Давно-давно, коли дерева були великими, а лідери нинішньої „помаранчевої коаліції” тягали один одного по судах, обвинувачуючи в брехні, екс-голова СБУ Олександр Турчинов дав дещо несподівану оцінку тодішньому (і нинішньому) міністру внутрішніх справ Юрію Луценку. У березні 2006 року Олександр Валентинович пообіцяв подати до суду на Юрія Віталійовича. І навіть заявив отаке:
„Водночас, я готовий публічно довести в прямому ефірі будь-якого телеканалу в присутності пана Луценка, що він стукач, брехун і провокатор” (/categ_5/article_48598.html)
Несподіванка полягала саме в слові „стукач”. Оскільки подібні заяви Голову СБУ, нехай і колишнього, аж ніяк не прикрашають. Бо „стукачі” для будь якої спецслужби – це святе, а головний показник у роботі будь якого оперуповноваженого – це кількість завербованих ним „стукачів”. Агентурні справи „стукачів” захищаються особливим режимом секретності, лише лічені особи, окрім тих, хто вербував і тих, хто перебуває на зв’язку зі „стукачем”, знають справжнє прізвище інформатора, а розкриття „стукача” – це завжди надзвичайна подія. Принаймні, в історії незалежної України до заяви Турчинова був лише один випадок, коли в січні 2002 року колишній голова СБУ Леонід Деркач „злив у пресу” прізвище завербованого його попередником відповідального співробітника ЦРУ. Втім, ця акція проводилася з відома президента Кучми, якого той подвійний агент допік своїми витівками.
Так що питання щодо „стукачества” Юрія Віталійовича обговорювати не станемо – занадто воно делікатне. А от щодо „брехуна й провокатора” – заперечень не має. Що є, то є. Тому, хто ще має в цьому бодай якийсь сумнів, радимо ознайомитися з повідомленням Департаменту по зв’язках з громадськістю МВС України від 8 січня 2008 року. Це повідомлення було розіслано з нагоди затримання працівниками міліції в м.Вінниця 31 грудня 2007 року громадянина Росії Михайла Гангана, який 10 грудня 2007 року звернувся до регіонального представництва Управління Верховного комісару ООН у справах біженців з проханням про надання йому статусу біженця. Ганган був визнаний особою, яка потребує міжнародного захисту, розв’язання його клопотання перебувало в стадії розгляду, і тут – такий фінт. У переддень Нового року.
Ось це вікопомне повідомлення:
31 грудня 2007 р. працівники УБОЗ УМВС України у Вінницькій області затримали громадянина Російської Федерації Михайла Гангана, який був об’явлений РФ в міжнародний розшук через канали Інтерполу. 2 січня 2008 р. Замостянський райсуд м. Вінниці дав згоду на тимчасовий арешт М.Гангана строком на 40 діб.
Прокоментувати ситуацію із затриманням російського правозахисника ми попросили радника міністра внутрішніх справ України Катерину Левченко, яка у свій перший день роботи на цій посаді активно працювала над вивченням ситуації щодо дотримання органами внутрішніх справ міжнародних стандартів в галузі прав людини:
— Україна пов’язана з Російською Федерацією угодами, відповідно до яких має реагувати на вимоги щодо затримання осіб, що перебувають в міжнародному розшуку. Саме тому було здійснено затримання М.Гангана.
Однак в цій ситуації виникла юридична та політична колізія: Михайло Ганган звернувся до України із заявою про надання йому статусу біженця, посилаючись на політичні переслідування в РФ, які, за його свідченнями, мали місце щодо нього як одного з активістів та організаторів «Маршу Незгодних». Його перебування в статусі шукача притулку підтверджується документами Регіонального представництва Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Відповідно до міжнародних документів, особу, яка знаходиться в процедурі надання статусу біженця, не можна видавати до країни її походження.
Наразі МВС України очікує на рішення апеляційного суду, до якого подав документи адвокат М.Гангана на оскарження рішення суду першої інстанції щодо незаконності тримання, і буде діяти відповідно до вердикту Феміди.
