатку спільно з Кайзером якось ще тримались а після відходу німців тут же ці міністри на чолі з уродом Вінниченко здали Україну більшовикам.Що відбувалось коли більшовицька рашня захопила Київ описувати небуду…Напевно знаєте.
Так от,до чого я це веду.Звернімо увагу на середину ХХ-го століття а зокрема на Чілі.Чілі з кризи врятував Аугусто Піночет,і скачучи далі по ХХ-му століттю як приклад можна взяти Іспанію,яку врятував Антоніо Франко.Руминію проятував Антонеску і т.д…
Висновок:Україну від краху теж може порятувати професійний,відданий Україні військовий…Але на жаль в нас поки такого нема….Є тільки прислужники окупаційного режиму яким не в западло тиснути руку відвертого кримінального злочинця і шпигуна.
Ну і для тих хто з ”лісу”..
Шановні,Ви маєте родини,близьких, та власних дітей….Подумайте яку країну Ви залишите після Вашої служби своїм дітям. Бананову республіку? Чи сильну потужну, Державу в якій житимуть Ваші діти та онуки та будуть Вам вічно вдячні за Вашу звитягу.Якщо такий бардак і далі буде, то ваші діти успадкують бананову республіку в якій вони будуть існувати рабами і прислужниками північного або західного окупанта як це відбувалось століттями на нашій землі, а ви самі залишитесь на рівні запроданців в історії вже не Держави, а того що Ви так і не змогли здобути, і подальше ваше вже пенсійне жалюгідне утримання буде залежати від волі закордонних “старших братів та братушек”…
Знаєте, шановні дописувачі, в першу чергу, ті хто в темі — я ось над чим задумався, напевне ніхто із нині діючих тупорилих насяльніків, і в першу чергу — ШТАЗІк і на нього схожі за його ж підрючою подобою, не задумується над тим, що рано чи пізно — це підрило і такі як він, звалять на “заслужену” пенсію і їх там, за парканом, чекатимуть ті, кому вони напаскудили по “саме нє балуйся”. І повірте мені, чекатимуть не з метою сказати спасибі, а віддячити, як відзначає пісенна група “Сектор Газа” — “когда дают пизды, но не той пизды что с волосами, а когда конкреной пизды, когда бьют РУКАМИ и НОГАМИ”, я б ще додав кастетами та алюмінієвими бітами. Нехай задумаються вказані уйобки, що їм світить, коли вони стануть ніким і звати їх будуть “нікак”. Всім, хто незважаючи на всі негаразди та труднощі продовжує чесно та на повну віддачу роботи свою справу — шана та повага !!!!
Котигорошку
Приємно читати Ваші коменти — дійсно не байдужої людини-патріота ! РЕСПЕКТ !!!
Какая структура, такое и учебное заведение, а именно: Институт СЗР Украины! Вот где гнилое болото во главе с “князьком” местного масштаба Романдюком, кандидатом непонятных наук! Который собрал и назначил на руководящие должности в институте весь «ЦВЕТ» в кавычках научной и педагогической элиты Украины, а так же «прохвессионалов» разведчиков-агентуристов и сказал чтобы они его звали: «просто ХОЗЯИН». Именно Романдюком в Институте насаждается стукачество, лизоблюдство, интриганство, подлость, стравливание одного сотрудника другим, отсутствие уважения к элементарным человеческим ценностям, выдавливание посредственностями порядочных и подготовленных на должном уровне специалистов и т.д. Судите сами.
Подавляющее большинство начальников кафедр и преподавателей дремучие старики, которым давно завалило за 70 лет и поскольку они страдают заболеваниями присущими их возрасту, забывают свое имя, зачем пришли в аудиторию. О теме и содержании занятий говорить не приходится, а понять их бессвязную речь на лекциях просто нереально и конечно слушатели над ними смеются.
