Дослідник Георгій Касьянов у монографії “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х рр.” вказує, що згідно з неофіційними джерелами, 30 грудня 1971 р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС з подачі КГБ було прийнято рішення провести загальносоюзну акцію проти самвидаву. У Москві було на деякий час паралізовано діяльність гурту однодумців, які випускали “Хронику текущих событий”, у Литві всі сили кинули на поборення впливу “націоналістів-клерікалів”, тобто мирян і єпископату Католицької церкви. Проте, в Україні форму погрому вибрали трохи дивну – у вигляді шпигунського детективу.
…Четвертого (за іншими відомостями – 5-го) січня 1972 р. на станції Чоп прикордонники зняли з поїзда юнака, який, на думку вартових кордону, “надто хвилювався”. Затриманий виявився громадянином Бельгії на ім’я Ярослав Добош. Він повідомиа, що є студентом-соціологом, керівником Спілки української молоді. Під час обшуку в нього вилучили папірець з львівським телефоном і прізвищем “Калинець” та відбиток…“Словника українських рим”. А ще фотографії Валентина Мороза та В’ячеслава Чорновола, плюс дві відзняті фотоплівки.
Не секрет, що хлопця супроводжували з моменту прибуття до СРСР. Фіксували всі його контакти, а тому для викриття “шпигуна” КГБ потрібне було лише його “зізнання” (а саме це, як учив прокурор-прокуратор Андрій Вишинський, і є для радянського судочинства “царицею доказів”). На слідстві Добош “поплив” і, серед іншого, повідомив, що перед поїздкою, ще в Брюсселі, він нібито отримав інструкції від члена проводу ОУН-бандерівців Омеляна Коваля (донедавна – голова Європейського конгресу українців – В.К.). Завдання було таке – установити контакти з учасниками антикомуністичного руху спротиву, передати їм гроші…
Турист розказав усе. Власне, нічого нового для чекістів – про те як він “вийшов на контакт” з дисидентами, зокрема Іваном Світличним. Вручив 50 рублів у допомогу родині політв’язня Валентина Мороза. Від чеської студентки українського походження, яка навчалася в Києві, Анни Коцурової отримав словник рим. Ця книжка не могла тоді вийти друком, бо її упорядник одесит Святослав Караванський якраз досиджував свій 25-літній термін за участь в ОУН.
Але саме свідчення Дороша і стали приводом для безпрецедентного “покосу”, який і розпочався морозним ранком 12 січня. Рівно через місяць після початку акції відразу в трьох партійних газетах з’явилося повідомлення в кілька рядків: “Органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданного Голландії (це помилка – Бельгії – В.К.) Добоша Ярослава. Попереднім слідством встановлено, що Добош прибув для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідок і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зі’язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І.О., Чорновіл В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває” (цит. за публікацією Анатолія Русначенка “Національно-визвольний рух в Україні”).
Що не слово, то неправда. Але це ще не кінець історії про юного бандерівця, трьох “шпигунів” та ін. 5 червня 1972 р. республіканське телебачення прокрутило прес-конференцію Добоша (небачений випадок, оскільки це був, так би мовити, “не наш жанр”), а офіціозна “Радянська Україна” надрукувала повний звіт під назвою “Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві”.
Ось як каявся Ярослав: “Мене попросили зробити заяву такого змісту… Виконуючи завдання ОУН я 27 грудня 1991 р. виїхав у Радянський Союз. В обумовлених місцях я зустрівся з І. Світличним, З. Франко і Л. Селезненко і при сприянні Селезненка зустрвся з А. Коцуровою. Усіх цих осіб я проінформував про антирадянську діяльність українських організацій на Заході і про те, що українські націоналісти у своїй діяльності співпрацюють з сіоністами, а від них я отримав політичну інформацію, яка була мені потрібна і документи. 3 січня я приїхав у Львів. 4 січня я зустрівся з С. Гулик. Під час цієї зустрічі я… отримав від неї потрібну нам політичну та іншу інформацію і передав їй для підтримки 30 рублів. Виконавши повністю завдання… На прикордонній станції Чоп мене заарештували за скоєний мною злочин. Я визнав, що скоїв тяжкий злочин проти радянської держави. Під час слідства я розповів про свою ворожу діяльність на Україні… Запевняю радянський уряд, що ніколи в житті я більше не буду займатись антирадянською діяльністю, і, якщо мені дадуть можливість повернутись у Бельгію, то я ніколи не вчинятиму жодних дій проти Радянського Союзу”.
За кілька днів “шпигуна”, враховуючи “чистосердне розкаяння” та клопотання бельгійського уряду, вислали на батьківщину. Повернувшись до Брюсселя Добош скликав прес-конференцію, на якій відмовився від усіх свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ та перед журналістами в Києві.
