(уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»)
Підполковник Мусоргський пішов униз.
Старший лейтенант Нікітченко зубну щітку і голярське начиння поклав у кишеню, майор Бузина склав свої речі в „дипломат”, куди намагався втиснути й „Вальтер”, але пістолет у валізці не поміщався, і майорові Бузині довелось залишити його в шаньці та нести її в руках разом з „дипломатом”.
У машині підполковник Мусоргський пояснив:
— Їдемо в пивбар “Балчуг”, там є затишний кабінетик, який ми інколи використовуємо для оперативних цілей. Я вже подзвонив і домовився.
Біля пивбару “Балчуг” стояла черга, навіть довша аніж до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна, і така ж велелюдна, тільки менше в ній було дітей і жінок, чи взагалі майже не було, а стояли мужчини, чекаючи миті, коли можна було поцмокувати холодне й бажане пиво. У більшості бажаючих цілющої рідини, певно, горіли труби, однак людство стояло спокійно, терпляче та мовчки.
Як і до Мавзолею Володимира Ілліча Леніна.
Підполковник Мусоргський, як ніж в масло, пройшов крізь спраглий натовп, у залі накуреного бару кивнув офіціантові, що бігав між столиками:
— Вольдемаре, нам що-небудь фірмове, але без фанатизму. Я проводжаю друзів у аеропорт „Внуково”.
Кабінетик виявився затишним, з килимом на підлозі, м’якими червоними кріслами, такого ж кольору щільними портьєрами та чорним телефоном у кутку.
За кілька хвилин до кабінету, попередньо постукавши, зайшов офіціант Вольдемар з тацею, на якій стояли три кухлі з пивом, і навколо кожного червоніли креветки й лежала дрібними скибочками порізана червона риба. Побажавши смачного, Вольдемар зник.
Пиво, креветки та риба смакували.
Через півгодини підполковник Мусоргський дав Вольдемару команду повторити.
Коли майор Бузина спохопився, годинник показував за чверть перед дванадцятою.
— Петре Модестовичу, — захвилювався він, показуючи на годинник. – Ми запізнюємось на літак!
Підполковник Мусоргський перевірив час на своєму годиннику, заспівав: „У нас єщьо в запасє чєтирнадцать мінут”, — і крикнув офіціантові:
– Вольдемаре, постав пісню Владіміра Войновича „Заправлєни в планшети космічєскіє карти”.
Вольдемар миттю виконав замовлення. Підполковник Мусоргський заспокоїв під музику:
— Все в ажурі, колеги, не панікуйте. Без нас, цебто вас, літак не полетить.
Він підійшов до телефону і набрав номер:
— Алло, це підполковник Мусоргський доповідає. Кирило, ти? Привіт, як життя молоде? Тобі Колян передавав мою заявку? Так, квитки в тебе? У мене до тебе прохання. Я проводжаю колег з Києва, учора на головній площі серйозний захід провели, три трупа без наслідків, терористичний акт попередили. На шляху в аеропорт на пару хвилин у “Балчуг” завернули, пивка випити, а то все служба, служба, ніколи й посидіти хоч трохи, не кожний день зустрічаємось по спільних операціях. Ти попередь диспетчера, щоб рейс не випускав без нас, ми не запізнимось, можливо, хвилин на п’ять затримаємось, не більше. Тільки прокрути реєстрацію квитків і дай команду черговому, щоб ворота відчинив – ми під’їдемо прямо до трапу. Лади? Ну, ми вже в дорозі.
— Це — черговий по депутатському залу, мій дружбан Кирило, разом Подгорного охороняли, — пояснив підполковник Мусоргський. — Що ми витерпіли, лиш один Господь-Бог знає! Але розповідати ніколи, їдьмо!
— Васю, — продублював він команду водієві, — тобі дається чотирнадцять хвилин, щоб доїхати до аеропорту Внуково. Більше нам Владімір Войновіч не дає.
— Хто такий Владімір Войнович? – запитав водій.
— Керівник польотів, — пояснив підполковник Мусоргський
— Втямив, — кивнув водій і ввімкнув сигналізацію на кузові та сирену.
Машина зірвалася з місця, як пес стрибає на кішку. Майор Бузина вчепився в сидіння, приплющився і не розкривав очей аж до аеропорту. Перше, що він побачив, коли підняв повіки, були широко розчинені ворота на летовище з боку привокзальної площі і двох міліціонерів, які стояли пообіч і віддавали честь. Водій Вася скинув газ і знову натиснув на педаль до упора. Машина ревнула, ракетою проскочила ворота, вилетіла на летовище, водій Вася відпустив педаль, перемкнув важіль швидкості на першу й різко натиснув на гальма рівно за десять метрів від літака. Майор Бузина змушений був знову зажмуритися, вдарившись лобом об переднє сидіння. Якби не шапка-мазепинка, то голова могла б навпіл розколотися, а так тільки пучок іскор вибухнув в очах.