Догадываетесь, как они проводят свои занятия, учитывая, что вдобавок ко всему не имеют педагогического образования, научных званий и степеней. А их практический опыт и знания давно устарели, так как базируются на 50-60 летней давности, и не соответствуют реалиям сегодняшнего дня.
Несомненно, нужно уважать старых людей, но к сожалению всему приходит свое время.
Какие знания получат слушатели от таких преподавателей, Романдюку и дела нет. Хотя это и неудивительно, ведь он сам от науки далек поскольку кандидатскую диссертацию не писал, а получил ее уже готовою написанную дамой по фамилии Горбень, за что вопреки всем нормам законодательства и здравому смыслу Горбень всего лишь с 2 годами стажа работы на кафедре в качестве простого преподавателя и не имея педагогического образования была Романдюком отблагодарена назначением на должность заместителя начальника кафедры. Т.е. Романдюк одарил ее государственной должностью, а как же иначе, “Хозяин” как никак.
Такое же руководство и Центрами, (составляющая часть института). Один из них некий Кучерман, которому слушатели дали кличку “КЛОУН”, ему тоже уже под 70 лет. Эта особь вообще никаких занятий не проводит, а вот чем занимается для всех загадка.
Хотя для Романдюка неважно, что Кучерман ничего не умеет и ничего не делает, зато без раздумий и беспрекословно выполняет любые его указания. Точно такой же у него лизоблюд и заместитель Кожухерь, только помоложе.
И это еще не вся институтская бригада УХ!!! Отсутствие профессиональных качеств Романдюком и его подчиненными заменяются дремучим невежеством и самодурством.
Например одна из последних “умных мыслей” Романдюка (слава богу не прошла) одеть всех слушателей- разведчиков в форменную одежду на постоянной основе и т.д.!!!!!
А одно из любимых занятий Романдюка энд компани это патологическая тяга к тому чтобы побегать по общежитию и порыться у слушателей-ОФИЦЕРОВ в шкафах и тумбочках, в том числе и в личных вещах, вот здесь он мастер и это доставляет ему и особо приближенным к нему подчиненным, неописуемое удовольствие. Короче говоря тюремная администрация отдыхает.
Ребята для чего иметь звание офицера и подвергаться унижениям да и еще такому как принуждение мыть полы и унитазы в общежитии при наличии уборщицы, и терпеть недалеких так называемых розведчиков-военных, которые пытаются самоутвердиться за счет унижения слушателей.
На очередной пьянке, которую организовала недавно назначенная зав. кафедрой 62 летняя бабка МАШКА, Романдюк на підпитку “прекрасно” выглядел в костюме кролика с большими ушами, что конечно вызвало у слушателей-офицеров еще “большее к нему уважение”, ну а как же хоть и по пьянке показал истинное лицо руководителя учебного заведения. Да, ничего не скажешь, клоунские способности у него есть. Жаль только, что профессиональных и человеческих качеств маловато.
Да и как с помощью выше перечисленных «специалистов» можно организовать учебный процесс если они к образованию и науке никакого отношения не имеют!
Поэтому по мнению основной массы слушателей, в том числе и моему после 2 лет так называемой учебы, я к сожалению, ничего нового не узнал, да и толком нас ничему и не научили, т.е. знаний которые бы мне пригодились в процессе моей практической работы в качестве разведчика я не получил, хотя и очень старался.
Сейчас по прошествии времени осталось только сожалеть о напрасно потраченном времени обучения в этой так называемой Бурсе.
доля правды про институт есть, особенно про его высшее руководство, но кто же Вас 007 заставлял мыть унитазы?))
Уважаемые,подскажите,пожалуйста.На сайте СЗР в разделе про институт написано,что кандидатами на поступление могут быть выпускники вузов гуманитарного или технического профиля,вопрос — есть ли перечень конкретных гражданских специальностей и спец. военной кафедры которая ,как я понимаю,обязательна?Или можно подать документы с любым техн. или гум. образованием?
