1686 р. — Ліквідація автономної української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.
1689 р. — Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха.
1690 р. — “Анафема” Московського собору на “киевские новьіе книги” — книжки П.Могили, К.Ставровецького,І.Галятовського та інших, писані тодішньою українською літературною мовою.
1708 р., листопад — Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців — 6 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено).
1720 р. — Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими.
1721 р. — Указ Петра І про цензурування українських книжок. Знищення Чернігівської друкарні.
1729 р. — Указ царя Петра ІІ, який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.
1755,1766,1769,1775,1786 рр. — Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.
1764 р. — Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
1769 р. — Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.
1784 р. — Русифікація початкової освіти в Україні.
1786 р. — Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість російської мови в Київській академії.
1800 р. — Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.
1817 р. — Закриття Києво-Могилянської академії.
1831 р. — Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).
1834 р. — Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації Південно-Західного краю.
1847 р., 5 квітня — Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув'язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).
1862 р. — Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.
1863 р, 18 липня — Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про заборону друкування книг українською мовою в Російській імперії.
1869, 1886 рр. — Укази царської адміністрації про доплати чиновникам російського походження в Україні за успіхи в русифікації.
1876, 18 травня — Таємний Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.
1881 р. — Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз'яснення Ємського указу всім губернаторам Росії.
1881 р. — Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.
1883 р. — Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.)
1888 р. — Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.
1895 р. — Заборона українських книжок для дітей.
1899, 1903 р.р. — Заборона української мови на Археологічному з'їзді в Києві та на відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві.
1907 р. — Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.
1908 р. — Указ сенату Російської імперії про “шкідливість” культурної та освітньої діяльності в Україні.
1910 р. — Циркуляр П.Столипіна про заборону створення неросійських асоціацій, у тому числі українських та єврейських, незалежно від їхньої мети.
1914 р., березень — Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.
1914 р. -Указ Миколи ІІ про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства “Просвіта”, зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.
1921 р., 22 листопада — Розстріл більшовиками 359 полонених бійців армії УНР під проводом А.Тютюнника під м.Базар на Житомирщині.
1921-1923 рр. — голод у степових районах України, спричинений політикою “воєнного комунізму” та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.
1929 р. вересень — Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ — за “належність” до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).
1929-1930 рр. — Перша фаза колективізації й “розкуркулення” в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.
1930 р., 28-29 січня — Надзвичайний Церковний Собор у Києві ліквідував УАПЦ — і Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР). Арешт митрополита М.Борецького та інших церковних діячів.
1930 р., 9 березня-19 квітня — Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ — за належність до так званої “Спілки Визволення України” (СВУ).
1932 р., 23 квітня — Постанова ЦК ВКП(б) про ліквідацію літературних організацій і утворення єдиної Спілки письменників СРСР.
1932-33 р.р. — Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.
1933 р. — Самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.
1933 р. — Погром українців на Кубані.
1934-41 рр. — Знищення архітектурно-культурних пам'яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.
1934 р. 13-15 грудня — У зв'язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких — письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Влизько, І.Крушельницький та ін.
1936 р., жовтень-1938 р., листопад — Чергова чистка КП(б)У і масовий терор в Україні(так звана “єжовщина”).
1937 р., листопад — Масовий розстріл ув'язнених на Соловках українських письменників та інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого перевороту).
1938 р. — Сталінська постанова “Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.
1938 р., 24 квітня — Впровадження російської мови як обов'язкової в усіх школах України.
1939-1941 рр. — Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.
1941 р., січень — “Процес 59” членів ОУН у Львові.
1946 р. 8-10 березня — ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві.
1946 р., березень — Закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом Й.Сліпим
(ред.: Й.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана ХХІІІ та президента Кеннеді).
1946 р., 24 серпня — Постанова пленуму ЦК КП(б)У “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у “Нарисі історії української літератури”, різка критика часописів “Вітчизна” і “Перець” (ця постанова була згодом підтверджена 16-м зїздом КП(б)У 25-26 січня 1949 р.)
1947 р.,3 березня — Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова “чистка” серед українських культурних кадрів, звинувачених в “українському буржуазному націоналізмі”.
1949 р.- Чергова “чистка” в КП(б)У у зв'язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).
1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.
1951 р., 2 липня — Погромні статті в московській газеті “Правда” проти “націоналістичних ухилів в українській літературі” (різка критика вірша В.Сосюри “Любіть Україну” та лібрето опери “Богдан Хмельницький” О.Корнійчука і В.Василевської).
