Організувавши російському біженцю можливість зустріти Новий Рік у тюремній камері, міністр внутрішніх справ України на досягнутому не зупинився й почав займатися передачею його представникам Федеральної служби безпеки Російської Федерації.
Щоправда, офіційно передати Гангана Росії було неможливо, позаяк батьківщина нацболівця ніколи до України з подібним проханням не зверталася. Але передати, як планувалося спочатку, неофіційно – також не вдалося, хоча Луценко й наказав не допускати до Гангана ані адвокатів, ані члена Громадської ради при міністрі внутрішніх справ Дмитра Гройсмана. Тим не менш шум, здійнятий вінницькими правозахисниками з приводу чергового луценківського безумства, зірвав всі плани російської спецслужби та її українського агента. А начальник ІТТ Вінницького місьуправління МВС Янковський взагалі завив, що тримати Гангана понад 72 години без судового рішення не стане.
І тоді Луценко наказав начальникові УБОЗ УМВС України в Вінницькій області полковнику міліції Соляру внести подання до суду про арешт Гангана. Можна лише уявити ступор, у який ввійшов пан Соляр, почувши отаке в слухавку. Ще б пак, керівники оперативно-розшукових підрозділів міліції взагалі не наділені правом підписувати подібні папери. Тим більше, якщо мова йде про екстрадицію іноземного громадянина на виконання судового рішення іншої держави. Подання про арешт у такому разі може вносити лише прокуратура – на цей випадок у ГПУ створено міжнародне-правове управління. Але накази міністра в міліції обговорювати не прийнято. Тож замість того, щоби похмелятися після Нового Року, полковник Соляр зрання 2 січня поїхав на службу – підписати подання про арешт Гангана, складене в Києві від його імені.
Наступною проблемою стало знайти суддю, що погодиться це питання задовольнити. У Ленінському районному суді м.Вінниця, на території обслуговування якого знаходиться обласний УБОЗ, такого покидька не виявилося, то ж міліціонери побігли по інших храмах Феміди в надії убовтати якогось «носія правосуддя». Власне, йшлося про те, щоби умовити суддю вчинити злочин і арештувати людину на підставі постанови Кіровського районного суду м.Самара, яке не пройшло легалізації на території України. Пошуки були вдалими –
у Замостянському районі знайшлася суддя Антоніна Володимирівна Прокопчук – легенда українського кривосуддя, якій взагалі все однаково, що підписувати. Та суддя й постановила арештувати Гангана на 40 днів і перевести його з міліцейського ІТТ до СІЗО №1 у м.Вінниця.
Якщо в МВС України не всі знають, що таке «легалізація», пояснюємо спеціально для радника міністра Катерини Левченко.
Почнемо з того, що громадянин Росії Михайло Михайлович Ганган насправді є несудимим. Це, до речі, прямо зазначено в довідці на Гангана, одержаній МВС України від Управління ФСБ по Самарській області. Між іншим, на цій довідці (вона, звісно, є в нашому розпорядженні), один з працівників ФСБ зробив власноручний надпис: «На территории Украины может проживать в нас. пункте «Жмеринка». Не важко здогадатися, що таке уточнення було зроблено завдяки оперативним заходам, які співробітники іноземної спецслужби безперешкодно проводять на території нашої держави. За це – окрема подяка в.о. Голови СБУ Валентину Наливайченку.
Так ось, за участь у акції протесту в громадській приймальні Адміністрації Президента Російської Федерації Михайло Ганган 8 грудня 2005 року був засуджений вироком Тверського районного суду м.Москва за ч.2 ст.212 КК РФ (масові заворушення). Не будемо обговорювати законність цього вироку – нехай про це болить голова в російських правозахисників. Від себе лише зазначимо, що це судове рішення є явно «замовним», оскільки в мотивувальній частині вироку Гангану взагалі не інкримінуються дії, передбачені диспозицією ст.212 КК РФ, тобто, цитуємо Карний кодекс Росії: участь у масових заворушеннях, «які супроводжувалися насильством, погромами, підпалами, знищенням майна, застосуванням вогнепальної зброї, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також виявленням збройного опору представнику влади». Більш того, Тверський райсуд, вочевидь розуміючи незаконність і політичну заангажованість свого вироку, не став призначати Ганганові навіть мінімального покарання, передбаченого санкцію ст. 212 ч.2 КК РФ. Натомість підсудний був звільнений з-під варти прямо в залі суду, а до нього була застосована ст. 73 КК РФ – Ганган був засуджений умовно з випробувальним терміном у три роки. За законодавством Російської Федерації це означає, що Михайло Ганган є несудимим.
