ЗАВА
Ми, працівники ДП «Львівстандартметрологія», вимушені звернутися до Вас анонімно, і сподіваємося, що Ви зрозумієте чому.
Більш, як півтора року тому, на посаду генерального директора було призначено Косінського О.В. з Тернополя. Тоді працівники підприємства схопилися за голови, бо були начитані інтернет-статей про його «звершення» у минулому. Косінський Олег Васильович настільки «фахівець», що без допомоги референта і канцелярії не може жодної візи на документі поставити. На нарадах, які нагадують сталінські часи, генеральний директор нас обзиває «тупими галіцуцами». Він розказує про те, що до нього тут ніхто нічого не робив і все розкрадалося. Але, якщо вникнути в господарські справи, то очевидно, що все господарювання поставлене на корупційних діях команди з Тернополя. Кілька осіб безцеремонно перетворюють державне підприємство на кишеньковий механізм збагачення.
Сам генеральний директор буває на роботі не більше двох днів на тиждень. Решту часу він перебуває в Тернополі, хоча завжди беруться відрядження на Київ. Відрядження оформляться на декількох осіб – це працівники бухгалтерії, а саме: головний бухгалтер, її заступник, дочка головного бухгалтера, головний інженер, головний механік, помічник генерального директора та інші працівники відділів. За спеціальним наказом на відрядження цим особам виділяються по тисячі гривень на добу, коли для всіх інших працівників по області – 50 гривень, за межами області – 100 гривень. Відрядження для VIP-персон – безпідставні, і ніхто з них не бував в Донецьку, Харкові, Києві та інших містах України, а кошти виділені їм на поїздки, звичайно ж отримує Олег Васильович. Таким чином за півтора року в кишенях керівництва осіло близько 500 тисяч гривень.
На виробництві для виконання роботи використовується автотранспорт, на який списується неймовірна кількість пального. Головний автомеханік вимушений заставляти начальників відділів писати фабульні путівки, щоб задовольнити потреби Косінського О.В. в паливі, а це 500-600 літрів в тиждень. В результаті щоквартально підкручуються спідометри на машинах. В той час, коли кожен день виписуються шляхові листи, водії зайняті на господарських роботах. Вони шліфують і фарбують паркети, штукатурять, фарбують, проводять бетонні та інші роботи, за які отримують кошти за договорами інші люди. За це відповідають головний інженер та головний бухгалтер, які підійшли під стать «управлінському» стилю генерального директора. Зверніть увагу, які кошти витрачені на переобладнання котелень. Всі будівельні роботи по котельнях по вул. Заводській та вул. Метрологічній були виконані нашими водіями, а гроші отримав підприємець з Тернополя, який на особливих умовах без всякого тендеру, добряче тут поживився. Кошториси та матеріали по всіх роботах, які вони виконували, явно завищені. Зі слів головного інженера, який проговорився за чаркою, в цій співпраці особистий інтерес був у Косінського О.В.
Корупційним діям Тернопільських «фахівців» не має меж. Так, в Червонограді заступником директора філії рахується та отримує зарплатню Тешнер Микола Ярославович, хоча протягом року на роботі він не був жодного дня та, напевно, і не знає, де знаходиться Червоноградська філія. В Дрогобичі, аналогічно, працює Дацко Олег Михайлович – на роботі не буває, але гроші отримує регулярно.
О.В. Косінський дуже активно займався передвиборчою програмою від партії «Зелена планета». Нас силоміць возили на зібрання в Київ, на концерти по Західній Україні. Тут використались не малі кошти на транспорт та відрядні людям. Працівників центру в робочий час і у вихідні дні заставляли займатися агітацією. За цю роботу, звичайно ж, їм не платили – обіцяли розрахуватися відгулами, та по-сьогодні ніхто відгулів так і не отримав.
Цілковитий безлад в управлінні і вкрай зневажливе ставлення до працівників стали нині нормою роботи керівництва. З роботи звільняють спеціалістів, які виконують план та забезпечують поступлення коштів на рахунок підприємства. На їхнє місце приймають «по дзвінку» або за гроші. Відсутній конкурс та будь-який підбір кадрів. До того ж штат роздутий до небачених масштабів. Приймають екологів, вчителів, менеджерів з туризму та спорту – тільки не тих, хто розуміється в метрології та сертифікації. А хто буде виконувати роботу через пів року? Ціни в нас на сьогоднішній день явно завищені та необґрунтовані, тому і клієнти переходять на обслуговування в інші центри.
Генеральний директор на цій посаді непохитний. Він хизується тим, що його найкращий друг – сам Азаров. На його столах демонстративно стоять декілька портретів та фотографій, де Косінський в кабінеті Азарова дарує йому подарунки та стоять з прем’єром «в обнімочку».
Нам, простим інженерам та робітникам, не все відомо про діяння тернопільської команди, але очевидно, що на кожній фінансовій операції відмиваються кошти, особливо це стосується проведення ремонтів. Ремонтуються приміщення, які не є у власності ДП «Львівстандартметрологія». Орендодавці приміщень по вул. Князя Романа та по вул. Заводській навіть не поставлені до відома про масштаби ремонтів та реконструкцію їхніх будівель. Ці ремонти обходяться підприємству в немалі суми і виражаються у мільйонах. Ніхто не знає, чи ці суми будуть зараховані в рахунок оренди, тому що таких договорів між центром та орендодавцями не існує.