1954 р. 23-24 березня — 18 з'їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).
1954 р.,7 липня — Таємна постанова ЦК КПРС про посилення антирелігійної пропаганди.
1957-61 рр. — Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монfстирів, семінарій).
1958 р., 12 листопада — Постанова Пленуму ЦК КПРС “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти”, на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов'язкове, а “за бажанням батьків” вивчення української мови в російських школах України).
1959 р., 15 жовтня — Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.
1961 р., січень — Закритий суд у Львові над членами Української
Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук'яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук'яненка до смертної кари.
1961 р., жовтень — Прийняття нової програми КПРС її 22-м з'їздом, яка проголошувала політику “злиття націй” і подальшу русифікацію союзних республік.
1962 р. — Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.
1963 р. — Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.
1964 р., 24 травня — Умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості (самвидавний матеріал “З приводу процесу над Погружальським”).
1965 р., серпень-вересень — Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).
1968 р., 26 листопада, 14 грудня — Зумисні підпали у Видубицькому монастирі в Києві.
1969 р., червень — Лист українських політичних в'язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук'яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв'язнів.
1970 р., 28 листопада — Трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.
1972 р., січень-травень — Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.
1972 р., травень — Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.
1977 р., 5 лютого — Арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня — 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув'язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 10 та 5 років.
1977 р., 4 квітня — Арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича(засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).
1978 р., 11 листопада — Директива колегії Міністерства освіти УРСР “Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки”(посилення русифікації).
1979 р., березень-жовтень — Нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув'язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).
1979 р., 18 травня — Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.
1979 р., 29 травня — Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів CРСР.
1980-81 р. — Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.
1983 р. — Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури (“Андроповський указ”) та директива колегії Міністерства освіти УРСР “Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки”, спрямована на посилення русифікації.
1984 р. — Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.
1985 р., 4 вересня — У концтаборі помер поет В.Стус.
1986 р., 26 квітня — Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.
1989 р. — Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.
1990 р., квітень — Постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.
231 ответ
Бульбометенко Гандон Гандонович.Сокращенно-Бу-га-га
“Бу-га-га”, ти неправий.Зовсім. Цитатки, які ти повисмикував — така ж власна і упереджена думка їх авторів. Російський народ в цілому, безумовно заслуговує на повагу, як народ чисельний, проживаючий в країні з великою територією, розмовляючий на зрозумілій переважній більшості українців мові та близький до нас за культурою та релігією. У російського народу ніхто і ніколи не забере Гоголя, Рєпіна, Булгакова, Бердяєва, Ге, Куїнджі, які, між іншим, народились та виросли в Україні. Ніхто і ніколи не забере Пушкіна та Толстого, Полєнова, Сєрова, Корвіна та Чайковського. І не вина російського народу, а його біда, що дехто йому в голву втовкмачує, що його місія “собіраніє зємєль”. Російський народ дуже дорого за цю “місію” заплатив, власною кров”ю, незмірно більше, ніж усі постімперські народи. Ы простому росіянину дуже гірко усвідомлювати, що всі ці нелюдські жертви — даремні. вони нічого доброго не принесли ні російському народу ні народам, які він століттями намагався упокорити. Це потрібно розуміти і до цього відноситись нормально. У нас з росіянами будуть цілком нормальні, більше — дружні відносини, правда — тоді, коли і вони і ми зрозуміємо, що ніхто нікому нічого не винен.
Ух ты, братухха 1717, ну ты и выступил! Круто! Значитца, ты решыл уважать БЭЗумовно за то шо йих больше 100 мильйонов и у них большая территория? Так я тибе скажу, што они з каждым дньом уменьшаютца колличественно, а йих территория на 2/3 это вечная мерзлота, причом многа территорийи они завоевали вместе з татарами, чукчами и другими народами.
Ты гавариш, што йихня мова зрозумила пэрэважний бильшости украинцев? Не вапрос! Нам ещо зрозумила польска мова, словацька, сэрбська, чэська. Панэ 1717, я тибе скажу, шо пэрэважний бильшости украинцэв и английськая мова зрозумила. Так шо мова тут тожэ не при делах, мова — это рабочий инструмент.
Шо касаетца ” близький до нас за культурою та релігією”… Эт ваабще отпад.
