„Лихо з розуму” Бориса Колесникова: плював у Пенчука, а поцілив у Януковича

Хто посмів сказати, що в Україні відсутнє правосуддя як явище? Що це за паскуда спробувала обуритися тим, що бандити сидять не в тюрмах, у в парламенті й Генпрокуратурі? Який малодушний засумнівався в дієздатності Гаранта Конституції, що ніяк не може домогтися покарання фальсифікаторів виборчих перегонів? – Ганьба негіднику й нехай йому стане соромно за недолугість своїх наклепів. Бо заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін вкупі з відомим правозахисником і народним депутатом Борисом Колесниковим нарешті довели: справедливість є і за неї варто боротися. А фальсифікатори виборів неодмінно понесуть заслужене покарання.

Ні, про пана Ківалова мова, звісно, не йде. Ну який з нього фальсифікатор? Ну, побавився хлопець трохи „пєченьєм” разом з Андюхою Клюєвим, ну, намахлювали пацани 2-3 мільйони голосів під час останніх виборів Президента – так хіба це злочин? Хто не вірить – най спитає в Гаранта, якого обурений народ посадив у президентське крісло, і який через 5 місяців після інавгурації подарував Ківалову свою фотокартку з дарчим написом. Мовляв, працюйте й далі, Сергію Васильовичу, на благо України. Хіба ж руки, які ніколи не крали, здатні написати таке на адресу злочинця? І, взагалі, як нещодавно повідомила голова парламентської фракції Партії Регіонів Раїса Богатирьова в тижневику „Дзеркало тижня”, ніяких фальсифікацій на виборах Президента в 2004 році не було. Бо в протилежному випадку прокуратура на чолі з президентським улюбленцем Медведьком обов’язково знайшла би зловмисників.

Тож з подвійною приємністю повідомляємо, що Кузьмін і Колесников все ж таки викрили вражаючу фальсифікацію. Щоправда, допущену не в 2004 році, а під час останніх виборів до Верховної Ради в березні 2006-го. З такої нагоди днями навіть порушена кримінальна справа за статтею 157 Кримінального кодексу України – „перешкоджання насильством, обманом, погрозами, підкупом або іншим чином вільному здійсненню громадянином права обирати і бути обраним народним депутатом України”. Нині справа перебуває в провадженні слідчого прокуратури Шевченківського району Києва й дуже скоро може спричинити міжнародний скандал.

Потерпілих двоє – сам Колесников і головний охоронець Ахметова, колишній начальник Управління МВС України в Донецькій області, Володимир Малишев. Це саме вони зазнали перешкоджань по дорозі до депутатських мандатів. Причому, не шляхом погроз, насильства чи підкупу, а шляхом видання книжки „Донецька мафія”. Книжку цю в розпал передвиборної кампанії надрукував Борис Пенчук – той самий, що звинувачував Колесникова у вимаганні в нього акцій Торговельного центру „Білий Лебідь”. Насмикавши з Інтернету пікантних подробиць з життя організованого злочинного угрупування „Люкс” й прикрасивши опуси фотографіями Ахметова, Колесникова, Малишева та інших донецьких персонажів, Пенчук кілька місяців поспіль пив кровушку з нинішніх хазяїв України. Розплата не забарилася. От тільки з виконавцем розплати – заступником Генпрокурора Кузьміним – Колесников і Малишев явно дали маху.

Кузьмін довго думав, як поквитатися з Пенчуком, доки, нарешті, не пригадав, як прокурор Донецька Олександр Альзмезов 31 жовтня 1999 року, у день повторного голосування на позаминулих виборах президента, за точно такий „злочин” відправив за ґрати адвоката Сергія Салова — довірену особу одного з тодішніх претендентів на найвищу державну посаду Олександра Мороза. Щоправда, Салову закидали не видання книжки, а випуск кількох скандальних листівок, але ця різниця несуттєва. Зачарований прикладом Альмезова, Кузьмін хутенько розпорядився виготовити аналогічну постанову за фактом поширення книжки „Донецька мафія” й справа попрямувала до Шевченківської райпрокуратури.

Шкода тільки, що Колесников, довіривши Кузьміну розправу з Пінчуком, не поцікавився в Сан Санича Мороза, чим урешті-решт закінчилася справа проти Салова. А завершилася вона ганебним для України рішенням Європейського суду з прав людини та колосальним скандалом, головним фігурантом якого був пан Янукович.

