Випадково
зустрівши свого давнього знайомого, перекинувшись двома-трьома словами
про дощ, ціни на бензин і продукти, курс долара, кандидатів у мери та
взагалі політиків, солідарно дуетом пославши тих й інших у
загальновідомі місця, поцікавився справами його сина, що нещодавно
закінчив Академію СБУ і розпочав кар’єру в одному з підрозділів органів
державної безпеки України.
З усього було видно, що це
запитання було для мого знайомого неприємним і відповідати на нього
йому, мабуть, приходилося не вперше. «Кинув службу мій лобуряка!» –
якось буденно сказав співрозмовник. І, як мені здалося, з деякою злістю
додав: «А що там зараз робити? Хіба то служба – горе, та й годі. Ти ж
краще за мене це знаєш…».
Дійсно, протягом свого не такого вже
й короткого журналістського життя мені не раз доводилося писати про
сучасні проблеми правоохоронних органів, й, зокрема Служби безпеки
України. Серед моїх близьких знайомих і навіть друзів чималенько її
співробітників різних посадових рангів і військових звань. Тож джерела
інформації, навіть не зважаючи на професійну стриманість моїх
приятелів-есбеушників, можна вважати надійними. І, надіюся, те, про що
йтиметься в цій статті, а також позиція її автора не стануть дисонансом
до тривоги і переживань не лише багатьох сотень нині діючих
співробітників української спецслужби, а й тих ветеранів, що вимушені
були піти завчасно зі служби.
Розвалювати службу безпеки
незалежної української держави почали не сьогодні. І не вчора.
Одночасно зі створенням у 1991 році почалося й її поступове знищення.
Ще при Леонідові Даниловичу до керма СБУ ставили найбільш лояльних
осіб, щоб не було з їхнього боку навіть натяку на самостійні дії чи, не
дай, Боже, спроб підкопатися під «самого». Правда, нічого нового в
цьому немає: у всі часи компартійні керманичі як вогню боялися виходу
з-під контролю органів держбезпеки, чому й призначали керівниками
НКВД-КДБ представників керівних органів партії.
Спочатку,
здавалося, призначення високопрофесійного кадрового чекіста Євгена
Марчука сприятиме тому, що найкращі традиції радянських органів
держбезпеки будуть збережені, створення української спецслужби
відбудеться за критеріями професіоналізму, відданості своїй державі,
чесності й дещо оновленого поняття моральності. Євген Кирилович дійсно
не дав зруйнувати те краще, що було в цих органах, запекло боровся
проти спроб оприлюднення імен агентів КГБ, що насправді привело б до
трагедії не однієї людини й не однієї сім’ї.
Разом з тим в цей час органи держбезпеки не
стали перепоною до масового вивезення з України багатомільярдних
валютних коштів, розгулу організованої злочинності, становлення
корупційних схем і правил у вищих ешелонах влади, що в свою чергу мало
вплив на формування серед співробітників СБУ таких раніше непритаманних
їм рис, як жага збагачення, заздрість, зрадництво, нечесність, участь в
тих-таки корупційних схемах, «кришування», а то й безпосередня участь в
організованих злочинних угрупованнях.
Не зовсім правильно буде
вважати, що Євген Марчук, а також його наступники Валерій Маліков та
Володимир Радченко не розуміли складності ситуації та не відчували
небезпеки розвитку подій за сценарієм, що виписувався в колах, близьких
до тодішнього президента. Розтління народу України відбувалося шаленими
темпами, загрожуючи існуванню самої держави. Керівники спецслужби
бачили й розуміли, що відбувається. Але жоден з них, як і всі їхні
наступники, не покинули в знак протесту свого крісла, тримаючись за
посаду з останніх сил.
Але остаточний початок кінця прийшов за
часів наступних очільників СБУ. Тут почався відкритий дерибан майна,
відвертий сімейний бізнес з використанням можливостей найвищих посад
Служби. Більше того, деякі незаконні оборудки з контрабандою зброї чи
інших «ексклюзивних товарів» межували зі скоєнням відвертих злочинів. В
деяких випадках це шкодило міжнародному іміджу України.