Ежли ты имееш ввиду христиан, то вся Европа — христиане и вся Америка — тоже христиане. Или ты имееш ввиду конкретные обряды? Так у москалей имеютца старообрядцы, безпоповцы, каткомбная церковь, апостольская православная, и некатарые другие. Или ты имееш ввиду общих баптистов, иеговистов, пятидесятников и
других христианцев? Близкий за религией народ — этта ты меня извини — не каждому панятно, далеко не каждому. Шо касаетца РПЦ, то дело было так. Этот народ поймал Вселенского Патриарха Иеремию Второго, посадил в клетку и почти год держал в плену, чтоб Вселенский Патриарх Иеремия Второй проникся избранностью отэтого культурного народа и подписал грамоту москалю Иову на патриаршество в РПЦ. Нормальная темма? И ты уверен, што это именно близкая нам конфэссия? Так вот я тебе скажу как человек , воспитанный в СССР: москальская цэрковь РПЦ — это банда мракобесов, которая практически не имеет значенийя уже за пределами Москвы. На сегодняшний день московская православная мишпуха даёт им в общак больше, чем все храмы и монастыри Рассеи вместе взятые.
Шо касаетца КУЛЬТУРЫ. То, панэ 1717, Вы поинтересуйтесь што это слово значит.
И вообще, всё имеет свой конец и свойо начало. Шо вы сразу про Пушкина? Вы думаете, што у них там всё с Пушкина началось? Не, ну Вы так интересно пишете: “У російського народу ніхто і ніколи не забере Гоголя, Рєпіна, Булгакова, Бердяєва, Ге, Куїнджі, які, між іншим, народились та виросли в Україні. Ніхто і ніколи не забере Пушкіна та Толстого, Полєнова, Сєрова, Корвіна та Чайковського”. А шо, у российского народа хто-то когда-то хотел отнять Пушкина или даже Куйинджы? Никада такого я не слыхивал? Тока причом тут несколько писателей, художников и даже Чайковский? Мы с вами тоже на русском языке разговарюем, так шо этта значит по-Вашему? Нас тожэ нихто не сможет отнять у руского народа? НЕ, товарищ 1717, несколько писателей и художников и дажэ один композитор Чайковский (и даже несколько композиторов) — это ещё не культура, это отдельные представители литературы, живописи и музыки.
К Чайковскому нада добавить ещо многа фамилий, того же Шаляпина, например, и Аллу Пугачову. Одни пишут, а другие красиво возпроизводят — диалектика. Кстати, русская церковь русского Толстого отлучила сама от себя, а вы пишете, шо нада бэумовно уважать их за цэркву и Толстого. Да они сами там уважать друг друга не могут. Мы все на планете Земля называем себя “Кто”. Кроме русских. Они называют себя “Какой”.
Е д и н с т в е н н ы й народ, который обзывается прилагательным и не имеет своей русской культуры. Народ, который организовывался варягами, благодаря итальянским, а потом английским пушкам, прусским офицерам, итальянским архитекторам.
Пельмени — и те китайские.
Русские сформировали себе менталитет, что им все должны, патамушта им НАДА. А русский может отдать последнюю рубаху, а может не отдать. Смысл жизни русских — создание мощного государства, штоб можно было соседей грабить. А вы говорите, што народ-грабитель заплатил больше чем ограбленные народы, которые российский народ “століттями намагався упокорити”.
Панэ 1717, с РУССКИМИ никогда и ни у кого не было нормальных отношений, Вы говорите, что такие нормальные отношения могут быть? Может и могут, на всё воля Единого. Тока отакой ещо вапрос: ежли я нападу на Ваш дом и устрою там погром, то сколько Вам понадобитца времени, чтобы зрозумиты, “що ніхто нікому нічого не винен”?
Панэ Роботяга! Вы, наверное, заметили, что я не писал — “великая” страна, “великий” народ? Также я ни в коей мере не считаю народ “братским” — всего-навсего, народ, который разговаривает на понятном для большинства украинцев языке. И не противопоставляю близость между украинцами и русскими в этом плане близости между украинцами и прчими славянскими народами, языки нам которых тоже понятны. А также — близости между украинским и народом аглицким, чей язык понятен немалому количеству украинцев. И не в коей мере не связываю большую территорию России и многочисленное ее население с ее могуществом. Кстати, сейчас. говорят на мировых рынках наступает “эра покупателя”. так что с природными ресурсами тоже не всё однозначно. По поводу Куинджи — грек из под Мариуполя, которого русские считают своим великим живописцем. А взаимопонимание будет тогда, когда наши народы поймут, что никто никому ничего не должен — этого состояния достичь очень трудно. Покамест наблюдается другая картина — многие украинцы, волею судьбы всего лет 19 назад ставшие гражданами России, почему-то считают, что “хахлы” им должны по-жизни за всё. Не мог предположить, что вы мой скромный текст воспримете “в лоб”. А по поводу Ваших контраргументов — воспринимаю их не как контраргументы, а как правду, которую в целом разделяю.
