Фабрика «Кривосуддя»

У перших рядках своєї скорботної повісті автор звертається до Голови Служби безпеки України Валерія Хорошковського з уклінним проханням дати вказівку керівництву Управління СБУ по м.Києву та Київській області заборонити підлеглим здійснювати щодо автора, себто журналіста Володимира Бойка, заходи зовнішнього спостереження. Раз і назавжди. І начальникам інших обласних управлінь – також наказати. І Центральному апаратові… Навіть, якщо оцей Бойко потрапив у поле зору оперативників суто випадково… Оскільки доручати проведення оперативно-розшукових заходів нинішньому складу СБУ – це все однаково, що нагородити дурня скляним членом: він і член розіб’є, і руки поріже.

Замість передмови

Звісно ж, Служба безпеки України ніяких оперативно-розшукових заходів відносно журналістів не здійснює – це всі знають. То, може, раніше СБУ грішила порушенням усіляких там прав людини й «слухала» кого не попадя. Але тепер, опинившись під орудою Валерія Хорошковського, Служба безпеки в своєму потягу до законності ладна конкурувати з Гельсінською спілкою. А сам Валерій Іванович все більше й більше стає схожим на Матір Терезу в старості.

Тож якщо й потрапляє, бува, якась акула пера чи гієна клавіатури в поле зоре правнуків Дзержинського, то лише випадково. Як, наприклад, директор каналу ТВі Микола Княжицький 14 червня цього року.

Сподіваємось, наші читачі вже по кілька разів переглянули феєричний запис спілкування співробітників телеканалу з працівниками СБУ. А деякі, можливо, навіть впізнали тих казкових довбо…бів, що півдні просиділи під офісом ТВі в «Ланосі» з липовими держномерами прикриття.

http://www.youtube.com/watch?v=3tX9c_mlzNY&feature=player_embedded

Княжицький зразу в ґвалт: мовляв, він, як законослухняний громадянин, обурений самим фактом слідкування за ним з боку СБУ. А, між тим, законослухняний громадянин ніколи не стане обурюватися підвищеній увазі до себе з боку «Контори». Законослухняний, побачивши машину з екіпажем зовнішнього спостереження, не з відеокамерою за нею побіжить, а сам піде «куди слідує» і сам все про себе розкаже. Може, навіть, явку з повинною напише про всяк випадок. Законослухняні – це ті, хто цуциків для застави вирощує, а не номери прикриття оперативних автомобілів розголошує. Правда, Валерію Івановичу?

Тому автор цих правдивих рядків, намилувавшись десять днів тому на працівників СБУ, які крутилися біля нього з мікрофонами направленої дії, замість того, щоби вчиняти гармидер на манер Миколи Княжицького, вирішив щиросердно покаятися. Тим більше, що, як всі знають, СБУ за журналістами не слідкує. Тож, можливо, підлеглим Хорошковського буде цікаво довідатися, кого і у зв’язку з чим вони фотографували (абсолютно випадково, ясна річ!) 16 липня 2010 року о 21-00 на веранді кав’ярні, що поруч з торговельним центром VMB (м.Київ, пр. Перемоги, 136).

До речі, я навіть не хочу обговорювати, по кому саме працювали того злощасного вечора «кашники» з Управління СБУ по м.Києву та Київській області. Бо якщо навіть припустити, що об’єктом їх професійного інтересу був не я, а клієнт за сусіднім столиком, то це не знімає головного, як на мене, запитання: що ж це за спецслужба, оперативних співробітників якої журналісти ганяють, мов горобців у полі?

Бо, як на мій хлопський розум, втрата об’єкта зовнішнього спостереження вже має тягнути висновок про неповну службову відповідність того опера, який здійснював заходи. А розшифровка заходів — це взагалі надзвичайна подія. У ті часи, коли Валерій Іванович працював у Київському зоопарку, за таке оперативних працівників КДБ УРСР немилосердно виганяли зі служби, між іншим.

