На роздоріжжі

Побіжно згадавши в минулій статті про причини еміграції українців, особливо далеко не найгірших і не найдурніших наших співгромадян, я пригадав одну історію і на її прикладі вирішив тему продовжити…

Років зо два-зо три тому декілька наших телеканалів почергово прокрутили один і той же сюжет про метикуватого карпатського вуйка, котрий за рахунок утилізації та подальшої нехитрої переробки на біопаливо усього сутнього в господарстві лайна, забезпечив собі повний енергетичний суверенітет від навколишнього світу.

А цікаво, чи був би той сюжетець про, власне кажучи, багатогранну здатність нашого винахідливого та хитромудрого народу до виживання, таким поблажливо-іронічним і навіть оптимістичним, аби згаданий вуйко спробував поширити свої новації хоча би на декілька сусідніх сіл?

Чомусь мені здається, що тоді телевізійникам довелося б розповідати, як держава того вуйка помножила на нуль. Бо нашій державі, як і будь-якій іншій недемократичній країні, незалежні від неї у будь-яких сенсах громадяни не потрібні. Мало того, такі “вільні козаки” є найсмертельнішими ворогами квазідемократичних державних утворень на кшталт України.

Вам здалося вищевикладене непереконливим? Тоді інший приклад.

Якось я завітав до старого друзяки Віктора, з котрим не бачився вже років зо три. Він сидів на валізах, вивчаючи специфічну літературу про тактику та стратегію ведення партизанських воєн.

Виявляється, ліквідувавши залишки колись чималенького власного бізнесу, він якимись хитрими шляхами придбав шенген, аби назавжди перебратися до більш цивілізованої, щодо стосунків поміж державою та громадянами, Європи.

Але в останню мить вирішив погодити із еміграцією, аби дочекатися вдома, чим же завершиться теперішня кризова катавасія, і чи не знадобиться народонаселенню досвід і знання колишнього бойового офіцера-прикордонника, які свого часу українській державі не знадобилися.

Втім, тоді, на початку 90-тих, він повернувшись з гірської памірської застави на Батьківщину, і отримавши в українському війську відкоша, в розпач не впав. Зайнявся і досить успішно авторемонтним бізнесом. У вільний від шаткування вічнозеленої капусти, товариш мій вирішив прислужитися рідній країні в інший спосіб.

Дурбецело, краще б він ще тоді перейнявся вивченням досвіду Че Гевари, ІРА, УПА та Ковпака. Або ж за представницями жіночої статі, великим шанувальником котрої він є і досі, від душі б поволочився.

Але ж ні. Почав допомагати державі. Пам’ятаєте, як десь із середини 90-тих і до початку 2000-тих, ми сиділи вечорами і ночами закутані по самі вуха ковдрами в промерзлих квартирах – бо батареї ледве жевріли і при свічках – бо віяльні відключення.

А все тому, що газові, мазутні та інші енергетичні потоки гріли кишені і освітлювали шлях до нинішнього олігархічного благополуччя тодішніх ударників та передовиків первинного накопичування капіталу, а не наші оселі.

Мій товариш же щиро вірив, що то все труднощі становлення молодої держави та підступи ворогів. Треба зауважити, що він технар від Бога. І маючи в цьому сенсі світлу голову і золоті руки до неї, він придумав, розробив, сконструював і власноруч склепав унікальну, як на мене, машинерію.

Сам я не технар, тому пояснити конструктивні чи технологічні тонкощі цього, до речі, пересувного агрегату не берусь.

Але на виході агрегат міг, в залежності від потреби, забезпечити електрикою чи теплом, дві-три багатоповерхівки квартир так на 150-200, або невеличке село, або дрібне виробництво на кшталт столярного цеху, або, наприклад, фермерське тваринне чи тепличне господарство. А працювала вся ця біда за рахунок спалення сміття та іншого, здатного до горіння непотребу, на типу тирси, соломи, опалого листя, тощо.

Вартість самого агрегату, аби його виробництво стало серійним, в цінах кінця 90-тих, коливалась в межах 20-30 тисяч гривень, а вироблене тепло чи електрика були на 20-30% дешевшими від обленергівських.

Так от, запатентувавши свій винахід, мій приятель вирішив долучити державу, яка заблукала в пошуках диверсифікаційних та альтернативних джерел енергії, до виробництва одного із них.

Для початку своїми пропозиціями він почав довбати міське та обласне керівництво. Його відразу ж послали… на Сабурову дачу (аналог київської Павлівки). Він сходив туди і взяв довідку про власну адекватність. Потім, згадавши навколишнє середовище, атмосферу і навіть Кіотську угоду, його послали до екологів.

Ті зробили висновок про загальну екологічну корисність агрегату, бо викиди в атмосферу від його роботи наносили шкоди незрівнянно менше, ніж сміття саме по собі, до того як його спалили.

