16 октября 2008 года Конституционный Суд Украины вынес решение (http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v024p710-08), которое может здорово подпортить жизнь нынешним вполне респектабельным господам. Этим решением КСУ признал неконституционным ряд положений Закона Украины «О передаче коллекции изобразительного искусства Акционерного общества «Градобанк» в государственную собственность», в результате которых «Градобанк» лишился уникальной коллекции живописи, собранной по инициативе своего бывшего руководителя Виктора Жердицкого. Это означает, что теперь картины нужно вернуть законному владельцу. А картин-то как раз в наличии и нет, и никто не может внятно объяснить (во всяком случае, публично), куда они подевались.
О судьбе «Градобанка» наше издание уже писало в 2004 году – вскоре после возвращения в Украину после более чем четырехлетнего отсутствия бывшего народного депутата и главы «Градобанка» Виктора Жердицкого. На второй день после возвращения с Виктором Жердицким беседовал журналист Владимир Бойко, это интервью в сокращенном виде вышло в газете «Бизнес» и в полном – опубликовано «ОРД» (/categ_1/article_8723.html). Банк был уничтожен тогдашней украинской властью по просьбе президента Франции Жака Ширака, чья дочь, а точнее – компания «Лафарж» — положила глаз на аппетитные активы «Градобанка» — большие пакеты акций Николаевского, Каменец-Подольского, Балаклейского и Здолбунивского цементных заводов. Президент Украины Кучма пообещал Шираку всячески помогать его дочери и фирме «Лафарж», а непосредственным организатором ограбления банка стал вице-премьер Украины Сергей Тигипко, получивший за эту операцию из рук Жака Ширака Орден Почетного Легиона.
Для уничтожения «Градобанка» было инспирировано решение Высшего арбитражного суда об аресте корреспонденсткого счета банка и списании средств в пользу печально знаменитой рыболовной компании «Антарктика». Поводом для этого стало просьба «Антарктики» к «Градобанку» выдать ей кредит под залог нескольких судов. Проверив документы заимодавца, «Градобанк» в выдаче кредита отказал, поскольку «Антарктика» была, по-сути, банкротом, а представленные документы, якобы свидетельствующие о принадлежности ей судов, оказались фальшивыми. Тогда «Антарктика» обратилась в суд с иском о (вдуматься только!) принудительном выдаче ей кредита за счет «Градобанка». И этот иск был блестяще удовлетворен, счета «Градобанка» — арестованы, а списанные в пользу «Антарктики» деньги – бесследно исчезли.
Естественно, что после такого поворота событий у банка начались проблемы – работать с арестованным корсчетом кредитное учреждение не может в принципе. Это и нужно было организатором ограбления: на активы банка был наложен арест, пакеты акций изъяты и проданы (фактически – отданы) фирме «Лафарж», а заодно – вывезена уникальная коллекция картин, собранная по инициативе Виктора Жердицкого.
Но поскольку Жердицкий не смирился с государственным рэкетом, 11 октября 2000 года он, имея статус народного депутата, был арестовано властями Германии по просьбе Генеральной прокуратуры Украины. Немецкая прокуратура выдвинул ему обвинение в совершении преступления, предусмотренного ст. 266 Уголовного Кодекса ФРГ. В окончательном виде обвинение сводилось к тому, что гражданин Украины Жердицкий, возглавляя украинский банк, на территории Украины выдал украинскому предприятию «Хорда» кредит, который «Хорда» вернула с опозданием на две недели… Комментировать нечего. В конце концов, уголовное дело в отношении Жердицкого было закрыто по причине того, что отношения между украинскими резидентами на территории Украины ну никак не относятся к юрисдикции немецкого правосудия. Жердицкому в качестве компенсации за незаконный арест и незаконное привлечение к уголовной ответственности за счет немецких налогоплательщиков выплачено 104 тысячи евро.
И вот тогда-то и возник вопрос: а где, собственно, картины «Градобанка»? Национализированная Верховной Радой (как теперь выяснилось – вопреки Конституции) коллекция была разрознена, а значительная часть картин просто исчезла. Что же касается оставшихся в музеях картин, то имеются веские основания предполагать, что это – подделки, наспех намалеванные для прикрытия кражи. Пока продолжал действовать Закон Украины «О передаче коллекции изобразительного искусства Акционерного общества «Градобанк» в государственную собственность», у Жердицкого не было формального основания интересоваться судьбой картин, объявленных государственной собственностью. Но теперь, после решения Конституционного Суда Украины, господину Тигипко и ему подобным придется держать ответ. Хотя бы – перед журналистами.