Вот на востоке Украины говорят “душа”, а галычане — “дупа”. Разница есть?
Эх, не хотела я на этой ветке писать! Тем более день такой — Клечальна неділя. Бабушки мои на этот день пекли 50 коржиков с орехами, которыми обменивались с соседями и друзьями, как писанками на Пасху. А еще готовили калачи и булочки, обязательно молочный кисель и пирожки с яйцами и луком, а еще холодец из петуха и тушеный кролик в сметане, и печень с луковой поджаркой, и вареники с мясом или галушки со шкварками. Через неделю Петров пост начнется:)) Мы теперь гораздо скромнее стол накрываем,хотя неизменными остаются 50 ореховых коржиков. Ну, это я так, для лирики….Хотя лирическую нотку тянет продолжить. Читая разговор Работяги и 1717 почему-то вспомнился Александр Пушкин и Адам Мицкевич. Один — потомок абиссинского князя — Абрама Петровича, крещеного в Литве, в городе Вильно, второй — сын литовского адвоката, родившегося на территории современной Беларуси. Первого считают величайшим русским поэтом, второго — польским. Об их дружеских отношениях написано достаточно, но мало кто знает, что А.Пушкин, чтобы постараться понять стихи А.Мицкевича, выучил польский язык. В архивах Пушкина хранятся его личные записи стихов польского друга на языке оригинала. Прочтите у Мицкевича “Oleszkiewicz”,”Do przyjaciуl Moskali”, а потом у Пушкина — “Медный всадник”. У Адама Мицкевича ЕВРОПЕЙСКИЙ ИНДИВИДУАЛИЗМ вступает в борьбу с АЗИАТСКОЙ ИДЕЕЙ ВЕРХОВЕНСТВА ГОСУДАРСТВА ( верховенства коллективного) в России. Мицкевич, как Байрон, предсказывает победу индивидуализма, а Пушкин — предрекает индивидуализму в России полное поражение. Представляете, ведь А.С. Пушкина считают провозвестником свободы и врагом тирании,а он в “Медном всаднике” пишет, что нужно быть сумасшедшим, чтобы вступить на открытую борьбу с последней.
Вот такой вывод, господа-товарищи : если хотите жить в России, то вам необходимо подчиниться всемогущей идее ГОСУДАРСТВА, иначе ОНО будет вас преследовать, как Медный всадник — Евгения. А это вечное преследование сделает вас безумным, если вы исповедуете другие принципы.
Анна Павловна, коллективизм и государство — это, все-таки, несколько разные понятия. Коллективизм не противостоит индивидуализму, поскольку интересы коллектива, общины, являются частью интересов индивида (такова уж наша человеческая судьба — быть общественным существом). Индивидуализм (в отличие от индивидуальности) — это одна из стадий развития эгоизма.
Да, индивидуализм победил в Европе и начинает побеждать у нас. Только это пиррова победа, потому что в конечном счете она достается нациям, сильным своею общинностью, т.е. готовностью индивидов жертвовать собою ради интересов общины. Европа тихо умирает. Впереди торжество сильных общинных наций ислама, Индии и Китая. Правда, потом и они заразятся вирусом индивидуализма. Все нации этим заканчивают.
Я, уважаемый Чен, еще помню как пели: “Раньше думай о Родине, а потом о себе!” и “Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз!”. И что из этого вышло?! Вам приходилось бывать на Старой площади в Москве? А потом для сравнения пару раз пройтись по Банковой, Липской и Институтской. Москвичи, проходя мимо, опускают головы, забредших ненароком иногородних наружка вычисляет очень быстро и делает строгое лицо вопрошая:”Вы что тут делаете, гражданин?!” Надо видеть лица всякой мелкой челяди, которая кучкуется у дверей. Таких выражений не встретишь даже возле особнячка на Липской. Идея ГОСУДАРСТВЕННОСТИ в том виде, в каком она видится из России не приживется в Украине, поскольку масштабы мышления сегодняшних можновладцев ограничены высотой забора в Межигорье, сохранением т.н. аренды в Конче-Заспе или отоплением соломенными пилетами в одной отдельно взятой Хоружевке. К сожалению, и российские правители глубоко заблуждаются, считая, что русский коллективизм не миф, а реальность. Из личного опыта делаю вывод, что русский не столько любит коллектив как таковой, сколько недолюбливает тех, кто от него отбивается. Поэтому добившаяся профессионального или личного успеха личность — выскочка, а “мы” — коллектив!, и эта выскочка должна с нами считаться. Западное и европейское общество рассматривает коллектив как способ наиболее эффективной организации труда индивидуумов, а российское — как способ торможения развития очередного “выскочки”.