Катерина Левченко повідомила, що Міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко переконаний, що перебування Михайла Гангана в процедурі надання статусу біженця робить наразі його екстрадицію до країни походження неможливою. В іншому випадку подібні дії України порушать міжнародні зобов’язання держави щодо дотримання та захисту прав шукачів притулку та біженців»
Ми, звісно, раді за пані Левченко, яка завдяки широті душі міністра внутрішніх справ відтепер має можливість державним коштом „активно працювати над вивченням ситуації щодо дотримання органами внутрішніх справ міжнародних стандартів в галузі прав людини”. Втім, втім було б непогано, якби пані Катерина (не кажучи вже про її сановного шефа) замість словоблуддя про права людини дала б чітку відповідь на наступні запитання:
1. Коли саме й де був затриманий Михайло Ганган?
2. Який саме суд виніс постанову про його затримання та вміщення в Ізолятор тимчасового тримання Вінницького місьуправління міліції?
3. У процесуальній якості кого й на підставі якого закону був затриманий Михайло Ганган?
4. Який державний орган вніс у Замостянський районний суд подання про його наступний арешт на строк у 40 діб?
5. Чи зверталася Генеральна прокуратура Російської Федерації до Генеральної прокуратури України про екстрадицію Михайла Гангана? Якщо зверталася, то коли саме?
6. Чому затримання відбувалося без представників „Інтерполу”, якщо Михайло Ганган дійсно оголошений Російською Федерацією в міжнародний розшук?
Наші запитання викликані тим, „стукач, брехун і провокатор” Луценко, рівно як і його порадниця Левченко, брешуть. Він – свідомо, вона, сподіваємося, несвідомо. Звісно ж ніякий „Інтерпол” Гангана в міжнародний розшук не оголошував – у цій організації працюють не настільки дурні люди, щоби брати участь у провокаціях російських спецслужб. Насправді затримання Гангана було здійснено без відома компетентних органів України, без відома Генеральної прокуратури, без відома українського бюро „Інтерполу” за особистою вказівкою самого Луценка, яку він дав своєму першому заступникові, начальникові ГУБОЗ УМВС України Білозубу. При цьому Юрій Віталійович достеменно знав, що Російська Федерація не зверталася до України з проханням видати Гангана. Також Луценкові було достеменно відомо, що міліція взагалі не має ніякого відношення до вирішення питань про екстрадицію громадян інших держав. І тим більше пану міністру було відомо, що затримання в Україні може здійснюватися лише за постановою суду за винятком тих випадків, якщо в інший спосіб неможливо запобігти або перепинити злочин.
Дозволимо собі нагадати Департаменту по зв’язках з громадськістю МВС України та чесній, сумлінній, але абсолютно безграмотній в правових питаннях пані Левченко, що майже 13 років тому Україна взяла на себе зобов’язання не застосовувати так званих позасудових затримань – ганебного явища радянських часів, коли будь-яку людину лише постановою слідчого або органу дізнання можна було кинути до ізолятора тимчасового тримання на 72 години. Після приєднання України до Конвенції про захист прав і основних свобод людини було прийнято нову Конституцію України, у статті 29 якої встановлено, що „ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати утримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом”.
Спеціально для пані Левченко пояснюємо (бо пояснювати щось Луценкові – то лише гаяти час), що означає це положення Конституції. У випадку, якщо в провадженні слідчого органу є кримінальна справа й виникла необхідність в обранні певній особі (підозрюваному або обвинуваченому) запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, слідчий вносить узгоджене з прокурором подання до суду. Суд, отримавши таке подання, виносить постанову про затримання особи й доставку її до суду. Оце й є затримання – рішення суду про взяття під варту ще не має, але на людину вже вдягнули наручники й помістили в міліцейський ізолятор (не в СІЗО! – У СІЗО тримають тих, кому суд вже обрав запобіжний захід).
Саме так – у повній відповідності до Конституції й міжнародних зобов’язань України – затримувався, наприклад, широкознаний Максим Курочкін, царствіє йому небесне. У Голосіївський райсуд Києва слідчий міліції вніс подання про обрання Курочкіну запобіжного заходу, суддя постановив Курочкіна затримати й доставити в засідання, і як тільки Макс ступив на благословенну землю Бориспільського аеропорту, на нього були вдягнуті наручники. І поїхав Курочкін у „чорному воронку” до Голосіївського суду, а звідтіля вже – в Лук’янівський СІЗО.
