(уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»)
Бочонкін хвилину помовчав і вже від себе звернувся до майора Бузини:
— Льоша, ну ти скажи, кого це їбе? Кого це їбе?
Майор Бузина не міг пригадати, чи залишився ще самогон у фляжці майора Бочонкіна чи він вилив його у шкляники до щирця, і тому не міг твердо вирішити, виставляти йому на стіл свою фляжку з горілкою, яку він власноруч настоював на коренях кульбаби й захопив на тривогу, чи ще почекати.
— От так завжди: кого ЦЕ їбе в нашій рідній державі? Товариші офіцери, — гірко і вже зневолено продовжував допитуватися майор Бочонкін у майора Бузини, — товариші офіцери, розблядь вашу мать, КОГО ВОНО ЇБЕ?!
Майор Бузина сидів мовчки. На зволожені очі майора Бочонкіна набігла сльоза.
— Я десс-сять років сиджу в КДБ на „єврейській” лінії… здуріти можна… щуром тут сам станеш…
Майор Бузина дивився у закуток кабінету, куди збігалися тіні й дощечки дубового паркету. Широкий плінтус міцно закривав шпарини між не зачовганою в закутку підлогою й тинькованою стіною. Попід стіною по периметру кабінету розміщувались сейфи й тумбочки. Сейфи були з коліщатком і складним замком, певно, ще довоєнні, стіл і тумбочки — виробництва меблевої фабрики імені Боженка. Стояла майже абсолютна тиша, з коридору звуки не долинали — колеги майора Бочонкіна та майора Бузини, либонь, ще чекали відбою тривоги по своїх кабінетах, знадвору теж.
Майор Бочонкін провів долонями по обличчю від чола до підборіддя і сухими очима подивився на майора Бузину. Майор Бузина повернув голову і відказав:
— Така планіда, чи правильніше – планєта, Іване… Життє-е, як той говорив.
Від тривалого сидіння у майора Бузини заболіли крижі, і він пересунувся впритул до спинки стільця.
— Еге ж, — сказав Бочонкін, вийняв з шухляди мацу, понюхав і поклав її назад. – Ти маєш рацію. – Майор Бочонкін махнув рукою: — „Гевел гаволім, кулой гевел”, як казали старі євреї: „Марність над марностями, і все є марність”.
Запала мовчанка. Зрапта вчулося, як на протилежному від Подолу боці Києва, далеко, певно, в Жулянах, тричі прокукурікав півень. Майор Бузина глянув на годинник:
— Щось рано півень піє…
Годинник показував о пів на п’яту.
„Швидко дві з половиною години за розмовами з Ванею Бочонкіним промайнули, — подумав він. – А в мене аж сідниці затерпли”.
— Тарніголь, — сказав майор Бочонкін.
Київ ще спочивав, спала Україна – від Дону до Сяну, і далі аж за Холмщину, і Кубань покоїлась в горобиній передранішній ночі. Не спав півень в Жулянах та підняті по тривозі чекісти. А Земля крутилась, оберталась по колу — справа наліво, тимчасом знизу вгору й знову згори вниз; день тиснув ніч, а ніч тиснула день.
До ранку ще було далеко, сонце, не подолавши весняного рівнодення, тільки-но підкочувалось до Кубані й Новочеркаського. Розповідь Бочонкіна справила на майора Бузину враження, може, ще й тому, що цьому сприяла мертва тиша, у якій, як у піску, губився голос приятеля, лише якийсь занадто ранній чи недоумкуватий жулянський півень зачепив її ззовні.
Майору Бузині згадалась історія, щойно почута від майора Бочонкіна, про те, як майор Бочонкін потрапив на службу в КДБ, і майорові Бузині привиділося, як там, на сході України, звідки мусило небавом з’явитися запнуте хмарами сонце, шугають у підземеллях полчища щурів, і що вони колись, чи то вночі, чи то вдень, можуть виповзти на поверхню Землі й услід за ніччю, чи попереду дня, посунуть Україною, а потім Європою, аж до Атлантики і, може, втопляться в океані, а, може, знову повернуть навспак, прочешуть до Зеленого Клину на Далекому Сході, і так будуть мігрувати між Сходом і Заходом, від одного океану до іншого услід за Сонцем і проти Сонця, без спочинку заповнюючи євразійський простір переможним щурячим вищанням.
