уривок з роману тов. Лермонтова «Тринадцятий місяць»
По дорозі підполковник Мусоргський змалював у деталях, як йому служилося у Михайла Суслова:
— Колеги, я багато в своєму житті бачив мудаків, сам мудак, але такого мудака, як Суслов, більше ніколи не зустрічав. І вам не бажаю. Поїхав він у Крим відпочивать, вперше — вирішив у морі покупатись, а так він їздив у Кисловодськ. Липень, спека неможлива, а він ходить у костюмі, краватці, фетровому капелюсі, і нас примушує таким же чином одягатись. Приїхав покупатися у морі, а купається не в морі, а в закритому басейні, з прісною водою, двічі на день. І ми при ньому, охороняємо, поки він плюскається, ходимо туди-сюди, сюди-туди по периметру. Була там в санаторії, об’єкт „Зоря” називається, одна кастелянша, фасониста дівуля, доповім я вам, коса товщиною в руку, щоки – кров з молоком, на груди тацю ставить можна з фужерами вина, не перекинеться, тіло так і грає. І що ж ви думаєте? – цей старий козел побачив її і утьопався капітально! Ну, річ зрозуміла, все буває, будь-який старий шкарбун, побачивши таку дівулю, та ще й у Криму на фоні моря, гір і кипарисів, під час відпочинку, коли гальма спущені, може сторопіти. Але ж і поводь себе як мужчина! А він — як хлопчисько! – Підполковник Мусоргський від обурення аж руками сплеснув.
У переднє скло авта війнуло дощем.
— Увімкни двірники, — сказав підполковник Мусоргський водієві і продовжив: Для жіночої обслуги санаторію був осібний пляж, відгороджений від сторонніх очей. Так він сяде на дзиґлик біля паркану, ми за ним носили той дзиґлик, і дивиться через щілину, як вона купається. І ми теж змушені були з метою вивчення довколишньої оперативної обстановки та контролю над її розвитком пантрувать за купанням тієї красуні, спостерігаючи її приваби крізь шпарини у паркані. Вона, мабуть, утнула цю справу, я так думаю: бере на пляж п’ять купальників і після кожного купання переодягається прямо перед нами, оскільки кабінки для переодягання там згідно з вимогами безпеки відсутні, щоб їх не могли використати можливі терористи в нічний час для укриття чи схованки. Сонцепéкло, як у Сахарі, і ніякого затінку чи холодочку. Вона купається й кожного разу переодягається, купається й переодягається. Ми у вовняних костюмах, при краватках і фетрових капелюхах у шпарини відстежуємо обстановку і пòтом обливаємось, а Суслов кайф ловить! Кошмар! Під кінець у нас нерви почали здавать, одне на одного через дрібниці стали гиркати. І розрядитися неможливо, тому що змушені день і ніч біля Суслова перебувати з його дзиґликом. У Москві вже напругу зняли… Чого в Суслова такий бздик і звідки? Мені потім ветерани розповіли. Він у своєму районі Симбірської губернії під час громадянської війни секретарем комсом’ячейки був і захотів пошлюбитися з найкрасивішою дівкою села. Та йому відмовила й вийшла заміж за іншого. Суслов, коли наречений поїхав по молоду на конях, як водиться в селах, через вікно заліз у його хату, виліз на весільний стіл, спустив штани і хотів уже, вибачаюсь, колеги, срать. Тут його й прихопили зі спущеними штанями. Побить не побили — побоялись ЧК, а налякали достатньо й без штанів додому шугонули. Від того часу він на жінок через шпарини й любить споглядати.
Під’їхали до Новодівочого цвинтарю. Дощ перестав, і небо було високим. Біля брами їх уже чекав Влад – у бобриковому пальті з коміром від бобра й бобрячій шапці. У правій руці він тримав вінок, у лівій — чорну цератову сумку. Вичовгані ріжки сумки виказували, що вона, запевне, нерідко була у вжитку. Привіталися, познайомилися, і Влад повів делегацію до могили Аллілуєвої.
На цвинтар уже опускались вечірні померки, але Влад йшов чітко, не роздивляючись і не зупиняючись. Йшли прямо, потім повернули направо, Влад кинув через плече, не озираючись на супровід:
— Йдемо до упора.
„Упором” виявилась заросла мохом стіна, метрів кілька від якої в землі лежала друга дружина Йосифа Віссаріоновича, під нагробком з написом: „Аллилуевой от Сталина”.
Підійшли до могили, підполковник Мусоргський жестом показав Владу, щоб він віддав вінок майору Бузині. Олексій Григорович і старший лейтенант Нікітченко з іншого боку мовчки поклали вінок під нагробок, біля чорної троянди на білому мармурі.