Все це відбувається завдяки круговій поруці – головний інженер – головний бухгалтер – помічник генерального директора та головний механік, а всіма ними заправляє генеральний директор Косінський. В той час, коли кошти транжиряться на-ліво і на-право, ми забули про премію в тому обсязі, яку ми заробили. Це стосується і виплати матеріальної допомоги на оздоровлення при відпустці – для інженерів і робітників вона становить 100 грн, для адміністрації – в розмірі посадового окладу. Нам не виплатили 13 зарплату. Не відомо, які суми преміальних нараховують собі ці особи, тому що це робиться окремим наказом в секреті від колективу.
Маємо надію, що Ви допоможете нам, що новий Закон «Про корупцію» діє і винні будуть покарані, а посаду генерального директора займе фахівець і порядна людина – така позиція нашого колективу.
З Новим Роком!Колектив ДП «Львівстандартметрологія»
1 336 ответов
Головний “денег нет” і за сумісництвом головний бух центру Теркун-як будеш тепер приховувати свої махінації? Мозок після курортів працює?
Сухай. Відкрий нам вже нарешті доступ до ОРД. Переляканцю, твого кумира вже нема. Чи він тобі з Тернополя доплачує за це і за байки? Ти дальше читаєш йому коментарі в телефонному режимі? Новий генеральний обов’язково дізнається про твою вірність косінському. Ми тобі це обіцяємо.
Народ, хто поближче, дуже там смердить?… З кабінетів тих прихвостнів? Вони там напевно не один раз обіс…. ся. Що з ними бідними тепер буде, з тим шоблом-й.. лом, що косінський понабирав? Якщо якась мудра людина прийде, то зробить з ними порядок — порозганяє то всьо нах… Валіть звідси самі поки не пізно. Кажуть апарат для знищення документів в кабінеті теркун нині не зупинявся… Хто ж твою задницю, бабуш а, тепер прикриє? Будеш тепер за двох сама віддуватися? Чи по принципу “сядем усе” ? Короче все тільки починається… Ото буде веселуха……
О сухайко знову дуркує . Це тобі не допоможе.
О сухайко знову дуркує . Це тобі не допоможе. Ну невже ти такий тупий…по складах прочитай: НЕ-ПО-МО-ЖЕ!!!
Ну шо ми дописались? де головний лезун сракопіджопник перший ставленік крашеного Герасим’юк опинився? бухав цілий місяць непросихав але крашений таки всунув його на своє місце.крашений
як керував так і буде керувати через свого прихвосня чи ви думаєте шо бабуху крашений дасть зісти поки той головний сраколиз тут. як керував так і буде керувати через свого ментовского блазня. ходят слухи шо крашений в києві собі тепле місце порішав і тут буде далі гнобити нас через того алкаша шо тримав його тут спеціально для того шоб своє шобло втримати і керувати. цікаво чи мажорний цап Слюз піде з крашеним на Київ чи лишиться з тим дебілом тут нас далі гнобити. а дебіл папконосець з Дрогобича Осадчук де? На місці? Путя нема…
Сухай,голубе наш! Це про тебе: “А щоб тебе не цурались, не потурай їм, брате!
Не скачи, враже, як пан каже:на те він багатий.Отакий-то ти Сухай Перебендя,Старий,лисий та химерний!Нема на то ради!
Басня Слон и Моська
По улицам Слона водили,
Как видно, напоказ.
Известно, что Слоны в диковинку у нас,
Так за Слоном толпы зевак ходили.
Отколе ни возьмись, навстречу Моська им.
Увидевши Слона, ну на него метаться,
И лаять, и визжать, и рваться;
Ну так и лезет в драку с ним.
“Соседка, перестань срамиться, —
Ей Шавка говорит, — тебе ли со Слоном возиться?
Смотри, уж ты хрипишь, а он себе идет
Вперед
И лаю твоего совсем не примечает. —
“Эх, эх! — ей Моська отвечает, —
Вот то-то мне и духу придает,
Что я, совсем без драки,
Могу попасть в большие забияки.
Пускай же говорят собаки:
“Ай, Моська! знать, она сильна,
Что лает на Слона!”
Мораль басни Слон и Моська
Выясняя мораль басни Слон и Моська, мнения делятся на два лагеря. Одни смотрят на басню прямо, другие – ищут скрытый смысл. Первые предполагают, что мораль выражена в последних словах: “Ай, Моська! знать, она сильна, что лает на Слона!”. Другие же полагают, что основной мыслью является та, что хоть шумом вокруг себя и можно создать любое мнение окружающих, но проницательные люди всё же поймут, чего стоит весь этот шум. Получается, что каждый видит ту мораль, которую ему удобно увидеть в силу своего восприятия. Особенно не нравится вторая мораль Моськам, которым важнее не быть кем-то, а слыть.
Басня Слон и Моська — анализ
В басне Слон и Моська – два главных персонажа. Основное действующее лицо – собака Моська, на это указывает то, что она единственная имеет имя. Слон же имени не имеет, оставаясь на втором плане. Образ Слона создан, чтобы передать важность и величие человека, которого он характеризует. Слону действительно безразлично, кто на него лает, кто заискивает перед ним, виляя хвостом.
Моська – персонаж, на первый взгляд — отрицательный, символизирующий людей, умеющих себя рекламировать на пустом месте. Разговаривая с простой Шавкой, она выдает забавную истину, что хоть и лает на Слона, но не к нему обращены все её старания. Вся игра, на самом деле, устроена для других собак. Не нужно драк или опасностей, достаточно всего лишь произвести впечатление бесстрашия, возможности нападения на Слона, сильного мира сего. Он даже не обратит на маленькую собачку внимания, а Моська добьется цели: покажет свою смелость и силу простым собакам. Удивительно, но, как и в жизни, такими уловками действительно можно достичь поставленной цели. Крылов же с присущей ему остротой сумел показать, насколько смешны и нелепы усилия маленькой Моськи и в то же время, насколько глупы окружающие её собаки, принимающие хитрость за чистую монету.