Від арештів і психіатричок…
Точна кількість арештів, на жаль, невідома. Але у картотеці Людмили Алексєєвої (авторки “История инкомыслия в СССР”) є відомості про 122 українців, яких було піддано репресіям протягом 1972-1974 рр. І це, як правило, звинувачені в проведенні “антирадянської агітації та пропаганди” (ст. 62 КК УРСР). Про чималу кількість тих, хто були засуджені за “наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад” (ст. 187-1), і були скеровані в чисто кримінальні, а не політичні колонії, інформації майже немає.
Тільки в одному Львові в січні-березні 1972 р. відбулося понад тисячу (!) обшуків. У Києві, ймовірно, не менше. Як згадує тодішній п’ятикурсник української філології столичного університету і майбутній політв’язень Василь Овсієнко, “місто геть спорожніло, не було до кого слова сказати”.
У перші ж дні, до 14 січня, заарештували щонайменше 19 осіб: 11 – у Києві, 8 – у Львові. Самвидавна “Хроника текущих событий” повідомляла: “У Києві арештовані:
1. Іван Світличний, літературознавець. Обшук проходив у справі бельгійського громадянина Ярослава Добоша. Вилучено самвидавну літературу. Письменника Івана Дзюбу, який знаходився в гостях у Світличного, відвезли додому, де також влаштували обшук. Протягом наступних трьох днів Дзюбу допитували щоденно.
2. Василь Стус, 32 роки поет і критик, книга його віршів видана за кордоном, у 1965 р. брав участь у протестах, був виключений з аспірантури.
3. Євген Сверстюк, 32 роки, літературознавець, був звільнений з роботи за підписання листів протесту, йому не дали захистити кандидатську дисертацію, автор численних критичних статей, опублікованих у Самвидаві, зокрема, статті про роман О. Гончара “Собор”. Під час обшуку вилучили літературні статті.
4. Любов Середняк, 19 років, машиністка. Під час обшуку вилучені романи Солженіцина та Гроссмана.
5. Леонід Плющ, математик, член «Инициативной группы по защите прав человека в СССР». Вилучені матеріали самвидаву та його власні рукописи…”.
Арешти тривали ще кілька місяців. Наприклад, у травні був заарештований молодий лікар “Швидкої допомоги” Семен Глузман – саме він давав передруковувати нелегальну літературу машиністці Середняк. Суди над дисидентами йшли протягом двох років, 1972-1973 рр. Покарання в більшості випадків були максимальні: колишньому повстанцю Данилу Шумуку, сину командарма УПА Юрію Шухевичу та активному самвидавнику Івану Гелю – по 10 років таборів особливого режиму плюс 5 заслання, Михайлу Осадчому та Зіновію Антоюку – 7+3, Ірині та Ігорю Калинцям – 6+3, Стефанії Шабатурі та Василю Стусу – 5+3…
Євген Сверстюк твердить, що з ним у таборі сиділи люди, які були аворами дуже радикальних листівок і відозв. Їм давали макимум “п’ятірку”, а шістдесятникам-самвидавникам – по повній програмі…
А були і такі вироки. В Луцьку військовий трибунал розглядав справу 26-річного лейтенанта медичної служби. За виголошений… тост на честь перемоги Ізраїля над арабами в т.зв. “Шестиденній війні” Ігор Гольц отримав три роки таборів загального режиму.
Вперше стали масово використовувати такий засіб покарання як запроторення до “психушки”. Нормальних людей лікарі, озброєні галоперидолом та концепцією академіка Снєжнєвського про “вялотекущую шизофрению” (цей діагноз можна було поставити будь-кому!), за лічені місяці перетворювали в напіврослинних істот. Через це пройшли поет Борис Ковгар, письменник Василь Рубан, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк…
У вересні 1972 р. очолювана Борисом Патоном президія Академії Наук УРСР провела “скорочення штатів”. Чи треба казати, що в число “чотирьох відсотків” потрапили всі неблагонадійні. З Інституту історії були звільнені доктор наук Олена Компан (за півроку до виходу на пенсію), кандидати наук Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Ярослав Дзира, з Інституту філософії – Світлана Кириченко (дружина Юрія Бадзя). На посаді не втримався через “політичну незрілість” директор Інституту археології і редактор “Українського історичного журналу”, член-кореспондент АН УРСР Ф.П. Шевченко. Чистка мала місце і в інших академічних установах, інститутах АН – мовознавства, кібернетики, фольклора та етнографії тощо.
За даними редагованого тоді В’ячеславом Чорноволом “Українського вісника”, з роботи звільнили не менше 60 фахівців, на понад сотню неблагонадійних було заборонено посилатися в пресі та наукових публікаціях. Слушною є думка відомої дослідниці дисидентського та національно-визвольного руху Людмили Алексєєвої: “Арешти виглядають як частина широко задуманого плану з викорінення самосвідомості українців. Основний упор зроблений на переміщення національно налаштованої української інтелігенції в категорію “кочегарів з вищою освітою”.