З.ы. Прошу прощения ,что сообщение не в тему,просто незнаю где еще получить такую информацию.
Тандем «Ильяшов-Сивкович»: рецепт развала разведки
Как стало известно СЛЕД.net.ua, Служба внешней разведки Украины готовит законопроект о внесении изменений в Закон Украины «О разведывательных органах Украины». Цель этих изменений – создание некоего разведывательного монстра в виде «обновленной и расширенной» СВР, путем присоединения к этой структуре в ее нынешнем виде Управления разведки Администрации Госпогранслужбы и стратегической разведки Главного управления разведки Минобороны Украины.
Таким образом, СВР Украины рвется получить монополию на разведывательную деятельность в Украине, что позволит полностью контролировать поступающую руководству державы развединформацию, и не иметь никаких конкурентов в стране. Такую роскошь не мог позволить себе даже всемогущий КГБ в СССР – для формирования системы сдержек и противовесов, а также для создания здоровой конкуренции в разведывательном сообществе государства, как известно, советское руководство лелеяло одновременно две мощнейшие структуры – непосредственно КГБ, а также Главное разведывательное управление (ГРУ) при военном ведомстве.
И это не говоря уже о западных демократиях, где разделение функций и полномочий разведывательных структур, а равно и их конкуренция давно является непреложной нормой при организации деятельности спецслужб. Ведь уже сам факт полного контроля поступающей руководству страны разведывательной информации создает опасную ситуацию: глава такой спецслужбы де-факто может управлять действиями первых лиц державы. Насколько это вяжется с принципами демократии, и насколько попахивает попыткой «тихого» силового переворота – понятно каждому.
Но украинской СВР, судя по всему, мировой опыт нипочем. Впрочем, как и свой собственный.
Концептуальный бред
Ведь возникшая в недрах СВР идея не нова, и овладевает разумом главы этой службы Григория Ильяшова достаточно давно. Предыдущая его попытка провернуть этот финт с созданием разведывательной сверхструктуры на базе возглавляемого им ведомства провалилась всего три месяца назад, когда на заседании СНБОУ «прокатили» подготовленную СВР Концепцию реформирования правоохранительных органов.
У Ильяшова этот документ готовили в обстановке строжайшей секретности – по крайней мере, с заинтересованными ведомствами (кроме СБУ, но о ее роли ниже) он не согласовывался. То есть господин Ильяшов уже сейчас считает себя единственным и неповторимым вершителем судьбы не только украинского разведывательного сообщества, но и правоохранителей, которому просто не интересно мнение коллег из иных структур, хотя речь идет именно об их дальнейших перспективах. Что там заикаться об основах гражданского контроля над силовыми структурами, процесс реформирования которых глава СВР пытается сделать полностью непрозрачным.
История с созданием Концепция реформирования правоохранительных органов сама по себе выглядит бестолково состряпанным детективом. В частности, не совсем понятно, к чему СВР вообще взялась за этот документ – думается, в Украине есть структуры, более компетентные в вопросах функционирования правоохранительных органов, нежели внешняя разведка. Тем не менее, у Ильяшова родили целый ряд предложений, поражающих размахом и некомпетентностью.
Например, в СВР, не удосужившись хотя бы на досуге полистать ныне Уголовный кодекс (или, по крайней мере, вникнуть в смысл написанного), предложили создать Государственное бюро расследований – но не в виде предусмотренной УК отдельной подобной структуры для досудебного расследования уголовных преступлений, совершенных должностными лицами, а структуру с тем же названием и функциями… в составе СБУ. Понятно, что создание такого структурного подразделения, призванного бороться с коррупцией в высших эшелонах исполнительной и судебной власти, резко повысило бы политический вес СБУ, а потому Служба безопасности Украины рьяно поддержала фантазии Ильяшова. Причем эта идея так понравилась контрразведчикам, что, по нашим данным, они уже выразили заодно и полную поддержку нового законопроекта СВР о создании «разведывательного монстра».