Але участь Гангана в «Марші незгодних з політикою Путіна» призвела до того, що 3 серпня 2007 року суддя Кіровського районного суду м. Самара Васильєва винесла постанову, якою було скасовано умовне засудження Гангана. Цитуємо резолютивну частину цієї постанови:
«В соответствии со статьей 74 ч.3 УК РФ отменить условное осуждение Гангану Михаилу Михайловичу, осужденного приговором Тверского райсуда г.Москвы от 08.12.2005 года по ст. 212 ч.2 УК РФ к трем годам лишения свободы на основании ст.73 УК РФ условно с испытательным сроком в три года. Гангана Михаила Михайловича направить в места лишения свободы сроком на три года с отбытием наказания в исправительной колонии общего режима для исполнения наказания, назначенного приговором Тверского районного суда г. Москвы от 08.12.2005 года. Срок отбытия наказания исчислять с момента фактического задержания Гангана М.М. Объявить розыск Гангана Михаила Михайловича, взяв его под стражу со дня задержания. Исполнение постановления поручить ОУР Кировского РУВД г. Самара».
Як бачимо, у в цій постанові нічого не сказано ані про пана Луценка, ані про МВС України. Через це ніякий полковник міліції Соляр з Вінниці не міг вимагати від судді Прокопчук арешту Гангана. Хоча б тому, що пан Соляр взагалі не зобов’язаний знати, чи існує в місті Самара Кіровський райсуд і чи працює в ньому суддя Васильєва. А якби співробітники, наприклад, іранської спецслужби передали б Луценкові рішення суду шаріату про побиття камінням за подружню зраду громадянки Алі-заде, що перебуває на території України, міліціонери також би кинулися його виконувати?
Оскільки мова йде про виконання рішення, винесеного судом іншої держави, це рішення мало спочатку пройти легалізацію в Україні. Процедура легалізації нескладна: держава-запитувач через свої компетентні органи (у випадку Росії це – тамтешнє міністерство юстиції) звертається до Міністерства юстиції України з відповідним проханням прийняти до виконання судове рішення. При цьому в проханні має міститися офіційне підтвердження того, що судове рішення винесено правоздатним органом та вступило в законну силу. Мінюст України розглядає це звернення й за наявності підстав приймає до виконання. Якщо судове рішення постановлено по кримінальній справі, а його виконання пов’язано з арештом особи, подальші заходи будуть вживатися Мінюстом разом з міжнародно-правовим Управлінням Генеральної прокуратури, яке за потреби внесе в суд подання про тимчасовий арешт іноземця й дасть вказівки МВС щодо затримання розшукуваної особи та доставки її до суду.
Тож виникає цілком слушне запитання до міністра внутрішніх справ: Юрію Віталійовичу, а де Ви взяли постанову судді Кіровського районного суду м.Самара Васильєвої від 03.08.2007? У Мінюст ця постанова ніколи не надходила, у Генеральній прокуратурі про неї нічого не чули… І після цього Ви будете заперечувати свою співпрацю зі спецслужбою іноземної держави? І ще кілька запитань, Юрію Віталійовичу. А якщо наступного разу ФСБ-шники Вам підкинуть фальшиве судове рішення, скріплене печаткою, вирізаною з картоплини?.. Ви взагалі розумієте, куди Ви влізли з Вашим інтелектом і рівнем Вашої правосвідомості?.. Припустимо, Вам не звикати самому в лайні купатися, але навіщо ж Ви своїх підлеглих в провокації іноземних спецслужб втягуєте? Навіщо примушуєте вінницьких міліціонерів підписувати незаконні подання до суду та листи в Посольство Росії в Києві? Самі й підписуйте…
Про лист у посольство – це взагалі пісня.
