Де ж ви, виродки-потвори?

Стенограма інтерв’ю Івана Юхимовича Коваленка

та Ірини Павлівни Коваленко[1]

В.В.Овсієнко: 12 вересня 1999 року в Боярці під Києвом в домі Івана Юхимовича Коваленка на вул. Чубаря, 36, запис його автобіографічної розповіді веде Василь Овсієнко, координатор програми Харківської правозахисної групи. Беруть участь його дружина Ірина Павлівна Коваленко (дівоче прізвище Пустосміх), та Ніна Борисівна Котляревська.

Іван Юхимович Коваленко: Я, Коваленко Іван Юхимович,  народився вже дисидентом. Я народився в невеликому глухому селі Лецьки, що під Переяславом-Хмельницьким. Це було в 1918 році, 31 грудня. Сім’я наша була багатодітна: четверо дітей. Батько був видатним хліборобом, знаменитим на все село, бо він умів з невеликої ділянки землі збирати добрий урожай. Тому, коли ділили землю після революції, він не кинувся отримувати її багато – він міг би, бо на їдця давали по півтора гектара. А він узяв на всю сім’ю лише три з половиною гектари, ніби передбачаючи майбутнє розкуркулення. Але з чотирьох гектарів він умілим господарюванням збирав такий урожай, що вистачало на свою сім’ю, та ще й возив продавати.

Освіту я отримав уже в Переяславі. Але перед цим я пережив голодомор. У нас вимерло лише пів села, тоді як інші села вимирали майже повністю, або дві третини вимирало. Чому? Тому що в селі організувалася комуна “Маяк батраків”. Батько, зрозумівши, що йому не уникнути цього лиха, вступив у комуну. Там давали пайок на їдока: одну склянку пшона на день. Але й цього вистачало, щоб як-небудь прожити.

Переживши голодомор, мені, хоч я й залишався членом цієї комуни, довелося з села тікати. Так зробила і моя мати, бо на батька, хоч він і вважався бідняком (чотири з половиною гектари), все одно посипалися різні репресії. Вони до нього таки добралися. Хоч із села вивозили десятки порядних і гарних господарів – вивезли в Сибір, вивезли бозна куди, – йому цього вдалось уникнути. Чому? Тому що він у комуні розпочав працювати рільником. А комуна ця на перших порах виправдовувала надії комуно-біль­шовиків: вона давала дуже гарний урожай, бо голову обирали з місцевих селян, там попадались порядні люди.

Але пізніше, коли почали надсилати двадцятип’ятитисячників, батькове життя значно погіршилося. Його, звичайно, прогнали з цього ТОЗу. І, мало того, знайшли йому провину: він з одним односельником, яких на все село залишилося два чи три, годував пополам свиню. Про це дізналися, і за це розвалили його хату, розвалили всю садибу і, єдине, що не вигнали з села. Це вже після 1930 року.

Я залишався членом комуни і повинен був працювати в ній, починаючи з 7 до 16 років. Але що в селі не було школи, крім двох чи трьох класів початкової, то мати втекла в Переяслав і влаштувала мене в школу №1. Це була дуже гарна школа. Її побудував князь Горчаков – великий меценат. Він оснастив її всіма найкращими посібниками. Була навіть астрономічна обсерваторія.

Учень з мене був гарний, але все-таки я й тоді проявляв непокірність. Побувши лише два чи три місяці в жовтенятах, я не захотів вступати в піонери, а про комсомол навіть і думати не міг. Так усе життя я прожив не комсомольцем, не піонером, не був і членом партії.

Працюючи в комуні, здобував освіту. Влітку працював, взимку вчився. Але й тоді за мною водилися “дисидентські” настрої. Мене тричі виключали зі школи. Один раз цілих півроку я був поза школою за те, що коли з учнів здирали по три карбованці на допомогу страйкуючим робітникам Австрії, я сказав: “Якісь дурні там страйкують, а нам гроші плати”. Де я міг дістати троячку, щоби платити? От мене за це виключили. Півроку я не вчився. Ледве поновився старанням мого старшого брата, який улаштувався директором школи в тім селі.