— Ну що ж, — сказав підполковник Мусоргський, — пом’янемо добрим словом чисту душу. Тяжко їй жилось з Йосифом Віссаріоновичем, не витримала випробувань… Сталін навіть на похорон не прийшов, на відміну від Леніна, коли той ховав свою справжню дружину Інессу Арманд. Потім уже часто сюди приїздив. До війни. Після війни — ні разу. Я не помиляюсь, Владе?
Мовчазний Влад хитнув головою, біля могили розіклав скатертину і виставив дві пляшки „Столичної” з медалями, порізаний хліб, ковбасу і банку маринованих огірків. Випили, пом’янули за упокій чистої душі Надії Аллілуєвої, другої жінки Йосифа Віссаріоновича.
— А он, — надкушеним огірком показав у бік підполковник Мусоргський, — під муром лежить брат Володимира Ілліча, Дмитро Ілліч. І його пом’янемо, добрий був чоловік, лікар, не те, що деякі бандити… Буть добру, не станемо переходити на історичні особистості… І йому тут, по справедливості, набагато краще, ніж Леніну. У землі відпочиває…
Випили, пом’янули і брата Володимира Ілліча.
— Дивіться, як у нас сьогодні все ладно виходить, — хрумкаючи огірком, зауважив підполковник Мусоргський. — У Леніна й Сталіна в гостях побували, їхніх жінок відвідали, брата Володимира Ілліча пом’янули… Взагалі-то для повного порядку не лихо було б злітати і в Ленінград, до матері Іллічів, Марії Олександрівни. Здається, так її звать, якщо не помиляюсь, уродженої Бланк. Там її поховано, віддаля від синів… Я їх, матерів, плутаю – Володимира Леніна і Ніколая Романова. У Ніколая мати теж Марія, як і в Леніна, тільки Федорівна, і уроджена Дагмар, а не Бланк. І похована в Данії, а де покоїться її синок Ніколаша, одному Богу відомо… Заварив Ніколаша світову війну за намовленням цариці Олександри Федорівни та її фаворита Грицька Распутіна, хотіли сельджуків вигнати з Туреччини і відновити Візантійську імперію із столицею у Москві, а бачите, як вийшло. Пшик! Ленін і священну гору Арарат віддав туркам разом з провінцією Карс, щоб не дістався дашнакам. І правильно зробив: кого ж нам краще було тоді підтримувати – дашнаків чи турків? Учора вірменська делегація покладала вінок до Мавзолею в честь чергової річниці перемоги над дашнаками. З Вірменії Арарат – як на долоні, нас у горах полковник Бояринов учив з парашутом стрибать, бачив. Там десь, кажуть, і ковчег в ущелинах лежить. Не розгледів.
Підполковник Мусоргський глянув угору. Небо було високим, хоча вже потроху почало сутеніти, і у його високості видно було, як хмари невеликими клубками накочувались одна на одну, мов валашки, котрі гуртом і поодинці толокою біжать до водопою.
— Здається, погода льотна, — сказав підполковник Мусоргський. — До Арарату далеко, а в Ленінград можна було б злітати. До речі, у Пітері ми могли б заскочити на Літєйний проспект до наших колег в Управління КДБ, попередити, щоб вони там у себе придивились до шкіл з поглибленим вивченням суспільствознавства й англійської мови. А то як би у колисці Жовтневої революції не трапився казус, схожий на той, який стався у вашому Ворошоловга… Ворошиловграді. Але ні, — з жалем констатував підполковник Мусоргський, – в Ленінград ми не злітаємо. Як-небудь іншим разом. Я ж „прапора” у вартівні одного залишив. Треба повертатися.
На кладовищі ще більш засутеніло, але ліхтарі поки що не горіли, певно, відповідну команду повинен був дати Влад.
Поверталися іншою стежкою, вона була ближчою, проте кривою і заплутаною.
Мовчазний Влад кілька разів мусив зупинятися, чекаючи в темноті своїх супутників, які не так, як він, чітко орієнтувалися на тій місцевості. Почало підморожувати, і брудна вода чвиркала з-під підошов.
Майор Бузина знеобачки наштовхнувся на хрест, відсахнувся, і мерзла галузка боляче шмагнула його по обличчю. Розкривши очі, він побачив, що стоїть перед могилою Антона Павловича Чехова, який родом був з українського міста Таганрога і в умовах царського режиму змушений був писати про український степ москальською мовою, згадав майор Бузина. „І тут наші”, — подумав він і витер обличчя. Біль пройшов.