Что же касается Вашего высказывания в отношении наций, сильных своею общностью, то я, пожалуй бы отметила не столько коллективизм, сколько альтруизм и гибкость в мышлении этих людей. Умение довольствоваться малым, сохранение т.н. “общественного мнения” — вот те ключи, которыми они открывают будущее.
з піднятої попередніми дописувачами теми є гарна праця в мого улюбленого Hayek’а російською звучить так: Пагубная самонадеянность или ошибки социализма. дуже рекомендую почитати, хоча звичайно це не ільфіпєтров…
Анна Павловна, напомню также слова Кеннеди: «Не спрашивай, что Родина сделала для тебя. Спрашивай себя: что ты можешь сделать для Родины». Не дословно, но нечто подобное по смыслу. Государство всегда стремится сделать коллективизм объединяющим началом.
Атмосфера Старой площади, кстати, способствовала противоположному: вбивала клин между народом и государством. Когда при приближении к чиновнику хочется вжать голову в плечи, чувства «единения» с ним не возникает.
А вообще, эта тема (коллективизм-индивидуализм) стара, как мир. Полностью согласен: все дело в альтруизме, на который не каждый способен. Это заложено в подсознании и мало поддается воспитанию. Знаю примеры самопожертвования на войне американцев и трусости русских и украинцев. И наоборот. Еврейская религия позволяет солдату спасать свою жизнь любой ценой (поскольку любой еврей – центр мира). А вот поди ж ты, и среди израильтян есть такие, что идут на самопожертвование. И никаким воспитанием или принадлежности к той или иной нации и культуре это, мне кажется, не объяснить. Наверно альтруизм – от Бога.
Когда-то читал «захалявный» «Репортаж из заповедника имени Берии» Валентина Мороза. В одном месте автор описывает, как во время пожара девочка, рискуя жизнью, бросилась спасать теленка из огня. По мнению Мороза, это пример того, насколько советская власть «зомбировала» пионерку, и того, насколько жизнь теленка для советской власти была важнее жизни девочки. Валентин Яковлевич не допускал мысли, что есть люди, которые действуют, порой, не задумываясь, на подсознании (теленка жалко, а не советскую власть).
Но что-то складывается впечатление, что за последние 20 лет у украинской (как и у российской, и у американской) молодежи этот элемент сознания становится рудиментом. А жаль. Когда нация лишается потенциальных «Александров Матросовых», ее перспективы не очень радужны. Особенно, если альтруизм — действительно от Бога… Тогда тем более есть о чем задуматься.
5+ Даже добавить нечего.
Чен, ты должен быть уточнен! (Или уточньон? Ну, неважно). Важно то, што Родина и государство — это два разных понятия.
Украина-Хох_ляндия — это не Родина. Это государство, созданное хохлами по приказу москалей из Кремля.
Я не люблю москалей за их тупое упрямство. Скока уже раз безыдейные хитрожоППые хохлы дурили москалей, а москали снова с хохлами хороводы водют. И под влиянием хахлов москали тоже путают понятие Родина и государство. Иногда москали задумуютца и начинают спрашывать: “С чего начинается Родина?”, но потом напиваютца бражки и вотки и водят хороводы с хохлами. Вот , гляжу и Медвед шота расклейился и начинает иттить на поводу у Янучарры.
Вся надежда осталась на Великого Путина, да распространитца Его мудрость и строгость на всех хахлов. Надеюсь, што Великий Путин, да будут благословенны все дела Его, вразумит москалей и хохлов, что такое государство. Надеюсь, что Он научит москалей и хохлов Родину любить.
