(уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»)
Закінчивши усі справи, майор Бузина і лейтенант вийшли разом на вулицю Володимирську. Небо було високим, у його високості сіріли хмари, мов валашки, котрі лягли спочивати надвечір у кошарі.
Лейтенант Нікітченко глянув на годинник, потім на небо й зауважив:
— Подивіться, Олексію Григоровичу, а в Москві у цей час вже темно!
Майор Бузина хотів відповісти: “Так то ж москалі. У них усе не так, як у людей!” Але промовчав, бо почувався вельми стомленим, і йому вже праглося впасти на постіль, хай навіть поряд з Володимиром Іллічем, аби міцно заснути. До ранку. А там хай варта піднімає. Аби тільки виспатися.
Спати хотів і старший лейтенант Нікітченко, якому треба було ще добиратися до вокзалу, діставати квиток, а потім годин зо двадцять товктись у поїзді на шляху до рідного міста Ворошиловграда, добре, якщо повезе й вдасться вихопити плацкарту. У „СВ” вільні місця, напевно, були, проте рядовим офіцерам такі квитки за відрядження не оплачувались.
Почало мрячити, майор Бузина постояв хвилину, розважив: „Вчасно ми дременули з Москви, а то б просиділи до завтра в аеропорту, хіба що підполковник Мусоргський зумів би домовитися з небесною канцелярією”. Глянув на фасад рідного КДБ здолу догори, зупинив свій погляд на балконах і парапетах, які не встиг повирубувати Степан Несторович Муха, потім на старшого лейтенанта Нікітченка, почухав потилицю й запропонував:
— А пішли, друже, в ганделик, бодай усі вони повиздихають! І в Москві, де вже темно, і у нас, де ще світло. Огулом. Вип’ємо по кілька крапель, щоб усе те швидче сталось.
Старшому лейтенантові Нікітченку після успішної доповіді начальнику 5-го управління теж захотілось випити київської горілки, закусити салом і запити солоненьким томатним соком.
— Спасибі вам за підтримку, Олексію Григоровичу, — сказав він.
— Та нема за що, — відповів майор Бузина. – Як кажуть москалі: „Омрачім ето дєло алкоголєм”.
— Ви ж, Олексію Григоровичу, дзвякніть мені, коли підполковник Мусоргський надумає їхати до Києва.
— Ти на той час уже будеш працювати у 5-му управлінні. Генералу Цвєткову сподобався твій рапорт.
Старшому лейтенантові Нікітченку припали до душі слова майора з центрального апарату КДБ УРСР, та він, щоб не наврочити, запротестував:
— Ні-ні, Олексію Григоровичу, Голуминський мене випередить.
— Гоголь?
— Микола Васильович.
— Гоголь – моцний птах. До середини Дніпра він добереться.
„Хай наш „птах” спочатку пояснить, як він втратив об’єкта із спостереження, а в мене є нагорода 9-го управління КДБ СРСР і через тиждень мені полковник Косяченко дасть посаду старшого опера”, — зміркував старший лейтенант Нікітченко, вийняв посвідчення, вручене підполковником Мусоргським, і поклав у нього два карбованці.
Пивничка, якій чекісти дали назву “Під булавою”, хоча на вивісці там було вимальовано “Хвилинка”, містилась майже поруч — навпроти пам’ятника гетьманові Богдану Хмельницькому, що сидів на огирі біля Софіївського собору, здійнявши булаву в напрямі Москви, з якою він триста з чимось років тому уклав угоду — чи то про возз’єднання, чи то про приєднання, чи то про зовсім щось інше. У чекістів навіть вислів був такий: “Ходімо возз’єднаємося й потримаємося за булаву”, що означало: “Вип’ємо по сто грамів”. Якщо виходило двісті й звиш того, то наступного дня говорили: “Почали з гетьманської булави, а закінчили приєднанням до конячого хвоста”.
Майор Бузина на подібні пропозиції завжди відповідав: „Коли ми тверезі…” Тому побачити його в пивничці можна було вельми рідко, а щоб ще він, потримавшись гетьманської булави, хапався за хвіст Богданового коня, навіть уявити таке майже неможливо було.
— Щось давно не бували у нас в гостях, — у відповідь на привітання майора Бузини зауважила симпатична шинкарка та перекрутила магнітофонну стрічку. Народний артист СРСР Дмитро Гнатюк заспівав: „Наливайте, браття, кришталеві чари!”
— Та все робота заважає. Цілий тиждень був у відрядженні в Москві, тільки-но повернувся, — сказав майор Бузина, подумки відзначивши: „Гарну пам’ять має ця вродливиця”.
— За весною, либонь, їздили? Щось не видно, щоб ви її звідти привезли.
— Звідти лише головний біль можна привезти.
— До тями. „Кристалом” полікуєтесь?
— Наливайте „Кристал”, — погодився майор Бузина.
Шинкарка відчинила дверці холодильника, вийняла пляшку „Кристала” і почала відмірювати кришталевий напій у мензурці.