Біля трапу вишикувався екіпаж, чекаючи останніх пасажирів.
З машини Мусоргський, Бузина і Нікітченко вилізли майже одночасно. У майора Бузини кліпи ще продовжували іскрити. Підполковник Мусоргський підштовхнув його наперед, і командир повітряного корабля здогадався, хто тут є найголовніший. Він приклав руку до кашкета, стройовим кроком підійшов до майора Бузини і доповів:
— Екіпаж лайнера Ту-134, бортовий номер 378346, готовий вилетіти рейсом до столиці України міста-героя Києва. Командир корабля пілот 1-го класу Титаренко.
Небо було хмарним, проте високим.
Майор Бузина маєстатично потис руку командиру і повернувся до підполковника Мусоргського. В очах уже не іскрило.
На хвильку, та де там на хвильку, десь на десяту долю секунди, обличчя в підполковника Мусоргського раптом геть змінилося, і майор Бугила відчув, як зникло все довкіл: і літак, і аеропорт, і лейтенант Нікітченко, тільки залишилися вони удвох, неначе десь високо-високо, вище хмар, і над ними було тільки яскраве золоте сонце і безкрає синє небо.
Але це продовжувалося лише десяту долю секунди, проте в Олексія Григоровича виникло відчуття, що вони отак удвох із підполковником Мусоргським стояли цілу вічність один навпроти одного й тільки дивилися один одному у вічі, а поряд з ними стояли їхні сини – Модест і Олесь, світило сонце, і легенький вітерець обвівав їхні обличчя.
— Ще раз щиро дякую, Петре Модестовичу, — сказав він. — Хай щастить тобі. Я вірю, що твій син Модест Мусоргський стане видатним композитором, буде творить прекрасну музику і прославить Росію, як і його далекий прапрадід.
„Гарний хлоп Петро Модестович, хоч і москаль”, — розважив майор Бузина.
Відчуття високості зникло і сонце теж, весна запізнювалась, хмари щільно облягали небо, проте літак стояв готовий до зльоту, як і доповів командир екіпажу льотчик першого класу Титаренко, зовні схожий на геніального українського режисера й актора Леоніда Бикова, — не геніальних українських кінорежисерів, як відомо, не буває.
Обличчя підполковника Мусоргського набрало звичного, але трохи зосереднішого вигляду, ніж завше, і він повільно і чітко промовив, артикулюючи кожне слово:
— І я щіро дякую, Олєксєй. Ми іщьо нє одін раз зустрінємося.
І перепитав:
— Я правільно сказав по-українські?
— Майже правильно, — усміхнувся у відповідь майор Бузина.
— Наступного разу, коли ти будеш у Москві, я тебе повезу в Балашиху, як і обіцяв. Познайомлю тебе з Григорієм Івановичем Бояриновим, попаримося в баньці. Григорій Іванович — класний мужик. Він тобі сподобається, і ти йому теж. Ти жаб не боїшся?
— На раків колись ловив.
— Тоді порядок, раків теж спробуємо. Але Балашиху ми відвідаємо після Києва й Одеси. Ну що ж, погода льотна, Москва випускає, а Київ приймає, — підполковник Мусоргський повеселів, зморшки на його лиці заясніли, і він поклав руку на рамено майора Бузини.
Вони обнялись, підполковник Мусоргський висипав кілька мускатних горішків у кишеню майора Бузини:
— Знадобиться, — підморгнув він.
Старший лейтенант Нікітченко вже піднімався трапом, і майор Бузина попростував за ним. Коли вже заходив у люк, на хвильку зупинився, повернувся й побачив, як біля лискучої чорної “Волги”, обладнаної сиреною та проблисковим маячком, стоїть самотній підполковник Мусоргський у ратиновому пальті, пижиковій шапці, коричневих черевиках без рантів і прощально махає йому рукою. Майор Бузина теж помахав йому на прощання.
У літаку схожа на молдаванку смаглява стюардеса посадовила майора Бузину та старшого лейтенанта Нікітченка на зручні службові крісла в останньому ряду із столиком попереду, потім нахилилась до них так, що її пазуха опинилась прямо перед їхніми очима.
