«Крислата журавлина» від Ради Європи

Буття визначає свідомість. Цю тезу Маркса не раз підтверджувала Парламентська асамблея Ради Європи, яка, наприклад, 26 січня 2012 року «висловила стурбованість відсутністю незалежної судової системи в Україні». Ця вікопомна резолюція ПАРЄ – лише віддзеркалення свідомості людей, які в своєму бутті жодного разу не стикались з портновським правосуддям і гадки не мають, як в Україні функціонує ринок замовних судових рішень. Через це резолюція містить просто приголомшливі вигадки в кращих традиціях Дюма-сина, що описував Росію як країну, де аборигени люблять відпочивати під крислатою журавлиною та пити чай, заїдаючи його шматками самовара.

Виявляється, у Раді Європи цілком серйозно вважають, що першопричиною судових негараздів в Україні є процедура призначення суддів, яка «підриває незалежність судової системи». Через це резолюція ПАРЄ пропонує українській владі «скасувати або, принаймні, істотно скоротити п’ятирічний випробувальний термін для суддів і виключити Верховну Раду з процесу призначення». Ну, це як би падіння моралі в будинках розпусти пояснювали тим, що відбір дівчаток здійснює «мамка» на власний смак і розсуд, а треба – щоби журі й на конкурсній основі. Бо не можуть усвідомити в Європі, що в Україні правосуддя відсутнє взагалі – немає такого суспільного інституту. Натомість на його місці діє система по забезпеченню безперебійного функціонування ринку замовних судових рішень. А відтак, яким би порядок призначення суддів не був, засідати в храмах Феміди все однаково будуть лише ті, хто відповідатиме вимогам ринку. Щоправда, тут є суттєві нюанси.

Вибори без вибору

Не розуміють у європах, що нинішній порядок призначення суддів – це лише обряд, який мало впливає на те, що коїться в судових засіданнях. Але це дуже добре розуміють у Адміністрації Президента України. Як розуміють і те, що реформування цього обряду за європейськими рекомендаціями остаточно зробить суддів «незалежними» — від закону, совісті та здорового глузду.

Частиною 1-ю статті 128-ї Конституції України встановлено, що «перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом».

Отже суддя на перші п’ять років роботи призначається (не затверджується, а саме призначається – так сказано в Конституції) Указом Президента. За перебігом цього строку суддя або має шукати нову роботу, або подати до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України заяву про бажання працювати далі, отримати рекомендацію ВККСУ й пройти процедуру обрання (саме обрання, а не призначення!) у Верховній Раді. Ця процедура доки є публічною, претендент на суддівську мантію має відповідати на запитання «народних обранців» і нерідкі випадки, коли та чи інша кандидатура знімається з голосування лише тому, що депутату поштою надійшла скарга від виборця з описом безчинств цього судді. Через це перші п’ять років своєї роботи судді змушені думати про майбутнє засідання Верховної Ради й намагаються особливо «не зариватись» та не влазити в особливо скандальні історії.

Але зовсім скоро буде ліквідована навіть ця, остання, можливість бодай якось примушувати суддів замислюватись над наслідками свого беззаконня. У повній відповідності до рекомендацій Ради Європи Президент України вніс до Верховної Ради розроблений Андрієм Портновим законопроект (реєстраційний номер №10425 http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=43307) з пишною назвою «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо посилення гарантій незалежності суддів)». Пояснювальну записку до цього законопроекту – хоч до рани прикладай:

«За міжнародними стандартами правосуддя одним з аспектів забезпечення незалежності суддів є наявність гарантій того, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо обрання та кар’єри суддів, буде незалежним від уряду та адміністративних органів, а також виключатимуться інші ризики політичного впливу на зазначений процес (Європейська хартія про закон “Про статус суддів”, Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № 94(12) “Незалежність, дієвість та роль суддів”, Висновок № 1 (2001) Консультативної Ради європейських суддів про стандарти незалежності судових органів та незмінюваність суддів, доповідь Венеціанської Комісії СDL—AD (2007)028 від 22 червня 2007 року щодо призначення суддів).

В останньому Висновку Венеціанської Комісії CDL—AD (2011)033 від 18 жовтня 2011 року, присвяченому питанням судоустрою і статусу суддів, наголошується на необхідності чітко визначити, що роль Президента України є суто формальною і стосується тільки офіційного призначення судді на посаду.

Критичні зауваження висловлено у Висновку і щодо ролі Верховної Ради України у процесі обрання суддів, оскільки відмова парламентом у призначенні кандидатури не обов’язково повинна бути вмотивованою і обґрунтованою.

Аналогічні за змістом рекомендації закріплені і в попередніх висновках Венеціанської Комісії, зокрема CDL—AD (2010)026 від 18 жовтня 2010 року, CDL—AD (2010)003 від 16 березня 2010 року, СDL—AD (2007)003 від 20 березня 2007 року».