“О, сухайко знову дуркує . Це тобі не допоможе…” То що ти підла і нікчемна людина знають всі…, но щоб настільки тупа — догадувалось небагато! … Ладно, — по буквах прочитай: Н-Е-П-О-М-О-Ж-Е!!!
Ми себе можемо привітати.Крашеного нема,а його ставленики Герасим’юк,Слюз,Річняк і решта шобла працює по схемах.Схеми з першого серпня пішли по повній програмі.Мажорчик Слюз скоропостіжно приглядається по автосалонах до нового,престижного авто,знаючи,що крашений та мамочка Андрюші завжди прикриють зад.А корні то ростуть здалека.Його мамочка в Києві державні гроші в казначействі рахує і Андрійка того ж навчає.Вчить великій науці,як державні гроші в свої кишені перекладати.І наука не йде в ліс,а в голову.Мажор Слюз замахнувся на весь центр.Мало було йому з п’яницею,алкашом Герасим’юком і вором в законє,так званим паном Романом,всі його добре знають,”дєдом” називають,заробляти гроші на часній фірмі по повірці лічильників,то вони ще вирішили заробляти на сертифікації транспорту,яку започаткував крашений комуняка.Недарма крашений собі на банковій кабінет приглядає і по Києву гуляє,поки у Львові йому Герасим’юки зі Слюзами,Річняками,Романами,дідами гроші заробляють.Крашеному замало стало нашого ЛЬвова,апетит росте.Але ми маємо надію,що не всі ще продалися,є ще НАБУ та генеральна прокуратура.Нехай вони розбираються ,а ми їм допоможемо.
Люде мил!, доведен! До в!дчаю! Пиш!ть правду, вас читають! Стидцк тоб!, сухайко! Зраднику, лизаку, тво! Гр!хи в!дроблятимеш тяжко!все зло неодм!нно буде покаране! Не втрачайте над!!, скоро правда поборе зло!!!!пиш!ть — вас читають!!!!!!!
Басня Слон и моська(для тех кто не понял).
По улицам Слона водили, Как видно, напоказ. Известно, что Слоны в диковинку у нас, Так за Слоном толпы зевак ходили. Отколе ни возьмись, навстречу Моська им. Увидевши Слона, ну на него метаться, И лаять, и визжать, и рваться; Ну так и лезет в драку с ним. “Соседка, перестань срамиться, — Ей Шавка говорит, — тебе ли со Слоном возиться? Смотри, уж ты хрипишь, а он себе идет Вперед И лаю твоего совсем не примечает. — “Эх, эх! — ей Моська отвечает, — Вот то-то мне и духу придает, Что я, совсем без драки, Могу попасть в большие забияки. Пускай же говорят собаки: “Ай, Моська! знать, она сильна, Что лает на Слона!”
Мораль басни Слон и Моська Выясняя мораль басни Слон и Моська, мнения делятся на два лагеря. Одни смотрят на басню прямо, другие – ищут скрытый смысл. Первые предполагают, что мораль выражена в последних словах: “Ай, Моська! знать, она сильна, что лает на Слона!”. Другие же полагают, что основной мыслью является та, что хоть шумом вокруг себя и можно создать любое мнение окружающих, но проницательные люди всё же поймут, чего стоит весь этот шум. Получается, что каждый видит ту мораль, которую ему удобно увидеть в силу своего восприятия. Особенно не нравится вторая мораль Моськам, которым важнее не быть кем-то, а слыть.
Басня Слон и Моська — анализ В басне Слон и Моська – два главных персонажа. Основное действующее лицо – собака Моська, на это указывает то, что она единственная имеет имя. Слон же имени не имеет, оставаясь на втором плане. Образ Слона создан, чтобы передать важность и величие человека, которого он характеризует. Слону действительно безразлично, кто на него лает, кто заискивает перед ним, виляя хвостом.
Моська – персонаж, на первый взгляд — отрицательный, символизирующий людей, умеющих себя рекламировать на пустом месте. Разговаривая с простой Шавкой, она выдает забавную истину, что хоть и лает на Слона, но не к нему обращены все её старания. Вся игра, на самом деле, устроена для других собак. Не нужно драк или опасностей, достаточно всего лишь произвести впечатление бесстрашия, возможности нападения на Слона, сильного мира сего. Он даже не обратит на маленькую собачку внимания, а Моська добьется цели: покажет свою смелость и силу простым собакам. Удивительно, но, как и в жизни, такими уловками действительно можно достичь поставленной цели. Крылов же с присущей ему остротой сумел показать, насколько смешны и нелепы усилия маленькой Моськи и в то же время, насколько глупы окружающие её собаки, принимающие хитрость за чистую монету.
Басня Слон и Моська (для тех кто понял)
По улицам Слона водили, Как видно, напоказ. Известно, что Слоны в диковинку у нас, Так за Слоном толпы зевак ходили. Отколе ни возьмись, навстречу Моська им. Увидевши Слона, ну на него метаться, И лаять, и визжать, и рваться; Ну так и лезет в драку с ним. “Соседка, перестань срамиться, — Ей Шавка говорит, — тебе ли со Слоном возиться? Смотри, уж ты хрипишь, а он себе идет Вперед И лаю твоего совсем не примечает. — “Эх, эх! — ей Моська отвечает, — Вот то-то мне и духу придает, Что я, совсем без драки, Могу попасть в большие забияки. Пускай же говорят собаки: “Ай, Моська! знать, она сильна, Что лает на Слона!”