Старший лейтенант Нікітченко, з ризиком скрутити собі в’язи, намагався відвернути голову вбік, але це йому не зовсім вдавалось. Стюардеса витримала паузу і з вибачливими нотками звернулась до обох:
— Я дуже перепрошую, я знаю, що ви знешкодили терориста на Красній площі і маєте зброю. У нас є таке загальне правило – пасажири на час польоту повинні свою особисту зброю здати командирові корабля, хто б вони не були. Такий порядок в Аерофлоті й ми не можемо його порушувати, навіть у виняткових випадках.
Старший лейтенант Нікітченко широко розкрив поли шкіряного плаща, демонструючи нарозхрист, що він, якби й був озброєний, то вже став повністю обеззброєний.
— Як вас звати? – запитав він, не закриваючи плащем свої груди.
— Жанна, — відповіла стюардеса.
Майор Бузина вийняв із своєї шаньки придбаний у Москві чорний “Вальтер” в дарунок своєму синові Олесю і віддав стюардесі Жанні.
Стюардеса взяла пістолет кінчиками двох пальців, обережно поклала в полотняну торбинку, зав’язала шворкою й звичною ходою від стегна пішла до кабіни пілотів.
Майор Бузина здійняв з голови шапку-мазепинку, згорнув її та поклав у шаньку.
Коли літак набрав потрібну висоту і можна вже було розстібнути ремні, до майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка звичною ходою від стегна знову підійшла схожа на молдаванку стюардеса з тацею у руках, поставила її на відкидний столик і сказала:
— Командир корабля вітає вас на своєму борту і хоче вас пригостити. Смачного!
На таці парувала кава, стояли два пузатенькі бокальчики з коньяком і блюдце з лимоном. Ходою від стегна стюардеса пішла у кабіну, а в динаміку залунала пісня “Смуглянка-молдаванка”:
Раску-у-удрявый клён зелёный, лист резной.
Здравствуй, парень, мой хороший, мой родной!
Клён зелёный, да клён кудрявый,
Да раскудрявый, резно-о-о-о-о-о-о-о-о-о-ой!
У старшого лейтенанта Нікітченка душа вирвалась з грудей і полетіла ген-ген вище неба. Майор Бузина москальських пісень не любив, і душа у нього залишилась на місці.
— Що, Володю, — сказав він, — як говорить підполковник Мусоргський, для поліровки?
Коньяк був лепський, кава теж смачною, швидко танули хвилини польоту. Та з часом щось уже заважало смакувати.
Динамік замовк.
„І до ладу”, — рішив майор Бузина, бо москальських пісень він не любив. Він глянув в ілюмінатор. Внизу від літака аж до самого небокраю, мов брезклий березневий сніг чи замерзлі хвилі зимового моря, пролягли куделі синьо-білих хмар. Сліпуче сяяло неправдоподібно яскраве сонце, та променям було тісно між долівкою хмар і стелею неба, і простір, який поглинав літак, теж здавався тісним і сплющеним. Попереду курсу бовваніла важка брила хмари, як стіна. Майору Бузині аж лячно стало, коли літак ліг на віраж, одним крилом нахилившись униз, а інше підняв угору, хоч він був мужньою людиною й майже ніколи не зазнавав страху. Здавалось, що ось-ось літак черкне крилом небо, впаде униз і розіб’ється об замерзлі хвилі зимового моря, щоб повільно і невідворотно лягти на його дно — у вічність.
Втім літак плавно вирівняв курс, а потім так же плавко й потужно увійшов у хмару попереду і розрізав її, як підполковник Мусоргський розрізав чергу на шляху до дверей пивбару “Балчуг”. Стало темно, а потім знову засяяло сліпуче сонце, майор Бузина споглянув у діл, крізь розриви хмар внизу видно було трасу, по якій котилися малесенькі, мов іграшкові, авта, і майор Бузина відчув себе Антуаном де Сент-Екзюпері в перекладі Анатоля Кундери, творчий набуток якого з перекладеної книжки „Планета людей” він використовував в оперативних іграх при складанні ґрипсів від імені учасників легендованих підпільних груп на теренах для центрів ОУН в екзилі.
Літак знову зробив крен, ніби провалюючись у яму, піднявся, в ілюмінаторі то сяяло сонце, то пролітали сиві пасма хмар, у скронях Олексія Григоровича застукали молоточки, потім щось почало наче шилом штрикати в шию та змокрілу потилицю, і шлунок підкотився до горла.
“Занадто багато ми випили учора, та й сьогодні пиво непотрібне було. Боже милостивий, скільки всього випили й намішали!”, — вдався до трохи пізнього каяття майор Бузина й потягнувся рукою до кишені на кріслі з написом “Гігієнічні пакети”.