Что же касается юридических аспектов кражи картин – предлагаем статью адвоката Татяны Монтян, которая готовила представление народных депутатов Украины в Конституционный Суд (http://infoporn.org.ua/2008/10/31/viktor-zherditskiy-istoriya-paskudnoyi-zradi/#comment-31146)
Віктор Жердицький. Історія паскудної зради
Ссылки – получают имя ссыльных.
Книги – издаются без поправок.
В общем – я не верю в право сильных.
Верю – в силу правых!..
Конституційний Суд України своїм Рішенням визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 1 в частині передачі колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства „Градобанк“ у державну власність, статей 2, 5, 6 Закону України „Про передачу колекції образотворчого мистецтва Акціонерного товариства „Градобанк“ у державну власність“ від 24 червня 2004 року № 1881–IV.
Це подання до КС писала я, і тому, звичайно, хіба не більше за Жердицького щаслива, що недарма писала.
…Віктор Жердицький подзвонив мені невдовзі після свого повернення з німецької в’язниці та сказав, що йому мене порадили як людину, яка може написати подання в КС. Подання я написала швидко, бо питання було просте, як господарське мило, а вже згодом пан Віктор таки примудрився зібрати 48 депутатських підписів під цим поданням.
Звичайно ж, під час спілкування мене значно більше цікавив вирок німецького суду відносно нього та Діденка, а також всілякі цікаві подробиці про хід судового розгляду. Багатозначно подивившись на мене, Жердицький напхав товстелезними папками величезний кофр і вручив мені.
Я читала ці документи, і волосся моє ставало дибки. Тоді я, навіть незважаючи на близьке знайомство зі справою Лазаренка, ще залишалась наївною чукотською дівчинкою та вірила, що в так званих “країнах розвинутої демократії” існує неупереджене правосуддя – “нє чєта” рідному українському!
Отже, пропоную ознайомитись з реаліями!
Коротка передісторія
Віктор Жердицький ніколи своєї провини в інкримінованих йому діяннях не визнавав та заявляв прямим текстом, хто і навіщо замовив “Градобанк” та його особисто. Він безпосередньо звинувачував в тому, що з ним сталося – Леоніда Кучму та його оточення, а особливо — Сергія Тігіпка, який за участь в дерибані української цементної промисловості на користь міжнародного цементного картелю отримав французький Орден Почесного Легіону.
Основною метою загарбників було заволодіти активами банку, серед яких були й акції переважної більшості українських цементних заводів. “Градобанк” був власником великих пакетів акцій Миколаївського, Кам´янець-Подільського, Балаклейського і Здолбунівського цементних заводів, а також асфальтобетонного заводу “Південь”.
Після зупинення всіх операції “Градобанку” після того, як Генпрокуратурою була вивезена вантажівками в невідомому напрямку, без будь-яких описів, документація банку (вся документація зникла – хто б сумнівався), почався процес його банкрутства . Акції цементних заводів, які належали банку та афільованим фірмам, зокрема, підприємству “Хорда”, спочатку прибрав до рук Фонд Держмайна, а потім продав на повторних фіктивних конкурсах.
В цих конкурсах брали участь лише члени транснаціонального цементного картелю, які і стали згодом власниками заводів, та підставні фірми. Будь-які спроби “лівих” учасників прийняти участь в цих конкурсах “пресікалися в зародку”. Відтак, 70 % цементних потужностей України стали належати іноземним власникам – німцям та французам, які стали проводити зрозуміло яку цінову політику, користуючись практично монопольним становищем на ринку. Зокрема, Миколаївський цементний завод придбала французька компанії “Lafarge”, а Здолбунівський цементний завод – німецька компанія “Dyckerhoff”.
Для того, аби Жердицький не заважав всіляким тігіпкам нєвозбранно зливати українську цементну промисловість німцям та французам, його слід було надійно ізолювати та дискредитувати.
За дискредитацією діло не стало — шквал огидних, брехливих публікацій дев’ятим валом прокотився в свій час як по українській, так і по німецькій пресі, і, як показало нерепрезентативне, звісно, але цілком показове опитування відвідувачів мого блогу — і досі “в пам’яті народній” Жердицький залишається брудною мерзотою, що розікрала гроші жертв нацизму.
Німецьке правосуддя у справі Жердицького та Діденка проявило себе з настільки мерзенного боку, що наші доморощені судді-бєспрєдєльщікі раптом здалися мені зразками неупередженості, справедливості та неухильного дотримання прав учасників процесу.