Тому й просимо уклінно пана Хорошковського роздати мою фотографію в усі оперативні підрозділи з чіткою вказівкою: ні за яких обставин ніколи не здійснювати по цьому лисому негіднику ніяких активних заходів (не з їх щастям за мною ганятися). А, по-друге, роз’яснити підлеглим, що якщо оцей бритоголовий з Донецька випадково опиниться в місці проведення якоїсь спецоперації, краще буде згорнути мікрофони-фотоапарати та забиратися геть. Бо з’ясовувати, по кому працюють підлеглі Валерія Івановича, я не стану. А на майбутнє, з суто профілактичною метою, просто публікуватиму прізвища й посади оперативників і фотографії їх службової діяльності. Хай вчаться працювати, сучі діти.

Між сумою та тюрмою

Так ось, доповідаю, що 16 липня 2010 року під недремним оком нащадків славних традицій ВЧК автор цих рядків мав саму безневинну розмову з вже немолодою жінкою, яка 5 років поспіль перебуває в процесуальному статусі то обвинуваченого, то підсудного, то знову обвинуваченого, то знову підсудного.

На правду кажучи, ніяку статтю про неї я писати не збирався, а зустрівся з громадянкою С. виключно на прохання її захисника, який по давній дружбі попрохав глянути свіжим оком на доводи апеляційної скарги. Хоча історія, в яку вона потрапила, є просто приголомшливою – за брехливою заявою колишнього заступника начальника 3-го відділу Управління «К» Служби безпеки України, а нині — успішного підприємця Олександра Гринька, проти жінки в 2005 році була порушена кримінальна справа.

Вся вина С. полягала в тому, що вона працювала на фірмах Гринька головним бухгалтером. Полаявшись з шефом (як було в наступному зазначено Верховним Судом України, жертва обмови протестувала проти того, що Гринько, будучи директором підприємства, відмовлявся підписувати податкову звітність, натомість перекладав відповідальність на інших і примушував співробітників підробляти свій підпис), головний бухгалтер грюкнула дверима та пішла геть.

Але Гринько вирішив провчити строптивицю й домовився з Солом’янською прокуратурою відправити колишнього головбуха до тюремної камери – аби інші співробітники зробили висновки про те, як треба спілкуватися з полковником СБУ у відставці. Що й було зроблено – ні чому не винувата жінка 15 місяців відбула в СІЗО по обвинуваченню в привласненні майна свого колишнього роботодавця, звідкіля її випустив лише Верховної Суд України, зазначивши в ухвалі, що жодних доказів будь-якої провини підсудної немає, а матеріали справи – поспіль сфальсифіковані.

Втім, замість того, щоби закрити кримінальну справу за відсутністю події злочину та призначити жертві обмови компенсацію за незаконне притягнення до кримінальної відповідальності, вища судова інстанція повернула справу в ту ж саму Солом’янську прокуратуру. І все почалося по-новій – знову слідство, знову суд і знову точно такий обвинувальний вирок з покаранням у вигляді позбавлення волі на ті ж 5 років. Тільки цього разу бухгалтера все ж таки залишили на підписці про невиїзд до розгляду апеляції.

Так ось, попри моторошну фабулу, писати на цю тему я, повторююсь, не збирався, оскільки все викладене – абсолютно стандартна історія. Ще 9 років тому тодішній суддя Апеляційного суду м.Києва Юрій Василенко виступив з заявою, що в Україні процвітає ринок замовних судових рішень, який обслуговується корпорацією «Правосуддя» — прокурорами, слідчими, суддями та пригодованими адвокатами. Колеги Юрія Олександровича, звісно, трохи поскиглили, деякі навіть пообіцяли стягнути з нього моральну, прости Господи, шкоду за паплюження чесного й непідкупного українського правосуддя, але далі пустопорожніх погроз справа не зрушила.

Тому й кажу, що нічого особливого в тюремно-бухгалтерських пригодах не має. За єдиним, хіба, винятком: те, що Верховний Суд взагалі розглянув по суті касаційну скаргу, є чудом само по собі. Оскільки суди незалежної Неньки щороку відправляють на «зони» тисячі й тисячі безневинних людей, навіть не поцікавившись змістом їх чолобитних.

