Казенні люди

У Гостомелі – три кладовища. Одне знаходиться в районі, що називається Мостище. Друге – так зване Старе. Там уже кілька років не ховають. Третє – Нове, на пагорбі над селищем, при виїзді з вулиці імені Леонтовича. Як і по всій країні, у Гостомелі діючі кладовища стрімко розростаються, приймаючи все нових і нових «мешканців». Території, виділені мертвим, збільшуються ледь не швидше, ніж забудовуються призначені для живих. Здається, нічого незвичного. Але на Новому гостомельському кладовищі час від часу з’являються загадкові могили: над ними немає традиційних металевих хрестів або виготовлених на конвеєрі кам’яних чи бетонних надгробків. Поховання позначені номерами – №50, 80, 100, 107, 120… Хто лежить під грубо зробленими металевими табличками?

Неопізнані численні жертви жорстоких маніяків? Померлі безхатченки? Безвісти зниклі десятки років тому учасники бойових дій? Засекречені розвідники? Ні, під номерами в землю зарито людей, які мають прізвища й імена, на них заведені незаконспіровані особові справи з фотографіями, офіційними підписами й печатками. Відомі й дати народження і смерті небіжчиків. Так хто ж вони? Це – засуджені, які закінчили свій життєвий шлях під час відбування покарання у місцевій Бучанській виправній колонії №85, що в народі зветься просто тюрмою.

Трохи історії, яка нічим не відрізняється від сьогодення

Під умовними позначками людей почали закопувати в могилах давно. Це означало: особу померлого встановити не вдалося. Після перемоги більшовиків у революції 1917 року ситуація змінилася. Не лише неопізнаних, але й усіх забитих «гуманною» владою десятками років таємно заривали у спільних ровах без будь-яких написів або ховали під номерами, бо «вороги народу» на інше ставлення «не заслуговували».

Після Леніна, який заснував перші у світі концтабори, почавши зі сумнозвісного СЛОНа (російською СЛОН – Соловецкий лагерь особого назначения), традицію підхопив Йосип Сталін. Наприклад, рязанське товариство «Меморіал» свого часу повідомляло, що в 1944-1949 роках неподалік селищ Дягилево й Канищевські Виселки розташовувався табір НКВС №178-454 («Рязань-Дягилево»). «Зеків», які помирали в таборі, ховали на кладовищі безпосередньо біля залізничної лінії «Рязань-Москва». Індивідуальні могили позначали, як свідчать документи тієї епохи, «металевими табличками з номером на довгих штирях». Саме такими «металевими табличками з номером на довгих штирях» зараз, через 70 років, позначені могили гостомельських «зеків» на Новому кладовищі.

Дослідники відзначають, що план поховань поблизу табору №178-454 був засекречений аж до початку1990-х років, а виявили й оприлюднили його історики-аматори, вивчаючи фонди Головархіву СРСР.

Зрозуміло, що не лише в Рязані чи Магадані так ховали тих, хто опинився за ґратами. Правила були однаковими і для Києва, і для Мінська, і для Кишинева. Тепер кажуть: «Ну, що ж, такий був час». Але, як це не дивно, ще й сьогодні зберігається якась незрозуміла «секретність», коли йдеться про поховання сучасних засуджених.

Так, за ґратами знаходиться злочинець. Але суд своїм вироком визначив, що йому належить відсидіти рік, п’ять, десять. І хіба той суд своїм вироком визначав, що померлий «на зоні» має бути закопаний під номером 75 або 89? Хіба суд позбавляв злодія батьківського прізвища, відбирав ім’я, яке дала йому при народженні мати? Навіть домашня тварина має власне ім’я, то хто дає право позбавити когось імені людського? Може, це дозволено по відношенню до злочинця? По-перше, усе ж не дозволено. По-друге, не кожен у тюрмі – злочинець. Як і не кожен на волі – законослухняний громадянин.

 «Так це ж державна таємниця!»

Кілька років я звертався до різних людей з одним і тим же питанням:

– Чому, на вашу думку, саме так ховають померлих «на зонах»?