Аморальність
подібної системи, коли краде той, хто повинен оберігати, в тому, що за
подібними діями спостерігають молоді співробітники, яким при прийомі на
службу розповідали казки про чисті руки й гарячі серця. Тільки тверезий
розум, направлений на створення вишуканих бізнесових схем, сьогодні
присутній в діяльності нинішньої української спецслужби. Про це
говорять майже всі мої конфіденційні співрозмовники. Говорять про це з
болем і щирим жалем.
Невиправної шкоди іміджу СБУ нанесла
«діяльність» Володимира Сацюка, який на посаді першого заступника
голови натворив такого, що Служба залишилася без багатьох
адміністративних та господарських будівель й земельних ділянок. Не
відставали від свого начальника й підлеглі. Дачі, будинки, шикарні
іномарки, золоті ланцюги, дорогі годинники – ось прикмети сучасних
працівників СБУ. З жахом на це все, можливо, дивляться лише
співробітники управління захисту конституції і боротьби з тероризмом.
Незважаючи на те, що вони завжди виконували найбільш конфіденційні
завдання влади, саме їм перепадає від неї найменше. Матеріального. Але
найбільше перепадає на горіхи за різні проколи. Інші ж підрозділи,
пов’язані так званим «кураторством» з банками, промисловими
корпораціями, бізнесом, почуваються повноправними членами матеріального
бомонду.
Випадок з сином мого знайомого – не поодинокий. Слід
зазначити, що не лише добровільно залишають службу в СБУ недавні
випускники есбеушної Академії. Немало з них виявилися професійно
непридатними або ж морально зіпсованими, забруднившись ще з періоду
навчання зв’язками з кримінальним світом, вживанням наркотиків та їх
розповсюдженням, за що й були звільнені. Правда, не всі. Дехто з них
зараз спокійно працюють в підрозділах СБУ й зовнішньої розвідки. При
чому, про них відомо і внутрішній безпеці Служби, й її керівництву.
Але
тікають з СБУ не лише молоді лейтенанти. Масово звільняються найбільш
професійні, найбільш досвідчені кадри, частина з яких поповнює лави
бізнесменів й різних охоронних структур, а інші, не знаходячи належного
місця в суспільстві, покинуті напризволяще своїми колегами, забуті
керівництвом і працівниками кадрового апарату, не дочекавшись обіцяних
перерахунків пенсії, просто спиваються й помирають.
Сьогодні
ситуація в Службі безпеки України така, що варто говорити про загрозу
національній безпеці держави. Інституція, якій належить бути на сторожі
законності й права, нині сама на кожному кроці порушує закони. Й,
здебільшого, не з власної волі. До цього її підштовхують керівники
держави.
Фактично Служба перетворилася у вотчину секретаріату
президента. Васюник (у свій час), Пукшин, Балога й інші керували й
керують спецслужбою на повну котушку. Від імені президента. Незаконно
звільняючи непокірних професіоналів, призначаючи своїх подільників на
найвищі посади, ставлячи на указах президента замість підпису його
факсиміле, навіть не інформуючи президента про чергові призначення,
«організована група Балоги» в Службі веде її шляхом моральної ницості
до ганьби й краху.
Стриноживши українську спецслужбу путами
спільних зловживань і зобов’язань, знаючи паталогічну ненависть свого
патрона до СБУ, отримавши від нього вказівку повністю викинути зі
Служби «колишніх кадебістів», періодично доповідаючи Гаранту про
кількість звільнених «неблагонадійних», Балога і компанія намагаються
видавити з неї весь потенціал, що ще залишився в цій державній
(теоретично) структурі.
Але стриноженого коня годі поганяти.
Орган, який повинен сприяти видужуванню суспільства, нині сам майже
невиліковно хворий. Структури, яким по статусу належить боротися проти
корупції й організованої злочинності, самі нерідко є організаторами
корупційних схем і контрабандних оборудок. Підрозділи «К» Служби,
керовані нині ставлениками Балоги, апріорі не здатні виконувати свої
прямі завдання.