Щоправда, я так досі й не збагнув, якого біса на ту зустріч приперлися СБУ-шники. Якщо вони працювали по іншому об’єкту, то навіщо, питається, знадобилися в Управлінні СБУ по Києву та Київській області мої фотографії – може для сеансів колективного онанізму? Принаймні, ніякої оперативної інформації вони явно не несуть. Чи навіщо було направленим мікрофоном записувати нашу розмову з громадянкою С.? – Урешті-решт, ветерани Служби й без моїх оповідань прекрасно пам’ятають, хто такий Гринько, і як його, попри впливових покровителів, колеги викурювали з «органів».

Також достеменно в Управлінні СБУ знають і організаторів страхітливої фальсифікації, внаслідок якої невинувату людину Солом’янська прокуратура ось вже шостий рік домагається відправити «на зону». Це — колишній заступник прокурора Солом’янського району Києва, а нині – прокурор Обухівського району Олег Бучинський, його батько (який, власне, і допоміг своєму товаришу Гриньку та виступив посередником у перемовинах з прокуратурою) – заступник начальника Податкової міліції-начальник слідчого управління Податкової міліції ДПА України Йосип Бучинський і прокурор Солом’янського району Віра Шулякова.

До речі, про жадібність Віри Федорівни та її виняткову правосвідомість свідчить хоча б такий факт. Мешкаючи в квартирі 22 будинку по вулиці Боткіна, 4, мадам Шулякова разом з сусідами з 24-ї квартири (родина колишнього голови Жовтневої райради м.Києва Підмогильного) захопила технічний поверх будинку, розширивши вдвічі площу своєї квартири. При цьому, ясна річ, був перекритий доступ до трубопроводів тепло- й водопостачання. Отаке от…

Правнук Дзержинського

Так ось, якщо вже СБУ так зацікавила ця історія, то, навіщо, питається, було витрачати державні кошти на запис моєї розмови з С.? Невже б я не відгукнувся на прохання лицарів плаща й кинджала й не розповів би докладніше – і навіть публічно – про непересічну постать Олександра Костянтиновича Гринька, 1948 року народження, якого свого часу прилаштував у КДБ його батько – якійсь неймовірно відповідальний товариш (як подейкували ветерани служби – начебто директор «Укрсклотари»)?

Для дітей відповідальних працівників у 70-80 років минулого століття в Радянському Союзі були широко відкриті двері Міністерства закордонних справ і Комітету Державної безпеки. Але певна селекція діяла й тут. Тим, хто проявляв якісь здібності, пропонувалися дипломатичні посади. Нерідко ДОРиків (так презирливо в народі називали «детей ответственных работников») можна було побачити в Першому головному управлінні КДБ (розвідка). А найбезтолковішими «мажорами», яким ніяку серйозну роботу довірити було не можна, комплектувалися штати 5-х управлінь КДБ, що боролися з «ідеологічними диверсіями».

За спогадами ветеранів «Контори», Гринько-молодший інтелектом, м’яко кажучи, не вражав, тож на початку 80-х він тинявся коридорами 5-го управління КДБ УРСР, доки батько не знайшов йому непильну роботу в 5-му відділі УКДБ по Дніпропетровській області, де Гринько став «куратором» футбольної команди «Дніпро». Разом з футболістами Олександр Костянтинович виїжджав на закордонні матчі й пильнував високий морально-ідеологічний рівень радянського спорту.

На боротьбі з закордонними статевими зв’язками дніпропетровських футболістів Гринько й дослужився до звання підполковника, аж доки на початку 1992 року не був призначений на посаду начальника відділення 3-го відділу («стійкі злочинні угруповання, що зорганізувалися для здійснення насильницьких дій») Управління «К» Служби національної безпеки України (слово «національної» випала з назви Служби трохи пізніше).