Еще одним финтом ушами в СВР с помощью своей Концепции попытались «реформировать» МВД. В частности, проект Концепции предусматривал создания некоего Следственного комитета МВД Украины для проведения досудебного расследования уголовных преступлений широкого спектра – вплоть до нарушений налогового законодательства. В дальнейшем, по задумке Ильяшова, этот комитет должен был выйти из состава МВД и стать просто Следственным комитетом Украины – отдельной структурой, куда бы вошли, кроме следственных подразделений МВД, также аналогичные подразделения СБУ и прокуратуры.
То, что действующим законодательством, включая упомянутый Уголовный кодекс, существование всяких там «следственных комитетов» просто не предусмотрено, Ильяшова не смутило. Как и тот факт, что это противоречит все той же мировой практике: в цивилизованных странах давно признано, что досудебное расследование уголовных правонарушений, в зависимости от их характера, соответственно следователями органов внутренних дел, безопасности, налоговыми службами или прокуратуры намного более эффективно, чем расследование всех уголовных правонарушений одним следственным органом. Кроме того, создание таких единых структур, как показывает опыт, не влияет на успешность борьбы с преступностью, но требует огромных дополнительных бюджетных средств. А кроме того, создает просто шикарную почву для процветания коррупции.
«Чудо-писатели» из внешней разведки
Но основной смысл фантазий руководства Службы внешней разведки сводится все же к реализации упомянутой идеи создания «монстра» на базе СВР. В проект своей Концепции глава внешней разведки впервые вложил эту сомнительную идею – лишить Госпогранслужбу разведки, а заодно обкорнать ГУР МО, и взять их под свой контроль, дабы почувствовать себя наконец великим вершителем судьбы державы.
Выше мы упрекнули руководство СВР в том, что, взявшись за «реформирование» правоохранительных органов, оно не удосужилось изучить правовую базу относительно их деятельности. Как показали предложения СВР по разведке, Ильяшов со своими писателями-законотворцами не знает и тех законов, которые регулируют деятельность разведывательного сообщества, включая саму СВР.
В частности, базовый Закон Украины «О разведывательных органах Украины» гласит, что на разведывательные органы нашей державы возлагаются задачи по добыванию, аналитической обработке и предоставлению Президенту Украины, Председателю Верховной Рады Украины, Премьер-министру Украины и руководству других органов государственной власти разведывательной информации. Основополагающий принцип при этом — независимость и оперативность разведывательных структур. Это – основной принцип обеспечения безопасности и обороны Украины, благодаря которому сводится до минимума возможность предоставления первым лицам «выборочной» или недостоверной информации, а то и откровенной «дезы». Именно поэтому Закон Украины разграничивает сферу деятельности структур разведки в державе.
Стоит также понять, о слиянии каких именно структур идет речь. Так, разведка Госпогранслужбы – это глаза и уши наших пограничников, позволяющие бороться с потоками нелегальных мигрантов и контрабанды, и вообще контролировать госграницу. Ведь последняя уже давно не «на замке», как было в советские времена, и возле каждого погранстолба не стоит бравый солдат ПВ с верным псом Алым. В европейских странах в таких условиях именно разведка профильных служб позволяет контролировать государственную границу и приграничные территории, не раздувая штаты до невообразимых размеров. Если же эти разведывательные структуры переподчинить другому ведомству, то о какой оперативности можно будет говорить? Сложится анекдотичная ситуация: мозг и руки – в одном ведомстве, глаза и уши – в другом. Последствия легко предсказуемы. И не надо быть семи пядей во лбу, чтобы это понять.
По логике нынешнего реформирования правоохранительных органов, как известно, Госпогранслужба Украины перешла в подчинение МВД – пока в виде «кураторства», а в перспективе – как структурное формирование в составе Министерства внутренних дел. Это вполне соответствует европейской практике. Но и в этом случае, как показывает опыт, куда разумнее подчинять «пограничную» разведку главе этой службы, а не сливать ее с разведывательными структурами МВД. В СВР же ее предлагают и вовсе изъять, подчинив себе, любимым.