Агов, пане Підболячний! Агов, інші генерали,
яких з’їли на обід прихвосні Балоги! Агов, колишні керівники Служби,
які теж свого часу дізнавалися про своє звільнення з посад із
повідомлень засобів масової інформації? Де ви? Як почуваєтеся, безсило
спостерігаючи за тим, як розвалюється те, чому ви присвятили свого часу
власне непросте есбеушне життя? Як почуваєтеся на посаді радника
президента, вельмишановний Євгене Кириловичу? Як і раніше боїтеся
конфліктів, дорогий Володимире Івановичу? Як успіхи в красному
письменстві, мемуарист ви наш Леоніде Васильовичу? Не нудить? Не
щемить? Не болить?
Нинішньому керівному складові СБУ,
включаючи заступників голови, не позаздриш: їхні результати роботи
оцінюються в секретаріаті президента. Критерії – особиста відданість і
готовність йти на чергові порушення закону і моралі. Громадяни ж
України про Службу чують лише тоді, коли в черговий раз відбувається
найбільш знаменна подія в житті сучасної української спецслужби –
публічне оприлюднення архівних документів ОУН-УПА. Зараз модно й
вигідно робити те, що подобається президентові. Хоч чимось може він
задобриться й пом’якшить своє негативне ставлення до Служби…
За
великим рахунком президент правий, що ненавидить спецслужбістів. Адже
ця ненависть взаємна. Скоро ж чергові президентські вибори, і наш
гарант з острахом чекає «удару в спину» саме від цієї структури,
співробітники якої уміють вичікувати і нічого ніколи не забувають. І не
пробачають.
Ми мовчки спостерігаємо в транспорті картину, коли
здоровенний дебіл у наушниках, сидячи, тупо ганяє на екрані мобілки
кульки, «не помічаючи» одноногого інваліда чи вагітної жінки, що стоять
поруч. Суспільству, в якому Степана Бандеру при голосуванні за «Великих
українців» ставлять вище Тараса Шевченка, важко дивитися в майбутнє з
оптимізмом. У країні, якій по-барабану її державна безпека, а вище
керівництво держави робить все, щоб принизити чи й знищити національну
спецслужбу, майбутнього немає. Перейматися проблемами НАТО, визнанням
голодомору геноцидом і не піклуватися про органи, які мають
забезпечувати безпеку української держави – аморально й злочинно.
Сьогодні
посилилися чутки про звільнення Балоги з посади керівника секретаріату
й призначення на його місце Віри Ульянченко. Не виключено, що наш
Гарант додумається призначити звільненого секретаря на вільну посаду
голови СБУ, яку тримають комусь вже понад півтора року. Якщо таке
трапиться, тоді (про це говорили майже всі мої співрозмовники), зі
Служби звільняться всі порядні співробітники, яких в українській
держбезпеці ще є достатньо для того, щоб на їхній основі можна було
відродити професійну спецслужбу.
А, взагалі, за великим
рахунком, йдеться не лише про Службу безпеки. Подібна ситуація і в
міліції, і в армії, і в прокуратурі. В державі, де продаються за великі
гроші генеральські звання, служити чесно і бути відданим обов’язку й
Батьківщині – не престижно і не вигідно.
Один приятель
скаржився на те, що його злить нововведення київського метрополітену, в
деяких поїздах якого інформацію оголошують діти. Розумію підсвідомо,
говорить він, що діти – це добре, а розчуленості немає. Навіть нудить
до такої міри, що хочеться вийти з вагону й пересісти в інший поїзд.
Сьогодні Україна при нинішній владі – це поїзд, на якому змушені їхати,
хоч нудить іноді до блювоти й хочеться вийти. Але куди йти?
Все
ж, здається, ситуація в країні складається так, що відчувається: з
запасної колії потихеньку виводиться поїзд, на локомотиві якого замість
гасла «Україна без Кучми» прикріплено інший.
З подібним надписом. З іншим прізвищем.
Источник: Микола Віщун,специально для «ГПУ»