Як пояснював сам автор законопроекту на влаштованому з такої нагоди брифінгу, роль Президента України та Верховної Ради в процесі призначення та обрання суддів має носити виключно церемоніальний характер. Тобто, в Конституції сказано, що судді обираються парламентом безстроково. Але можна – за задумкою Портнова – на законодавчому рівні зобов’язати народних депутатів голосувати за тих суддів, які сподобаються лише Вищій кваліфікаційній комісії суддів України. Іншими словами – самому Портнову та його компаньйону Самсіну. Без жодного обговорення. А в разі, якщо суддя не набере потрібної кількості голосів – проводити переголосування до тих пір, доки не буде досягнуто потрібного результату.

Це – не журналістська фантазія, це – переповідання змісту законопроекту, розробленого на вимогу Ради Європи. Ось, будь ласка, цитата з цього витвору портновського інтелекту, здобреного підписом Президента України:

«…текст статті 79 викласти в такій редакції:

…

4. Рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, без обговорення пропозицій і поправок до проекту постанови Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.

…

6. Будь-які звернення щодо кандидата на посаду судді, усні чи письмові скарги на його рішення, дії чи бездіяльність на посаді судді, усні чи письмові заяви про необхідність проведення перевірок або отримання додаткової інформації стосовно кандидата на посаду судді не перешкоджають прийняттю Верховною Радою України рішення про обрання кандидата на посаду судді безстроково…

7. У разі неодержання кандидатом на посаду судді безстроково кількості голосів, визначеної частиною четвертою цієї статті, знову проводиться голосування»

Аналогічним чином, у разі прийняття цього закону, Президент України зобов’язаний автоматично призначати суддями осіб, які одержали рекомендацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів і включені в подання Вищої ради юстиції, якщо навіть ці особи мають непогашену судимість чи фальшиві документи:

«Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України на підставі та в межах подання Вищої ради юстиції, без перевірки додержання встановлених цим Законом вимог до кандидатів на посаду судді та порядку проведення добору кандидатів у судді. Будь-які звернення щодо кандидата на посаду судді не перешкоджають призначенню на посаду судді».

Ось, виявляється, який зміст новітні реформатори вкладають у терміни «призначати» та «обирати» — у повній відповідності до рекомендацій Ради Європи, між іншим.

22 травня 2012 року президентсько-портновський законопроект не був включений до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради – не вистачило 9 голосів народних депутатів. Але можна не сумніватись, що завдяки наполегливості Андрія Володимировича цей закон буде неодмінно прийнятий найближчим часом, а судова гілка влади – остаточно виведена з-під (бодай, примарного) контролю суспільства й підпорядкована кільком людям. Причому, зроблено це буде під аплодисменти Ради Європи й на виконання рекомендацій «Венеціанської комісії».

Трохи історії

Незалежним буває тільки беззаконня. Правосуддя завжди залежне – воно залежне від суспільства, оскільки є одним з його інститутів. Форми цієї залежності бувають різними – від прямих виборів суддів населенням до безпосередньої участі громадян у відправлені правосуддя в якості засідателів чи присяжних.

Україна за останні півстоліття зазнала самих різних варіантів судоустрою. За радянські часи суди першої інстанції вважались «народними»: усі справи (за винятком адміністративних матеріалів) розглядались колегіально «трійками» в складі одного професійного судді та двох народних засідателів. І судді, і засідателі обирались. Судді – мешканцями району шляхом таємного голосування на основі загального, рівного і прямого виборчого права строком на п’ять років.

Щоправда, «вибори» суддів назвати виборами зараз не наважаться навіть прихильники соціалістичного минулого: у бюлетені вносилось тільки одне прізвище, яке добиралося кадровим управлінням Міністерства юстиції УРСР попри те, що, відповідно до ч.2 ст. 35 Закону УРСР «Про вибори районних (міських) народних судів Української РСР» від 5 червня 1981 року, «висування кандидатів у народні судді здійснюють організації Комуністичної партії Радянського Союзу, професійних спілок, Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді, кооперативні та інші громадські організації в особі їх районних, міських, районних у містах органів, трудові колективи, а також збори військовослужбовців по військових частинах». Зрозуміло, що жодного випадку, коли б кандидат не набрав на таких «виборах» хоча би 95% голосів виборців зафіксовано не було.

Отже, фактично судді й за часи СРСР призначались. Але так звана «виборність» створювала ілюзію їх незалежності від партійного апарату й мала далекосяжний наслідок. Кожні два місяці народний суддя був зобов’язаний зустрічатись з виборцями (мешканцями мікрорайонів, колективами підприємств чи військових частин тощо), звітувати про свою роботу, розповідати про результати розгляду справ, інформувати про законодавчі нововведення. Причому, не просто зустрічатись: суддя був зобов’язаний ретельно готуватись до кожного звіту перед виборцями та подавати конспекти на перевірку до Мінюсту чи його обласних підрозділів.

