Махвія – 2 ( Уривки нарисів сучасного українського самозахисту )

Закінчення, початок можна подивитись тут.

 Для початку довідка: Мафія (італ. Mafia) – кримінальна спільнота, що остаточно сформувалась на Сицилії у середині ХІХ ст. Цей період правління династії Бурбонів характеризувався анархією та слабкістю держструктур на Сицилії. Тому мафія і стала структурою, що регулювала взаємостосунки в суспільстві. Але соціально-політичні передумови виникнення мафії появилися задовго до цього.

До об’єднання Італії в 1860 р. Сицилія на протязі тривалого часу перебувала під іноземним пануванням. Експлуатація та репресії щодо сицилійців призвели до того, що в середовищі місцевого населення почали виникати поодинокі кримінальні угрупування, котрі переважно переймались грабунками заможних іноземців.

Ці угрупування часто-густо ділилися награбованим із односельцями, за що здобули їх підтримку та сприяння. Окрім того угрупування надавали незаможним селянам позики у розстрочку, узгоджували конфлікти і т.ін.

Таким чином сформувалась соціальна база для виникнення власне самої мафії.

Згадані минулого разу дядьки свою спільноту махвією кличуть звичайно ж жартома Але, як відомо, в кожному жарті є частка жарту…

Усі вони свого часу — на початку-середині дев’яностих — кожен починав по-своєму. Але багато-що було у них і спільного.

Технікою, реманентом, такими-сякими переважно дрібними с/г об’єктами, якимись матеріалами, тими ж добривами вони тоді розживались майже за безцінь за рахунок колгоспних господарств та спеціалізованих с/г підприємств (на кшталт сільгоспхімії чи сільгосптехніки), котрі в той час якщо не банкрутували до цурки, то значно скорочували обсяги свого виробництва.

Якось один із цих чолов’яг охарактеризував той анархічний період приблизно наступним чином: «Започаткувати свою справу тоді було як два пальці обіс**ть. Усі можливості валялися попід ногами. Тре’ було лише нахилитися і підняти. Не робили цього лише ліниві та дурні.»

А мужики ці лінивими не були та й з клепкою в голові у них все гаразд.

Втім, згаданої матеріально-технічної бази задля започаткування, а як незабаром з’ясувалось і задля нормального подальшого ведення власної справи, було недостатньо. Потребувався такий-сякий фінансовий капітал і, звичайно ж в залежності від обраної специфікації виробництва, той чи інший кавалок землі.

Ну, і з землею питання вирішувалось більш-менш просто. Якщо власної, отриманої на пай, комусь здавалось чи й дійсно було замало, то вона орендувалася у родичів, знайомих, а то й і просто у тих, хто із якихось причин назад до колгоспу, тобто якого-небудь АТ свій пай повертати не хотів.

А от із фінансами було сутужно. Ні, звичайно ж можна було взяти (і брали) кредити, але ж тодішні відсотки виплат по ним могли звести (та й зараз ситуація не набагато в цьому сенсі краща) і зводила нанівець усі зусилля річного циклу робіт.

Ще раз хочу підкреслити, мова ведеться не про колишню колгоспну голівку із усіма її можливостями, старими зв’язками і відповідним традиційно прихильним ставленням до неї колишньої районної номенклатури, котра як була, так і залишилась переважно на своїх місцях.

Мова про «вільних козаків», котрі побачили в той час можливість самостійно здійнятися на ноги, започаткувавши власну справу. Хоча, звичайно ж і серед них багато-хто пройшов школу колгоспного керівництва.

Так от, вирішення фінансової проблеми лежало лише в одній площині – гроші треба було роздобувати десь на стороні. А сторона та до сільгоспвиробництва ніякого стосунку не мала і перебувала часто-густо по той бік закону.

Втім, на відміну від прадавніх сицилійських колег ніхто із дядьків на велику дорогу поночі із лупарами (обрізами) звичайно ж не вештався.

Викручувались хто як міг. Через близькість кордону багато-хто переймався контрабандою або облаштовував перевалочні бази. Дехто організовував і утримував підпільно-бодяжні горілчані цехи. Бодяжили вино, фальшували чай, вирубали кинуті старі колгоспні садки та дичку по лісах і возили червонодеревку аж в Польщу.

Бувало, провадили одноразові колективні оборудки. Якось на першотравневі свята, поки інший люд гуляв, розібрали до цурки кілометрів із 12 старої вузькоколійки. Рейки збули, а шпали поділили – в господарстві згодиться. Підгребли б і гравійну насип (в цих місцях гравій дефіцитний будматеріал), та часу не вистачило.

Дехто переймався і більш ризиковими справами, але якими саме казати не буду, аби бува кого не підставити.

Хтось може зауважити, а на біса таке сільське господарство, якщо на середньо фермерському рівні його треба дотувати лівими і не завжди праведними приробітками? Якщо вже встрявати у якісь непевні оборудки, чи бува не простіше було би або просто жити з них, або ж неправедно зароблене вкласти згодом у легальний, але не в такий ризиковий та малоприбутковий бізнес як аграрний?

Я теж подібним запитувався у дядьків.