Мораль басни Слон и Моська Выясняя мораль басни Слон и Моська, мнения делятся на два лагеря. Одни смотрят на басню прямо, другие – ищут скрытый смысл. Первые предполагают, что мораль выражена в последних словах: “Ай, Моська! знать, она сильна, что лает на Слона!”. Другие же полагают, что основной мыслью является та, что хоть шумом вокруг себя и можно создать любое мнение окружающих, но проницательные люди всё же поймут, чего стоит весь этот шум. Получается, что каждый видит ту мораль, которую ему удобно увидеть в силу своего восприятия. Особенно не нравится вторая мораль Моськам, которым важнее не быть кем-то, а слыть.
Басня Слон и Моська — анализ В басне Слон и Моська – два главных персонажа. Основное действующее лицо – собака Моська, на это указывает то, что она единственная имеет имя. Слон же имени не имеет, оставаясь на втором плане. Образ Слона создан, чтобы передать важность и величие человека, которого он характеризует. Слону действительно безразлично, кто на него лает, кто заискивает перед ним, виляя хвостом.
Моська – персонаж, на первый взгляд — отрицательный, символизирующий людей, умеющих себя рекламировать на пустом месте. Разговаривая с простой Шавкой, она выдает забавную истину, что хоть и лает на Слона, но не к нему обращены все её старания. Вся игра, на самом деле, устроена для других собак. Не нужно драк или опасностей, достаточно всего лишь произвести впечатление бесстрашия, возможности нападения на Слона, сильного мира сего. Он даже не обратит на маленькую собачку внимания, а Моська добьется цели: покажет свою смелость и силу простым собакам. Удивительно, но, как и в жизни, такими уловками действительно можно достичь поставленной цели. Крылов же с присущей ему остротой сумел показать, насколько смешны и нелепы усилия маленькой Моськи и в то же время, насколько глупы окружающие её собаки, принимающие хитрость за чистую монету.
Басня Слон и Моська
По улицам Слона водили, Как видно, напоказ. Известно, что Слоны в диковинку у нас, Так за Слоном толпы зевак ходили. Отколе ни возьмись, навстречу Моська им. Увидевши Слона, ну на него метаться, И лаять, и визжать, и рваться; Ну так и лезет в драку с ним. “Соседка, перестань срамиться, — Ей Шавка говорит, — тебе ли со Слоном возиться? Смотри, уж ты хрипишь, а он себе идет Вперед И лаю твоего совсем не примечает. — “Эх, эх! — ей Моська отвечает, — Вот то-то мне и духу придает, Что я, совсем без драки, Могу попасть в большие забияки. Пускай же говорят собаки: “Ай, Моська! знать, она сильна, Что лает на Слона!”
Мораль басни Слон и Моська Выясняя мораль басни Слон и Моська, мнения делятся на два лагеря. Одни смотрят на басню прямо, другие – ищут скрытый смысл. Первые предполагают, что мораль выражена в последних словах: “Ай, Моська! знать, она сильна, что лает на Слона!”. Другие же полагают, что основной мыслью является та, что хоть шумом вокруг себя и можно создать любое мнение окружающих, но проницательные люди всё же поймут, чего стоит весь этот шум. Получается, что каждый видит ту мораль, которую ему удобно увидеть в силу своего восприятия. Особенно не нравится вторая мораль Моськам, которым важнее не быть кем-то, а слыть.
Басня Слон и Моська — анализ В басне Слон и Моська – два главных персонажа. Основное действующее лицо – собака Моська, на это указывает то, что она единственная имеет имя. Слон же имени не имеет, оставаясь на втором плане. Образ Слона создан, чтобы передать важность и величие человека, которого он характеризует. Слону действительно безразлично, кто на него лает, кто заискивает перед ним, виляя хвостом.
Моська – персонаж, на первый взгляд — отрицательный, символизирующий людей, умеющих себя рекламировать на пустом месте. Разговаривая с простой Шавкой, она выдает забавную истину, что хоть и лает на Слона, но не к нему обращены все её старания. Вся игра, на самом деле, устроена для других собак. Не нужно драк или опасностей, достаточно всего лишь произвести впечатление бесстрашия, возможности нападения на Слона, сильного мира сего. Он даже не обратит на маленькую собачку внимания, а Моська добьется цели: покажет свою смелость и силу простым собакам. Удивительно, но, как и в жизни, такими уловками действительно можно достичь поставленной цели. Крылов же с присущей ему остротой сумел показать, насколько смешны и нелепы усилия маленькой Моськи и в то же время, насколько глупы окружающие её собаки, принимающие хитрость за чистую монету.
