БАРТЕР МАЙОРА БОЧОНКІНА (початок)

(уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»)

Майор Бочонкін набрижив лоба, постояв роздумуючи й додав:

— Шнеєрзон, поц, мені сильно напаскудив…

У коридорі було порожньо, тихо й напівтемно. Лише майор Бузина та майор Бочонкін стояли біля вікна, що виходило в чотирикутник внутрішнього двору, і їх постаті невиразними сильветами повторювались на чорних шибках.

Внизу теж було темно, тільки біля дверей слідчого ізолятору тьмяно горіла лампочка, і крізь чарунки заґратованих вікон вгадувався свинцевий морок, який до ранку надійно охороняв чи то сон, чи безсоння в’язнів.

Там теж цілодобово горіло світло і заховатися від нього нікуди було. Підвал під тюрмою, де в 30-х – 40-х роках виконувались вироки, у кінці 50-х було переобладнано в навчальний тир, у ньому чекісти регулярно вправлялися а стрільбі. Відлуння пострілів долітало до камер, і в’язні нервували, коли вчували короткі й часті залпи чекістських пістолетів.

Майор Бузина і сам здригнувся, хоч був не з лякливих і характер мав чекістський, коли подумав, що й він, якби не чітка позиція майора Бочонкіна під час доповіді Фердинанду та дивна поведінка самого Фердинанда, міг цієї ночі опинитися в одній із камер внутрішньої тюрми КДБ УРСР отам, внизу.

— А про якого Шнеєрзона ти гуториш? — перепитав він майора Бочонкіна.

— Директора гастроному на вулиці Велика Житомирська.

Бочонкін відірвався від підвіконня та взяв Бузину за ґудзика, щоб той ще уважніше слухав:

— І ось чому, діло принципове, я хочу, щоб ти оцінив ситуацію й висловив свою думку. Отримав я оперативні дані про те, що Шнеєрзону його брат у четвертих, який раніше виїхав на постійне мешкання за кордон, нелегальним каналом із Штатів передав Талмуд. Шнеєрзон не здав той Талмуд в органи державної безпеки, як годиться, виходячи із постанов ЦК КПРС „Про підвищення політичної пильності радянських трудящих”, а заховав його дома в туалеті за зливний бачок унітаза. І потім кожний день прийде з роботи, зайде в туалет, начебто з метою відправлення своїх природних потреб, зачиниться на усі клямки, Сару на сторожі поставить, сяде на унітаз і читає. Розумієш, Льоша, священну книгу євреїв член КПРС Шнеєрзон читає в туалеті, сидячи на унітазі? Якої ти думки про такого мудака?

— Від’ємного, — без сумніву погодився майор Бузина, — хоча в Москві, наприклад, москалі…

— Ось! Ти теж зі мною згоден, ти схоплюєш хід моїх думок?

— Відстежую тенденцію.

— Логічно. І потім, прочитавши пару сторінок, знову ховає Талмуд за зливний бачок. Я міг би нашого головного фахівця по боротьбі із зливними бачками гянярала Цвяткова нацькувати на Шнеєрзона… — Майор Бочонкін, згадавши генерала Цвєткова, зневажливо скривив рота й стріпнув чубом. — проте я упорався й без Цвяткова. Льоша, у мене: алеф) спортивний розряд кандидата в майстри із скраклів; бет) влучне око; гімель) вправна й тверда рука. У свій час я був чемпіоном міста Донецька із скраклів і абсолютним чемпіоном із доміно у всіх його версіях – народних і класиці. Мені колись Левко Різник, так — знічев’я, каже: „То ти в своїй Юзівці чемпіон із доміно, а в Києві незаперечний чемпіон – геніальний український драгоман Теодор Нечипорук, об’єкт ДОР „Аскет” з окраскою „антирадянська агітація та пропаганда з усними й письмовими висловлюваннями у формі українського буржуазного націоналізму”. Він знає стільки чужих мов, що й сам не знає, скільки. Теодора Нечипорука виключили із Спілки письменників, заборонили друкувати його переклади. Тепер він доміном заробляє гроші собі на прожиток і уважається незаперечним чемпіоном Києва.