Работяга, различие между Родиной и государством настолько очевидно, что пояснять его я считал излишним. Однако, вижу, что децкий сад таки нуждается в подобных пояснениях. Посему поддерживаю твои тезисы на эту тему и желаю всяческих успехов в просвещении неграмотных, убеждении заблуждающихся, принуждении упорствующих. 🙂
У 1943 році тривали важкі бої за місто Харків, яке переходило то під владу Червоної армії, то знов до німців. Після звільнення частини Слобожанщини від фашистів радянські воєначальники провели тотальну мобілізацію чоловіків-хохлів і відразу, без жодної військової підготовки, залучили їх у штрафні роти. Чоловіки, які опинилися на окупованих німцями територіях, вважалися зрадниками, бо, згідно зі сталінським наказом, здаватися в полон ніхто не мав права.
У боях за Харків загинуло багато українських людей, добре озброєні німецькі загони із зручних, заздалегідь затовлених позицій перехресним вогнем кулеметів та гармат безжалісно нищили лави щойно мобілізованих українських селян та робітників, яких гнав у штрафних ротах на справжню бсйню наказ командирів, наказ Сталіна та Жукова. Українці своєю кров’ю мали спокутувати “гріх”, бо вони, мовляв, замість того, шоб боротися “За Родіну, за Сталіна”, спокійно сиділи по своїх домівках і працювали на окупанта. Штрафними ротами з українців-смертників командували офіцери-штрафники (мародери, бандюги, ґвалтівники та інші покидьки, яким військові трибунали замінили розстріл на штрафні роти). Німці легко відбивали все нові й нові лави нещасних радянських штрафників. Та ось розвідники армії Ватутіна взяли їхнього генералa в полон. У штаб, де його допитували зайшов маршал Жуков. Усі виструнчилися, генерал Ватутін доповів представникові Верховного командування про наслідки допиту німецького генерала. Полонений у цей момент сидів понуро і не піднявся, коли з’явився Жуков, отже, не виявив жодної уваги до пихатого військового начальника, перед яким усі завмерли. Така байдужість полоненого обурила маршала Жукова, і він попросив перекладача запитати в німецького генерала, чи впізнав він того, хто зараз з’явився, маючи на увазі себе. Полонений генерал і далі сидів, лише пильно поглянув на пихатого, мордатого, з бульдогоподібною щелепою, чванливого обервійськовика. Генерал заперечно похитав головою, відверто мовив, що не знає цієї людини. Жуков попросив, щоб німцеві назвали його прізвище та всі титули, сподіваючись, що це повинно блискавкою вразити німецького генерала. Улюбленець Сталіна, вершитель долі цілих радянських армій, маршал Жуков сподівався, що німець підскочить, почне принижуватися підлещуватися. Але німецький генерал скривив обличчя в саркастичній посмішці й звернувся до Жукова, не встаючи зі стільця:
“… Ви кажете,_що ви маршал? Не може. цього бути! Якби ви були маршалом чи чесним офіцером. ви ніколи не дозволяли б посилати на забій своїх солдатів без жодного захисту. Такого зневажливого ставлення до життя своїх солдатів жоден маршал світу ніколи не допускав! ”
Відповідь чесного німця настільки вразила чванькуватого Жукова, що він, не соромлячись присутніх, зреагував імпульсивно:
“А что етіх хахлов жалеть? Оні же ізмєннікі Совєтской Родіни_ Чєм больше іх виб’ют, тєм лєгчє і лучшє будєт рускому народу!”
Ось так, не більше і не менше, виявлялася псевдодружба кремлівських зверхників. В очах полоненого німця, “великий герой” Радянського Союзу, майбутній кавалер ордена “Побєди” був убивцею, а не полководцем. Згодом цей самий Жуков підписав разом з Берією таємний указ про виселення всіх українців які були під владою німецьких окупантів, у Сибір (Щербак М. Україна як жертва російського імпершовінізму//”Розбудова держави”. -1995 – N2. – С12 -15).
ПРІЗВИСЬКО “КАЦАП” причепилося до московського народу від часу загарбання військами московського царя Івана IV столиці поволзьких татар – Казані. Сталося це за таких обставин. Військо московського царя Івана IV, прозваного Грізним, тривалий час не могло здолати опір узятої в облогу Казані (1552 рік). Лихий і підступний цар вдався до сатанинських хитрощів: у присутності представників татарської верхівки, вельмож і мусульманських священнослужителів він присягнув на Євангелії, що подарує життя всім захисникам Казані й відпустить їх на всі чотири сторони, якщо вони складуть зброю і відчинять ворота Фортеці. Оборонці Казані повірили клятві царя, склали зброю, і московське військо увійшло в місто. Іван Грізний таки “дотримав” свого слова – дозволив обеззброєним татарам іти, куди вони забажають, але тільки після того, як понівечив кожного з оборонців, наказавши вирізати їм язика та відрізати вуха. Саме таких знущань та каліцтва завдав довірливим татарам московський кривавий цар з його жорстоким військом!