Чи міг суддя за таких обставин порушувати строки розгляду справ, виносити завідомо неправосудні рішення чи кидатись з кулаками на відвідувачів суду, як це робила суддя Вищого адміністративного суду України Ірина Бухтіярова в бутність роботи у Вор-суді м.Донецька? – Категорично ні!

Та й як міг суддя свідомо порушувати процесуальні норми чи негідно себе поводити в засіданні, якщо поруч з ним перебувало двійко народних засідателів, які мали точно такі ж права як і він сам і які, дійсно, обирались? Щоправда, обирались народні засідателі за спрощеною процедурою – на зборах трудових колективів чи військовослужбовців. Але це було навіть на краще, а вибори довгий час проводились за рейтинговим принципом: по рядах учасників зборів пускались аркуші з папером, кожен вписував прізвище свого кандидата, після чого обраним вважався той, хто набрав більше голосів. Згодом народних депутатів стали обирати на зборах шляхом відкритого голосування, але за цілком демократичною процедурою.

Кожний народний засідатель два тижні на рік мав пропрацювати в суді, де брав участь у розгляді цивільних і кримінальних справ нарівні з суддею та другим засідателем. Рішення по справі приймалось більшістю голосів у нарадчій кімнаті. І були (дуже рідко, але були) випадки, коли суддя залишався в меншості й був змушений складати рішення, яке прийняли народні засідателі всупереч його точці зору.

Але наприкінці 80-х років почалось «реформування» судової системи. Народні судді стали обиратись сесіями обласних рад. Згодом формування суддівського корпусу перейшло до повноважень Верховної Ради України (до речі, на момент проголошення Незалежності в Україні працювало близько 3 тисяч народних суддів), яка обирала суддів на 10 років.

З прийняттям нової Конституції у 1996 році була запроваджена сучасна двоступенева система формування суддівського корпусу – на 5 років і безстроково. Що ж стосується засідателів, то їх інститут формально існував до 2010 року – за участю засідателів розглядались окремі категорії кримінальних справ апеляційними судами як судами першої інстанції. Втім, ніхто тих засідателів не обирав і яким чином вони потрапляли до процесів знають хіба голови апеляційних судів. Що ж стосується проголошеного Конституцією України суду присяжних, то його немає й через 16 років, що сплинули з дня прийняття Основного Закону. Шкода лишень, що керівники правоохоронних органів про це пригадують тільки тоді, коли самі потрапляють на лаву підсудних…

Наступні кроки

Вже навіть невиправні оптимісти починають розуміти, що затіяна Адміністрацією Президента реформа судоустрою покликана остаточно розподілити ринок судових замовних рішень між кількома юридичними кланами. Не розуміють цього лише в Раді Європи, звідкіля продовжують надходити поради, як краще в Україні відокремити судочинство від суспільства під машкарою «незалежності».

У випадку реалізації порад Ради Європи безплатно отримати законне судове рішення пересічному українцеві буде неможливо навіть теоретично. Оскільки суддівська «незалежність» в українських реаліях – це можливість для суддів спокійно заробляти копійку. Тож у повній відповідності до цих порад наступним кроком Портнова і Ко стане нівелювання ролі Вищої ради юстиції при вирішенні питання про звільнення суддів з посади за порушення присяги.

При тому, що за весь час існування ВРЮ ця інституція піддавалась нищівній критиці з боку журналістів і юридичної спільноти, сам принцип формування її складу досі не дозволяв жодному угрупованню прибрати ВРЮ до рук. Тому «реформатори» обов’язково будуть домагатись якщо не ліквідації Вищої ради юстиції (для цього треба вносити зміни в Конституцію), то, принаймні, передачі більшості її повноважень Вищій кваліфікаційній комісії суддів України.

Ще одним цілком прогнозованим кроком Портнова і Ко, який знайде повне схвалення в Європі, стане заборона представляти в судах інтереси сторін особам, які не внесені до реєстру адвокатів. Доки це зроблено в частині кримінального судочинства, але дуже скоро ця заборона буде поширена й на справи про адміністративні правопорушення, можливо – й на цивільні справи. Причому, робитиметься це з посиланням на передовий європейський досвід, ясна річ.

Зараз адвокати з великою радістю сприймають портновські нововведення, але подивимось, що вони заспівають, коли буде прийнятий розроблений під керівництвом Андрія Володимировича Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно з яким новостворена Національна асоціація адвокатів – суто громадська організація – стане вести реєстр адвокатів і отримає повноваження виключати з того реєстру тих, хто не хоче добровільно ставати членом цієї Асоціації та виконувати її приписи. І тоді трапиться те ж саме, що відбулось з суддями в 2010 році. Кілька десятків адвокатів буде з того реєстру виключено, а всі інші зроблять висновки й чітко усвідомлять, де треба гавкати, а де лизати. На радість Європі й на горе українцям.

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»