Кучма: “Суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі”

Інкримінований Салову злочин полягав у тому, що в нього були знайдені 5 листівок, виконаних у формі спецвипуску газети „Голос України”, з глузливим повідомлення про смерть Леоніда Кучми від алкогольної інтоксикації. Салов стверджував, що знайшов ці листівки у своїй поштовій скриньці й, не помітивши підробки, лише показав кільком знайомим. Слідство жодним чином спростовувати це твердження обвинуваченого не змогло. Як не змогло навіть встановити, яку ж саме статтю кримінального закону порушив адвокат, оскільки поширення неправдивих відомостей щодо кандидата в Президенти взагалі не становить складу злочину. Якщо б навіть вдалося довести причетність Салова до виготовлення цих листівок, то його дії підпадали б хіба що під статтю 186-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення („…опублікування або поширення іншим способом неправдивих відомостей про кандидата в Президента України або депутати…”) з покаранням у вигляді штрафу в розмірі максимум 102 грн.

Тим не менш, прокурор Донецька Олександр Альмезов відправив Сергія Салова до слідчого ізолятора, а матеріали справи — до судді Куйбишевського районного суду Донецька Олександра Тупицького. Але навіть суддя Тупицький, чиє прізвище цілком відповідає його правовій кваліфікації, не наважився виносити обвинувальний вирок за непередбачений законом злочин.

Власне, сама кримінальна справа була порушена за статтею 127 частина 2 Кримінального кодексу України (у редакції 1960р.), яка передбачала відповідальність за навмисне намагання перешкодити проведенню виборів шляхом підкупу, обману або залякування громадян. Зрозуміло, що витягування з власної поштової скриньки п’яти листівок аж ніяк не можна було кваліфікувати подібним чином. А закрити кримінальну справу й притягнути Салова до адміністративної відповідальності за те, що він ці листівки не викинув, а показав сусідові — це означало визнати, що прокуратура тримала людину в слідчому ізоляторі незаконно. Тоді Тупицький знайшов соломонове рішення. Оскільки в листівках йшлося про непересічну постать пана Кучми, чия любов до алкоголю на той момент вже була предметом численних анекдотів, суддя спробував підвести дії Салова під чинну на той момент статтю 125 КК України (у нинішній редакції Кримінального кодексу такий злочин не передбачено) – „наклеп”. Але ця стаття належала до так званого приватного обвинувачення, тобто кримінальна справа могла бути порушено не прокурором, а лише суддею й лише за скаргою „потерпілого” Кучми, якому й належало б тоді підтримувати обвинувачення й доводити в суді, що Салов завдав йому моральної шкоди. Оскільки заяви Кучми в матеріалах кримінальної справи суддя не знайшов, 7 березня 2000 року він виніс постанову, в якій зазначив недоведеність вини Салова в інкримінованому йому злочині та повернув справу для проведення додаткового слідства з тим, щоби з’ясувати, чи вважає себе ображеним пан Кучма.

Цю постанову протягом встановлених 7 днів прокуратура не оскаржила, вона набула законної сили, а слідчий навіть зібрався випускати Салова на волю. Але раптом трапилося непередбачене: 30 березня 2000 р., коли вже сплили всі строки оскарження, за підписом невідомої особи та на бланку прокуратури Донецької області в Донецький обласний суд надійшов протест на постанову судді Тупицького. З такої нагоди швиденько зібралася президія обласного суду і 5 квітня 2000р., навіть не встановивши особу, яка той протест підписала, скасувала постанову Тупицького, зобов’язавши останнього розглянути кримінальну справу за попереднім обвинуваченням. Тупицькому, який перед тим письмово визнав, що не бачить у діях Салова складу злочину, нічого не залишалося, як 6 липня 2000 р. засудити адвоката до 5 років позбавлення волі з відстроченням виконання вироку на 2 роки. Сергій Салов вийшов на свободу, відбувши 7 місяців у камері слідчого ізолятора.