Але згадаємо все по порядку
Віктора Жердицького було несподівано затримано 10 жовтня 2000 року в місті Ганновері. Він був народним депутатом України та головою ради акціонерів АТ «Градобанк». Наступного дня, 11 жовтня 2000 року місцевий суд Ганновера видав ордер на його арешт — за обвинуваченням в тому, що нібито він «…в період з 01.12.1994 р. по червень 1995 р. в Києві, Ганновері та інших місцях зловживав наданими йому внаслідок службових функцій чи правочину повноваженнями щодо розпорядження чужим майном, внаслідок чого завдав шкоду тим, чиї майнові інтереси мав пильнувати», а саме — Жердицький обвинувачувався в банківських транзакціях, внаслідок яких начебто “зникли” 86 млн. німецьких марок “грошей остарбайтерів”, тобто коштів, наданих фондом “Взаєморозуміння та Примирення” для відшкодування жертвам націонал-соціалізму в Україні.
В ордері на арешт було вказано 7 транзакцій, в тому числі:
«7. В червні 1995 р. “Градобанк” надав в розпорядження в якості позички суму в 4 млн. німецьких марок товариству Centurion Industrial Group в Лондоні (співучасник – Жердицький). Ця сума була частково на підставі прийому товариства як командитиста в фірму PMB Peine Mahh- und Mischanlage Boxberg GmbH & Co. KG з місцезнаходженням в м. Варбург в Німеччині переведена як оплата командитного внеску на рахунок фірми PMB в Deutschen Verkehrsbank AG в м. Кассель. Зворотна виплата згідно показанням співобвинуваченого Пайне не відбулася, фірма PMB через брак майна в 1998/1999 ліквідована».
В ордері на арешт було вказано, що дії обвинуваченого підпадають під дію § 266 абз. 1 і 2, та абз. 3 у зв´язку з § 263 абз. 3 Кримінального кодексу ФРН, а в якості підстави для арешту зазначена можливість втечі згідно § 112 абз. 1 и 2 п. 2 Кримінально-процесуального кодексу ФРН. Крім іншого, серед підстав арешту було вказано, що Жердицький є громадянином України і як депутат парламенту користується в України недоторканністю.
На підставі цього ордеру на арешт Жердицький був взятий під варту.
13.10.2000 р., тобто на третій день після арешту Жердицького в Ганновері, тодішній Генеральний прокурор України Михайло Потебенько направив в Верховну Раду України “Подання про дачу згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата України Жердицького Віктора Юстимовича” , в якому, зокрема, зазначалось, що 11 жовтня 2000 року «…Генеральним прокурором України порушено кримінальну справу відносно народного депутата України Жердицього В.Ю….” Фабула обвинувачення (сюрприз, сюрприз!) збігалася за змістом з п. 7 фабули, викладеній в Ганноверському ордері на арешт, але кваліфікація була рідна, українська – розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах (ст. 86-1 Кримінального Кодексу України 1961 року):
«В результаті цієї операції Жердицький В.Ю. і Діденко І.М. використали викрадені з АТ «Градобанк» кошти для придбання через свою гонконгську компанію «Centurion Industrial Group Limited» частки капіталу на суму 4 млн. німецьких марок у фірмі «PMB Peine Mahh- und Mischanlage Boxberg GmbH & Co. KG»
В повному обсязі з палкою промовою Потебенька, яку сміливо можна порівняти з промовою Цицерона, обілічающєго Катіліну, а також з промовами депутатів-колег Жердицького — можна прочитати тут та тут.
Особливої уваги заслуговує промова Тараса Стецьківа:
«… ця справа носить виключно внутрішньо український характер. Але Генеральний прокурор про це не сказав. Єдине, де він проговорився, це на засіданні регламентного комітету. Він сказав, що це Генеральна прокуратура України попросила німецьку прокуратуру це зробити, щоб дати підставу таким чином тут внести подання»
Верховна Рада України задовольнила подання Потебенька 02 листопада 2000 року. Важко зараз сказати, хто з українських кнопкодавів діяв свідомо, достеменно знаючи всю підноготну справи, хто — був використаний втемну, внаслідок власної недалекості, а за кого — “проголосували” лише картки. Але факт залишається фактом — Жердицького було видано на поталу європейським дерибанщикам нашої цементної промисловості (за відкати та Орден Почесного Легіону особисто для Тігіпка, ага), і європейці були б останніми дурнями, якщо б не скористалися можливостями, які випливали з цієї ганебної здачі.
Тетяна МОНТЯН, «Інфопорн»
(окончание следует)
С частью похищенных картин можно ознайомиться здесь:
