Володимир Бойко: «прозріння» Пенчука трапилося під орудою Бродського за участю Балоги

Брать интервью у человека, которого давно знаешь, с которым сотрудничаешь, часто видишься и за чашкой кофе обсуждаешь гниль нынешнего украинского политикума – занятие мало благодарное. А потому приведенный ниже текст – отнюдь не интервью. Просто во время очередного кофепития c постоянным автором ОРД Владимиром Бойко я положил на стол диктофон и предложил записать нашу беседу. А стенограмму – опубликовать. С тем, чтобы читатели ОРД были в курсе, скажем так, тематики редакционных совещаний. На этот раз редакция ОРД, окопавшись в одном из столичных кафе, обсуждала вялотекущий скандал, вызванный внезапными откровениями бывшего владельца крупного пакета акций донецкого торгового центра «Белый Лебедь» Бориса Пенчука. Пенчук каялся и уверял, что все его предыдущие заявления, изобличающие экс-председателя Донецкого областного совета Бориса Колесникова, в вымогательстве являются ложью. И говорить эту ложь в течение двух с половиной лет его якобы принуждал бывший министр внутренних дел Юрий Луценко.

Лично я никаких симпатий к Луценко – милиционеру не питаю и защищать его не намерен. Однако, я неоднократно встречался с Борисом Пенчуком, подолгу беседовал и никогда от него не слышал того, что он говорит сейчас. Пенчук всегда представлялся САМОСТОЯТЕЛЬНЫМ борцом с «донецкой мафией» и  сетовал лишь на то, что кроме него это никому больше не нужно. И вдруг… Оказывается, что весь этот пафос Пенчука на самом деле был вызван лишь… страхом перед ужасным Луценко. В это поверить было сложно. Впрочем, верить вовсе и необязательно там, где можно просто узнать. Бойко удалось именно это.

Владимир, и он этого никогда не скрывал, был участником многих событий, произошедших с Колесниковым и Пенчуком после того, как в отношении первого было возбуждено уголовное дело по заявлению второго. Откликнулся он и на скандальную пресс-конференцию Пенчука, направив в прокуратуру заявление о возбуждении в отношении Пенчука уголовного дела /categ_1/article_52072.html . Ибо, как выяснилось, Борис Пенчук долгое время боролся «по принуждению Луценко» с Борисом Колесниковым, не забывая при этом и о собственном кармане. И даже умудрился издать два сборника «антидонецких» статей, собрав публикации известных журналистов и продав их огромным тиражом без ведома авторов.

О подводных камнях конфликта Пенчук-Колесников мы и беседовали за чашкой кофе.

— Володю, ось ти нещодавно звернувся з заявою про порушення кримінальної справи щодо скандально відомого Бориса Пенчука. Цікаво, а сам ти віриш у те, що справа буде порушена й тобі виплатять компенсацію за вкрадені в тебе твори?

— Ми ж не в церві, щоби обговорювати питання віри. Є моя заява, адресована прокурору Києва й направлена прокуратурою для проведення дослідчої перевірки в Головне Управління МВС в м.Києві. Є факти. Є, нарешті, книжка „Донецька мафія. Перезавантаження”, у якій вміщено 64 сторінки тексту з моїми статтями, і яка продається по 72 грн. у всіх книгарнях. Якби видавці цієї книжки не зазначили б мене як автора, то йшлося б про порушення мого особистого немайнового права, тобто про плагіат. У цьому б випадку я б доводив би своє авторство в суді. Але видавці книжки вчинили злочин – вони видали мої роботи під моїм ім’ям без мого відома й поклали виручку собі в кишеню. І виручку, між іншим, чималу.

У вихідних даних книжки зазначено, що видана вона „видавництвом Сергія Пантюка”, є такий член Президії Політради партії „Вільних демократів”. Редакційна рада – члени тієї ж Президії Золотарьов і Юсов, Пантюк, а також „порист” Віталій Загайний і так званий „борець з донецькою мафією” Борис Пенчук. Наклад книжки невідомий, оскільки, як з’ясувалося, 15 тисяч примірників, зазначених у вихідних даних – це фікція. Насправді віддруковано було в кілька разів більше, але всі інші тиражі йшли „леваком”. Тому книжка здавалася в торговельну мережу від імені фіктивних фірм. Виручка забиралася готівкою або гроші перегонялися на рахунки фірм-метеликів і обготівковувалися. Виторг Пенчука й Ко тільки з офіційного тиражу склав понад 1 млн. грн. Отакі вони, борці з мафією. Та ще й з донецькою.

А щодо ймовірності порушення справи… Я – людина креативна. Мені поставити намет і оголосити голодування попід стінами прокуратури міста Києва – раз плюнути. Якщо прокурор Блажівський хоче зі мною погратися – хай спробує. Колишній Генеральний прокурора Васильєв вже грався. Досі відмитися не може.

— Якщо питання тільки в порушенні авторського права, то чи не простіше було б вирішити конфлікт шляхом переговорів? Урешті-решт, я не думаю, що Пенчук зацікавлений у додатковому скандалі, та ще й з тобою.

— Знаєш, Стасе, якби проблема полягала б тільки в грошах, то я б, звісно, якось би б її розрулив і без підключення правоохоронців. Тільки не з Пенчуком би я вів переговори, ясна річ, а з організатором його раптового „каяття” – з Михайлом Юрійовичем Бродським. Але мої претензії мають не тільки матеріальний характер, але й моральний. Я зажадав вибачень і публічних пояснень, оскільки не хочу, щоби хтось думав, що я причетний до афер Пенчука. Вибач, але я себе не на помийці знайшов.

— А Бродський тут до чого?

— Стасе, ти мене дивуєш. Пів-Києва знає цю історію, тільки ти не в курсі. Тоді розповідаю: „прозріння” Пенчука трапилося під орудою Михайла Юрійовича за безпосередньої участі глави Секретаріату Президента Віктора Балоги і під його гарантії, що Пенчуку це зійде з рук. Точніше, гарантії були не Балоги –  хто він такий? Гарантії Пенчуку Балога міг давати тільки від імені Президента Ющенка, який руками Пенчука надумав вилити відро з лайном на голову Луценка. Луценко ж бо заважає Гаранту створити „широку коаліцію” у парламенті. До речі, якщо Віктор Іванович стане заперечувати своє знайомство з Пенчуком, то я нагадаю про існування такого документа, як журнал реєстрації відвідувачів Секретаріату Президента. З цього журналу можна отримати багато цікавої інформації, зокрема порахувати всі зустрічі між Балогою та Пенчуком. І головне – подивитися, коли саме вони відбувалися.

Але повернімося до Бродського. Не хочу нічого сказати про нього поганого. Взагалі, я дотримуюся принципу ніколи не гудити колишніх друзів, колишніх жінок і колишніх роботодавців. А я все ж таки два з половиною роки співпрацював з Інтернет-виданням „Обозреватель”, який належить Бродському. У силу свого статусу спілкувався я в „Обозі” лише з ним, головним редактором і керівником проекту (а також ще з кількома журналістами – Сонею Кошкіною, наприклад, чи Танею Чорновіл, але вже не внаслідок виробничих взаємин, а суто людських). До того ж Михайло Юрійович – дійсно непересічна людина, яка, щоб про нього не говорили, має тверді переконання та гострий розум. Інша річ – це його потяг до авантюр та холеричний характер, який не дозволяє Бродському зосереджуватися на системній роботі, але нехай це хвилює його однопартійців – того ж Золотарьова, Юсова чи Пенчука.

Так ось, Бродського я не бачив давненько, бо з кінця квітня по кінець вересня 2007 року в Києві я бував лише наїздами. Не знав я нічого й про чергову книжку Пенчука. Вибори – це для мене завжди голодна пора, коли я нічого не пишу й взагалі намагаюся кудись поїхати подалі від столиці. Ти мої принципи знаєш – я займаюся журналістикою й тільки журналістикою, відношення до політичної пропаганди ніколи не мав, виборчі штаби всіляко оминаю. То ж під час виборів такі як я видавцям не потрібні.

Повернувся я до Києва наприкінці вересня, тижні три потім хворів, бо простудився в Криму. Нарешті оклигався… І ось, лізу я в Інтернет та бачу, здається, 30 жовтня, мармизу Пенчука, який розповідає про чесноти свого недавнього ворога. Мовляв, не було в нього ніколи ніяких претензій до шановного Бориса Вікторовича Колесникова, і в здирництві він його ніколи не обвинувачував, і акції універмагу „Білий Лебідь” добровільно Колесникову віддав. Були, щоправда, неузгоджені деякі „цивільно-правові моменти”, які можна було б погодити за столом переговорів, але це не дав зробити злий Луценко. Це, виявляється, Луценко, примушував Пенчука два з половиною роки брехати всій країні… А поруч з Пенчуком – ще дві знайомі пики, які зараз на побігеньках у Бродського. Жека Золотарьов та Андрюша Юсов. Таврувати я їх не стану, бо там тавра ставити нема де. Пройдисвіти рідкісні.

Поліз я далі в Інтернет – дай, думаю, подивлюся, що той же Пенчук говорив місяць чи два тому. І що говорили Бродський, Золотарьов і Юсов. Картина вийшла цікава. Виявляється, все літо Пенчук, Золотарьов і Юсов влаштовували турне по Україні з презентацією книжки „Донецька мафія. Перезавантаження” та оповідали жахи з біографії Колесникова. Про кров християнських немовлят натщесерце, щоправда, нічого не говорили, а все інше – без обмежень. Ні хрєна собі, думаю, це ж які в Луценка довгі руки, щоби людей примушувати таке говорити та ще й книжки видавати.

А тут мені Володя Ар’єв телефонує й також про книжку Пенчука розповідає. Про те, що там мої статті.  Дістаю я цю книжку, гортаю. Книжка видана в травні 2007 року і, звісно, присвячена боротьбі Пенчука з Колесниковим. Там і чергова розповідь про „Білий Лебідь”, і сльозне оповідання про те, як підступний донецький суд заборонив розповсюдження попередньої книжки Пенчука через порушення ним авторських прав, і, звісно ж, стаття самого Пенчука. Дозволь процитувати: „В попередні роки я особисто дивився в очі смерті, коли представники донецької мафії намагалися, а потім забирали в мене моє майно… Ми дуже уважно спостерігаємо за новою ситуацією в країні, висвітлюємо історію накопичення донецьким кланом його мільярдних статків, історію перерозподілу чужого бізнесу і майна, історію знищення бізнесменів на Донбасі. Але найцікавише те, що бізнес убитих якимось дивним чином у результаті ставав бізнесом Ріната Ахметова і Бориса Колесникова… Чому Борис Колесников, так само як і Рінат Ахметов, володіє всім, що залишилося після них? Чому Борис Колесников говорить: „Я мільйонер, тому що я успішний…” Не брешіть, пане Колесников!” І так далі. Але продати подібні опуси неможливо. То ж „автори” видання вирішили „доукомплектувати” кілька сторінок одкровень Пенчука. Вони додали до пенчуковського опусу десятки статей відомих журналістів, які висвітлювали діяльність криміналітету в Донецькому регіоні, і в такий спосіб вийшла книжка аж на 576 сторінок.

Ну, гаразд, думаю, може „Вільні демократи” повелися так лише зі мною? Телефоную Олегу Єльцову: „Олеже, а ти давав згоду на вміщення твоєї статті в книжці „Донецька мафія. Перезавантаження”?”. „Якої книжки? — дивується Єльцов, — я перший раз про таку чую”. Став я обдзвонювати інших журналістів, чиї твори були надруковані Пенчуком. Виявляється, нікому не тільки не було заплачено ані копійки, людей навіть не ставили до відома, що їхні статті будуть видані „борцями з донецькою мафією”.

Але знаєш, що мене найбільше обурило? – Це те, що статті, вкрадені в мене Пенчуком і Ко, використовувалися для шантажу Колесникова.

Я, як ти знаєш, як би це пом’якше сказати, дуже критично ставлюся до керманичів Донецької області.

— Тобто, якби Колесников відбув би в тюрмі не 4 місяці, а 4 роки ти б сильно не переживав?

— Саме так. І все що я міг для цього зробити – я робив. Тим не менш я вважав і вважаю, що по-перше, затримання Колесникова 6 квітня 2005 року було абсолютно незаконним. Нагадаю, Стасе, що в квітні 2005 року я публічно засудив безумство правоохоронців, які затримали Колесникова й доставили його до Ізолятора тимчасового тримання. Як би я не ставився до самого Бориса Вікторовича, я вважаю неприпустимими допущені щодо нього порушення прав людини. Як, до речі, вважаю неприпустимим і порушення прав Пенчука, скоєні за вказівкою Колесникова. Також нагадаю, що єдине видання, яке погодилося надрукувати тоді мій протест, був сайт ОРД. Той же „Обоз” Бродського відмовився оприлюднювати мою статтю з на цю тему.