Запитував про це і співробітників системи виконання покарань (нині – Державна пенітенціарна служба України), і самих засуджених, і випадкових співрозмовників. І від багатьох чув упевнену відповідь: «А як же інакше? Це ж усе – у сфері державної таємниці!».

Можливо, хтось із читачів чув про так зване Новочеркаське повстання радянського періоду? Воно теж дуже довго було у «сфері державної таємниці».

У червні 1962 року на новочеркаському електровозобудівному заводі Ростовської області оголосили страйк на знак протесту проти підвищення норм виробітку та одночасне підвищення цін на харчі. Директор заводу Б.Курочкін, звертаючись до робітників, заявив: «Не вистачає грошей на м’ясо – жеріть пиріжки з лівером».

На площі перед керівними установами міста зібралися обурені люди. І в тих людей почали… стріляти з кулеметів! Після придушення страйку семеро із «заколотників» були за рішенням суду розстріляні, 105 – отримали терміни від 10 до 15 років з відбуванням покарання в колоніях суворого режиму. Що було з тими, кого вбивали на площі? Про це згадував свідок, який опинився у в’язниці, а потім – у радянському таборі для засуджених. За його словами, випадкових людей примушували складати трупи загиблих у підвал, неподалік відділення Держбанку. Тіла звалювали штабелями. Потім розстріляних зібрали, вивезли до покинутої шахти і скинули в шурф. Протягом багатьох років люди не могли дізнатися, де «поховані» їхні рідні. Про ці та інші подробиці новочеркаської трагедії розповідав російський історик Євген Кірсанов (www.novocherkassk.ru/history/novoch/1962.html).

…Якось у книзі спогадів Майї Кофман-Герценштейн «Бесарабська справа» прочитав: «У «Розстрільних списках» по «Комунарці», опублікованих у «Вечерней Москве» <…>, я знайшла прізвище свого батька, незважаючи на те, що в довідці, наданій Військовою колегією 1988 року, написано, що «за діючими у 1938 році правилами місце поховання засуджених не фіксувалося, у зв’язку із чим встановити його у цей час не видається можливим»… Тепер поховання більш ніж п’ятдесятирічної давнини стають відомими».

Так, таємниці минулого перестають бути таємницями. Але нинішні «секрети», як і за часів НКВС, комусь усе ще здаються надзвичайно важливими.

Так що і від кого приховувати зараз?

Можливо, когось із «сторонніх» чи «небажаних» осіб може зацікавити, скільки засуджених померло в Бучанській, Луганській, Хмельницькій, N-ській колоніях? Так про це варто просто повідомити в газеті. А може, японські, бразильські чи італійські шпигуни нишпорять ночами нашими цвинтарями з ліхтариками в руках і перераховують могили українських «зеків»? Але якщо навіть припустити, що саме так і є, то яким же чином номер на табличці може зберегти «важливу державну таємницю»? Адже той номер на шматкові заліза, привареного до іржавої арматурини, точно вказує кожному, хто йде кладовищем: «Тут поховано засудженого!».

Так що, виходить, у тому номері на табличці і у відсутності на ній прізвища й імені померлого, як подумає читач, ніякої логіки немає? На мій погляд, логіка є. Є традиційна і, як це не страшно, вже звична усім нам –

 Логіка принижень і знущань

У 17-му столітті в Російській імперії виникла нова соціальна категорія – казенні люди. Ними ставали вчорашні селяни-кріпаки, яких «приписували» до виробничих підприємств для примусової праці. «Приписування» це означало також банальну купівлю кріпаків цілими селами – разом із дружинами й дітьми. Мені здається, усі ми до цього часу залишаємося казенними людьми. Казенними в тому сенсі, що нами розпоряджається держава. Та, власне, розпоряджаються чиновники, які себе державою (і в наших умовах – небезпідставно) і вважають.

