Домовившися з Бродським про зустріч, я вирішив ретельно почитати „Обозреватель”. Відкриваю сайт і охрєнєваю. На „Обозі” – перша частина повісті якогось там Макса Михалишина „Глюки Юрія Віталійовича”. Знаєш, Стасе, стало мені прикро. Все ж таки я чимало потрудився для „Обоза”, як міг намагався підняти його рейтинг. І тут – таке. Плювок у обличчя. Примітивна фальшивка. Ти знаєш, мене добила навіть не брехливість опусу. Добив саме примітивізм викладення. На „Обозі” друкують писанину на рівні школярських творів. У мене 12-ти річна донька краще пише.
А перед тим там був продукт „розслідування”, начебто проведеного журналістами „Обозревателя” – протокол допиту Пенчука в Генеральній прокуратурі на семи аркушах, де він розповідав про те, як у березні 2005 року довірені особи Луценка з донецького УБОЗу – Єрохін, Прокопенко та інші – буцімто примушували його підписати заяву про порушення проти Колесникова кримінальної справи. Заява та була начебто набрана на комп’ютері і Пенчук її, бачте, не читав, а лише поставив підпис і то тільки тому, що люди Луценка тримали його кілька місяців під арештом. Тьху! Ну а „повість” цього Михалишина була вже написана за мотивами протоколу.
Зустрітися з Бродським нам наступного дня так і не вдалося (вдень у мене була інша термінова зустріч, а ввечері був зайнятий Михайло Юрійович), але телефоном ми наговорилися досхочу. Бродський каже, що, мовляв, давно не було моїх публікацій в „Обозревателі”. Вибори закінчилися, треба повертатися. Я у відповідь: „Михайле Юрійовичу, „Обоз” смердить. Публікуватися в такому виданні – це не поважати самого себе. Навіщо Ви дурну й безграмотну писанину про Луценка вішаєте? Навіщо розповсюджуєте сфальсифіковані протоколи допиту Пенчука?”.
Бродський починає переконувати мене, що треба всім світом боротися з Луценком і все таке інше. Я йому кажу: „Михайле Юрійовичу, Ви ж мене знаєте. Я ніколи не стану на чорне говорити біле. Мене багато що пов’язує з Юрієм Луценком, мені боляче спостерігати його витівки. Одначе ніхто ніколи від мене не почув слова на його захист. Навпаки, я завжди стверджував, що такої корупції в міліції, як за часи панування там Юрія Віталійовича, ще не було. Якби б Ви стали „мочити” Луценка за реальні злочини – я б ще й матеріалу б підкинув. Про одного тільки заступника міністра Новикова можна сагу скласти. Але Ви ж знаєте, що протокол допиту Пенчука, де розповідається про те, як міліціонери начебто примушували його оббріхувати Колесникова – це фальсифікат, написаний дебілом Сірожою Ленським. А принесла Вам цю фальшивку коханка Колесникова. Колесникову ця провокація ще боком вилізе, бо протокол ліпили люди, які не знають реальних розкладів у міліції станом на березень 2005 року. Ленський з Кузьміним тоді сиділи по схронах і боялися, що їх самих заарештують”.
— Ленський – це начальник відділу з Генпрокуратури?
— А то хто ж. Дружок Кузьміна. Дебіл, кажу тобі, рідкісний. Я його пам’ятаю ще по прокуратурі міста Донецька – ні „бе”, ні „ме”, ні „кукуріку”. Колесников знайшов кому довірити свою „реабілітацію”…
Бродський став заперечувати, що протокол йому принесла коханка Колесникова. Мовляв, це була коханка Шуфрича. „Михайле Юрійовичу, — кажу, — у Вас застаріла інформація. З Шуфричем вона розсталася, щонайменше, рік тому. І взагалі, — кажу, — що Ви чудите? Навіщо Ви доручили Золотарьову з Юсовим водити Пенчука ледь не щодня в Генпрокуратуру, щоби той підписував складені від його імені протоколи допитів? Ви ці протоколи читали? – Це ж маячня, яка буде елементарно спростована. Навіщо Вам знадобилося оббріхувати не тільки Луценка, але й тих міліціонерів, які свого часу виручали Пенчука, які йому потайки допомагали, скидали йому закриту інформацію? Цей гандон зараз не тільки всіх їх здає, так ще й оббріхує, звинуваючи в тому, що вони його начебто тримали під арештом, позбавили свободи, обмежили в пересуванні. Через Вас, Михайле Юрійовичу, абсолютно невинуваті чесні міліціонери опинилися під загрозою кримінального переслідування за сфальсифікованим обвинуваченням”.