За вікнами поки що панувала пітьма, по склу вдарило кілька крапель снігодощу, ніби хтось був кинув у вікно пригорщу води впереміж з льодяним просом. Краплі вузькими струмочками потекли вниз, і дощ припинився.
Півень більше не кукурікав.
Майору Бузині стало мерзлякувато, і він пожалкував, що втратив свою шинелю, рятуючи від пожежі центральну споруду КДБ, колишній Палац праці, який чекістам віддав Лаврентій Павлович Берія, забракувавши при цьому з міркувань безпеки новобудову по вулиці Кірова, 12/2 на користь Ради народних комісарів УСРР.
Зрапта з коридору почувся дрібний стукіт підборів, хтось біг поверхом і смикав за ручки зачинених дверей кабінетів. Через кілька секунд двері в кабінет відчинилися, і в одвірку постав старший лейтенант Старухін.
— Чого ви сидете? Трливога закінчена, збирлайтесь додому, тільки не забудьте опечатати сейфи й зачинити дверлі, — швидко сказав він, нюхнув носом, прискіпливо оглянув кабінет і, не завваживши нічого підозрілого, побіг далі, смикаючи за ручки дверей і гуркаючи клямками.
Якось зовсім недоречно задзвонив телефон: у чекістів така служба – телефон може задзвонити в будь-який час, навіть глупої ночі й такий ранній.
«Як це падло дзвонить, бля?»– невдоволено буркнув майор Бочонкін і відчеканив у трубку:
— Майор Бочонкін уважно слухає! Кажіть!
Дзвонив генерал Рябоконь:
— Товаришу майор Бочонкін, своїм наказом від сьогоднішнього числа голова КДБ УРСР товариш Віталій Васильович Федорчук зняв з вас раніше накладене на вас чергове дисциплінарне стягнення.
Майор Бочонкін підморгнув майору Бузині і гарикнув:
— Служу С-с-сав-в-вєтскаму С-с-саюзу і р-р-радной Кам-м-муністічєской партії! – Рябоконь дзвонить, — пояснив він майору Бузині, відвернувшись від трубки.
— Ну, це не зовсім за військовим Статутом – про Комуністичну партію, — поправив майора Бочонкіна генерал Рябоконь. – Хоча і не забороняється, — додав.
Генерал Рябоконь любив, коли за будь-яких обставин посилались на Комуністичну партію та генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва, ще й тому, що те йому лестило, адже була можливість нагадати при цьому про своє земляцтво з Леонідом Іллічем, і майор Бочонкін це знав, тому в м’якій формі заперечив:
— Так я маю на увазі установку Генерального секретаря ЦК КПРС і вірного ленінця Леоніда Ілліча Брежнєва про те, що КДБ – це озброєний загін нашої рідної партії. – Бочонкін знову підморгнув майору Бузині, а затим портрету Брежнєва.
— Загалом, ви праві, товаришу Бочонкін, сперечатися не буду, — поважно визнав слушність міркувань майора Бочонкіна генерал Рябоконь. — Установка по-ленінськи вірна. Я свою діяльність починав у Дніпропетровській обласній партійній організації, яку в свій час очолював Леонід Ілліч і заклав традиції. А зараз зайдіть у приймальню і розпишіться про ознайомлення з наказом голови.
— Єсть! — по-військовому відповів майор Бочонкін, поклав трубку й зауважив: — Ми завжди праві, коли ми тверезі, товаришу Рябоконь. Сьогодні й завжди…
— …і повіки віків. Амінь. — Майор Бузина крекчучи встав, підійшов до вікна, кинув погляд униз і наліво і побачив водія генерала Цвєткова старшого сержанта запасу Мусія Давидовича Бідулю, який під’їхав білою «Волгою» до центрального під’їзду будинку КДБ УРСР. Біля дерева, яке росло під кабінетом майора Бузини й допіру врятувало прапорщика господарського відділу, що падав з даху, лежачи продовжував нести службу прапорщик комендантського відділу з автоматом, якого полковник Матвєєв, мабуть, забув зняти з поста.