Знаєте, що робить держава, оголошуючи загальну мобілізацію і відправляючи громадян на війну? Вона не шкодує ресурсів, щоб зміцнити військкомати і виявити по всій країні усіх, здатних служити у війську. Вона утримує величезний штат службовців, які відправляють мобілізованих на фронт і відловлюють дезертирів, а потім їх показово карає. Вона витрачає сотні мільярдів на озброєння.

А знаєте, як поводиться держава, коли закінчується війна? Вона не знаходить коштів на утримання штату службовців, які б розшукували безвісти зниклих. І оті безвісти зниклі гниють по полях та лісах, виправдовуючи після смерті своє справжнє ім’я – гарматне м’ясо.

Держава знаходить кошти на утримання десятків тисяч слідчих, які шукають злочинців. Вона знаходить кошти на оплату праці (і без будь-яких затримок!) суддів і прокурорів. Вона, врешті, не шкодуєкоштів для того, щоб під замком роками тримати засуджених. Нехай і в убогих, необлаштованих тюрмах, але ж – тримає.

Держава до дрібниць регламентує перебування «зека» у слідчому ізоляторі і «на зоні», вона вимагає, щоб кожен, хто потрапив до тюрми, обов’язково мав особову справу, де відображено все: обставини скоєння злочину, стаття, за якою злочинця засуджено, його детальна біографія із зазначенням місця, дати й року народження. Лише на одне у держави не вистачає коштів і бажання: на виготовлення простенької п’ятдесятигривневої таблички, на якій указано ім’я, прізвище засудженого, а також дата народження й смерті. То хіба цю інформацію, котра б зайняла на посмертній дощечці три рядки, треба відшукувати десяткам слідчих або перевіряти сотням прокурорів і суддів? Вона ж, та інформація, уже лежить у тюремних сейфах!

Ще раз дозвольте твердження: казенні люди – не лише ті, хто одягнений у тюремну робу. Казенні люди – це всі ті, кого «вожді» звикли називати «пересічними» і «простими». Не треба проводити спеціальні соціологічні дослідження, витрачаючи на це великі гроші, аби довести: оті «прості» й «пересічні» і є – казенні, безправні, залежні. У цьому сумнівається якийсь начальник, котрому підлеглі запопадливо готують щотижневу «правильну» статистику про «щасливе життя народу»? Можу дати начальникові просту пораду: одягтися якнайскромніше, залишити вдома службове посвідчення і стати до черги в якомусь БТІ або в районній земельній конторі. От там, начальнику, у тій багатогодинній черзі, і почуєш ти не «середньостатистичну», а реальну оцінку діяльності чиновництва. Там тобі підкажуть, скільки у вимірі хабара коштує термінове виготовлення необхідного папірця. Там сувора тітка-чиновниця роздратовано пояснить, до скількох установ тобі ще треба швиденько збігати, щоб вирішити «своє питання», бо ставиться до тебе як до дрібного безіменного об’єкта: нехай і живого, але позначеного все тим же номером – державним ідентифікаційним. І вона ж, коли почнеш обурено «качати права», байдуже, як до порожнього місця, промовить: «Мушшина, не заважайте работать».

 «Просто це такі правила…»

Сьогодні у відкритому доступі кожен може знайти, наприклад, «Правила утримання осіб, узятих під варту, і засуджених у слідчих ізоляторах Державного департаменту України з питань виконання покарань», затверджених наказом №192 ще в 2000 році. Там, зокрема, у пункті 10.3.5 указується, що поховання померлих у СІЗО «здійснюється на загальних кладовищах за рахунок коштів слідчого ізолятора. Про поховання складається акт із зазначенням настановних даних померлого, місця і дати поховання, номера могили». Є й Закон України «Про поховання та похоронну справу» від 2004 року, де у статті 18-й сказано: «Поховання померлих осіб, які відбували покарання в місцях позбавлення волі, здійснюється згідно із цим Законом за рахунок коштів установи, де відбував покарання померлий, або за рахунок коштів виконавця волевиявлення померлого чи особи, яка зобов’язалася поховати померлого, за бажанням цих осіб у встановленому порядку».