Люди милі! Не слухайте цю істеричку, вона пише в памперсах на ніч і крім образ нічого не може і не зможе
І що друзі,час плине,день за днем проходить,а всі підлабузники і прихвосні на місці.Ти наш дубовий папконосцю,як тебе кличе крашений сталеніст”осадчий”,тобто Осадчук,СКІЛЬКИ ТИ БУДЕШ ЗА ДЕРЖАВНІ ГРОШІ НА КУРОРТАХ ШТАНИ ПРОТИРАТИ і з відпустки на лікарняні перескакувати?Як такого бездаря поставили директором?Хіба з подачі того комуняки.Хто ж тобі тепер буде відпустки підписувати?Крашеного нема,а алкаш без крашеного і пальцем не вдарить,і то що ти є там,не спроста.Це кожний знає,що Осадчий як був прихлєбало коло крашеного так і буде прихлєбалом коло алкаша.А може ментовська морда забере тебе в зами?Крашений ще подумає.А схеми почали працювати по повній програмі і це вже відчувається.У так званого “керівництва” все більше і більше кишенькових коштів.В кабінеті підставної “утки” Герасим’юка не закриваються двері.А мажорчик Андрюша рідненький купив собі дорогий швейцарський годинник,а чи може він каже,що мамаша подарувала?Невже в казначействі такі величезні зарплати???А мамочка ще та ягодка,що при всіх владах вміла втриматися біля корита і всім сраку підлизати.І хто ж її тримає,може колишній шеф СДековський,що нині Україну москалям здає,на людській крові промишляє,гроші на війні заробляє?МОЖЕ ВОНА ЙОМУ В ТОМУ ДОПОМАГАЄ?????
Моська! Не балуйся з гаджетами, я за тобою спостерігаю.
Оста́п Бе́ндер — літературний персонаж, головний герой романів Іллі Ільфа (Файнзільберг Ілля Арнольдович) та Євгена Петрова (Катаєв Євгеній Петрович) «Дванадцять стільців» і «Золоте теля».
Прототипом Остапа Сулеймана Берта Марія Бендер-бея (як персонаж сам себе назвав) слугував Осип Беньямінович Шор, брат якого належав до одного літературного кола з авторами. Походження імені «Остап Бендер» викликає багато протиріч.
В романах герой зображений пройдисвітом-авантюристом, що не хоче обрати визначений тип занять та використовує свої організаторські таланти для досягнення неординарних, індивідуалістських цілей, мірилом яких слугує багатство.
Впродовж сюжетної лінії першого роману Остап займається пошуком дванадцяти стільців у компанії їх незаконного спадкоємця Іпполіта Матвійовича Вороб’янінова[ru], якому теща перед смертю повідомила про діаманти, сховані в одному з предметів гарнітуру. Наприкінці твору Бендера вбиває його компаньйон. Приводом для написання другого роману стали, за зізнанням самих авторів, численні листи з проханням «воскресити» великого комбінатора (прізвисько героя, часто застосоване в тексті). В «Золотому Теляті» демонструється актуальний на той час образ одержимого капіталом, подільний нині (та й в самому романі) на образи азартної та скупої людини. Головний герой керує групою невдах, заради отримання відкупу від підпільного мільйонера Корейка[ru] навзамін компромату. Роман завершується фіаско на кордоні та загадковим «переосмисленням сенсу буття» Остапом.
Великий комбінатор відомий на території колишнього СРСР, висловами: «А може тобі іще й ключ від квартири, де гроші лежать?», «Засідання продовжується!», «Крига скресла, панове присяжні засідателі!», «Допомагатимемо дітям. I лише дітям!», «Командувати парадом буду я!», «Мільйон на тарілочці з блакитною облямівкою». Герой широко використовується для характеризування людей як дрібних авантюристів
У липні 1805 року Анна Павлівна Шерер, відома фрейліна імператриці Марії Федорівни, приймаючи в себе першого гостя, поважного чиновного князя Василя Курагіна, говорила з ним про Наполеона французькою мовою. Анна Павлівна гарячково переконувала співрозмовника в тому, що саме їхньому государеві випала місія « задавити гідру революції, яка тепер ще страшніша в особі цього вбивці і лиходія». Однак князь Василь більше переймався особистими справами, зокрема тим, як би влаштувати свого сина на посаду першого секретаря у Відні. Мова зайшла про всіх його дітей, і Анна Павлівна висловила своє невдоволення молодшим — Анатолем. Зітхнувши, князь сказав про двох синів, Іполита і Анатоля, що один з них «дурень спокійний», а другий «дурень неспокійний». Проте опікуватися їхньою долею — це його батьківський обов’язок, і він питає у фрейліни, чи немає в неї на прикметі багатої нареченої для Анатоля. Анна Павлівна пропонує поговорити з «маленькою княгинею» Лізою про сестру її чоловіка — княжну Марію Болконську. Тим часом гості почали з’їжджатися. Це були люди, різні за характером і віком, проте всі вони належали до вищої верстви суспільства. Приїхала красуня Елен, дочка князя Василя, одягнена для балу в англійського посланця. Вона заїхала сюди по батька. Приїхала маленька княгиня Болконська, яка через свою вагітність не виїжджала у великий світ, але ще їздила на невеликі вечори, вона мило поводилася, вітаючи всіх, і всім було весело дивитися на гарненьку майбутню матір, і кожен, хто розмовляв із нею, бачив її світлу усмішку, думав, що він сьогодні особливо милий; приїхав князь Іполит, син князя Василя, та багато інших. Анна Павлівна запросила і двох «цікавих людей»: віконта Мортемара, «гарного емігранта, із справжніх», якого привіз Іполит, і абата Моріо, «його недавно приймав государ». Ними господиня «частувала» своїх гостей. Майже всі гості спілкувалися між собою французькою мовою. Усі вони змушені були вітати спочатку «нікому не відому, нікому