Бродський каже: „Неправда, Пенчук сьогодні в Генпрокуратурі не був. Я його о восьмій ранку вивіз першим же рейсом у Донецьк, подалі від Києва. Бо в Пенчука почався психічний зрив”. „О, — кажу, — ще тема. Ми ж з Вами прекрасно знаємо, що Пенчук – психічно хвора людина внаслідок колишньої черепно-мозкової травми. Навіщо Ви хвору людину використовуєте для провокацій? Нехай Золотарьов з Юсовим бабло Колесникова відпрацьовують і підписують будь які протоколи від свого імені. Але хвору людину навіщо втягувати?” Бродський давай кричати: „А хто докаже, що Золотарьов з Юсовим гроші в Колесникова взяли? Де свідки? Якщо ти зможеш це довести, я їх вижену з партії …”
Потім стали ми обговорювати книжку Пенчука. Бродський з моїми претензіями погодився. „Дійсно, — каже, — те, що мої орли поцупили в тебе статті й видали їх без твого відомо, їх не прикрашає. Але розумієш, Володю, політика – це брудна справа. Попустися.”
— І ти, звісно, послухався поради Бродського й попустився?
— Аякже. От тільки Михайло Юрійович не второпав однієї речі. Якщо я почну тяжбу з Пенчуком, Золотарьовим і Юсовим щодо порушення мого авторського права, то вся провокація з „прозрінням” Пенчука зразу ж буде викрита. Бо тоді на всі заяви Пенчука що, це, мовляв, Луценко під дулом пістолета примушував його обвинувачувати чесного Бориса Вікторовича, постане запитання: а красти статті у журналістів, видавати їх книжкою та класти в кишеню виручку також Луценко примусив? І Золотарьова, і Юсова, і Пантюка?
Більш того, судові розбірки неминуче призведуть до того, що народ довідається правду і про Пенчука, і про Колесникова.
— Буде щось новеньке?
— Буде настільки новеньке, що відмитися Колесникову не допоможе ніякий Бродський. А Пенчук попрямує або за ґрати, або в психіатричну лікарню.
У нинішніх розповідях Пенчука правдою є лише те, що його звати Борис Володимирович, а Луценка – Юрій Віталійович. Все інше – повна брехня від першого слова й до останнього. Зараз люди Бродського – члени Президії Політради партії „Вільних демократів” Золотарьов і Юсов – водять Пенчука по телестудіях, де той розповідає, що начебто в березні 2005 року, як тільки Луценко став міністром внутрішніх справ, злі міліціонери його тримали під домашнім арештом, вимагаючи підписати заяву про порушення справи проти Колесникова. А він, бідолашний, „під дулом пістолета” підписав цю заяву, навіть не читаючи. І лише тепер, нарешті, узнав, у чому звинувачували колишнього голову Донецької обласної ради.
Так ось, ніяка міліція на Пенчука не тиснула і ніхто під дулом пістолета йому на підпис „набрану на комп’ютері” заяву не приносив. Пінчук весь березень 2005 року бігав по правоохоронцях і вимагав притягнути Колесникова до відповідальності. Але ті не поспішали, оскільки не було доказів навіть події злочину. Річ у тім, що Борис Пенчк ніколи не перебував з Борисом Колесниковим ні в яких „цивільно-правових відносинах”, про що Пенчук нині талдичить на прес-конференціях. Ніколи. Він Колесникову не продав жодної акції. Насправді Колесникову продавали акції інші Пенчуки – Володимир Олексійович та Антоніда Панасівна. Свої акції Борис Пенчук продав Ігорю Ахметову. Це – по-перше.