Працюючи в комуні та навчаючись у школі, я закінчив цю школу голим і обідраним. А закінчив її завдяки вчителю Никанору Васильовичу Рубану, який зібрав трьох голодранців-учнів і влаштував для нас при школі притулок типу якогось інтернату. А годувалися ми тим, що було в їдальні. Там були гарячі сніданки, і те, що залишалося – отим ми й годувалися.

Так я закінчив 1936 року цю школу. У мене не було за що навіть сфотографуватися на випускну фотографію.

   Потім я переїхав у Київ до матері, яка знаходила роботу на будівництвах. Її дівоче прізвище Божко Марія Григорівна. У Києві будувався аероклуб. Тоді Сталін готував “сталінських соколів”. Мати там працювала кухаркою. А я зразу ж подався в університет. В університет мене не прийняли, бо знайшли в мене зачатки туберкульозу. Один лікар сказав мені: “Хочеш вилікуватись? Ніякі ліки не допоможуть. Іди на будівництво і там працюй на свіжому повітрі. Оце найсильніші ліки”. Тоді від туберкульозу ніяких ліків не було.

Я його послухав і пішов на будівництво клавішної фабрики. Насправді це було будівництво військового заводу імені Антонова. Там я працював два роки. Змінив різні професії, пройшов усе. А  тоді я пішов і вступив до Київського державного університету.

Ірина Павлівна Коваленко: То, значить, 1938 року Іван вступив до університету. Він мав медаль, і я мала медаль, що дозволяло вступати без екзаменів. Але нас викликав тодішній ректор Русько і каже нам (ми разом опинилися у нього в кабінеті): “Ми не гарантуємо вам вступу на ті факультети, які ви обрали”. (Іван Юхимович обрав факультет української філології, а я – російської).  “Я гарантую вам, – каже, – вступ до новоствореного факультету західноєвропейських мов і літератур”. Ми ще не були знайомі, але кожен порадився сам з собою і вирішив, що краще вступити на цей факультет. Тим більше, що він такий престижний і дає певний простір. Нас прийняли на цей новостворений факультет. Ми вибрали французький відділ романо-германського факультету. Так ми познайомились, опинившись в одній групі. Через півроку ми вже товаришували, а 31 грудня 1939 року одружились.

З того часу наше життя вже спільне. Хоч Іван Юхимович і відбув потім у таборі п’ять років, але й ці роки ми вважаємо прожитими спільно. Я йому писала листа кожного дня. Він про мене думав, я про нього думала. І важко тут уже розрізнити біографії наші окремо, бо все життя ми прожили вдвох, усе переживали разом, однаково думали, одні книжки читали, одні інтереси мали.

Я родом з самого Чернігова. Народилася 26 серпня 1919 року. Тобто я на півроку молодша. Сім’я моя – це міська чернігівська інтелігенція. Мати моя, Пустосміх Ольга Миколаївна (вона померла в дев’яносто сім років – 1979 року), працювала разом з Михайлом Коцюбинським у статистичному бюро. Вона була наймолодшою співробітницею цього бюро, так званим “делопроизводителем”. Коцюбинський бував у нас. Сім’ями дружили. Діти, мої старші брати й сестри, бували на ялинці в будинку Коцюбинського, дружили з його доньками Оксаною та Іриною.

Батько мій, Павло Пилипович Пустосміх, був репресований у 1930 році і засланий у Середню Азію. Мати спродала все, що могла, і поїхала його рятувати, бо він там тяжко захворів. А мене тоді сестра забрала в Київ, де я й закінчила 56-у школу. Блискуче закінчила.

Батька потім розстріляли. 1937 року заарештували вдруге там уже, на новому місці. Без права листування… А без права листування – це розстріл. Іван Юхимович уже потім – ще за Сталіна – добув довідку, що він помер від виразки шлунку.

В.В.Овсієнко: Був у них цілий список хвороб, які розписувалися кому завгодно як причина смерті.

І.П.Коваленко: Не дивлячись на те, що в Чернігові основна мова була російська, наша сім’я жила українськими інтересами. Мати передплачувала всі українські журнали. І сама обстановка в цьому статистичному бюро була передова, українська, можна сказати. У мене збереглася фотографія, де разом є Микола Вороний, Аркадій Казка, які працювали в статистичному бюро, Коцюбинський. Трошки бував у нас і Павло Тичина. Він був знайомий з моєю старшою сестрою. Але спогадів про Тичину в мене нема. А з Миколою Вороним мама дуже дружила, він дарував їй деякі свої книжки і надписував: “Любій Оль-Оль”.

Коли ми познайомилися з Іваном, то він був непевних настроїв… Що таких уже антирадянських, я все-таки не можу сказати. А я була саме таких, антисовєцьких… Бо ж мого батька забрали. Я вступила в університет, приховавши це. Десь я написала, що він помер. Інакше б мене в університет не прийняли. Я ненавиділа цю владу.   І Іван Юхимович від мене набрався цього духу. Набрався ненависті до тих, які розстрілюють невинних людей. А я від нього набралася української мови. Отак ми обмінялися хто чим міг, своїми багатствами, і почали спільно жити.

В.В.Овсієнко: От ви почали спільно жити – але де ж ви жили?

І.П.Коваленко: Спочатку ми спільно не жили. Я жила в сестри. У неї своя сім’я, свої діти… А Іван притулився на хуторі Отрадний – так він тоді називався. Це було просто голе поле, а на нім барак. Там було маленьке літовище для літаків, де вчили курсантів. А молодший брат Іванів був льотчиком-курсантом. То в цьому бараку йому, матері та Іванові дали кімнатку на прожиття. Але брат закінчив своє навчання, дістав призначення і кудись виїхав. А я вже, як вийшла заміж, то пішла в ту хату, в той барак. Ну, там не можна було існувати, бо там такі тонкі стіни, так холодно було… Як ми там тільки вижили? Ну, і сім кілометрів пішки до університету йти, бо трамваї фактично не ходили.

І.Ю.Коваленко: До трамваю сім. А трамваєм ще багато.

І.П.Коваленко: Я не знаю – рідко доводилось трамваєм їздити. Отак ми й жили до самої війни.

А війна почалась для нас так. Ми складали екзамени за третій курс. Дуже багато працювали, дуже плідно, дуже гарно складали екзамени. Нам ще треба була скласти курс якоїсь західної літератури. Ми над ним працювали вночі (Якимович викладала). Однієї неділі, такої сонячної, я вийшла надвір і бачу: над головою пролітають літаки. А обстановка була вже така, що ось-ось війна почнеться. Я думаю: “Налякаю його”. Прийшла й кажу: “Вставай, війна почалася, он уже німецькі бомбардувальники прилетіли”. І він сприйняв це як жарт. Раптом сусід приходить і каже: “Бомбили Жуляни, війна почалась!”

Ну, почалась війна. Ми ледве склали той екзамен і треба було кудись тікати. Пішли окопи рити зі студентами. А потім нас усіх викликали і сказали: “Роз’їжджайтесь по домах. Через три місяці почнуться заняття. Ми вам повідомимо.” А куди ж нам тікати? В барак отой, що бомблять? А вже тоді бомби стали сипатися на те місце. Сестра виїхала – теж нема де жити. То ми поїхали до моєї матері в Чернігів. А мою матір встигли вже заарештувати за те, що вона висловила думку, що німці таки можуть зайняти Чернігів. Але потім її відпустили і коли ми приїхали, вона якраз була дома. Це було велике щастя.

Але Чернігів попав в особливу зону: німці, щоб добратися до Києва, почали спочатку бомбити Чернігів. І Чернігів опинився в числі найбільш потерпілих міст. Таких п’ять, починаючи від Сталінграда. Від нього нічого не залишилось. Почались бомбардування… Ще не був узятий Київ – а за три дні Чернігів знищили. Залишатись там не можна було. Там навіть обком партії не встиг виїхати –  Федоров і всі ті… Вони ж не по завданню залишились, а того, що не встигли втекти.

Ми зібрали якісь манатки і пішли світ за очі – кудись на схід, рятуватись від німців. Дійшли ми аж до Пирятина Полтавської області. Прожили там три місяці, чекаючи, що якось можна буде прорватись далі на схід, але попали в пирятинське оточення. Нас там прихистили селяни, хороші люди. Ми там три місяці чекали можливості йти далі… А тут – десант у Лубнах, і ми повністю були відрізані. Йти було безнадійно.

Ми пішли пішки назад. Пройшли весь той самий шлях до Чернігова. Хата розгромлена, нічого нема, стіни… І от ми там пережили окупацію. Ледве не померли з голоду. Продавали, що можна. Іван займався малюванням. Малював ікони, я продавала, ходила по селах. А в селах жили заможно, давали нам картоплю. Йому як мужчині не можна було ходити по дорогах. Я сама ходила продавала, міняла, що могла приносила.

А далі Іван Юхимович продовжить.

І.Ю.Коваленко: Почали ми якось влаштовуватися, на їжу заробляли, здобували – то дохлу конину, то щось інше. Але справа в тому, що німці почали влаштовувати облави і вивозити молодь. Попався нам один наш знайомий і каже: “Я вас влаштую на роботу фіктивно у німців, в “Заготзерно”, то вас не зачеплять”. Ми погодилися. От він і влаштував.

І.П.Коваленко: Це було за три місяці до звільнення.

І.Ю.Коваленко: Так, за три місяці до звільнення. Тільки ми влаштувалися, одержали аусвайси, як почалися облави. Вивезли тоді тисячі й тисячі. Але нас ці довідки врятували. Залишилися ми там і дочекалися звільнення.

І.П.Коваленко: Ти пропустив, що ми під час окупації познайомилися з французами.

І.Ю.Коваленко: А, це моя заслуга. Під час окупації я познайомився з цілою великою партією французів, які примусово працювали на німців.

І.П.Коваленко: Це були робочі загони. Вони були мобілізовані на будівництво, наче напівполоненні. Це були французи дуже комуністичного настрою. А ми ж уже володіли французькою мовою і могли спілкуватися. То вони дуже зачастили до нас, стали бувати в нас удома, розказували про своє життя, ми обмінювалися думками. Вони розповідали, як їм тяжко працювати, що багато з них загинуло і поховано тут, у Чернігові. Вони просили, що коли звільнять Чернігів (а справа вже йшла до звільнення), якщо вони не доживуть до звільнення, то щоб не забували про могили їхніх товаришів. Ми їм обіцяли доповісти радянській владі про них і про їхнє прохання, що це буде зроблено, що ми їхнє прохання виконаємо, бо це обов’язок кожної людини. Коли прийшли наші, Іван Юхимович відразу написав доповідну про роботу серед французів.

І.Ю.Коваленко: Що вів роз’яснювальну роботу, знаходив літературу французькою мовою. Французи дуже тяглися до мене. Взагалі до живих людей, бо вони не розуміли навколишнього середовища і подій, які відбувалися. Потім вони дали мені свій список. Я дописав звіт і поніс його в обком партії. Там цим дуже зацікавилися. Страшенно лаяли мене, що я їх у ліс до партизанів не провів. Але  як?

І.П.Коваленко: Французи не висловлювали такого бажання.

І.Ю.Коваленко: Зате я скористався нагодою і сказав, що сиджу без роботи. То вони мені сказали: “От школа відкривається, ідіть у школу”. І зразу, з першого дня мене призначають директором єдиної вцілілої четвертої школи. Там я пропрацював місяців чотири, поки не почали повертатися з евакуації справжні кадри, партєйні. Вони мені створили такі умови, що довелося піти з цього директорування.

І.П.Коваленко: Ну, умови такі: “Отой шкаф завезеш мені додому”. (А ми з такими труднощами збирали оті столи, оті стільці, оті шафи, щоб якось почати навчання…) “Повертається моя сім’я – забезпеч мені стіл і там все таке”. Ну, такі умови, що або йти якісь хабарі давати, або…

І.Ю.Коваленко: Або щось… Попрацювавши так чотири місяці, ми пішли простими вчителями: я  вчителем німецької і англійської мови, якими володів, дружина – німецької і російської мов. Так ми прожили чотири роки в Чернігові. Ми з нього не думали рушати, але побачили, що всіх, хто був в окупації, починають потроху прибирати. Починали зникать то один, то другий, то третій. Причому навіть такі: сьогодні він був директором школи, а завтра його немає. То я кажу: “Як нам не тяжко, давай кидати все…” І ми переїхали сюди, в Боярку. Тут працювала моя мати, невеличка кімнатка була. Влаштувалися ми в Боярській школі №1.