— А чому це „Кристалу” немає на вітрині? – запитав спостережливий відвідувач з-за першого столику, помітивши, з якої пляшки шинкарка розливає горілку. – І чому одним можна, а іншим — ні?
— „Кристал” продається лише для членів ЦК профспілок працівників гірничодобувної промисловості! — відрізала шинкарка, виставила на шинквас шкляники, закуску і знову заховала „Кристал” в холодильник. – І за талонами!
— А-а-а, — вибачливо протягнув спостережливий відвідувач і повернувся до свого шкляника з недопитою „Московською”.
Майор Бузина й старший лейтенант Нікітченко взяли горілку, томатний сік, бутерброди з салом і зайняли осібний столик.
Старший лейтенант Нікітченко вийняв з посвідчення, яке йому вручив підполковник Мусоргський, два карбованці і спробував розрахуватись. Майор Бузина притримав його:
— Не клопочись, моя черга. — Він зазирнув у свій гаманець, пошарудів пальцями і сказав:
— Грошей, як гною, на квитках ми зекономили. – Відтак підняв свій шкляник і подивився через скло вхідних дверей на майдан.
Богдан Хмельницький показував булавою у бік Москви.
— Почали в Москві, — сказав Олексій Григорович, — закінчимо в Києві. За приїзд на Батьківщину!
— За приїзд! — цокнувся старший лейтенант Нікітченко.
Випили, закусили. Молоточки в голові Олексія Григоровича перестали стукати.
Старший лейтенант Нікітченко посолив томатний сік, допив і знову вийняв посвідчення учасника боротьби проти диверсійно-терористичних елементів на Красній площі у Москві:
— Повторимо?
— Бери, — погодився майор Бузина.
Старший лейтенант Нікітченко приніс два шкляника горілки, бутерброди з салом і томатний сік.
За вікном, гарцюючи на своєму огирі, показував булавою у бік Москви окутаний кошлатим березневим туманом український гетьман Богдан Хмельницький.
— Вип’ємо за возз’єднання? – запропонував старший лейтенант Ніктченко.
— За возз’єднання, — погодився майор Бузина.
Випили не цокаючись, заїли бутербродами, запили томатним соком.
— Тепер моя черга, — сказав майор Бузина.
— Та я… – запротестував старший лейтенант Нікітченко, шукаючи гаманець.
Майор Бузина рішуче відхилив його руку.
— Тепер вип’ємо за розз’єднання, — запропонував він, здійснивши свою ходку до вродливої шинкарки. – Час уже й прощатись, щоб потім не чіплятись до конячого хвоста.
У ганделику лунала пісня про гетьмана Сагайдачного. Старший лейтенант Нікітченко не збагнув, про який хвіст мовив майор Бузина, той не пояснив, і старший лейтенант Нікітченко не став допитуватись.
Цокнулись, випили, мовчки запили горілку томатним соком, дожували сало і вийшли на майдан. Хвильку постояли, набираючи в легені вільгого, чи то раннього весняного, чи то пізнього осіннього повітря і підійшли до пам’ятника Богдану Хмельницькому. Гетьман показував булавою на північ, чи то закликаючи, чи проклинаючи.
Майор Бузина вийняв з шаньки мазепинку, розправив пожмакини, насунув на чоло, щоб відстань від дашка до перенісся склала два сантиметра, стиснув руку у кулак і мовчки потрусив п’ястуком у той бік, куди вказував гетьман.
„Раску-у-у-у-у-у-удрявий кльо-о-о-он зєльоний, ліст рєзной, здєсь у кльона ми растанємся с тобой…”, — на повний голос заспівав старший лейтенант Нікітченко, тупнув ногою і ляснув обома руками себе по грудях.
Він відчув, як його душа знову вирвалась з грудей і злетіла геть вище неба. Майор Бузина смикнув його за лікоть.
— Он навпроти міліція, — сказав він і показав на будинок Київського міського управління внутрішніх справ.
Війнуло снігом з дощем.
Старший лейтенант Нікітченко підняв комір плаща, майор Бузина поправив мазепинку, насолопивши її майже на брови.
На зупинку під’їхав тролейбус другого маршруту: „Площа Богдана Хмельницького – Залізничний вокзал”.
— Я побіг? – запитав лейтенант Нікітченко.
— До зустрічі, — сказав майор Бузина.
Старший лейтенант Нікітченко тролейбусом „двійкою” подався на вокзал. Майор Бузина схопив таксівку і поїхав додому, щоб пошвидче вручити своєму синові Олесеві гостинець, який він віз із Москви, впасти в ліжко і міцно заснути. Він знав, скільки вартує проїзд на таксі від вулиці Володимирської до Сирця, і грошей у нього мало вистачити, навіть якщо не враховувати дріб’язок.
У машині майор Бузина здійняв мазепинку, поклав її в шаньку, з правої внутрішньої кишені піджака вийняв хусточку, витер обличчя й тім’я, втомлено розслабився на м’якому сидінні і дав команду водієві:
— Сирець, вулиця Пархоменка, 68.
— Сало копчене? – запитав водій, потягнувши носом у бік майора Бузини.