По-друге, заяву про поширення кримінальної справи щодо Колесникова Борис Пенчук писав власноручно – я маю ксерокопію цієї заяви. Більш того, я днями мав довгу розмову з адвокатом Колесникова Андрієм Федуром. До речі, ми з Андрієм завжди однаково оцінювали і Пенчука, і кримінальну справу навколо „Білого лебедя”. Я спитав у нього прямо: ким написана заява про порушення кримінальної справи? Андрій підтвердив, що під час розгляду питання про обрання Колесникову запобіжного заходу він уважно вивчив заяву, яка слугувала приводом для порушення. Заява була написана Пенчуком власноручно.
— А чому ж тоді Пенчук зараз від цього відмовляється?
Пенчук зараз лише озвучує той сценарій, який йому пише Бродський та Сірожа Ленський. Але Ленський, а тим більше Михайло Юрійович, не знають всіх подробиць і тому виникають подібні ляпи. Можна припустити також, що зараз у Генеральній прокуратурі повиривали листи зі справи Колесникова, зокрема знищили власноручну заяву Пенчука, і поклали фальшивку. Але ще раз підкреслюю – залишилися копії й люди, які знають правду.
Або інший приклад – Пенчук нині розповідає, як його, мов у сталінські часи, „орли” Луценка в березні 2005 року мікроавтобусом перевозили з Донецька до Київа. Везли цілу добу, як худобу, під арештом, вимагаючи підписати свідчення проти Колесникова і все таке інше. Автори цієї брехні, вочевидь, забули про одне цікаве інтерв’ю Колесникова. Невдовзі по виході на волю Борис Вікторович, розмахуючи паперами компанії „Донбасаеро”, викривав Луценка в брехні. Луценко під час вікопомного виступу з трибуни Верховної Ради в квітні 2005-го заявляв, начебто він направляв у Донецьк чартерний рейс, щоби вивезти Пенчука, якому загрожувала небезпека. А насправді – репетував Колесников – літаком міністра з Донецька вилетів лише сам міністр. А Пенчук відбув до Києва звичайним рейсом, придбавши квиток. Цікаво, Колесников пам’ятає це? А якщо пам’ятає, то чи розуміє, що брехня про мікроавтобус, яким Пенчука начебто під арештом везли люди Луценка, вдарить, передусім, по самому Колесникову? Бо ніхто не повірить, що таку ахінею Пенчук може верезти безплатно. Принаймні, Бродський точно безплатно нічого не робить.
Якби міліція дійсно так прагнула відправити за ґрати безневинного Колесникова, то їй не було ніякої потреби вимагати свідчень Пенчука. По Колесникову існують інші епізоди з „залізобетонною” доказовою базою – наприклад історія про те, як Колесников підробив протокол зборів правління очолюваного Януковичем Фонду „Золотий Скіф”. Внаслідок цієї підробки була виготовлена ще одна печатка „Скіфу”, замінені взірці підписів у банку й з рахунка Фонду скачана кругленька сума. Цей епізод повністю доведений, оскільки я розшукав і передав свого часу в міліцію підроблений Колесниковим документ з власноручним підписом Бориса Вікторовича. Документ вже був підготовлений до знищення, до речі.
Що ж стосується „Білого Лебедя”, то навіть прибиральниці з нотаріальної контори зрозуміло, що там ніякого вимагання з боку Колесникова чи будь кого іншого й бути не могло. Коли Борис Пенчук верещав, що Колесников – здирник, позаяк він примусив Пенчука продати акції „Білого Лебедя”, то він не усвідомлював, що поняття „здирництво” і „продати” є несумісними. Вимагання – це вимога передачі чужого майна чи права на майно з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами. Вимога „передачі”, а не „продажу”. Відчуй різницю. Пенчук цю різницю міг не розуміти. Але ж міліціонери розуміли її дуже добре. Акції „Білого Лебедя” були продані за нотаріально посвідченими угодами, а продавці одержали обумовлені в угоді гроші. Це означає, що відсутні ознаки вимагання.