І.П.Коваленко: Де й пропрацювали разом вісім років, починаючи з 1947 року. А в 1945 році народився в нас син, уже ми втрьох… Наш син – це фігура цікава: Олесь Іванович Коваленко. Він тим цікавий, що поліглот, але його основна мова англійська. Він зробив внесок в українську культуру: переклав на англійську мову чимало класичних творів українських письменників.

І.Ю.Коваленко: Сім класиків.

І.П.Коваленко: Такі як, наприклад, “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного. Ось на полиці стоять книжки його перекладів: твори Коцюбинського, Марка Вовчка, Панаса Мирного. Син народився в 1945 році – якраз війна скінчилась, і він народився.

І.Ю.Коваленко: Так. Почали ми працювати в Боярській школі. Працювали ми щиро. Ця робота нам дуже подобалась. Тоді спочатку було трохи вільніше… То ми різні витівки робили: ходили в походи, організували театр, ставили п’єси. Причому, тільки класичні: “Ревізор” Гоголя, “Лес” Островського, інші, дещо з українського. Але й тоді я показував своє “дисидентське” нутро. Коли я виступив на відкритих партійних зборах і сказав, що це пуста говорильня, то мене зняли з роботи. Я кілька років був без роботи. Щоправда, у мене завжди були приватні уроки. Працював ще у військовому санаторії.

І.П.Коваленко: Ти розкажи, як тебе в партію тягли.

І.П.Коваленко: Справа в тому, що ми зовсім не вписувалися не те щоб у колектив, а в середовище партійців. Ми весь час воювали з радянською владою на рівні шкільної партійної організації. Ми були “не такі”. По-перше, вони хотіли якось розбити нашу дружбу. Про це не треба говорити, а краще сказати про те, як нас хотіли підкорити. А підкорити можна двома способами. Перший – щоб ми вступили в партію. От коли ми будемо членами партії, то нас можна буде притиснути і “пророблять”, тобто знищити нашу незалежність. Але ми цього уникли ціною звільнення з роботи. Бо коли вони побачили, що це не вдається, то треба, значить, нищити іншим способом. А ми виступали проти директорів, проти грабіжництва, проти брехні в колективі, пияцтва і проти всіх партійців, бо вони всі були дуже дурні і в професійному відношенні нічого не варті. А нас дуже високо цінували. Хто? Батьки і діти. Тому в них були такі ревнощі чи заздрощі, що не могли нам це пробачити. Кожного року нас не укомплектовували на наступний навчальний рік.

І.Ю.Коваленко: Тобто знімали з роботи.

І.П.Коваленко: От рік закінчується, випускний вечір, букети, квіти і такі гарні слова від учнів, від батьків. І раптом: “Вас не укомплектували на наступний навчальний рік”. І так тривало кілька років.

І.Ю.Коваленко: Або, наприклад, знімуть з уроків: “Ідіть у КГБ, хай КГБ вами займеться”. З уроків зняли й послали.

І.П.Коваленко: І все це за те, що ми були під окупацією. Одного разу кажуть: “Їдьте на Енгельса, 4. Хай там КГБ дасть вам довідку, що ви лояльні”. Ми пішли, знайшли те Енгельса, 4, в Києві, кажемо: “Нам сказали, щоб ви перевірили наше політичне обличчя”. Вони посміялися, кажуть, що як треба буде, то перевірять.

І.Ю.Коваленко: Ні, кажуть: “Ви їдьте в районне…”. Ми спочатку поїхали в Київ.