Полный идиотизм этого пути в свое время испытали на себе разведчики иного ведомства – военного, о которых также идет речь в фантазиях руководства СВР. Как известно, на заре СССР существовала схема разведывательного сообщества, по которой внешней разведкой занималась ВЧК, которая должна была заодно удовлетворять потребности армии в развединформации (Региструпр, разведывательная структура Полевого штаба РККА, поначалу не занималось стратегической разведкой). Очень скоро стало ясным, что не может военное руководство составлять планы войны, оперативно принимать важнейшие решения и руководить войсками, не контролируя добывание развединформации стратегического уровня, и каждый раз бегая на поклон в соседнее ведомство. Таким образом и был сделан важный шаг по созданию полноценной военной разведки, которая объединяла в себе стратегическую и войсковую разведки, трансформировавшись в конечном итоге в легендарное ГРУ. Позже советское руководство убедилось в том, что создание конкуренции в сфере стратегической разведки между ГРУ и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-КГБ – важный фактор эффективности разведывательного сообщества страны.
По тому же пути шли и идут и другие страны мира. Существование военной разведки наряду с иными разведывательными структурами сегодня стало нормой для абсолютного большинства держав – количество стран, в которых нет военной разведки, можно сосчитать на пальцах. Для Украины же существование эффективного разведывательного сообщества имеет сегодня огромное значение еще ив связи с провозглашенной руководством державы внеблоковостью – как известно, в сегодняшнем мире именно разведка вкупе с дипломатией позволяет обнаружить и нейтрализовать львиную часть возникающих вызовов и угроз.
К слову, в Украине на законодательном уровне для ГУР МО определены шесть сфер деятельности, которые касаются подготовки государства к обороне, обеспечения готовности Вооруженных Сил Украины к обороне государства, выявления угрозы применения вооруженной силы против Украины и информационного обеспечения руководства державы. И все эти сферы являются «вотчиной» исключительно военной разведки. Не забудем и тот факт, что аппараты военных атташе (а это де-факто – легальные резиденты военной разведки за рубежом) являются представителями Министра обороны Украины в странах пребывания, и их переподчинение СВР было бы попросту невозможным.
Но в СВР далеки от всех этих высоких материй. Перед руководством службы видится одна цель – подмять под себя все разведывательное сообщество и создать иллюзию собственного величия. На здравый смысл ему плевать.
Тень великого реформатора
Конечно, неизбежно возникает вопрос: как же руководству СВР удалось протащить свою доморощенную Концепцию реформирования правоохранительных органов до уровня СНБО? То, что ее «зарубили» — прекрасно, но ведь кто-то пролоббировал этот проект с тем, чтобы он без всяких согласований с заинтересованными структурами попал на рассмотрение Совета национальной безопасности и обороны?
Такой человек, конечно же, есть. Именно с его подписью проект Концепции прошел Аппарат СНБОУ и отправился на экспертизу в Генеральную прокуратуру Украины. Это заместитель секретаря СНБОУ Владимир Сивкович, который и ранее рвался реформировать спецслужбы Украины, но его вовремя отвлекли.
Имеется в виду проект Концепцию реформирования правоохранительных органов (до боли знакомое название, не так ли?), которую Сивкович, будучи народным депутатом от ПР, подал на рассмотрение Верховной Рады в декабре 2009 года. В пояснительной записке к своему творению Сивкович утверждал, что предложенная им реформа направлена на «четкое размежевание полномочий должностных лиц путем недопущения их дублирования». «Вследствие реформы в Украине будут ликвидированы Служба внешней разведки, Служба безопасности, Управление государственной охраны, Министерство чрезвычайных ситуаций, Государственная пограничная служба, налоговая милиция, а также спецподразделения по борьбе с организованной преступностью при Министерстве внутренних дел, СБУ и других государственных органах», – говорилось в документе. В случае проведения реформы, инициированной Сивковичем, система правоохранительных органов выглядела бы следующим образом: Национальная служба безопасности Украины, частью которой должны были стать «внешняя разведка, служба госбезопасности и государственная служба охраны», Национальная служба расследований, МВД из «национальной милиции, специальной милиции, миграционной службы и пограничной милиции», прокуратура Украины и Государственная уголовно-исполнительная служба.