Тоді його послали по кабінетному колу. Після тривалих мандрів харківськими чиновними кабінетами Віктор вирвався з того кола і подався до Києва. Витративши пару-трійку років, перезнайомившись із цілою купою чиновників та доброю половиною депутатського корпусу, він таки прорвався зі своїми пропозиціями до найвищих державних кабінетів.

В одному з них винаходом Віктора буцімто зацікавились. До того ж до справи пропихання через чиновні нетрі його винаходу та запуску в пробну серію пари десятків агрегатів долучився один із харківських нардепів.

Здавалось справа зрушила з місця: за сприяння несподіваних, як здавалось Віктору, «покровителів» він узяв солідний кредит, орендував на одному із харківських підприємств цілий цех, прикупив необхідну техніку та обладнання і взявся до справи.

Але виготувати він встиг лише півтора агрегати. Спочатку у нього брутально, суто рейдерськи спробували відібрати орендований цех заразом із усім обладнанням та агрегатами. І лише випадок допоміг тоді йому відбитися.

У день нападу, який припадав на вихідні і рейдери, певно, апріорі вважали, що в цеху нікого окрім сторожа не буде, бузувіри несподівано нарвалися на Віктора із підлеглими (їх він називав військовою командою, бо, беручи когось на роботу, віддавав перевагу колишнім кадровим військовим). Хлопці, котрих Віктор попрохав вийти у вихідні щось там допрацювати термінове, саме присіли підобідати, як трапезу їхню нахабно перервали якісь мутні типи.

Розмова із типами була короткою і вже невдовзі їх викинули геть за ворота. Але Віктор розумів, що на цьому все не скінчиться, а тому своїми каналам почав з’ясовувати, а хто ж стоїть за отим усім. А з’ясувавши, був ошелешений. Усе вказувало, що замовником був отой самий нардеп-«благодійник».

Наш герой знову подався до Києва, до отого самого високого кабінету, де, як йому здавалось, він знайшов розуміння. Ось там йому і натякнули, що такі справи вирішуються не так просто, а через відкати (кредит пам’ятаєте?) або ж через долю в бізнесі. Але замість долі Віктор скрутив чиновнику дулю…

От після цієї аудієнції мого товариша і почали контрапупити. По дорослому. На державному рівні, нацькувавши на нього всіх сутніх вівчарок: прокурорів, суддів, податкову, ментів, бандитів, СБУ.

Віктор зайняв глуху оборону, але сили були не рівні і якраз в першу річницю Майдану його довели до банкрутства.

Але затятий винахідник не здавався. Він продав квартиру, найняв адвокатів і підготувавши усі необхідні документи подався до Страсбургу судитися із державою Україна. Але коли у найповажнішій європейській судовій установі йому пояснили, що навіть на справедливе рішення йому, може таке трапитись, доведеться чекати років так із двадцять, Віктор плюнув на все і розтер…

І лише присівши перед еміграційними мандрами на валізи, до нього нарешті дійшло за що держава отак із ним. Бо він зазіхнув на найголовніші устої постсовкової держави Україна – тримати люд у максимально можливій залежності від неї.

А уявіть, аби мій друг почав пекти свої агрегати, як пиріжки, то скільки б народу: дрібних підприємців, фермерів, вуличних, сільських, мікрорайонних та інших громад енергетично унезалежнилися б від нашої олігархічної держави.

А чим незалежнішими від держави почувають себе її громадяни, тим більше вони схильні до самоорганізації у боротьбі за святе право бути мінімально контрольованими, і максимально контролювати ту державу.

А процес цей зветься становлення громадянського суспільства. Цього наша держава по своїй природі допустити не могла і придушила ініціативу в самому зародку, заразом із ним самим. Бо був він, хай і надзвичайно активним, але одинаком.

До речі, на валізи мій герой присів ще й в очікуванні появи в середовищі українського політикуму такої собі реінкарнації в одній особі генералів Маннергейма, Корнилова, Піночета та Скоропадського. Бо вважає, що нині вибудовану в Україні систему державно-олігархічного капіталізму, за відсутності громадянського суспільства та середнього класу, можливо зламати лише силою.

І на його думку, хай то буде краще сила військова, дисциплінована і керована сильною особою, ніж стихійно-анархічна, не передбачувана, народна…

А ще людей до самоорганізації спонукає здорове жлобство чи вмотивований егоїзм, а особливо цей процес пришвидшується , за умов бездіяльності і свавілля правоохоронних органів та судів, коли справа доходить до необхідності захисту власного життя чи безпеки рідних та близьких.

Втім, побажавши другові вдало визначитись із остаточним маршрутом по одній із напрямних: еміграція, військовий заколот чи стихійний бунт із партизанкою, я залишив його на ним же самим вигаданому роздоріжжі…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство «Малого Кола»