— Але ж Пенчук раніше стверджував, що він не хотів продавати акції, його примусили це зробити, причому за ціною, значно меншою від номіналу
— Вірно. Але такі дії становлять склад зовсім іншого злочину – примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань. Стаття 355 Кримінального кодексу. Це – зовсім не вимагання. До того ж висунути обґрунтоване обвинувачення Колесникову в такому примушуванні неможливо – відсутня будь яка доказова база. Є лише свідчення Володимира Пенчука. І все. Ніякий суд не засудить людину на підставі тільки показів одного лише потерпілого.
Це лише Пенчук не розуміє різниці між крадіжкою, пограбуванням, розбоєм, здирництвом, вимаганням і примушуванням до вступу в цивільно-правові відносини. Також повторюю, що Колесников у Бориса Пенчука ніколи ніяких акцій не купляв, ніколи з Борисом Пенчуком до порушення кримінальної справи не зустрічався й ніколи йому не погрожував. Це – достеменний факт. Тому Пенчук ніякої цікавості для міліції не становив, оскільки всі розуміли, що його голослівні обвинувачення на адресу Колесникова не мають жодної судової перспективи. У міліції були значно більш вагомі, і, головне, повністю доказові епізоди. Один з них – відносно головного бухгалтера „Білого Лебедя” — до речі, переданий до суду. Обвинувальний висновок там „залізний”.
— Тоді навіщо ж було порушувати кримінальну справу проти Колесникова?
— Це питання не до міліції, а до колишнього заступника Генерального прокурора України Шокіна, який 25 березня 2005 року порушив кримінальну справу, не провівши ніякої дослідчої перевірки. Міліція тут ні до чого. Навіщо це зробив Шокін? – Саме для того, щоби кримінальну справу можна було потім закрити за безпідставністю обвинувачення. Порушувати справу проти Колесникова за реальні злочини було невигідно – таку справу важко потім закрити, отримавши від обвинуваченого хабар. Інша річ – коли обвинувачення абсурдне, як це й було у випадку Колесникова.
— Так це Шокін вимагав хабар?
— Навіщо ти так погано думаєш про чесного й сумлінного заступника Генпрокурора? Колесников неодноразово публічно розповідав, що перед затриманням в приміщенні Секретаріату Президента один високопосадовець вимагав у нього певні активи, погрожуючи у випадку незговірливості відправити за ґрати. Коли журналісти намагалися з’ясувати прізвище здирника з Секретаріату, Колесников уточнив, що він не говорив, що вимагання відбувалося в Секретаріаті Президента. Він говорив – погрози він вислуховував 1 квітня 2005 року у будинку Секретаріату. Зі слів Колесникова, йому було названо три умови його подальшого перебування на волі: надання місць у списку Партії Регіонів, передача всіх акції двох телеканалів – ТРК „України” та НТН, передача частини власності Ахметова. 1 квітня Колесников вислухав ці умови та відмовився їх виконувати, а 6-го квітня він був затриманий.
Секретаріат – заклад режимний. І перевірити, до кого саме ходив Колесников 1 квітня 2005 року труднощів не становить, бо ж всі відвідувачі записуються. На вулиці Банковій, нагадаю, знаходиться робоче місце не тільки Президента та працівників його Секретаріату. Там ще й кабінет секретаря РНБОУ, яким на той час був Петро Олексійович Порошенко. А зв’язок між Порошенком і Шокіним тобі доводити, я думаю, не варто. От тільки Луценко до арешту Колесникова точно ніякого відношення не має. Тим більше не цікавлять Луценка ані місця в списку Партії Регіонів, ані акції телеканалів.
— Тоді навіщо ж Луценко коментував кримінальну справу щодо Колесникова?
Від великого розуму. Луценко коментував справу, яку в очі ніколи не бачив. Кримінальна справа порушувалася й перебувала в провадженні Генеральної прокуратури України. Мене особливо радують заяви Партії Регіонів, що Луценко, мовляв, організував фальсифікацію обвинувачення відносно Бориса Вікторовича. Цікаво, вони коли не будь чули, щоби Луценко щось у житті організував?
.
(Продолжение следует)
беседовал Станислав Речинский, «ОРД»
Важное
27 апреля, 2025
18 ноября, 2024
28 августа, 2024