Интересно, что тогда инициатива Сивковича была явно направлена на противодействие «оранжевой» власти. Однако дураку понятно, что, создав придуманную им Национальную службу безопасности Украины, можно было разве что бросить все ростки демократии в стране под траки новосозданного монстра из мира спецслужб, о котором сейчас (правда, немного в другом виде) мечтает глава СВР Ильяшов.
После победы Януковича Сивкович как-то отвлекся от темы силовых структур, хотя и был назначен профильным «силовым» вице-премьер-министром. При его вице-премьерстве в армии прекратилась боевая подготовка и решение социальных проблем, в милиции и налоговой начал расцветать полный «правовой беспредел», СБУ окончательно и бесповоротно стала послушным инструментом политических игрищ. Сивковича все это не интересовало. Но когда его турнули с вице-премьера как человека Клюева вниз, на должность зама секретаря СНБО, он опять взялся за старую благодатную тему – теперь в союзе с главой СВР.
Кстати, непонятно, когда Сивкович находит время для своих интриг – ведь, судя по громким скандалам вокруг его имени, у этого господина нынче кипит активность на ином фронте. Вот в конце прошлого года Сивкович-младший продал в СНБО, где замом работает его отец, автомобилей на 2,5 млн грн. Скандал получился громким: пока власть кричала об экономическом кризисе в стране, СНБОУ закупало машины с двухзонным климат-контролем, ионизатором-ароматизатором воздуха, массажным сиденьем водителя с электрорегулировкой и функцией автозапоминания, обогревом сидений, C-box, Bluetooth и пр. (сообщивший об этом «Вестник государственных закупок» «забыл» упомянуть марку машин, но уж явно не производства ЗАЗа). На фоне разгоревшегося скандала секретарь СНБО Андрей Клюев был выгужден отменил проведенный тендер, и пригрозил: «Я подписал распоряжение отменить этот тендер и уволить тех людей, которые допустили это». Правда, о наказании виновных так ничего и не сообщалось.
А вот в мае 2013 г бизнесмен Константин Кагаловский обвинил уже и самого папашу — заместителя секретаря Совета национальной безопасности и обороны, экс-вице-премьер-министра Владимира Сивковича в организации рейдерского захвата ООО «ТРК ТелеРадиоСвит» (ТВі). «Зная Княжицкого, я также понимал, что сам он такой сложной комбинации (рейдерского захвата ТВі) придумать не мог… Я думаю, (это сделал) еще один мой друг — Володя Сивкович… И это как раз в его стиле… Кроме того, сколько я их с Княжицким знаю, Сивкович всегда психологически “вел” Княжицкого… В советские времена так могли выглядеть отношения кагебешного куратора и агента”, — заявил Кагаловский, явно намекая на КГБэшное прошлое Сивковича .
Но скандалы скандалами, а реформирование разведки увлекло Сивковича никак не меньше различных махинаций. С его подачи и за его подписью проект подготовленной Ильяшовым Концепции и отправился «на высшее согласование» в Генпрокуратуру Украины, которая не имеет никакого отношения к разведывательному сообществу. Но причем здесь ГПУ? Замысел Ильяшова и Сивковича очевиден: именно для того, чтобы получить согласие далекой от разведки (но весьма влиятельной) структуры, руководству СВР и понадобилась затея с «реформированием» правоохранительных органов. Чтобы под этим соусом «раздерибанить» разведку, не упомянув ее даже в названии своей Концепции.