Старший лейтенант Нікітченко відстав, а коли врешті гурт підійшов до авта, то потирав коліно і морщився, сідаючи в машину.
Дорогою назад підполковник Мусоргський розказав, що прапорщик по імені Ілля, якого він посадив у своє крісло тимчасово покерувати оперативною обстановкою на Красній площі, загалом хлопець надійний, проте надто заповзятливий і потребує постійного контролю, тому й поспішати треба.
— Цей Ілько приблизно півтора роки тому, чи трохи давніше, затримав на Красній площі генерального секретаря ЦК Компартії Франції товариша Жоржа Марше, — розповідав підполковник Мусоргський, — і доставив його у відділення міліції. Так менти дві години розбиралися, поки не втямили, хто перед ними сидить. А вийшло ось як. У товариша Марше є нестандартна звичка: приїде в Москву, переодягнеться у благеньке пальтечко, насуне на лоба кепочку, непомітно вискочить з резиденції на Воробйових горах і громадським транспортом їде на Красную площу. На площі ходить і прислуховується, що наш народ говорить про рішення останніх з’їздів Комуністичної партії Радянського Союзу та її керівників. Потім повертається в Париж і починає коригувать генеральну лінію своєї партії з врахуванням інформації, отриманої на Красній площі у Москві. Ось одного разу він і нарвався на нашого „прапора” Ілька. Ілько, знаходячись на чергуванні, помітив, що ходить площею якийсь мужичок у кепочці і зношеному пальті. Але нічого не робить, рубінові зірки і куранти на кремлівських вежах не розглядає, а лиш прислуховується, про що народ гомонить. І не п’яний.
Підполковник Мусоргський махнув рукою міліціонеру на перехресті, який, завбачивши здалеку чорну “Волгу” з урядовими номерами, створив їй “зелену хвилю”, і віддавав честь прикладеною до шапки-вушанки рукою.
— Тобто, — продовжив підполковник Мусоргський, — неприродно поводить себе цей мужичок у кепочці, майже як шпигун. Ілько придивився до його обличчя, бачить – щось знайоме, його ж, товариша Жоржа Марше, портрети у наших газетах друкували, тільки не в кепочці, а Ілько – тямовитий хлопець, технікум закінчив, газети почитує. Йому не треба двічі повторювать Баден-Баден, достатньо сказати один раз – Баден, і він зрозуміє, що треба робить. Тямовитий, але генерального секретаря ЦК Французької компартії у кепочці й старенькому пальтечку наш Ілько не впізнав. А оскільки обличчя товариша Жоржа Марше, у принципі, йому здалося знайомим, Ілько вирішив, що бачив портрет того типа в орієнтуваннях по розшуку — чи то терориста, чи то рецидивіста. Ну, затримав його і здав в комендатуру. Потім місяць відписувався, хотіли його навіть з органів звільнити. Врятувало Ілька те, що він свого новонародженого сина назвав Жоржем Іллічем, тож відбувся зауваженням. Хоча я нашому секретареві парткому потім доводив: “Ілька заохотити треба було, а не карати! Неправильно вчиняє товариш Жорж Марше, який таким робом дізнається, як наш народ коментує рішення з’їздів і що сей наш народ говорить про своє найвище партійне керівництво. Якийсь мужик з утоми на площі, хоч вона і Красна, може щось і не так сказати. Але ж це частковості! Ти прийди до нас на партійні збори й послухай, що комуністи кажуть! А товариш Жорж Марше на вулицях наслухається дрібниць і потім в рішеннях і програмних документах своєї партії узагальнює. Цією стежкою недовго і до ревізіонізьму докотитись, я так думаю!” Проте секретар парткому зі мною не погодився. Каже, з керівниками братніх компартій треба дипломатичніше працювати.
Так за розмовами доїхали до Красної площі. Біля порога стояв прапорщик Ілько. Підполковник Мусоргський здивувся:
— У чому річ, Ільку? Чому ти не на посту, цебто в моєму керівному кріслі, куди я тебе тимчасово посадив побіля телефонів покерувати площею, а на вулиці?
— Товаришу підполковник, надзвичайна подія! – відчиняючи двері, напружено випалив прапорщик Ілько.
— Що, знову генерального секретаря ЦК Компартії Франції ізлапали на площі?
— Ні, гірше! На Красній площі виявлено труп!
Підполковник Мусоргський зупинився на порозі:
— Ілько, зачекай, не панікуй! На Красній площі згідно з реєстром про прийом-передачу охоронюваного об’єкта на період вартування значиться 383 трупи на чолі з головним трупом, не рахуючи колумбарію. Ти конкретно про який труп говориш, і звідки він поза реєстром міг з’явитися?