По-друге, ніякого здирництва акцій „Білого Лебедя” Колесников ніколи не здійснював. І замах на Пенчука організовував зовсім не він. На моє переконання Колесникову можна було б законним чином інкримінувати інші злочини (чого досі так ніхто й не зробив), але тільки не здирництво тих треклятих акцій. По-третє, затримання й арешт Колесникова ніяк не пов’язані з його дійсними протиправними діями. Просто в такий спосіб кум Ющенка намагався заволодіти активами Колесникова та Ахметова.  Але то окрема історія.

Так ось, погортав я книжку, відклав усі інші справи й взявся розслідувати, як вона на світ Божий народилася. Я швиденько з’ясував, як Пенчук видавав цю книжку, де друкував, як розповсюджував і з якою метою. А мета була одна – допекти Колесникова цим виданням і вимутити в нього грошей. Мовляв, якщо хочеш, щоби такі книжки більше не друкувалися – жени бабло.

Спочатку в Пенчука це ніяк не виходило, доки за справу не взялися Золотарьов і Юсов. Тоді вони ще перебували в „Порі”, саме тому на книжці зазначено копірайт „Громадянська кампанія „Пора”. До речі, цікаво, як до цього копірайту поставиться ворог Золотарьова Каськів, у руках якого зараз перебуває печатка „Пори”? Власних матеріалів про донецьку мафію у попсуй-видавців не було, тож Золотарьов і Пенчук звернулися по допомогу до редактора донецького тижневика „Остров” Євгена Талишева. Талишев, наївна душа, дав цим шахраям підшивку своєї газети та доручив редакційному верстальникові допомогти гостям у пошуках матеріалів у нетрях Інтернету. Окрім того, Євген Іванович передав Пенчуку десяток фотографій, колись зроблених мною у Донецьку під час масових заворушень 31 жовтня 2003 року. При цьому Пенчук і Золотарьов запевнили Талишева, що ці матеріали вони будуть використовувати виключно для безплатної роздачі народові під час виборчої кампанії. Талишев і повірив. Як повірив запевненням Пенчука, що я дав згоду на передрук своїх матеріалів.

Книжка була віддрукована ще одним „пористом” – Сергієм Пантюком у травні місяці, і поїхали хлопці по Україні, торгуючи краденим. Але Колесников на все це не реагував і купляти „авторські права” на книжку не поспішав. Ситуація помінялася після того, як Золотарьов, Юсов і Пантюк, перелаявшися з рештою „Пори”, кинулися в обійми Бродського. Михайло Юрійович – людина ділова і результат не забарився.  Він найняв Пенчуку нового адвоката – свою довірену особа, приставив до нього Золотарьова та Юсова, умовив Пенчука  „розкаятися” та вийти на прес-конференцію з розповіддю про білого й пухнастого Колесникова.

— Тобто ти вважаєш, що Бродський взяв у Колесникова гроші, виступивши посередником?

— Я вважаю, що сама лише думка, що Бродський може брати участь у подібних провокаціях безплатно, є образливою для самого Михайла Юрійовича. Але зазначу, що Бродський не міг гарантувати Пенчукові головного – недоторканності від кримінального переслідування за попередні обвинувачення Колесникова. Тим більше, що вже рік у провадженні Генеральної прокуратури України перебуває кримінальна справа, порушена за фактом незаконного притягнення Колесникова до кримінальної відповідальності. Наскільки мені відомо, Колесников, попри те, що зараз він разом з Пенчуком ходить по телестудіях, ніколи ніяких гарантій Пенчукові не давав. Більш того, я глибоко переконаний, що Колесников ніколи нікому не подарує свого знайомства з тюремним меню, і перш за все – Борису Пенчуку. То ж знадобилося втручання Балоги, який в такий спосіб вбивав зразу двох зайців: по-перше, направляв „каяття” Пенчука в русло антилуценківської кампанії, а, по-друге, робив приємне своєму другу ті діловому й політичному партнеру Колесникову.

Хотів я поговорити на цю тему з Михайлом Юрійовичем. А тут якраз надходить мені 4-го листопада SMS-ка від Бродського: „Треба зустрітися”.

(Продолжение следует)

беседовал Станислав Речинский, “ОРД”