І.П.Коваленко: Ну, хто ж такі довідки дає? Це тільки деталі, до чого доходило. Це була звичайне цькування на високому рівні. Я залишилась на роботі, а Іван Юхимович, як більш енергійний… У нього такий характер, що з ним важко було впоратися. То його зняли з роботи. Він кілька років був фактично без роботи, поки не почався якийсь відступ. Це вже було за Хрущова. Брат Тронька в Боярці працював, а Іван вчив його дітей, готував до інституту. То цей брат Тронька вже якось через свого брата добився дозволу йому працювати у вечірній школі. Вечірня школа – це той же концтабір, бо там збиралися просто “малолетние преступники”. Там він працював, доки його не забрали.

І.Ю.Коваленко: Ні, я потім працював учителем чотири роки в денній школі.

І.П.Коваленко: То мав кілька уроків у третій школі.

І.Ю.Коваленко: Не кілька, а багато – чотири роки працював, по чотирнадцять годин. Та все це не має значення. Але основна робота була у вечірній школі та у військовому санаторії. <…>

В.В.Овсієнко: А тепер повернімося власне до шістдесятництва. Ви, мабуть, були знайомі з людьми, яких називають шістдесятниками?

І.П.Коваленко: Так. Тепер розказуй, що ти був зовсім відокремлений від літературних кіл. Він жив сам по собі.

І.Ю.Коваленко: Відірваним.

І.П.Коваленко: Відірваним. Ні з ким не був знайомий, ніде не бував, ніхто ним не цікавився. Та був певний поштовх у його житті. Поштовхом цим було знайомство з Михайлом Кутинським. Кутинський – це автор “Некрополю”. Зараз цей “Некрополь” друкується під прізвищем Шишова, але там згадується і Кутинський. Насправді автором “Некрополя” був єдиний Кутинський. Він нам подарував весь цей “Некрополь” ним написаний, ненадрукований. Він там на горищі в нас лежить. Ви знаєте, що таке “Некрополь”?

В.В.Овсієнко: Ні, не знаю.

І.П.Коваленко: “Некрополь” – це величезний твір. Взагалі це в перекладі – місто мертвих. Кутинський самостійно виконав цю колосальну роботу – зібрав дані про всіх видатних українських діячів, які на цій землі жили й працювали, і написав таку енциклопедію: де, хто, коли народився, помер, що зробив – таку коротеньку довідку, – і де похований, в якому стані могила.

І.Ю.Коваленко: Він приїжджав сюди в Боярку на могилу Володимира Самійленка. Ми з ним познайомились. Він почав бувати в нас, розповідати про свою роботу. Зненацька спитав: “У вас є щось написане?” Я кажу: “Є”. Тоді дружина дала йому кілька моїх віршів. Тоді я почав друкуватися. Але то було пізніше. А спочатку вона переписала вірші і дала йому. Він зробив мою першу збірочку “Червона калина”.

В.В.Овсієнко: З якого року ви з Михайлом Кутинським зазнайомилися?

І.Ю.Коваленко: З кінця шістдесятих.

І.П.Коваленко: Ні. З 1965 року, десь так. Бо в 1968 році – це ж Чехословаччина вже була.

І.П.Коваленко: Значить, 1966-й, може так, рік.

В.В.Овсієнко: А збірочка “Червона калина” – яка її доля була?

І.П.Коваленко: Кутинський надрукував на машинці, так зшив, як зошит, і подарував Іванові Юхимовичу. Казав, що це перша збірочка. У чотирьох екземплярах. Ще поштовхом до моєї вже громадської діяльності була зустріч з Євгеном Сверстюком. Я був головою профкому.

І.П.Коваленко: У вечірній школі.

І.Ю.Коваленко: Мені захотілося влаштувати зустріч з українськими письменниками. А в нас була одна вчителька. Я розпитую: “Ви нікого не знаєте?”. Вона каже: “Знаю Сверстюка”. – “А він не може сюди приїхати?” (Я вже весь час стежив за його писаннями в газетах, передплачував “Літературну Україну”). Вона каже: “Може”. – “Так передайте, хай приїде”. І приїхали: Євген Сверстюк, Василь Стус і Надія Світлична. Втрьох.

В.В.Овсієнко: Чи не означите, коли це було? Стус із 1963 року в Києві.

І.П.Коваленко: Шістдесят… З того часу почалося стеження за Іваном Юхимовичем. Це 1966 рік.

В.В.Овсієнко: <SPAN lang=UK style=”