Кажу Левкові: „Згода, покажи лишень мені, де він змагається. Мені цікаво позмагатись з чемпіоном Києва”. Левко питає: „А хто ж буде твоїм партнером? Теодор Нечипорук грає з партнером, він у нього постійний”. Кажу: „Ти”. Він дає задній хід: „В Одесі, каже, у доміно не гуляють. В Аркадії, це – мій район, віддають перевагу преферансу, а на Ланжероні грають в бридж”. Кажу: „От-от! Ми з тобою могли б зіграти й у преф, і в бридж. Але ж ти кажеш, що Теодор Нечипорук грає в доміно. Не хвилюйся, я тебе навчу. Ти уважно дивись, які я камені ставлю, не перебивай і намагайся з другого боку такі ж ставить: я ставлю двійку, її забивають, а ти з іншого боку став двійку, якщо вона в тебе є, ставлю трійку – ти таким же робом дій. Якщо ж ти на руках матимеш чотири камені без дупля чи п’ять з дуплем, бери гру на себе, я зрозумію й тобі підіграю. Тільки зважай, що дупель „шість” – то не туз, і дупель „пусто” не завше грає на „мізер”, а якщо залишиться один на руках у грі за версією „морський козел”, то це вже двадцять п’ять очок плюсом до набраних очок суперника, але, якщо ти закінчуєш кон дупелем „пусто”, то виграєш партію, незалежно від того, скільки очок набрав твій суперник.

Кілька партій з Левком ми зіграли „гусариком”, тобто один проти одного, Левко гру вхопив і пішли ми з ним у Парк Слави, де на природі з ранку грають найсильніші київські гравці в доміно, і першими сіли за стіл. Підходить Теодор Нечипорук з партнером і контрпартнерами, я йому кажу: „Я — з Донецького, міста шахтарів і доменщиків, колишньої Юзівки, посередині – Сталіне, міста-героя, міста-трудівника. Чув, що ви найсильніший доменщик у місті-герої Києві. Спеціяльно прийшов сюди, щоб з вами позмагатись. Пропоную матч з п’яти партій”. Він каже: „Позмагаймося, чого ж не позмагатися? Шахтарів і доменщиків я поважаю, проте мушу вас попередити — тут грають не під інтерес, а на гроші. Задля спортивного інтересу грають аматори в Піонерському скверику. Можливо, ви туди поки що сходите, потренуєтесь?” Без проблем, кажу. На гроші, так на гроші. Згуляємо, а потім вирішимо, кому йти до піонерів у науку. Але в місті шахтарів і доменщиків Донецькому, звідки я приїхав, існує такий порядок: якщо гульня під хосен, то перша партія – п’ять рубликів, друга – десять, третя – п’ятнадцять, четверта – двадцять і п’ята – двадцять п’ять. В арихметичній проґресії. І далі з самопочатку, якщо бажання й гроші є. Він через спідню губу слинить: „То вже ваші проблеми будуть. Домовляйтеся з моїм напарником”.

Питаю в напарника Теодора Нечипорука: „За якою версією гратимемо?” Партнер зиркнув на мене, як кошеня в каганець: „Які ще версії можуть бути? Граємо в доміно!” „Розумію, що в доміно, кажу, тіко є різні версії гри в доміно: народні, класика. Що ви вибираєте?” „Класичного козла, якщо ви не розумієте”, — каже. „Козел має два види, — пояснюю. — В якого козла ми гратимемо: простого — до 101-го чи морського — до 125-ти? Втемну, з бомбами, базаром, з прибамбасами чи без?”

Льошо, у доміно, крім „козла”, є ще десятки версій: „телефон”, „блискавка”, „паровоз”, „казан”, італійський „чернечий” чи англійський „mahjong”… До 101-го, 125-ти, 150-ти, 201-го… Льошо, виявляється, у Києві „класикою” вважають „морського козла”, у який навіть наші маріупольські салаги не грають без прибамбасів! І геть нічого не знають, що, крім „козла”, є вищий, інтелектуальний, я не боюсь цього слова, рівень гри в доміно! Різниця між клас-майстром і „морським козлом” така ж, як між скрипкою та балалайкою. Хоча, скажу, і на балалайці „Політ джмеля” Римського-Корсакова можна виконувати не згірше, ніж на скрипці. Якщо уміння є, адже в кожному чині є свій кайф і свій бздик. Ти зі мною згоден?

— Маєш рацію. У мене є приятель ще з педінституту, секретарем парткому колгоспу імені Ярослава Гашека працює…

— О, серйозна посада. Так ти з ним учора зустрівся?

Майор Бузина закасав обшлаг гімнастерки на лівій руці – стрілки годинника показували на другу:

— Дві години тому розпрощалися під пісню „Широка страна моя родная” у виконанні хору імені Митрофана П’ятницького. У нього в колгоспі один майстерник на балалайці грає „Інтернаціонал”. Приблудний філософ, пристав у прийми до місцевої жительки на прізвище Химка Анощина.