Відповідь була приблизно такою: «Ми вміємо і хочемо працювати на землі. І аби ставлення держави до проблем села та аграріїв, а особливо середнього та дрібного фермерства було ощадливе та більш турботливе, то нікому і в голову не прийшло перейматись чимось непевним задля виживання.»

Що стосується тези просто жити із, м’яко кажучи, непевних прибутків, то на думку дядьків «дурні гроші башту зносять». Причому, як свідчить практика, зносять настільки, що добром це не закінчується.

Були в їх середовищі такі персонажі, але не прижились. А швидше за все дядьки самі не дали прижитися, бо тоді б їх спільнота перетворилась на класичну ОЗГ з усіма супутніми наслідками…

З іншого боку саме авантюрні, ризикові оборудки зіграли свою селекційну роль у формуванні цієї спільноти. В решті-решт там підібралися люди не лише розумні і неліниві, але й рішучі та небоязкі.

Окрім того, років за 15-20 досить жорсткого виживання поміж дядьками виробилась досить ефективна система взаємодопомоги.

Вони вже й не пригадають з чого конкретного все почалось.

Чи то згадують як декілька років тому по тривожному дзвінку одного із них, поплигавши до авто та на мотоцикли, гайнули відбивати рейдерську атаку на поле сону того одного. А потім, спровадивши комбайни загарбника – директора одного із АТ, котрий чомусь вирішив, що те поле його -, спільними зусиллями той сон скосили, аби навіть предмету суперечки не залишилось.

Або пригадують історію як декілька днів тримали кругову оборону від судових виконавців на хуторі-обійсті іншого свого товариша, допоки той їздив оформляти повернення кредиту із процентами в один із харківських банків.

Втім, коли оборону було знято, а судовим виконавцям було пред’явлено відповідного папірця про повне повернення боргу -, це їх не зупинило. Вони, маючи на руках відповідне судове рішення, кинулись було накладати арешт на майно, а головне техніку небораки.

Та не тут-то було. Накладати арешт було вже ні на що. Дядьки по-тихому ночами вивезли усе більш-менш цінне, а головне техніку із хутора. Бо не зроби вони цього, у їх товариша могла би зірватися посівна.

А що ще окрім кримінальної складової та сільського місцеперебування поєдную цю спільноту із давньою сицилійською мафією?

Ну, по-перше, мафія виникла за умов іноземного панування, тобто окупації. А тепер пригадайте неодноразові означення цілком серйозними політологами та суспільствознавцями існуючої в Україні влади як окупаційної за своєю поведінкою, діями та й по суті. Чим не одна із підстав для виникнення чогось аналогічного в Україні?

По-друге, мафія гуртувалась переважно на родинно-кланових засадах – чужинцю туди потрапити було практично не можливо. У дядьків приблизно теж саме – нова людина пристане до спільноти не просто, якщо вона буде земляком, але й потрібно буде відшукати якийсь зв’язок із кимось із них, хоча би на рівні «чоловіка сестри кумового зятя брат».

По-третє, за організаційно-структурним характером мафія – це ієрархічна мережа. Коли ж я про цю спільноту розповів одному із провідних українських спеціалістів з мережевих структур Тарасу Плахтію, то він означив її як самоврядну динамічну мережеву структуру без керівного ядра. Бо у дядьків ні якогось керівного органу, ні явного лідера не існує.

По-четверте, якщо мафія ділилась часткою награбованого із односельцями, то дядьки теж надають певну допомогу землякам, в першу чергу нужденним і немічним. Це вже правило – безкоштовні оранка городів, забезпечення дровами, доставка пайового зерна тощо для одиноких бабусь, дідусів і багатодітних родин. На їх харчовому забезпеченні перебуває сільський будинок пристарілих.

Будучи практично усі шанувальниками футболу провадять за власний рахунок міжсільський футбольний турнір, частково дотуючи декілька сільських футбольних команд.

І останнє. У правдивих мафіозі існувала омерта – кодекс честі. Але ж в перекладі з італійського omerta – це взаємодопомога, кругова порука, тобто саме ті наріжні камені на котрих формувалась і діє спільнота дядьків.

Ну, а окрім того у них маються певні покони, котрі беззаперечно виконуються: основна праця на землі; безумовне дотримання даного слова; прийняте колективне рішення обов’язкове для виконання; входження до гурту лише «своїх»; в поточні справи не посвящається ніхто сторонній, тощо.

Втім, якщо у мафії порушення омерти каралось на горло, то дядьки не такі кровожерливі – порушення поконів спільноти максимум карається вигнанням із гурту.

Ось так і виживають…

Коли ж я запитав, а що власне мусить зробити в першу чергу держава, аби фермери припинили виживати, а просто би нормально працювали, то почув у відповідь приблизно наступне: сучасний сільський господар потребує насамперед трьох головних речей: якщо не вільних купівлі/продажу, то як мінімум безстрокової оренди землі із можливістю застави права на оренду; створення державних земельних кредитних банків; пільгового податкового законодавства.

Втім, я переконаний навіть за виконання таких умов ця спільнота нікуди не подінеться, хіба що незаконної складової в її діяльності значно поменшає.

Ну і про те, що така спільнота збережеться свідчить ще один факт. Діти більшості дядьків,отримавши непогану освіту в місті -, повертаються жити і працювати додому…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство «Малого Кола»