не цікаву і не потрібну тітоньку» Анни Павлівни, вислуховуючи слова про її та государя імператора здоров’я. Це був своєрідний ритуал, яким не можна було знехтувати, так ніби всі домовилися про правила якоїсь гри і ніхто не збирався їх порушувати. Занепокоєння промайнуло на обличчі господині, коли незабаром після маленької княгині увійшов товстий, масивний молодий чоловік в окулярах — незаконний син відомого вельможі графа Безухова. П’єр щойно повернувся з-за кордону, де виховувався, й уперше був у вищому світі. Неспокій і страх на обличчі господині, коли вона побачила в дверях П’єра, могли стосуватися розумного й боязкого, спостережливого і природного погляду, який відрізняв його від усіх у цій вітальні. Віконт розповів анекдот про Наполеона і відому артистку. Анекдот сподобався, дами здавалися задоволеними. Фрейліна діяла як господар прядильної майстерні, що запускає кожне веретено, розсадивши усіх робітників по місцях. Помітивши, що абат і П’єр говорять занадто жваво і природно, Анна Павлівна непокоїться та втручається в розмову і для зручності спостереження приєднує їх до загального гурту. В цей час до вітальні увійшов князь Андрій Болконський, невисокий, дуже вродливий молодий чоловік з виразними і сухими рисами обличчя. Його погляд, його поведінка доводили, що всі присутні у вітальні йому добре знайомі і добряче набридли, а більш за всіх, здавалося, наганяла нудьгу його вродлива і жвава дружина. Анна Павлівна запитує, чи правда, що він збирається на війну, і князь Андрій сухим і нудним голосом повідомляє, що Кутузов воліє взяти його до себе ад’ютантом. Єдиний, кому він щиро зрадів, був молодий Безухов. Як тільки князь Андрій побачив П’єра, погляд його став ласкавим і дружнім. Незабаром князь Василь від’їжджає з дочкою на бал до англійського посланця. У передпокої його наздоганяє літня дама — княгиня Анна Михайлівна Друбецька — і просить князя Василя замовити слово перед государем, аби її сина Бориса перевели до гвардії, і слово перед Кутузовим, аби той узяв Бориса в ад’ютанти. Князь Василь, який розпочинав свою кар’єру завдяки батькові цієї княгині, неохоче погоджується виконати перше прохання і категорично відмовляється виконати друге.
Тим часом у вітальні триває розмова про Наполеона. Віконт говорить, що ще рій перебування на престолі Наполеона — і «хороше французьке громадянство» буде знищене. П’єр гарячково стверджував, що «Наполеон великий, тому що він став вищим над революцію, придушив її зловживання, утримавши все добре — і рівність громадян, і свободу слова та преси, — і тільки тому здобув владу». Він хотів був сказати ще щось, але Анна Павлівна перебила і, бажаючи бути люб’язною з віконтом, висловила думку, що французька нація звільниться від узурпатора Наполеона і кинеться в обійми законного короля. Князь Андрій піддав це сумніву: адже до минулого, на його думку, важко буде повернутися. П’єр зміг-таки вставити слово і зауважив, що це дворянство перейшло на бік Наполеона. Віконт заперечує, але князь Андрій підтримує П’єра.
Необізнаний з умовностями вищого світу, П’єр починає відверто висловлювати свої думки щодо особистості Наполеона. Господиня і всі присутні шоковані самостійністю його суджень, що суперечать усталеному погляду російської аристократії на Наполеона. На допомогу своєму другові приходить князь Андрій і говорить, що Наполеона можна вважати великим, коли той не боїться подати руку хворим у чумному шпиталі, але є вчинки, які важко виправдати. З цими словами князь Андрій підвівся, щоб їхати додому. Тієї ж миті князь Іполит Курагін раптом встав і, зупиняючи всіх, почав розповідати анекдот. Говорив він російською (за його словами, інакше могла пропасти вся сіль анекдоту), з такою зимовою, як француз, що рік прожив в Росії. Анекдоту ніхто не зрозумів, як і те, чому його треба було розповідати неодмінно російською, але всі віддали належне світській люб’язності князя, що приємно закінчив неприємну вихватку мсьє П’єра. В передпокої князь Іполит стояв біля гарненької вагітної княгині і дивився на неї в лорнет. Анна Павлівна вже встигла переговорити з Лізою про сватання, яке вона затівала між Анатолем і зовицею маленької княгині. Князь Андрій сухо й неприязно звернувся до князя Іполита, який заважав йому пройти до карети, а потім привітно нагадав П’єру, що чекає його на вечерю. Після їхнього від’їзду віконт зауважив, що маленька княгиня дуже мила, майже як француженка, й можна пожаліти «цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу».
Із салону Шерер П’єр поїхав до князя Андрія, і під час дружньої розмови той зауважив, що не можна всюди говорити те, що думаєш. Вони розмовляють про вибір життєвого шляху, про кар’єру і на питання друга, чому він іде на війну, Болконський відповів, що «це життя це по ньому». У розмову друзів втручається дружина Андрія. Княгиня Ліза боїться майбутніх пологів і не хоче їхати без чоловіка в село до його батька, однак її нарікання лише дратують чоловіка, він не розуміє її страхів. У відвертій розмові з другом князь Андрій зізнається, що його шлюб був помилкою, хоча його дружина прекрасна жінка, він іде на війну, бо його не влаштовує життя, яким він живе. П’єр дає слово Князю Андрію більше не брати участі в гультяйських розвагах у компанії Анатоля Курагіна, про які по Петербургу ходило багато пліток.