Оцінивши обстановку назовні, майор Бузина повернувся, оглянув акуратно прибраний Бочонкіним стіл і потиснув йому руку:
— Бувай, Іване, дякую за випивку, я теж збираюсь. Швидко у нас з тобою час за розмовами промайнув. – «Перфектний напій був у Івана. Міцний, зараза, і аромат приємний. А якби його та ще настоять на коренях кульбаби!» – подумав він.
— Нічого, Льошо, заходь. У будь-якому випадку «єврейські кучки» ми з тобою відзначимо, хоча ти й необрізаний.
— А хіба необрізаному можна святкувати юдейські свята?
Все ще тримаючи в своїй долоні руку майора Бузини, майор Бочонкін подивився крізь портрет Брєжнєва на стіні й крізь стіну кудись далеко в нічну пітьму і, ніби завбачивши щось там, сказав:
— Справа, ребе, не в крайній плоті — урл ти чи ні …
— Що таке „урл”? — перепитав майор Бузина.
— Необрізаний. Гой, — пояснив майор Бочонкін і продовжив думку, яка збрижила його чоло: — Справа не в крайній плоті, необрізаний ти чи обрізаний, і, думаю, не в тому, надягає чоловік головний убір, шляпу чи чалму, коли сідає за стіл їсти-пити, чи знімає його. Діло не в шляпі, і справа не в чалмі, равві, а, певно, річ, у тому, щоб на стіл було що поставити, і насамперед — класний самогон. Тобто, я хочу сказати, що гарна випивка нікому не зашкодить: ні православному, ні юдею, ні німцю, ні москалеві. Ні навіть мусульманинові, якщо він випиває самогон після заходу сонця в темному, щільно зачиненому приміщенні, щоб аллах не побачив. І спільну мову завжди можна знайти. Правильно я кажу, азохен вей?
Заперечити майорові Бочонкіну важко було, і майор Бузина змушений був згодитися:
— Азохен вей.
— А на Великдень нам галявину в Пущі-Водиці накриє Колян Майоренко після того, як вночі поборюкається з віруючими, які принесуть святити до храмів дари Божі. У нього контакти з оперативним континґентом теж на рівні. Паску, писанки, ковбасу й освячений самогон мусить поставити. Оскоромимось за повною програмою. Левко Різник — без нашого Левка ніяка вода не освятиться — візьме свою знамениту басолю, я під його музику станцюю «Сім-сорок», Колян Майоренко утне «трепака», а ти «Ой гоп-гопака».
У правому кутку кабінета майора Бочонкіна за сейфом на стіні майор Бузина помітив ізраїльський календар. На малюнку було зображено якесь давнє місто й напис місяця івритом.
— «Адар», — пояснив майор Бочонкін. – Місяць називається – «адар», останній місяць року. У нас це десь лютий–березень. А березень-квітень за юдейським календарем називається «нісан», «місяць колосків», коли юдеї жнивують і збирають виноград. Дати не зовсім збігаються. Юдейський календар – сонячно-місячний, і місяць у ньому починається в перший вечір, коли сходить молодик. «Адар» – останній місяць року, хоча юдеї зустрічають свій Новий рік восени на свято „рош а-шана” першого-другого числа сьомого за календарем місяця, який називається „тішрі”, „тіш рей”, по-нашому — у вересні, чи на початку жовтня. – Майор Бочонкін повернувся до календаря й перегорнув сторінку. – Коли сходить молодик, та ще й закінчується рік і за Місяцем починається новий, все може трапитись, — зауважив він. — Та ще й у рік, коли за юдейським календарем рік має тринадцять місяців і закінчується подвійним, тринадцятим «адаром» – «адар батраках» чи «ве-адар» — високосний місяць.
«Все може трапитись, коли молодик світить над Землею. А зараз над містом хмари, сльота й снігодощ. Який там молодик? Молодик буває в ніч на Різдво чи Івана Купалу», — заперечив подумки майор Бузина і мовив:
— Я гопака танцювати не вмію. Нас у школі вчили танцювати па-де-ґрас.
— Станцюєш па-де-ґрас, коли хочеш, — згодився майор Бочонкін без дискусій.
Майорові Бочонкіну не хотілось переконувати майора Бузину в тому, що, на його думку, юдейський календар найдосконаліший з усіх інших, тому що враховує зміни в природі, рух планет і галактик, і недарма колись у східних слов’ян Новий рік теж починався восени, поки Петро Перший не примусив його лічити від 1 січня, коли прорубував вікно в Європу.