Видаючи розпорядження про затримання Гангана, Луценко мав усвідомлювати (якби було чим), що росіянин ще 10 грудня 2007 року звернувся до регіонального Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців і пройшов співбесіду, отже до вирішення питання про надання йому статусу біженця ніяка екстрадиція неможлива. Більш того, 31 грудня 2007 року, коли Гангана ще навіть не повезли в Ізолятор тимчасового тримання, до УМВС України у Вінницькій області були передані документи, які підтверджували факт звернення Гангана до Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців та факт написання Ганганом заяви про надання йому статусу біженця в Україні.
Саме через це заступники Луценка попереджали його про неприпустимість затримання Гангана, закликали не йти на поводу в Балоги, ФСБ і губернатора Самарської області Артюхова, а начальник ГУБОЗ МВС України Ігор Білозуб навіть зажадав від міністра письмового розпорядження.
Звісно, ніякі доводи юристів не могла вплинути на рішення «польового командира Майдану» незаконно кинути людину до тюремної камери. Оскільки пан міністр, як виявилося, взагалі не усвідомлює наслідки своїх дій і не здатен прорахувати свої вчинки бодай на два кроки вперед. Тому для Луценка було повної несподіванкою, коли зрання 3 січня 2008 року Михайла Гангана в ІТТ відвідав начальник Сектору Міграційної служби Ігор Березенський та видав ув’язненому «Довідку про подачу особою заяви про надання йому статусу біженця». Після цього навіть прибиральницям з МВС стало зрозумілим, що за кілька днів почнеться гучний скандал, пов’язаний з незаконним затриманням росіянина, внаслідок якого на міліцію будуть вилиті (причому – абсолютно заслужено) відра помиїв.
Запобігти скандалові було дуже просто – одним розчерком пера Луценка міг відкликати незаконне подання свого підлеглого Соляра про арешт Гангана, після чого та ж сама суддя Прокопчук негайно переглянула б власну постанову за нововиявленими обставинами й випустила б нацболівця на волю. Цей варіант Луценкові пропонувався неодноразово, але міністр сказав, що принижуватися перед підлеглими не стане, це, мовляв, несолідно – спочатку наказувати Соляру підписати незаконне подання, а потім самому ж те подання відкликати. Виявляється, Юрій Віталійович вирішив, що він має, смішно сказати, якійсь авторитет серед працівників міліції і тепер той авторитет не хоче підривати.
Тож замість того, щоб уникнути подальшого роздмухування скандалу, Юрій Віталійович, вочевидь – від великого розуму, по-перше, заборонив вінницьким міліціонерам виконувати рішення суду в частині переведення Гангана з ІТТ до СІЗО (Слідчі ізолятори належать Департаменту з питань виконання покарань і Луценко там не володарює; інша річ – міліцейський Ізолятор тимчасового тримання, в якому з ув’язненими можна робити все, що заманеться міністру внутрішніх справ). А, по-друге – став слізно прохати посла Російської Федерації в Україні Віктора Черномирдіна звернутися з вимогою видачі арештованого. Мабуть, Юрій Віталійович вирішив, що в Адміністрації Президента Росії працюють такі ж дебіли, як у МВС України, і що посол Росії стане прохати за екстрадицію людини, яку Україна не має права видавати. Та в Адміністрації Путіна про цього пацаньонка взагалі довідалися лише через той гармидер, який влаштував Луценко в себе на батьківщині. Для російського керівництва побіг якогось там нацболівця за кордон – подарунок долі: аби сидів собі тихенько в Україні та по антипутінських демонстраціях не бігав. Кому-кому, а Путіну Ганган точно не потрібний. Саме тому ініціатором полювання на малого опозиціонера була на Москва, а Самарській губернатор Артюхов і тамтешнє Управління ФСБ.
Але найбільш працівників російського посольства вразило клопотання, яке надійшло від УМВС у Вінницькій області. Ось його текст:
МВД УКРАИНЫ
УМВД Украины в Винницкой области
Исх. № 29/31 от 3.01.2008
Послу Российской Федерации в Украине
господину Черномырдину В.С.
Уважаемый Виктор Степанович!
Настоящим уведомляю, что согласно ранее предоставленной Вам информации о задержании сотрудниками УБОП УМВС Украины в Винницкой области гражданина РФ Гангана Михаила Михайловича 13.01.1986 года рождения, 02 января 2008 года Замостянским судом г. Винницы вынесено постановление о его временном аресте на территории Украины сроком на 40 дней для обеспечения выдачи правоохранительным органам РФ.