Однако Ильяшов с Сивковичем просчитались. В ГПУ, может быть, не сильно разбираются в вопросах разведки, но «параллельная» затея со Следственным комитетом Украины, которому бы отошли подразделения прокуратуры, генпрокурору явно не пришлась по вкусу. В итоге ГПУ назвала предложенную Концепцией реформу «нецелесообразной и административно неоправданной».
А сам Сивкович после такого заключения сидел на заседании СНБО, на котором рассматривался проект этого документа, как таракан за печкой – тихо и скромно, ничем не объясняя свои лоббистские усилия по продвижению детища Ильяшова. К слову, его почему-то никто и не спросил о том, с чего бы вдруг зам секретаря СНБО так горячо поддерживал подобные маразматические фантазии.
Когда в Минюсте – свои люди
А спросить явно стоило. Ведь суть всей этой истории в том, что за полтора года перед президентскими выборами в Украине некие граждане в лице главы разведслужбы и представителя руководства Совета национальной безопасности и обороны пытаются создать структуру разведывательного сообщества страны, при котором они могут полностью контролировать все потоки разведывательной информации, которую получают первые лица государства. И происходит это в момент, когда Украина является мишенью внешнего влияния и объектом мощных внешнеполитических процессов, связанных с ее отношениями с Евросоюзом с одной стороны, и Россией с Таможенным союзом – с другой.
Не надо быть великим дипломатом, чтобы понимать: в этих условиях один неверный шаг украинского руководства может означать полный внешнеполитический, а затем и внутриполитический провал нынешней власти. У которой и без того проблем в этом плане – выше крыши. В то время, как только получение оперативной и объективной информации позволяет ориентироваться в ситуации и принимать решения. И Бог с ними, Януковичем и его компанией, – речь идет о судьбе державы, как ни громко это звучит.
Мотивы главы СВР, при всей его недальновидности, мы понять все же можем. В условиях, когда возглавляемая им внешняя разведка не демонстрирует своей эффективности, придать себе атмосферу значимости – весьма нужное дело. Понятно, что до судьбы разведывательного сообщества державы ему нет дела, ведь по сути предлагаемые им «реформы» — это рецепт развала всего разведывательного сообщества Украины. Но тут для него важнее хотя бы на миг почувствовать себя государственным мужем и великим разведчиком. Мелко и мелочно, но понятно.
Но что движет заместителем секретаря СНБО? Это еще большой вопрос. И при прошлой власти, и при нынешней он неуклонно стремится развалить одним махом все украинские спецслужбы (а заодно и правоохранительную систему), создав на их основе какого-то чудовищного мутанта. Возможно, Сивкович лелеет надежду на реванш и возвращение его «боссу» Клюеву былых позиции во власти, а для себя самого – возвращение на должность «силового» вице-премьера, но уже в новом качестве, как куратора упомянутого монстра. Как знать.
Но факт в том, что после первого провала с Концепцией реформирования правоохранительных органов, данные господа никак не уймутся, готовя законопроект на все ту же тему. Как будет проталкиваться новое детище – пока не известно. Но, возможно, к делу будет подключена супруга Ильяшова — Елена Лукаш. Ведь ее назначение месяц назад министром юстиции решает очень важную для «реформаторов» задачу – теперь можно не притягивать за уши разные структуры вроде Генпрокуратуры, а получить заключение о соответствии законопроекта законодательству непосредственно от Минюста. Редкая удача!
То, что данные бредовые фантазии не выносятся на широкое обсуждение, и даже не согласовываются с профильными структурами, опять никого не интересует. Как и то, что на карте – безопасность Украины…
Борис ТАКАЕВ, СЛЕД.net.ua
Добрый день. Посмотрите, пожалуйста, видео на You Tube, anton savva ,(ПОСЛЕДНИЙ ШАНС), почитайте мои комментарии в разделе «обсуждение».