Майор Бочонкін глянув у вікно — на шибках залишилось кілька крапель дощу й примерзлих льодинок, а за ними густів морок. Йому подобався юдейський календар, музика гімну Ізраїля, танок „Сім-сорок”, який для конспірації називався ще „Без-двадцяти-вісім”, кошерний самогон і запах маци.
— Левко музику підбере, — сказав майор Бочонкін. — Левко такий вправний, що будь-яку мелодію на своїй віолончелі відтворити може. Врешті-решт, я можу взяти свій корнет. У футлярі сто років тримаю… — Майор Бочонкін дивився у вікно. — Еге ж, Льошо, таке в нас життя. От лише…
Що «от лише…», майор Бочонкін не сказав, можливо, згадав про пацюків чи хотів щось додати до майси Каценбогена, але відмовився.
Він знову перевів погляд на майору Бузину, вдруге потис його правицю своєю рукою, з якої ще не зійшли мозолі від шахтарської праці чи, може, від гилок для скраклів та гри в доміно, потому відпустив її.
— Товариші офіцери, зайд ґезунд! – сказав він, впрягаючись у портупею.
Майор Бузина хвильку постояв, міркуючи, сказати насамкінець майорові Бочонкіну про своє підвищення чи зачекати, поки не буде оголошено офіційного наказу, як того вимагає Статут. Вирішив поки що не говорити.
— До побачення, — відповів він.
Відчинивши двері кабінету, синім коридорним мороком він пішов на вихід, де його на білій «Волзі» чекав водій начальника 5-го управління Алфея Андрійовича Цвєткова Мусій Давидович Бідуля.
Йдучи напівтемним коридором, покартав себе за те, що забув запитати в майора Бочонкіна, в який бік побігли ті щурі, які зацікавили капітана Глюка, і пішов обережніше: „Десь же вони чигають і прогризти можуть навіть дубовий паркет, почувши, що хтось темної ночі поскрипує над їхніми головами мостинами, коли усі сплять”.
Так думав обачний і битий життям туралий майор Бузина, йдучи напівтемним коридором на вихід, де його у білій «Волзі» особисто чекав персональний машталір генерала Цвєткова Мусій Давидович Бідуля.
Темні тіні ховались по закутках, як вони ховались і сорок років тому в службових приміщеннях НКВС, тому що й сорок років тому о сю пору світло в кабінеті Сталіна в Кремлі вже гасло, і працівники НКВС роз’їжджались на короткий відпочинок по своїх оселях до наступного ранку.
Паркет скрипів, і майор Бузина про всяк випадок до світла перед сходами на перший поверх пішов навшпиньки. Раптово за спиною почулись кроки й скрип паркету, майор Бузина здригнувся, хоч був не з лякливих, обернувся й побачив, як коридором за ним поспішає майор Бочонкін, на ходу поправляючи портупею.
У вестибулі було тихо й пусто, під високою стелею горіла люстра з двома розбитими плафонами й лампочками — спритний полковник інтендантської служби Тітов, певно, недобачив того ґанджу.
За столом чергового на місці капітана Вареника знову сидів довгошиїй прапорщик, який учора ввечері вимагав від майора Бузини показати йому посвідчення „в голом відє”. Побачивши на цей раз майора Бузину, він підхопився, приклав руку до кашкета, витягнув свою шию на всю її довжину і гикнув:
— Желаю здравія, товаріщ майор госбєзопасності товаріщ Бузіна!
Майор Бузина недбало кинув:
— Теж зичу.
Прапорщик вибіг наперед і відчинив перед майором Бузиною двері. За ним хотів вийти і майор Бочонкін, але довгошиїй прапорщик зупинив його:
— Ваше удостовєрєніє, товаріщ майор!
Майор Бочонкін невдоволено пошарпав себе по кишенях і розгорнув перед пильним прапорщиком своє посвідчення в обкладинці та на довгому ланцюжку, причепленому до внутрішньої кишені гімнастерки.
— Папрашу в голом відє! – наказав пильний прапорщик.
Майор Бузина не став чекати майора Бочонкіна й відчинив двері назовні.
<P class=MsoNormal style=”