— Справжній, свіжий труп, товаришу майор! Рацією сержант Пересипкін доповів!
— Це той, котрий під прикриттям міліції в ментовській формі несе чергування?
— Він.
— Дай рацію!
Підполковник Мусоргський взяв рацію і натиснув кнопку:
— П’ятий, п’ятий, я перший, повідомте про оперативну обстановку, де ви перебуваєте?
— Товаришу підполковник, товаришу підполковник, доповідає сержант Пересипкін… – В рації почувся схвильований голос сержанта.
— П’ятий, п’ятий, дотримуйтесь правил конспірації під час переговорів в ефірі! Не називайте прізвищ і тим паче звань! Говорити умовними фразами, ефір може прослуховуватися! Я – перший!
— Товаришу перший підполковник, доповідає п’ятий сержант, я знаходжусь у туалеті, цебто гальюні, цебто в підземному об’єкті, за схемою він значиться номер другий, біля собору Василія Блаженного…
— Сам блаженний, — убік сердито промовив підполковник Мусоргський. — У нього ділянка, японський городовий, зовсім в іншій стороні! Чого він там біля туалету швендяв?!
І в рацію продовжив:
— Ну і що ти там виявив, крім відомих аксесуарів і відвідувачів, у цьому гальюні?
— Жмур, справжній жмур. Я проходив повз об’єкт, ще не зайшов, коли підбігає до мене переляканий мужик і кричить: „Товаришу міліціонер, у туалеті лежить труп!” Тобто, умовно, жмур. Я йому говорю: „Показуй”. Спускаюсь, умовно, у підземний об’єкт і бачу – у кабінці лежить жмур, а голова з-під дверцят висунулась назовні. Там відстань від низу дверцят і до підлоги сантиметрів двадцять. І кров на голові. Я смикнув за ручку кабінки, дверцята зачинені зсередини, назовні не відчиняються. Тепер стою біля кабінки із стволом і охороняю жмура до вашого приходу.
— Голими руками смикав за ручку?
— Так, а що?
— А те, що тепер цього жмура на тебе повісять! Скільки вас, придурків, вчити треба – ніде не залишати своїх відбитків та інших речових доказів! А де той мужик, який першим виявив жмура?
— Я його зачинив у комірчині, де прибиральниця зберігає інструмент.
— Ну хоч за це молодець! Ментуру повідомив?
— Ні, ми тут поки що самі справляємося, на вході до об’єкту із стволами чергують сержант Охлоби… восьмий і … і дванадцятий.
— За це теж молодець. Газети „Правда” там біля трупа, чи його голови, не бачив?
— Зараз гляну. Точно, голова лежить на газеті, „Правда”, чи іншій, розібрать не можу.
— А що, ти „Правду” не читаєш?
— Не встиг, товаришу перший, прочитаю після чергування.
— Буть добру. Не панікуй, пильнуй і не бзди до мого приходу. Цвай мінутен. Я вже йду.
— Так, — звернувся підполковник Мусоргський до майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка, — оперативна обстановка, японський бог, категоричним чином ускладнилась. Навмисне убивство на головній площі країни – це вам не жарт і навіть не хрін собачий, а дещо погірше, я так думаю. Можливі інші теракти. Треба підвищити бойову й мобілізаційну готовність. Володю, сідай у моє крісло на місце Ілька, на телефонні дзвінки не відповідай. Коли подзвонить червоний телефон з гербом, це урядовий ВЧ-зв’язок, по ньому може подзвонить головний черговий 9-го управління чи відповідальний черговий КДБ СРСР, підніми трубку, скажи, що ти прапорщик Заїкін і що підполковник Мусоргський на хвилину вийшов перевірити пости. Більше нічого не кажи. Утнув?
Старший лейтенант Нікітченко злякано глянув на апарат із зображенням герба Радянського Союзу, підполковник Мусоргський сказав:
— Не бзди, Володю, ситуація нештатна, тому треба бути впевненим, щоб нашою розгубленістю не скористались наші вороги: і там, — підполковник Мусоргський показав рукою в бік Красної площі, — і там, — він показав на апарат. — Нумо, підніми трубку й приклади її до вуха.
Старший лейтенант Нікітченко приклав слухавку до вуха, з трубки полинули переливи сигналу: „тірлі-тірлі, тірлі-тірлі”.
— ВЧ, високочастотний зв’язок, — підказав підполковник Мусоргський. – Тепер скажи в трубку: „Прапорщик Заїкін слухає! Тимчасово виконую обов’язки відповідального чергового. Відповідальний черговий підполковник Мусоргський вийшов перевірити пости, буде через сім хвилин!”