Незважаючи на те, що П’єр пообіцяв князю Андрію не їздити більше до Анатоля Курагіна, того ж вечора він знову поїхав, легко домовившись зі своєю совістю. Йому спало на думку, що слово, дане князю Андрію, не має ніякого значення, адже раніше він дав слово Анатолю бути в нього. Коли П’єр увійшов, вечеря вже скінчилась, але гості не роз’їжджалися, і він почув регіт знайомих голосів та рев ведмедя. Вся п’яна компанія з’юрбилася біля вікна, а в центрі її виділялись Анатоль Курагін і Долохов. П’єр не одразу зрозумів, що тут відбувалося. Анатоль, побачивши П’єра, схопив пляшку з вином і примусив його пити склянку за склянкою, а тим часом розповів, що Долохов на парі збирається випити пляшку рому одним духом, сидячи при цьому на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами. Долохов жив разом з Анатолем Курагіним і, хоча був небагатий, до того ж без усяких зв’язків, зумів поставити себе так, що його поважали більше, ніж Анатоля. Він був знаменитістю у світі гультяїв, бо грав у всі ігри і ніколи не програвав, а скільки б він не пив, ніколи не втрачав ясності розуму. І тепер він здавався тверезим серед п’яної компанії. Він виграв парі, хоча це здавалося майже неможливим. Сп’янілий П’єр хотів повторити те, що зробив Долохов, але Курагін закликає всіх їхати гуляти далі. П’єр запропонував узяти з собою ведмедя.
Князь Василь виконав обіцянку, дану княгині Друбецькій. Її сина Бориса перевели до гвардії прапорщиком, проте ад’ютантом при Кутузові він так і не був призначений, і княгиня повернулася в Москву до своїх багатих родичів Ростових. У родині Ростових саме святкували іменини Наталій — матері і меншої дочки, тому зранку в домі гості з візитами та привітаннями, їх приймають граф і графиня та їхня старша дочка Віра; допомагає княгиня Друбецька. Приїздить Карагіна з дочкою Жулі. Мова заходить про останню міську новину — хворобу графа Безухова. Княгиня Друбецька розповідає про скандал, до якого причетні син графа П’єр, Долохов і Курагін: вони прив’язали квартального спина до спини до ведмедя і пустили їх у річку. За це Долохова розжалували в солдати, сина Безухова вислано до Москви; скандал навколо імені Анатоля зам’яв князь Василь. Всі засуджують поведінку П’єра і жаліють графа Безухова, який любить свого сина і навіть звернувся до государя, аби визнати П’єра законним спадкоємцем. Карагіна повідомляє, що в Москву, наче у службових справах, приїхав князь Василь Курагін, але всі знають, що справжня причина його приїзду — хвороба графа Безухова, адже князь Василь через свою дружину прямий спадкоємець усієї маєтності графа. Під час цієї розмови у вітальню забігла тринадцятилітня чорноока, з великим ротом, не гарна, але жвава дівчинка — молодша дочка графині Наташа. Очевидно було, що вона не розрахувала бігу і випадково опинилась у вітальні. Вона підбігла до матері і, незважаючи на її удавано суворий тон, пригорнулася до неї, сміючись, дістала з-під спіднички ляльку. За Наташею в кімнату увійшли її брати — студент Микола і маленький Петруша — та син княгині Друбецької Борис, тепер гвардійський офіцер, і небога графа — п’ятнадцятилітня Соня. Вони розташувались у вітальні, намагаючись стримати молоду природну жвавість і веселість. Першою не витримала Наташа, вибігла з кімнати. За нею, знайшовши зручний привід, пішов Борис, а потім Петруша, досадуючи на те, що перервана їх весела гра. У вітальні точаться розмови про можливу війну Росії проти Наполеона, граф повідомляє, що Микола вирішив залишити навчання і йде на військову службу. Микола, поглядаючи на Соню і гостю-панночку, говорить, що не здатен ні до якої служби, крім військової. Гостя хвалить Наташу. Графиня Ростова визнає, що виховує її не так, як старшу, Віру, з вихованням якої «перемудрували».
Залишивши вітальню, Наташа ховається у квітковій кімнаті, очікуючи Бориса. Борис пройшов через кімнату, зупинившись перед дзеркалом, помилувався своєю вродою і вийшов. Майже одразу за ним вийшла, плачучи; Соня. Наташа хотіла вийти зі своєї схованки і втішити її, але увійшов Микола. Соня ревнує й докоряє йому панночкою Карагіною. Микола запевняє її у своєму коханні і цілує. Коли вони пішли, Наташа викликає Бориса і пропонує йому поцілувати ляльку. Він відмовляється. Наташа питає, чи не хоче Борис поцілувати її, але той не наважується, тоді Наташа сама цілує його. Борис говорить, що закоханий у Наташу, але треба почекати чотири роки, тоді він проситиме її руки.