— Кацап?

— Так, гомо кацапієнс, він там у селі один кацапієнс, приблудний. Він пасе Химчиного цапа. Вранці будить цапа піснею „Вставай, прокляттям заклєймьонний!”, і Химка називає цього свого приймака Адольф Дегейтер, а не П’єр, вважаючи, що музику до „Інтернаціоналу” написав Адольф, а не його рідний брат П’єр. Мовляв, Адольф був музикант, а П’єр лише столяр. Химчин приймак каже, що насправді він – Мартин Гайдеггер, а не Дегейтер. За паспортом він Наришкін, про те, що змінив прізвище на Гайдеггера, просив Химку нікому у селі не розказувать. Химка лише запитала в секретаря парткому (це той мій інститутський приятель, з яким я учора зустрічався, він у них там як піп за старих часів), хто такий Гайдеггер і чи не був він заодно з Марксом.

— Либонь, ревізіоністка, Химка Анощина? П’єр Дежейтер, а не Дегейтер, між іншим, у 1922 році через вищий апеляційний суд міста Лілля виграв процес у свого брата Адольфа Дежейтера на авторство музики до партійного гімну „Інтернаціонал”. Сей факт відомий, і хай Химка не пиздить. Вибач, Льошо, що я матюкнувся. То вам, українцям, матюкатися не дозволяється, а я – кацап, чи, як ти кажеш, гомо кацапієнс, мені можна.

— Не пишайся.

— А я й не пишаюся!

— Інших замінників матюкам нема?

— Нема, бля! І хай Химка не пиздить! Так, П’єр працював столяром-червонодеревником, проте у вільний від роботи час він ще займав посаду кантора співочого товариства „Робітнича ліра” в тому ж Ліллі. Сей факт теж доведено. Франція – не Радянський Союз, але й там теж інколи справедливість перемагає. То теперички французькі комуністи на чолі із своїм генсеком Жоржом Марше поступово сповзають на позиції ревізіонізьму і намагаються заперечити авторство П’єра. Пишуть, що П’єр начебто украв у свого рідного брата Адольфа Дежейтера ноти партійного гімну „Інтернаціонал”, і таким чином хочуть посіяти сумнів у чистоті марксизьму-ленінізьму. Чистої води брехня.

— Можливо, ти й правий.

— Правий, правий, Льошо. Ми ж з тобою не п’яні, а коли ми тверезі, ми завжди правí. У цьому я з тобою теж суголосний. Ну, а з Теодором Нечипоруком та його компаньйоном я мусив погодитись на його пропозицію зіграти в „морського козла”, позаяк іншим жанром він не володіє. Першу партію ми з Левком програли, хоча могли й виграти – я про всяк випадок зреалізував кілька ризикових варіянтів, щоб знайти слабкі місця в супротивника. Далі чотири партії поспіль ми виграли.

Теодор Нечипорук за рахунку 1:4 не на його користь питає мене: „У вас є зовнішня схожість з поетом Борисом Леонідовичем Пастернаком. Ви, часом, не є його родич і не єврей?”

„Ні, кажу, я троюрідний племінник академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього жінка Берта Мойсеївна — єврейка”.

Вигріб він разом із своїм партнером усі гроші до канцура, копійки додавав, щоб розрахуватись за поразку. Я йому п’ятірку залишив, кажу: „У Донецькому останні гроші ніколи не забирають, завше залишають на пиво для угамування небажаних емоцій, які з’являються після програшу”. І на вухо дав кілька порад, які тра’ робить комбінації в тій чи іншій ситуації в „морського козла”. Теодор Нечипорук мені сердешно подякував і зі своїм напарником пішов у ресторан „Дніпро” пить пиво та засвоювать мою науку.

А Левко давай мене шпетить: „Як ти міг таке бовкнути: „Я — троюрідний племінник академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього жінка Берта Мойсеївна — єврейка”?!

Питаю: „А що, є якісь заперечення?”

„Авжеж, каже, тобі тра’ було зрèкти: „Я — небіж у других академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього дружина Берта Мусіївна — юдейка”.

„Хай так, кажу, тепер буду знати: я — небіж у других академіка Трохима Денисовича Лисенка. У нього дружина Берта Мусіївна — юдейка”. Ти про це щось знаєш?