Рішенням сесії Ірпінської міської ради № 2334-60-V від 5 грудня 2008 року затверджено також місцеві правила поховання, де пункт 18-й процитованого Закону повторюється без будь-яких змін.

Але, окрім правил поховання людей, що померли у слідчих ізоляторах, окрім загальноукраїнського Закону і правил місцевих, є ще й окремі службові інструкції щодо поховання померлих у виправних колоніях. І ці інструкції треба виконувати, як це й роблять у Бучанській 85-й виправній колонії.

Як усе відбувається? Про «факт смерті» адміністрація колонії повідомляє родичам небіжчика. Якщо у них є бажання, вони його і ховають. Якщо такого бажання ті не виявляють або родичі не знайшлися, у майстерні колонії роблять труну, відряджають розконвойованих «поселенців», які риють на гостомельському Новому кладовищі могилу і в ній ховають померлого. За правилами, до ноги йому заздалегідь прикріплюють номер. Ставлять номер і на могильному горбочку. Усе, процедуру закінчено. Якщо пізніше через якісь обставини треба буде дізнатися, хто під тим номером похований, звертаються до записів у книзі обліку, яка зберігається в колонії. Там і позначено, хто під якою «цифрою» лежить.

– Що ми можемо зробити? Та те, що й робимо, – пояснює начальник Бучанської виправної колонії №85 Віктор Ліпінський. – Змайструють у нас труну, одягнуть померлого в чисте, підготують могилу, поховають. Усе буде зафіксовано в документах. А чому під номером? Є інструкція. Утім, вважаю, ніхто нас не покарає за те, що на табличці напишемо прізвище, ім’я, дати народження й смерті. Напевно, так і робитимемо. Чому б і ні?

У Бучанській колонії мені пояснили: жоден із тих, хто закінчив своє життя за тюремним парканом, не загубиться на цвинтарі. Щоправда, із тим, що будь-якого похованого під певним номером можна пізніше легко знайти, не погоджується наглядач гостомельських кладовищ Ніна Петровська:

 – Був у моїй практиці випадок. Приїхали родичі, шукають колишнього засудженого, який кілька років тому тут, у тюрмі, помер. Прізвище в журналі обліку в колонії є, номер у тому журналі – теж. А на кладовищі таблички з відповідним номером немає! Чи хтось із невідомих причин витягнув її та викинув, чи від давності вона в землю вгрузла, але – немає. Так свого родича і не знайшли вони. А як я ставлюся до самого факту поховання під номером? Не знаю, не думала про це…

Тим часом «тюремні» могили на гостомельському Новому кладовищі заростають бур’янами, — прибирати нікому. Інколи хтось поставить на низенькому горбочку свічку або поруч із номером покладе вицвілого віночка, щоб «не викидати». От, власне, і вся турбота.

Про ті безіменні могили говорив я не раз і не з одним православним священиком. Але церква вже давно (і в усьому світі) перетворилася на величезний надприбутковий бізнес-проект, а в її служителів, як і в пенітенціарній службі, — свої правила: не можна правити заупокійну службу над нехрещеним чи самогубцем, не можна за таких і молитися. Не можна ставити хреста, коли не знаєш, хто в могилі: а раптом не християнин?

Не можна, не можна, не можна… Не можна за інструкцією, не можна за релігійними постулатами, не можна за Законом. От і лежать так, як і тридцять, п’ятдесят, сімдесят років тому – під номерами.

Хтось скаже, що небіжчику вже все одно. Можливо. Але якщо все одно мертвим, то не все одно має бути живим, чи не так? Якщо бути людьми нам не дозволяють правила, то треба змінювати ці правила. І не лише ті, що стосуються поховання померлих, але й ті, котрі стосуються існування живих.

Фото: Володимир Шилов

PS. Редакція розглядає цю публікацію як прохання до Державної пенітенціарної служби України про зміну службових інструкцій щодо правил поховання осіб, які померли в місцях позбавлення волі.  

“Пульсар”