Саме тому й хотілося б довідатися, який саме суд постановив позбавити волі громадянина Гангана 31 грудня 2007 року? Тільки не треба посилатися на постанову Замостянського райсуду м. Вінниці – це постанова про вміщення Гангана в СІЗО, винесена 2 січня цього року, тобто після того, як Ганган вже провів у ізоляторі 2 доби.
Втім, як зазначено в Конституції, у виняткових випадках правоохоронці можуть проводити й позасудові затримання громадян на строк не більше 72 годин, але лише „у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити”. Може, „собаки Луценка”, затримуючи Гангана, запобігали якомусь злочинові? А може вони взяли росіянина „на гарячому” під час кишенькової крадіжки? Але чому тоді про це нічого не розповідає МВС? Чому радник міністра пані Левченко натомість розпатякує про якусь там екстрадицію? Невже вона не відає, що питання екстрадиції іноземних громадян належить до компетенції Генеральної прокуратури України, а точніше – її міжнародно-правового управління?
Тоді цілком слушно постає питання: а в якості кого був затриманий Ганган? Бо згідно з Кримінально-процесуальним кодексом України орган дізнання вправі затримати на 72 години лише ту людину, яка є підозрюваною по кримінальній справі й лише у тих самих невідкладних випадках, які описані в Конституції. Затримання підозрюваних регулюється статтею 106 КПК України, яка визначає, що оголосити особу підозрюваною в скоєнні злочину та вмістити без рішення суду на 72 години до ізолятора тимчасового тримання можна лише в трьох випадках:
„1.Коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення.
2. Коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вказують на дану особу, що саме вона вчинила злочин.
3. Коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.
При наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, коли ця особа намагалася втекти, або коли вона не має постійного місця проживання, або коли не встановлено особи підозрюваного.”
Оце й є деталізацією положень частини 2 статті 29 Конституції України. То ж може пані Левченко порадилася б з Юрієм Віталійовичем та пояснила, у скоєнні якого злочину МВС підозрює Гангана й на місці якого злочину його застали 31 грудня 2007? А може на тілі чи одязі російського нацболівця були сліди якогось злочину? Чи може Ганган бомжевав на Вінницькому вокзалі, намагався втекти чи органам МВС не була відома його особа?
Якщо ж Ганган дійсно вчинив злочин на території іншої держави і його за те (підставно чи безпідставно) розшукують спецслужби Росії, то є лише один механізм задіяння українських правоохоронців у пошуках втікача: Генпрокуратура Російської Федерації звертається з відповідним клопотанням до Генпрокуратури України, ГПУ перевіряє надані документи й у випадку підстав, передбачених українськими законами, дає вказівки міліції щодо розшуку особи, одночасно направляючи в суд подання про арешт іноземця. Чесний український суд виносить постанову про затримання особи, яка розшукується, та доставку її в судове засідання для вирішення питання про екстрадицію або тимчасовий арешт. То ж питання: хто саме напоумив пана Луценка влазити в колотнечу, яка взагалі не належать до його компетенції? А потім – брехати, що він, мовляв, вважає, що Гангана не можна висилати в Росію? Навіщо Луценкові взагалі брехати, що „наразі МВС України очікує на рішення апеляційного суду, до якого подав документи адвокат М.Гангана на оскарження рішення суду першої інстанції щодо незаконності тримання, і буде діяти відповідно до вердикту Феміди”, якщо це „собаки Луценка”, не маючи на те жодних законних повноважень і внесли до суду подання про арешт Гангана? Для звільнення росіянина не треба чекати якогось там рішення Апеляційного суду – достатньо, щоби Луценко своїм підписом відкликав подання на арешт. У цьому випадку рішення суду першої інстанції буде переглянуто за нововиявленими обставинами тим самим суддею, який і постановив арештувати затриманого – без усякої апеляції.
Втім, відповіді на ці запитання ми знаємо й без допомоги пані Левченко чи Департаменту по зв’язках з громадськістю МВС України. І полягають вони в тій характеристиці Юрія Віталійовича, яка йому вже була надана два роки тому: „стукач, брехун і провокатор”. Для того, щоби шановний читач переконався у вірності цієї формули, достатньо лише ознайомитися з документами, які виходили останніми днями з відомства пана провокатора.
Почнемо з затримання.
(далі буде)
Володимир Бойко, спеціально для „ОРД”