— Підкопчене, — задовольнив цікавість водія майор Бузина. – На чотири пальці. М’яса на півпальця, два прошарки.
— О, таке сало я поважаю! Тра’ сьогодні після зміни заскочити, а то в мене вже слина потекла, — зізнався водій.
Олексій Григорович за час відрядження вельми скучив за своїм сином. Робота не давала багато часу. Удома щойно придбані книжки майор Бузина поставив на красному місці книжкової полички поряд з творами Тараса Григоровича Шевченка, які він у вільний від роботи час читав своєму сину Сашкові Бузині і найчастіше свій улюблений вірш „Якби то ти, Богдане п’яний…”.
Знайомий педіатр радив Олексію Григоровичу під час цієї процедури гладити сина по голівці: мовляв, таким чином завдяки масажу поліпшується кровообіг у мозку дитини, збільшується кількість звивин, поезія без перешкод потрапляє до сірої речовини, і дитина неодмінно виросте розумною чи аж надто розумною, якщо не генієм, то вундеркіндом – це точно.
Олексій Григорович ніколи не поминав нагоди погладити сина по тім’ю, коли читав “Якби то ти, Богдане п’яний…”, потòму пояснюючи йому: „Коли ми тверезі, сину, ми завжди правí. Коли ми не тверезі, сину, ми можемо накоїти багато дурниць, за які потім будемо вельми довго жалкувати”.
Сашко уважно слухав батька.
Якось Олексій Григорович запитав його, ким він хоче стати, коли виросте.
— Солдатом, — відказав малий Бузина.
— Це добре, синку. Але солдата можуть убити на війні, — зауважив батько.
— Хто може убити? – поцікавився Олесь.
— Ворог.
— Тоді я буду ворогом, — вирішив малий Бузина.
— Ти глянь, який кебетний, письменником, певно, буде, як виросте, — повертав розумом Олексій Григорович. – От що значить сучасні методи виховання!
І продовжував гладити Сашка по тім’ю, маючи надію, що його син у недалекій будуччині прославить і себе, і свого батька. „Тільки б не потягнув на Нобелівський приз, — остерігався обачний і обізнаний у політичній заанґажованості Нобелівського комітету Олексій Григорович, гоноблячи надії на славне майбутнє сина. – Краще вже хай отримає Галана чи Тичину, воно не так престижно, зате спокійніше. А там можна буде вже сподіватися і на Шевченківську премію, вона значно авторитетніша, ніж Нобель, — навіщо ж я тоді під читання віршів Тараса Григоровича майже щомісяця масажую йому голівку?
Як і кожен батько, Олексій Григорович бажав своєму синові не химерної, а справжньої слави, публічного визнання та захоплення, і став називати його „Олесем”, а не „Сашком”.
Олесь виростав розумним, допитливим, ходив на гуртки умілих рук і юних натуралістів, і, коли у домі Бузинів з’явилась кішка ангорської породи на прізвисько „Катерина Фурцева”, зайнявся її дресируванням.
Привезений із Москви подарунок батька вельми сподобався Олесеві. У понеділок він поскаржився матері, що почувається зле, і до школи не пішов. Коли залишився один удома, материними широкими ножицями для крою вирізав з бляшанки кілька свастик, хрестів, віночків з дубовим листям, змайстрував кручені есесівські погони, аксельбанти, петлиці зі свастикою і свої вироби причепив на військовий кашкет і шинелю батька. Одягся, надів кашкета, взув батькові чоботи і глянув на себе у верцадло. Відображення у дзеркалі йому сподобалось, попри те, що шинеля була трохи задовгою і кашкет завеликий. На нього дивився грізний німецький офіцер, майже такий, як у фільмі про Штірліца.
Він взяв подарований батьком „Вальтер”, кішка „Катерина Фурцева” тимчасово перетворилась у помічницю Штірліца розвідницю „Кет”, і Олесь майже впродовж усього дня допитував, з якою метою вона пробралась у Берлін, які має паролі, явки, завдання і в яких стосунках вона перебуває із Штірліцем. Радистка „Кет” трималася мужньо, відповіді на запитання давати відмовлялась.
Насамкінець Олесь вирішив її розстріляти, але кішці вдалось утекти. Олесь не став її розшукувати, оскільки його самітнє перебування удома закінчувалось.
Він акуратно склав батькову форму у комірчину, маючи намір назавтра або ж витягнути з кішки всі відомі їй секретні дані, або ж розстріляти. Краще було б повісити, проте Олесь засумнівався, чи справиться він з цією операцією.
Проте й таку думку не покинув.
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово /categ_1/article_52381.html
Майор Бузина приймає виклик (початок) /categ_1/article_52384.html
Майор Бузина приймає виклик (продовження) /categ_1/article_52396.html
Майор Бузина приймає виклик (закінчення) /categ_1/article_52403.html
Почесне завдання /categ_1/article_52406.html
Зустріч з незнайомкою /categ_1/article_52418.html
Мертві та живі (початок) /categ_1/article_52427.html
<P class=MsoNo