Абсолютно нездатний до оперативної роботи, набундючений і зарозумілий, Гринько не міг керувати відділенням, не усвідомлював навіть найелементарніших своїх функціональних обов’язків і лише цікавився можливістю використати службове становище в особистих цілях. Але батьківська опіка давалася взнаки й невдовзі Гринько був призначений заступником начальника 3-го відділу.

Оперативні справи, які вели співробітники 3-го відділу, здавалися Гриньку занадто дрібними, він мріяв про якусь «велику справу», але керувати підлеглими не міг, а перевірку «сигналів», отриманих ним особисто, бездарно провалював. Натомість проявив себе дрібним інтриганом і капосником, що намагався шкодити рядовим співробітникам у їх службовій діяльності.

Урешті-решт наприкінці грудня 1992 року до начальника 3-го відділу Валерія Андрієнка звернулися підлеглі Гринька, вимагаючи провести службове розслідування недобросовісної діяльності Олександра Костянтиновича з наступним його переведенням на неоперативну посаду. Андрієнко попрохав почекати кілька днів, а після новорічних свят, у січні 1993 року, повідомив, що Гринько після бесіди з ним написав рапорт про звільнення.

Невдовзі по тому Гринько стає одним з трьох засновників ТОВ «Ремакс» (до речі – разом з близьким родичем народного депутата Олександра Мороза, що в березні 1994 року став головою Верховної Ради України). У 1996 компаньйони перелаялися, не поділивши чи то прибутки, чи то борги, та розійшлися. За Гриньком залишилося підприємство «Ремакс-плюс», перейменоване в липні 1996 року в «Інтергіпс» (код ЄДРПОУ 21660060, розташоване в Києві по вул. Нововокзальній, 21). 90% статутного фонду підприємства належить безпосередньо Олександру Костянтиновичу, решта – його дружині Петенко Майї Миколаївні.

Розгорнувши торгівлю будівельними матеріалами, Гринько став плодити дочірні фірми – ТОВ «Інтергіпс-України», ТОВ «Інтерпрофіль», ТОВ «Укрпрофіль», ТОВ «В.Н.С.Контракт», ТОВ «Інтергіпс-Одеса», ТОВ «Інтергіпс-Харків». З 2001 року наш герой став балуватися рахунками в офшорних зонах, відкрив на Кіпрі фірму на підставну особу (муніципального службовця, до речі) і навіть зареєстрував такий собі суб’єкт підприємницької діяльності без створення юридичної особи зі 100% іноземним капіталом — у вигляді договору про міжнародну виробничу кооперацію та спільну інвестиційну діяльність між міжнародним консорціумом «Маяна» і ТОВ «Укрпрофіль». Зрозуміло, що всі «іноземні інвестиції» — це гроші самого Гринька, які перед тим були приховані від оподаткування на офшорних рахунках.

Так докладно про успіхи товариша Гринька на бізнесових теренах ми розповідаємо з єдиною метою – щоби порадувати читача інформацією про те, що до кінця 2004 року Олександр Костянтинович отримував мінімальну заробітну плату. Це, одначе, не завадило йому прикупити квартиру в «Царському селі» — по вул. Старонаводницькій, буд. 13. Мабуть, харчувався Гринько на смітниках, економлячи на сніданках заради придбання такого помешкання.

Така дивна неприбутковість бізнесу Олександра Костянтиновича призвела до того, що в 2000 році в ТОВ «Інтергіпс» нагрянула дуже прискіплива податкова перевірка. Ситуація була вкрай неприємною, оскільки приблизно третина продукції реалізовувалася, минаючи касу, та ще й з оплатою в доларах США. Зрозуміло, що податківців цікавило не наповнення державного бюджету, а можливість взяти бізнес Гринька під своє покровительство. Доходило до смішного – керівниця групи податкових ревізорів, озброєна диктофоном, таємно записувала свої розмови з Гриньком, які потім аналізувалися на предмет можливого шантажу колишнього СБУшника. Розрахунок виявився правильним – за кілька днів після початку перевірки Гринько розшукав тоді ще полковника податкової міліції Йосипа Бучинського та кинувся йому в ноги.

(далі буде)

Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»