Коли гості поїхали, графиня хотіла була поговорити з подругою дитинства княгинею Друбецькою наодинці і дорікає Вірі, що та не здогадалася залишити їх. Віра проходить через кімнату, де розташувалися дві молоді пари, Наташа з Борисом і Микола із Сонею. Побачивши, що Микола скористався її чорнилом, щоб записати вірша для Соні, вона затримується. Віру не зворушують ці прояви першого кохання, навпаки, вона з погордою ставиться до них і називає їх дурницями, а поведінку молоді — безглуздою. Наташа, спалахнувши, зауважила, що вони ж не займають її з Бергом, Віриним залицяльником. Слова Віри псують усім настрій, але вона,
І що друзі,час плине,день за днем проходить,а всі підлабузники і прихвосні на місці.Ти наш дубовий папконосцю,як тебе кличе крашений сталеніст”осадчий”,тобто Осадчук,СКІЛЬКИ ТИ БУДЕШ ЗА ДЕРЖАВНІ ГРОШІ НА КУРОРТАХ ШТАНИ ПРОТИРАТИ і з відпустки на лікарняні перескакувати?Як такого бездаря поставили директором?Хіба з подачі того комуняки.Хто ж тобі тепер буде відпустки підписувати?Крашеного нема,а алкаш без крашеного і пальцем не вдарить,і то що ти є там,не спроста.Це кожний знає,що Осадчий як був прихлєбало коло крашеного так і буде прихлєбалом коло алкаша.А може ментовська морда забере тебе в зами?Крашений ще подумає.А схеми почали працювати по повній програмі і це вже відчувається.У так званого “керівництва” все більше і більше кишенькових коштів.В кабінеті підставної “утки” Герасим’юка не закриваються двері.А мажорчик Андрюша рідненький купив собі дорогий швейцарський годинник,а чи може він каже,що мамаша подарувала?Невже в казначействі такі величезні зарплати???А мамочка ще та ягодка,що при всіх владах вміла втриматися біля корита і всім сраку підлизати.І хто ж її тримає,може колишній шеф СДековський,що нині Україну москалям здає,на людській крові промишляє,гроші на війні заробляє?МОЖЕ ВОНА ЙОМУ В ТОМУ ДОПОМАГАЄ?????
Обережно! У Моськи фірманка, закидує лайном всіх і вся.
Я вже в дорозі
поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!
Слон. На слона завжди знайдеться великий слонячий.
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
І що друзі,час плине,день за днем проходить,а всі підлабузники і прихвосні на місці.Ти наш дубовий папконосцю,як тебе кличе крашений сталеніст”осадчий”,тобто Осадчук,СКІЛЬКИ ТИ БУДЕШ ЗА ДЕРЖАВНІ ГРОШІ НА КУРОРТАХ ШТАНИ ПРОТИРАТИ і з відпустки на лікарняні перескакувати?Як такого бездаря поставили директором?Хіба з подачі того комуняки.Хто ж тобі тепер буде відпустки підписувати?Крашеного нема,а алкаш без крашеного і пальцем не вдарить,і то що ти є там,не спроста.Це кожний знає,що Осадчий як був прихлєбало коло крашеного так і буде прихлєбалом коло алкаша.А може ментовська морда забере тебе в зами?Крашений ще подумає.А схеми почали працювати по повній програмі і це вже відчувається.У так званого “керівництва” все більше і більше кишенькових коштів.В кабінеті підставної “утки” Герасим’юка не закриваються двері.А мажорчик Андрюша рідненький купив собі дорогий швейцарський годинник,а чи може він каже,що мамаша подарувала?Невже в казначействі такі величезні зарплати???А мамочка ще та ягодка,що при всіх владах вміла втриматися біля корита і всім сраку підлизати.І хто ж її тримає,може колишній шеф СДековський,що нині Україну москалям здає,на людській крові промишляє,гроші на війні заробляє?МОЖЕ ВОНА ЙОМУ В ТОМУ ДОПОМАГАЄ?????
І що друзі,час плине,день за днем проходить,а всі підлабузники і прихвосні на місці.Ти наш дубовий папконосцю,як тебе кличе крашений сталеніст”осадчий”,тобто Осадчук,СКІЛЬКИ ТИ БУДЕШ ЗА ДЕРЖАВНІ ГРОШІ НА КУРОРТАХ ШТАНИ ПРОТИРАТИ і з відпустки на лікарняні перескакувати?Як такого бездаря поставили директором?Хіба з подачі того комуняки.Хто ж тобі тепер буде відпустки підписувати?Крашеного нема,а алкаш без крашеного і пальцем не вдарить,і то що ти є там,не спроста.Це кожний знає,що Осадчий як був прихлєбало коло крашеного так і буде прихлєбалом коло алкаша.А може ментовська морда забере тебе в зами?Крашений ще подумає.А схеми почали працювати по повній програмі і це вже відчувається.У так званого “керівництва” все більше і більше кишенькових коштів.В кабінеті підставної “утки” Герасим’юка не закриваються двері.А мажорчик Андрюша рідненький купив собі дорогий швейцарський годинник,а чи може він каже,що мамаша подарувала?Невже в казначействі такі величезні зарплати???А мамочка ще та ягодка,що при всіх владах вміла втриматися біля корита і всім сраку підлизати.І хто ж її тримає,може колишній шеф СДековський,що нині Україну москалям здає,на людській крові промишляє,гроші на війні заробляє?МОЖЕ ВОНА ЙОМУ В ТОМУ ДОПОМАГАЄ?????
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в’ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого- Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум’янi губи — все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
Карпе! — промовив Лаврiн. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
Посватаю, кого трапиться, — знехотя обiзвався Карпо.
Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
То сватай, як тобi треба, — сказав Карпо.
Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврiн. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина, старий граф Кирило Володимирович Безухов, не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, бо навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, а її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід.
Скориставшись каретою Ростових, княгиня Анна Михайлівна Друбецька з Борисом їде до графа Безухова, дорогою просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, чи вийде щось із цього, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері, він намагався говорити спокійно і гідно, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю у боротьбі за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.
П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка в Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть якщо граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, адже вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.
Поки княгиня Друбецька була у Безухова, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і звелів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сина.
До Ростових з’їжджалися на обід гості. Чекали на Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що з нього насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково. Дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої витівки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли розпочалися танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою дорослість і біжить через залу, закликаючи всіх помилуватися її батьком.