На місці, де стояв намет ката-м’ясника, Іван Грізний наказав поставити пам’ятник як настанова татарам чому їм треба підкорятися Росії. Саме після цієї кривавої акції пристала кличка “кацап” до московитян, А ЗГОДОМ ДО всіх росіян, до великого князя московського і першого московського царя Івана IV ГРІЗНОГО. Це слово походить від татарського “кассап”; що означає, м’ясник. Є в татарській мові й слова: кассапхане (бойня мясна ятка), кассапчилик (Мясна справа, професія – м’ясника та інші слова з цим коренем – (див.: Татарско-русский словарь.■ М Сов. энциклопедия. 1966. -С.863) Слово “кассап” є в мові кримських татар, але тут воно має два значення. Крім значення м’ясник- продавець м’яса, є ще й інше. Один старший татарин, родом із Бахчисараю звівши виразним жестом руки навхрест по обличчю, сказав: “Якщо порізав когось-теж кассап”.
Відомий факт коли Ізан Гpізний захотів відвідати Миколу Салоса – юродивого-оракула, який жив у Новгороді. Салос у відповідь на привітання царя простягнув йому закривавлений шматок сирого м’яса. На цю тему є картина одного з художників-передвижників “Грізний і Салос”. Упродовж історії кацапи ще не раз засвідчували свою нелюдську, люту вдачу. Страшна різня була в Батурині, коли кацапи вирізали всіх жителів, від малого до великого. Тоді, під час російсько-шведської війни Петро І, щоб викликати в українців ненависть до шведів, переодягав своїх солдатів у шведську форму й наказував мовчки вирізувати цілі українські села.
Особливі звірства виявили кацапи під час першого руйнування Запорізької Січі в 1709 році, коли козаки повірили присязі Москви та намовлені зрадниками здалися на милість переможців.
Кацапи до смерті замучили всіх живих запорoжців, пустивши по Дніпру плоти з шибеницями і палями, на яких конали козаки. Цього деспотизму для кацапів було замало. Далі вони взялися за мертвих. Викопували з могил трупи не лише козаків, а й ченців: “…голови їм відрубано, шкуру луплено, вішано, коколесовано…”
Можна наводити безліч фактів жорстокості кацапів. Особливо проявили себе кацапо-більшсвики XX століття. У 1918 році банди Муравйова вбивали мирних жителів Києва лише за українську мову або одяг. А до яких нелюдських знущань вдавалися кацапи в страшному 19ЗЗ році, коли на кордонах України і Кубані стояла Червона армія і не пускала голодних українських селян у ситу тоді Росію, де просто неба гнили гори звезеного з України зерна. Не забуваймо, що ідея голоду в Україні належить кацапу – В’ячеславу Молотову (Скрябіну). Це він сказав Сталіну: “Хохлов и казаков может загнать в колхоз только голод”. Під час сталінських репресій у катівнях НКВД душа кацапська розгулялася уволю. Наприклад, у колишньому Жовтневому палаці у Києві у підвалах в’язням пробивали черепи, а інших в’язнів примушували ложкою їсти ще теплий мозок. Тепер добре відомі й звірства, що чинилися в таборах ГУЛАГу, особливо тоді, коли було “добровільне” приєднання Західної України. Так, у 1941 році, перед приходом німців, у тюрмах було замучено всіх ув’язнених. Людей варили у казанах, а трупи пересипали негашеним вапном, щоб замести сліди. Увесь світ облетіла фотографія трупа українця, в очі якого ще бито цвяхи. Крім того: було знищено всіх членів всіх членів Комуністичної парти Західної України, які боролися за комуністичну владу
Вот за что я уважаю Гитлера — за что он не уничтожал собственный народ и ненавижу за это же Сталина и из-за его бестолковой военной тактики (которой поражались сами немцы) завалить всё массой людей и горами трупов. Скотина гнилая!!! Ему ещё некоторые ушлёпки памятники в Харькове ставят. В Харькове чё психов из дурки распустили по домах или как??? Вы же нормальные люди — поставьте на место всякую мразь. которая позорит свою страну.