Старший лейтенант Нікітченко повторив.
— Не вийде, — сказав підполковник Мусоргський. – Скажи: „Старший прапорщик Губенко слухає”, тільки не „Ґубєнко”, а „Губенко”, — далі за текстом і впевненіше.
Старший лейтенант Нікітченко повторив.
— Нормально, — згодився підполковник Мусоргський. — Запасних стволів у мене, на жаль, нема, — продовжив інструктаж підполковник Мусоргський, — озброїти вас не годен. Тому, Олексію Григоровичу, виймай свій пістолет, який ти купив для свого сина Олеся Бузини. Він у тебе як справжній і стріляє хоч і пістонами, але налякати може. Діставай його, ставай коло дверей і нікому не відчиняй. Якщо хтось стане вдиратися, стріляй на ураження! А ти, Володю, відкрий про всяк випадок нижню шухляду столу, там кувалда лежить, яку в Москву той придурок з Находки привіз, може знадобитись.
Підполковник Мусоргський кинув до рота кілька мускатних горішків, перед дзеркалом поправив кашкет, зсунувши дашок на сантиметр нижче, аніж встановлено за Статутом, і скомандував:
— Ільку, ходімо!
Час тягнувся боляче й нестерпно довго. Лунали дзвінки, проте червоний телефон, слава Богові, мовчав, до штабу ніхто не намагався вдертися. Хвилин через сорок, нарешті, двері трохи прочинилися, і обачливий підполковник Мусоргський через пройму у дверях попередив:
— Олексію Григоровичу, не стріляй, це я, підполковник Мусоргський.
Завбачивши, що майор Бузина тримає пістолет дулом вниз, підполковник Мусоргський зайшов, мовчки вийняв з кишені своєї шинелі дві пляшки „Московської”, одну поставив на стіл, а другій скрутив голову й розлив рідину в три шкляники. Також мовчки, не припрошуючи посиденців, одним проковтом випив свого. За тим знову налив, взяв кусень хліба, приклав до рота, затяжно процідив повітря крізь м’якуш, видихнув і сів у звільнене старшим лейтенантом Нікітченком керівне крісло.
— Ось так, японський городовий, — знов набравши в легені повітря і з шумом видихнувши, почав підполковник Мусоргський, і мова його була такою ж суворою й крутою, як і вираз обличчя, з яким він розправився з голівкою першої принесеної ним пляшки. – Слухайте сюди, шановні колеги. Я вас поважаю, тому прошу не сприймати мої слова як докір на вашу адресу, а тільки-но як констатацію факту.
Майор Бузина та старший лейтенант Нікітченко прикипіли поглядами до підполковника Мусоргського, дивуючись, який докір може виявитись у їхній бік з боку підполковника Мусоргського.
— Мушу сказати, що ви там, у Києві, — продовжив підполковник Мусоргський, — живете розкошуючи, вештаєтесь по своїх ганделиках, випиваєте по сто грамів, закушуєте салом і запиваєте томатним соком. І все це задоволення коштує вам лише рубль. А в столиці нашої неосяжної Батьківщини, місті-герої Москві, яка, як знаємо, є портом п’яти морів, міжнародним оплотом боротьби за права трудящих і надією усього прогресивного людства планети, трудящій людині випить ніде, япона мать! У центрі міста жодного нормального пункту громадського харчування нема! Робоча людина в ресторан не піде — фінанси не дозволяють. Та й без краватки халдеї не пустять! Є пара гадючників, генделиків по-вашому. Але там теж скажені націнки, і зі своїм пузирем не зайдеш — міліція, яка там перебуває на прикормі, враз замете. Ось і доводиться трудящій людині у вільний від роботи час куплять „чекушку”, закусон, загорнувши його в газету „Правда”, і йти в громадський туалет, щоб там, зачинившись у кабінці, з утоми спокійно випить, закусить і на самоті почитать газету „Правда”, бо коли ж її ще почитає трудяща людина, як не з утоми після напруженого трудового дня?
Майор Бузина і старший лейтенант Нікітченко уважно слухали, відчувши провину за те, що трудящій людині в Москві ніде випити пляшку горілки, окрім громадського туалету, і ніде почитати газету „Правда”.
— Ось так і трапилось у нашому надзвичайному випадку, ядрьона воша. – Підполковник Мусоргський взяв свій шкляник і ним показав на шкляники майора Бузини та старшого лейтенанта Нікітченка, запрошуючи випити.
(далі буде)
Попередні глави:
Переднє слово /categ_1/article_52381.html
<SPAN lang=UK style=”FONT-SIZE: 14pt; FONT-FAMILY: Arial; mso-bidi-