— Ні, навіть не здогадувався!

— Отож. Тепер і ти будеш знати. Чи скажеш, що мені про цих родичів, Трохима Денисовича й Берту Мусіївну, в Управління кадрів треба рапорт подавати, а то Рябоконь ще виснує, що умисно приховую?

— Не треба. Небіж у других – то далекий родич. Такі спецперевірці не підлягають. Та й Трохим Денисович – шанований діяч, Герой Соцпраці, тричі сталінський лавреат. До того ж про тих своїх родичів ти дізнався нещодавно, чи не так?

— Так. Без Левка й не знав би.

— А із Шнеєрзоном ти в доміно, гадаю, не грав і на підмогу для обстеження туалету Цвєткова не брав?

— Ага! – згадав майор Бочонкін Шнеєрзона та генерала Цвєткова і стріпнув чубом. — Ні, впорався без Цвяткова. Він, поц, уміє грати в доміно чи в скраклі? Я взяв двох понятих з наших прапорщиків, приходжу до Шнеєрзона, мені по бубну, що в його гастрономі на вулиці Велика Житомирська вся міськкомівська партійна сволота пасеться, натискаю кнопку дзвінка. Чую: „Ку-ку” – це у нього такий дзвінок. Думаю: „Буде тобі зараз „ку-ку”.

Він відчиняє двері, бачить перед собою кагал, схожий на групу захоплення, і я попереду, а мій писок знають усі київські євреї, витримую паузу й говорю, тобто суворо речу: “Громадянине Шнеєрзоне, іноземну валюту, наркотики, зброю, золото в зливках, діаманти чи інші заборонені предмети зберігаєте? Якщо так, то пропоную добровільно видати”.

Він затрусився, белькоче: “Яка валюта, які наркотики, яка зброя чи інші заборонені предмети в мене можуть бути?! Я мирний єврей і член КПРС! Я директор гастроному на вулиці Горвіца! Мене всі члени Київського міськкому Комуністичної партії України знають, цінують і мені довіряють!” Сара, його жінка, теж підпиздикує: „Яка нахабства! У мене чоловік – кристально чистий комуніст і вірний ленінець-більшовик, а не якийсь там Лейба Давидович Бронштейн-Троцький чи Бухарін, і ні в які ухили ніколи не коливався, товаришу майор Іван Бочонкін із КеГеБе, а якщо й коливався, то тільки разом з партією! Чого ви до нас приперлися, як петлюрівці в першу громадянську війну?”

Знаю, який він мирний єврей, хто його й за що цінує і який з нього більшовик. Я промовчав, що вулиця Горвіца давно вже Велика Житомирська, а не Горвіца, я до петлюрівців маю таке ж відношення, як болгарський комуніст Тодор Живков до підпалу німецького рейхстаґу, а Шнеєрзон перед Комуністичною партією та рідною Сарою не такий уже й чистий, як вона думає. Іду в туалет, а переді мною продовжує стоять Сара й закриває двері своїм неосяжним тухесом.

„Ви що, товаришу майор Іван Бочонкін із КеГеБе, в іншому місці не могли відправить свої натуральні потреби? Яка нахабства!” — репетує.

„Не міг”, — кажу. Затим Сару вбік, заходжу в туалет, запрошую до уваги понятих і чьотко виймаю з-під зливного бачка Талмуд іноземного походження. Шнеєрзон в трансі і нічого сказати не може.

Тимчасом я його запитую: “Ідеологічно шкідливу літературу, отриману із-за кордону нелегальним каналом, тессезеть, зберігаєте, громадянине Шнеєрзон? А як на такий незаперечний факт вашої участі в ідеологічно підривній діяльності подивляться ваші члени Київського міськкому КеПе(бе)У?”

Він ще більше затрусився, я кажу: „Підіть, громадянине Шнеєрзоне, у ванну, підмийтеся, потім поговоримо”.

(далі буде)

Попередні глави

Переднє слово /categ_1/article_52381.html

Майор Бузина приймає виклик (початок) /categ_1/article_52384.html

Майор Бузина приймає виклик (продовження) /categ_1/article_52396.html

Майор Бузина приймає виклик (закінчення) /categ_1/article_52403.html

Почесне завдання /categ_1/article_52406.html

Зустріч з незнайомкою /categ_1/article_52418.html

Мертві та живі (початок) /categ_1/article_52427.html

Мертві та живі (продовження) /categ_1/article_52435.html

Мертві та живі (закінчення) /categ_1/article_52453.html