Памятник в Запорожье, шелуха ющевидная.
С кем Вы говорите?Они ж кроме Львова других городов не знают,ющевидные.Хорошее определение горным козлам.
МЕШОК-ИШАК-ГАЛЫЧИНА !!!
Ты знаешь, я Сталина абсолютно не защищаю. Но я опираюсь на законы. Никто не говорил, что это памятник. А именно памятники нельзя ставить на гос и коммунальных землях. А на частной территории можно ставить ВСЁ, КРОМЕ того, что запрещено законом. Например, пропаганда фашизма (будет, надеюсь, пересмотрена установка памятников бандерам всяким и переименование улиц), или порнография. Ну а насчйт имени темы (zuky — СУКУ — молофьюку) — не обнаруживай в себе дыбила, подойди к маме, она тебе всё объяснит маленькому.
“Помнім добра, што рабілі,
Як нас дзёрлі, як нас білі.
Докуль будзем так маўчаці?
Годзе нам сядзець у хаце!
Нашто землю нам забралі?
Пашто ў путы закавалі?
Дочкі, жонкі нам гвалцілі.
Трэ, каб мы ім заплацілі!
Коней нам пазаязджалі,
Што хацелі, то і бралі.
Пойдзем жыва да Касцюшкі,
Рубаць будзем маскалюшкі!”
Якуб Ясинский, белорусский союзник Тадэуша Костюшка, 1794 год
Аналізуючи саму сутність кацапів? я неодноразово ловив себе на розумінні того, що є в них добрі загальнолюдські риси і зачатки культури, є прошарок справжньої культурної та духовної еліти, але ці позитивні риси під корінь вирубаються державницькою політкою Кремля (постійний пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів, міф наднації і ексклюзивної духовності). А враховуючи такий каталізатор,як горілка, пардон водка, то слів не має.На трьох вільних кацапів — один зек, один мєнт і один десантник, то де в них зона, мусарня чи армія? “Созідатєльноє начало” гаситься деструктивом, ідеологією насилля та зверхності.
Не я таким тебя назвал. Ты сам — обормот. Ты где такие народные мудрости выдумал? Вот про двух хохлов и трёх гетьманов слышал. Про двух партизанов — третий предатель — тоже. Про “хата з краю”… Так кто же вы (с маленькой), хохлы западэнские? Ответ — быдло. С оттенком сочуствия, как убогим, ущербным и вечно обиженным.
А за що їх любити
Красота, а янек все — таки сябр, поэтому сосите господа москалыки да гавкайте себе понемногу, а то россия, москва, да я, да мы…
Я считаю, что нормальные отношения двух народов — это когда русский, встретив знакомого украинца скажет: “Здоровеньки були.” А тот ответит: “Здравствуй, дорогой.” Если кому-то такой подход не нравится (я уже писал) — МЕШОК-ИШАК-ГАЛЫЧИНА.
Зюка ты ж Жыд в действии — последователь (ленинской(по маме), бронштейновской (Троцкого), Апфельбаумовской (Зиновьев), их много — лень перечислять) ИДЕОЛОГИИ! Какое тебе дело до того шо будет, если произойдет непредвиденная встреча?
Из последнего предложения — “непредвиденная встреча”. Встреча, наоборот, предвиденная. Поэтому предыдущие слова не имеют смысла. Ну а оскорбления — это в стиле работяги, или ты одно и то же?
Имеют Зюка, ИМЕЮТ СМЫСЛ — ты последователь жидовско-большевистской ИДЕОЛОГИИ (ты тут вопел, что готов на тему идеологии размышлять). Ну а то, что ТЫ сам к ним примкнул — ну чего тут стесняться?
Сынок, я никогда ни на кого не вопел, в т.ч. и на подчинённых. Ты молодец, что книжки читаешь, только интеллекта не хватает чтобы умное выбрать. Вот тянывсе тебе подсунул “Майн кампф”, и ты думаешь, что это самая умная книга, потому как другого не читал кроме “Колобка”, и то мама в детстве заставила.
Господа, можно простой вопрос? На каком языке разговаривает этнический украиноговорящий украинец с русскими во время пребывания в России, т.е. стране, в которой русские самоопределились, как государствообразующий этнос? И на каком языке разнговаривает этнический русскоговорящий русский в Украине, т.е. в стране, в которй украинцы самоопределились, как государствообразующий этнос? Почему так? “Так” — это нормально или ненормально? Почему нормально или ненормалльно?