Ганган М.М. будет содержаться в СИЗО Винницкого учреждения исполнения наказаний №1 Управления Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний по адресу: г.Винница, ул. Островского №2.
Прошу Вас поспособствовать компетентным органам РФ в решении вопроса экстрадиции Гангана М.М. на территорию Российской Федерации.
С уважением,
Начальник УМВД Украины
в Винницкой области
генерал-майор милиции Полищук В.К.
Ні, панове, не треба погано думати про генерал-майора міліції Поліщука. Він виявився значно розумнішим за свого міністра й підписувати цю цидулку не став. Натомість підпис під проханням «поспособствовать компетентным органам РФ в решении вопроса экстрадиции Гангана М.М.» поставив усе той же начальник Вінницького обласного УБОЗ полковник Соляр, якому вже нема чого втрачати.
Як не дивним це було для Луценка, але російська сторона чомусь продовжувала ігнорувати його незаконні клопотання, і тому Юрій Віталійович випустив на сцену важку артилерію – свою чорнороту шавку (за сумісництвом – народного депутата України) Катерину Лук’янову. Для того, щоби ніхто не сумнівався, що Луценко – «стукач, брехун і провокатор», наводимо повний текст інтерв’ю Лук’янової, яке ця луценківська профура 9 січня 2008 року дала виданню «20 хвилин» (http://20minut.ua/news/78384).
«Я сама достатньо екстремальна людина, але я ніколи не їхала в Росію чи Грузію, щоб з’ясовувати стосунки з українською владою. А саме так сьогодні сприймається затримання Михайла Гангана. У нас є беззахисні діти, юридично неграмотні пенсіонери, яким дійсно потрібна допомога правозахисників, однак їх цікавлять зовсім інші — сексуальні меншини, біженці… А тепер “узнік совісті”, який у 21 рік встиг зробити спробу теракту у приймальні президента Росії Путіна. Якби зараз у приймальні Ющенка якийсь “революціонер” намагався зробити щось подібне, то як би до нього ставилися? Думаю, що як до злодія. І після цього ми ще дивуємося, що на Говерлі вандали знищують наш герб?! Скоро не те що на Говерлі — під носом будуть.
Півроку “дисидент” тихенько відсиджувався у Вінниці, а коли його затримали, то правозахисники криком почали кричати, що йому негайно потрібен статус біженця, інакше в Росії Гангану загрожує тюрма: там його заочно засудили на три роки. Та мене більше хвилює, скільки це коштуватиме Україні, а не тому, хто його захищає. Напевно, у нас забагато демократії… Мене просто бісить, коли читаю програму нацболів — зайдіть на їхній сайт і самі пересвідчитесь, яке місце вони відводять там Україні, а ми тут давайте їх захистимо. Взагалі, чимало питань до правозахисних організацій, який сьогодні чимало. Треба моніторити: хто, кого і за скільки захищає. І чому саме громадянина іншої держави, а не бабу Маню з вінницького села. Невигідно? А таких, як Ганган, у нас своїх вистачає».
Виявляється, для Луценка та його камарильї в Україні «забагато демократії».
Пані Лук’янова, Ви знайшли привід пригадати сексменшини? Вас просто бісить? Вам хочеться про це поговорити? Тоді, на підтримку розмови, повідомляю: після ознайомлення з Вашим виступом я порівняв колишнього міністра юстиції Сергія Головатого та нинішнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, і, нарешті, зрозумів різницю між геями та підарасами. У останньому випадку маємо справу не з особливою сексуальною орієнтацію, а з нетрадиційним станом душі. Що ж стосується теракту відносно пана Ющенка… Думаю, якби якійсь сміливець придушив цього ушльопка, то зразу став би в Україні національним героєм. Відносно ж баби Мані з вінницького села, то за неї я можу не хвилюватися. Оскільки бабу Маню ось вже рік невтомно захищає очолювана Луценком організація «Народна Самооборона».
(далі буде)
Володимир Бойко, спеціально для «ОРД»
Предыдущие части статьи:
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 1) /categ_1/article_52296.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 2) /categ_1/article_52297.html
«Термінатор»? – Провокатор!» (частина 3) /categ_1/article_52303.html
