Варфоломіївська ніч в українському контексті

День 24 серпня знаменний не лише для української історії, але й для світової. В 1572 році, у передсвітанкові години цього дня, в Парижі сталася знаменита Варфоломіївська ніч: різанина католиками протестантів-гугенотів. Чотириста сорок років тому конфлікт між двома релігійно-політичними угрупованнями раптом загострився до того, що одні християни почали з небаченим доти ентузіазмом різати інших.

У наш час, коли більшість людей згадує про свою віру на Різдво і на Великдень, це видається чимось жахливо незрозумілим. Проте, дивним чином ця подія перегукується із тим, що відбувається сьогодні в Україні. Українцям посилено вбивають у голови, що деякі їхні співвітчизники – неправильні українці, з якими просто неможливо вжитися в одній державі.

Не надто інтенсивна громадянська війна між протестантами і католиками почалася за десять років до Варфоломіївської ночі – 1562 року, з нападу католицьких екстремістів на протестантське богослужіння . Поступово конфлікт розгортався, причому обидві партії шукали підтримки з-за кордону. Відтак на розвиток подій у Франції дедалі більший вплив чинили сусіди. Католики ставали все залежнішими від Іспанії, протестанти – від Англії.

Від спроби порозуміння – до різанини

Королівська влада – король Карл IX та його мати Катерина Медичи – хоча й була на боці Католицької ліги, балансували між ворогуючими партіями, намагаючись примирити їх. Важливою нагодою для примирення мав би стати шлюб одного із лідерів гугенотів Генріха Наваррського із сестрою короля католичкою Маргаритою Валуа.

В умовах перемир’я на весілля до Парижа з’їхалося багато нобілітованих осіб, які належали до обох ворожих партій. Шлюбна церемонія принца-гугенота із принцесою-католичкою була запланована «партією миру» так, аби гугеноти і католики, продемонстрували примирення і порозумілися.

Але «партія війни» виношувала свої плани. Двадцять другого серпня на вулиці пострілом з аркебузи був поранений лідер гугенотів – адмірал Гаспар де Коліньї. Причому стріляли з будинку, який належав ватажкам Католицької ліги – герцогам де Гізам.

Гугеноти категорично зажадали від короля покарання винних або обіцяли залишити Париж і, відновивши бойові дії, розібратися із супротивниками на власний розсуд. Король намагався залагодити ситуацію, але стати на бік протестантів у цій ситуації означало б втратити підтримку католиків. За таких умов він, після дводенних роздумів та нарад пішов на компроміс із лідером католиків – Генріхом де Гізом, давши згоду на вбивство лідерів гугенотів, аби послабити їхні політичну та військову потугу.

Однак де Гіз, спираючись на симпатії парижан, реалізував власний план. Майже одночасно із тим, як вбитого де Коліньї викинули з вікна під ноги герцогу де Гізу, загув набат на церкві Сен-Жермен. Це був сигнал мобілізованій паризькій міліції і просто ініціативним парижанам до масової розправи над гугенотами. Під шумок зводилися особисті порахунки, зокрема, деякі боржники позбулися кредиторів. А на філософа і математика Петра Рамуса вбивць нацькував його колега Жак Шарпантьє через… відмінні погляди на філософську спадщину Аристотеля.

Від реваншу до реваншу і «остаточне вирішення гугенотського питання»

За різними оцінками, в ході різанини, яка перекинулася на інші міста, загинуло від п’яти до тридцяти тисяч осіб (остання цифра вірогідно є істотно завищеною). Генріх Наваррський врятував своє життя лише завдяки тому, що прийняв католицизм.

Король втратив контроль над подіями і, в підсумку, змушений був визнати, що все відбулося з його санкції, бо гугеноти, мовляв, готували змову. І хоча він намагався ще залишитися понад бійкою, підтвердивши права гугенотів на вільне віросповідання, однак подальший розвиток подій не залишив йому поля для маневру. Він змушений був очолити католицьку партію – про примирення вже не йшлося…

Внаслідок карколомних подій королем Франції став вищезгаданий Генріх Наваррський. Через кілька років після Варфоломіївської ночі він зрікся католицизму і приєднався до протестантів, а потім, аби стати королем, знову став католиком, промовивши сакраментальне «Париж вартий меси» (тобто, католицької служби). Релігійні війни тривали до 1598-го і скінчилися миром на вигідних для гугенотів умовах.

Утім, 1610 року король був убитий фанатиком-монахом, і релігійні війни відновилися. В 1629 р. політична протестантська автономія була скасована, а 1685-го Людовік XIV позбавив гугенотів свободи віросповідання, що спричинило масову міграцію.

«Холодна громадянська війна» замість дискусії

Читаючи про ті далекі події, насамперед, ловиш себе на думці про невідповідність релігійних уявлень того часу уявленням сьогодення. Тоді релігія була основною світоглядовою конструкцією, тепер – особиста справа кожного.

Нажаль, в теперішній Україні ми теж маємо справу із подібним антагонізмом. Причому, на відміну від подій 440-річної давнини, в мовно-історичних суперечках дій «партії миру» навіть не помітно. Сторони конфлікту намагаються не лише проштовхнути свою позицію, а ще принизити тих, хто дотримується іншої. Дуже показово в цьому плані, як Вадим Колесніченко, представляючи свій законопроект про засади державної мовної політики, відверто збиткувався з опонентів (за що й отримав по пиці).

Світоглядів антагонізм консервується, бо це майже усіх влаштовує. У мовно-історичних дискусіях майже ніхто не шукає порозуміння і компромісу, а натомість намагаються переконати «своїх» у порочності опонентів. І це діє на людей, особливо старшого покоління, які з радянських часів звикли до того, що той, хто не дотримується генеральної лінії, апріорі неправий.

У розпал мовного протистояння, спілкуючись із одним товаришем, автор цих рядків зазначив, що дискусії, фактично, немає. На що національно свідомий товариш зазначив, що це цілком правильно, бо «нумо спробуй організувати процес консенсусу між Добром та Злом». І взагалі, нема чого сперечатися з дебілами і свинями.

Це найлегше – обізвати опонентів нехорошим словом, і почувати себе героєм. Але навіть тим, хто глибоко переконаний в порочності своїх опонентів і власній правоті, варто зрозуміти: ми нікуди не дінемося одне від одного. Нам треба шукати прийнятні спроби співіснування. Або досягати компромісу, або взагалі не порушувати певні теми.

А події 440-річної давнини довели, що навіть спроби найбільш радикального вирішення проблеми згодом можуть обернутися протилежними наслідками.

Дмитро Шурхало, для «ОРД»