Старший лейтенант Нікітченко спав.
Головний біль трохи попустив скроні і потилицю, а потім майже зовсім зник.
“Нічого сказати, хосний хлоп Петро Модестович, а все ж москаль! — витираючи аерофлотівською салфеткою губи, згадував майор Бузина вчорашній і сьогоднішній день і ті жаскі хвилини, які він пережив вранці під час сну, чи вже й не сну, а напівсну, коли йому привиділось, що він лежить у Мавзолеї Володимира Ілліча Леніна на законному місці вождя. — От якби замість Мусоргського та мав він прізвище Гулак-Артемовський, то вже була б зовсім інша річ. А так, хто він? Москаль! Хоч і ловкий хлоп. І син його, Модест Мусоргський, теж, певно, непоганий хлопець, якщо хоче стати чекістом. Але ж як виросте композитором, бо того хоче його батько, то що він сотворить? Знову “Хованщину”? Не приведи, Господи, — згадав Олексій Григорович арію Досифея, колишнього князя Мишецького, і хор розкольників, які йшли на самоспалення й закінчили юдоль танцями смерті. — От мій син Олесь Бузина „Хованщини” не сотворить! Ні „Танців смерті”, ні тим паче „Блохи”! Нашому народу потрібне щось світле і надихаюче, а не Хованщина!”
Майор Бузина від спомину про „Хованщину” і „Пісень та танців смерті” Модеста Мусоргського ледь не перехрестився, хоч у Господа Бога не вірив, тому що мав вищу освіту, екзамен з наукового атеїзму під час навчання в інституті склав на „відмінно” і працював у 5-му Управлінні КДБ УРСР, 4-й („клерикальний”) відділ якого саме й боровся, як записано у відповідному наказі голови КДБ СРСР, “з ворожою діяльністю антирадянськи настроєних церковників і сектантів, зарубіжними клерикальними центрами та їх однодумцями і сектантським підпіллям на території республіки”. Керував відділом полковник Цекарєв, який до війни, ще у званні “сержант державної безпеки”, вів розробку академіка Аґатанґела Кримського і з початком війни знайшов його десь аж у Черкаській області в хаті батьків і особисто заарештував.
Тут повіруєш!
“А ось Володя Нікітченко – це свій козак, – мислив майор Бузина. – Такого постав чатовим вартувати нетлінне тіло вождя під землею біля Кремля, то він ніяку заразу до труни не пропустить! А тим паче з кувалдою за пазухою!”
Олексію Григоровичу захотілося сказати щось приємне Володі, але в цей час зашаруділо а динаміку, і стюардеса звернулася до пасажирів з проханням пристебнути ремні.
Олексій Григорович пристебнувся, вийняв з кишені кілька мускатних горішків, погриз їх і ліктем розштурхав Нікітченка:
— Погризи, скоро генералу Цвєткову будемо доповідати.
Говорити щось приємне своєму периферійному колезі йому перехотілося.
Ще хвилин десять летіли поміж хмарами і землею, на якій лежали ошмаття снігу, такого ж брезклого, як хмари, тільки бруднішого.
Коли приземлились, смаглява стюардеса, схожа на молдаванку, попросила всіх залишатися на своїх місцях. Потім, пройшовши весь салон своєю звичною ходою від стегна, наблизилась до задніх крісел, вийняла з торбинки пістолет, повернула його майору Бузині й показала на вихід:
— Прошу, політ закінчено! “Аерофлот” завжди до ваших послуг!
І попередила тих, що ще сиділи в літаку:
— Пасажирів прошу до команди поки що залишатися на своїх місцях!
Майор Бузина сунув пістолет у бокову кишеню, підхопив валізку разом з шанькою, підійшов до розчиненого люка й глянув униз.
Біля трапу, покритого килимовою доріжкою, стояла чорна лискуча “Волга” з сигналізацією на кузові. Від трапу килимова доріжка тягнулася аж до авта.
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово /categ_1/article_52381.html
Майор Бузина приймає виклик (початок) /categ_1/article_52384.html
Майор Бузина приймає виклик (продовження) /categ_1/article_52396.html
Майор Бузина приймає виклик (закінчення) /categ_1/article_52403.html
Почесне завдання /categ_1/article_52406.html
Зустріч з незнайомкою /categ_1/article_52418.html
Мертві та живі (початок) /categ_1/article_52427.html
Мертві та живі (продовження) /categ_1/article_52435.html
Мертві та живі (закінчення) /categ_1/article_52453.html