Не кожен був здатен за прикладом Ліни Костенко “замовчати” на десятиліття. Хтось спився, інші наклали на себе руки. А дехто вловили настрої, почали писати “оди” режиму і тим відкупилися. Вже згадуваний Василь Овсієнко часто пригадує одну з розмов за гратами з кагебістом Гончаром. Той показав книжечку поезій Івана Драча “Київське небо”, відзначену тоді Державною премією УРСР, і сказав – “А мог бы и сидеть…”.
…до покаянь
Щоб злетіти з “гачка” і повернутися додому, на улюблену роботу не треба було докладати надмірних зусиль. Достатньо було підписати завбачливо підготовлену штатними і позаштатними “літературознавцями” заяву: “Я, такий-то, визнаю свої шкідливі антирадянські погляди… Більше не буду… Хочу разом з усім радянським народом будувати комунізм…”. І все – “На выход с вещами”, на волю. Як казали політзеки, із малої зони — в велику.
Так, приміром, ще до суду, з-під варти, були звільнені свідки Микола Холодний і Леонід Селезненко. Пізніше саме їм судилося стати обвинувачувачами більшості киян, що потрапили під “покіс” 72-го. У покаянному листі талановитого поета Холодного (“…потрапив під згубний вплив буржуазної пропаганди і творів так званого самвидаву”), надрукованому в “Літературній Україні” фіугурують імена Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Бориса Антоненка-Давидовича, Оксани Мешко та її сина Олеся Сергієнка, Ганни Коцурової. Після подібної за змістом статті у “Робітничій газеті” Селезненко був поновлений на роботі в Інституті нефтехімії. Справи проти зручних свідків були припинені
Були, на щастя, й приклади справжньої громадянської мужності. Літературний критик Станіслав Тельнюк (батько відомих нині співачок Галі і Лесі Тельнюк) був залучений свідком по справі Василя Стуса. На суді заявив, що високо оцінює творчий доробок обвинуваченого, особливо потрактовану слідством як “антирадянську” розвідку про Павла Тичину “Феномен доби”. За це монографію самого Тельнюка про Тичину, яка була набрана в одному з московських видавництв, “розсипали”… Перекладач Микола Лукаш заступився за гнаного Івана Дзюбу. І звісно “вилетів” з роботи, з престижного журналу “Всесвіт”, редагованого тоді майбутнім великим націонал-демократом Дмитром Павличком, та ще й з погрозами, що його лікуватимуть у психущці.
Онуку великого Каменяра Зіновію Франко теж зламали. 2 березня 1972 р. у газеті ЦК КПУ “Радянська Україна” з’явився її відкритий лист (подається в зворотному перекладі з російської, з “Хроники текущих событий”): “Останнім часом зарубіжні радіостанції та преса посилено роздмухують вигадане ними питання про переслідування в Радянській Україні діячів культури. Але події останнього часу (я маю на увазі арешт Добоша) відкрили мені очі… Через моїх друзів і родичів за кордоном я налагоджувала зв’язки з багатими іноземцями українського походження, які приїздили як туристи. Деяким з них я давала відому мені інформацію політичного характеру. У своєму політичному засліпленні я й не помітила, що стала передавати інформацію замаскованим представникам ворожих націоналістичних центрів, пов’язаних з розвідками імперіалістичних держав… Я повністю усвідомлюю свою вину й глибоко засуджую всі свої дії, які принесли шкоду моїй вітчизні. Я зрозуміла все. Хай зрозуміють і ті, кому дорога Радянська Батьківщина, хто не втратив почуття гордості радянської людини і хто не хоче бути в стані внутрішніх емігрантів”.
Але найбільший резонанс мало покаяння правофлангового шістдесятників Івана Дзюби. Автора “Інтернаціоналізму чи русифікації” пресували в КГБ чи не найбільше. Але після суду, де він отримав 5+5, його не відправили разом з усіма етапом до Мордовії, а залишили у Києві, на Володимирській, 33.
“Добрі слідчі” полегшили йому умови утримання і зробили все, щоб допомогти “переосмислити попередні погляди та вчинки”. В нього була відкрита форма сухот. Похилого віку мати. Вдома маленька дитина… Він погодився написати потрібну владі книжку, по суті, самообмову. У надрукованому в пресі відкритому листі написав, нібито звертаючись до “закордонних націоналістичних центрів”, а, насправді, до самого себе – “Того “Івана Дзюби”, який дозволяв робити із себе притчу во язицех і який марнував життя на політичних манівцях, — нема і не буде”.
Хто не був поряд із Дзюбою, Холодним, Захарченком, Бердником у задушливо-жахливих 60-70-х, не має права давати оцінку їхнім словам і вчинкам. Так, я знаю, вважав твердий у принципах Василь Стус. Про це розмірковує і Євген Сверстюк – “Ті, хто оступилися, не були так жорстоко осуджені нами, як тими, хто стояв осторонь, не брав участі в нашому русі”.
Вахтанг Кіпіані
http://www.kipiani.org/plain.cgi?260