„Справа про п’ять листівок” так би й залишилася лише одним з багатьох, але маловідомих, прикладів того беззаконня, що коїлося в Донецькій області за губернаторства Януковича, якби на початку 2001 року, слухаючи інтерв’ю екс-майора Держохорони Миколи Мельниченко радіо „Свобода”, Салов не почув своє прізвище в записах з майорової фонотеки. Виявилося, що і порушення кримінальної справи, і дивний протест на постанову Тупицького, і вердикт президії обласного суду, і наступний вирок були інспіровані такими відомими „правозахисниками”, як Кучма, Потебенько та Янукович. На одному з записів, датованим березнем 2000 року, чути, як до Кучми прийшов генпрокурор Потебенько, обурений постановою Тупицького, і, називаючи адвоката „так званий Салов”, повідомив, що дав вказівку оскаржити ту постанову до обласного суду. Бо в протилежному випадку, виявляється, Кучму довелося б допитувати як потерпілого. Слухаємо запис:

ПОТЕБЕНЬКО: Тепер єсть така справа. Значить, Ви знаєте, в листопаді 99-го року справа була порушена по Донєцку, де так званий Салов, це адвокат, ми порушили справу по 127-й – „Поширення неправдивих відомостей відносно Президента”. Він там всяку єрунду пьор. Ми його арештували.

КУЧМА: Чого так довго?

ПОТЕБЕНЬКО: Так от правильно, в листопаді арештували, в листопаді і в суд відправили. Листопад. До березня волокитив суд, а в березні відправив на експертизу… Тут не поширення направдивих відомостей, а тут єсть оскорблєніє, образа. А в чому різниця? Якщо поширення — Ви порушили, ми можемо Вас не допрашувать. Якщо образа — Ви являєтесь потерпілим, ми должни Вас допросить…

КУЧМА: А хто таке рішення приймав?

ПОТЕБЕНЬКО: Донецький районний суд. Я сказав — протест давайте внесем.

КУЧМА а: Я їм, блядь, матку вирву… Це в Донецьку?

ПОТЕБЕНЬКО: Да. Салов, адвокат Салов.

КУЧМА: Янукович хай зайде до мене, найдіть. Донецький район?

ПОТЕБЕНЬКО: Донецький.

КУЧМА: Салов?
ПОТЕБЕНЬКО: Да, Салов. Та це справа така нашумєвшая, там знає Янукович.

А далі „Гарант Конституції” викликав голову Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича й дав вказівки щодо фальсифікації справи. Нинішній прем’єр-міністр, який хизується своєю неймовірною повагою до Заповідей Божих, чомусь не обурився на пропозицію „підвісити за яйця” суддю Тупицького, натомість став скаржитися на голову Донецького обласного суду Олександра Кондратьєва, який виявився „нєнадьожним” і якого через те „мєнять нужно”.

КУЧМА: Я тебе вітаю. Жив-здоров? У тебе є така справа по Салову? Адвокат.

ЯНУКОВИЧ: Єсть. Он нашебуршил там.
КУЧМА: Пошебуршил. По ньому кримінальну справу там за поширення неправдивої інформації.

ЯНУКОВИЧ: Да.

КУЧМА: Це ж з грудня місяця. Крутили-крутили ваші суди і повернули її назад і сказали: це треба розглядати не як поширення, а як образу президента. Це я повинен їхати до них і давати свідчення. Тому візьміть цього суддю, блядь, за яйця подвєсь, хай повісить.

ЯНУКОВИЧ: Зрозумів. Ми розберемся.

КУЧМА: Суддів, блядь, набрали, ну вони й подонкі.

ЯНУКОВИЧ: Председатєеля суда там мєнять нужно, нєнадьожний, мєнять нужно.

КУЧМА: Так ти ж понімаєш, менять, пока ж система такая …

ЯНУКОВИЧ: Ну, ми розбєрьомся, суддю поставим такого, як треба.

Почувши останню фразу Януковича, Салов, природньо, купив газету „Товариш” з розшифровками цих записів, та відправив її до Страсбурга, куди перед тим спрямував свою скаргу на незаконний вирок.

Для історії варто також зберегти й прізвища шістьох членів президії Донецького обласного суду, які 5 квітня 2000 року спрямували „справу Салова” у вказане Януковичем річище. Це: В.Лісова (тодішній заступник голови Донецького обласного суду, яка головувала на засіданні президії, нині – суддя Апеляційного суду Донецької області), Л.Ржемовський (нинішній голова палати з кримінальних справ Апеляційного суду Донецької області), Л.Приходько (вже на пенсії), Рибалко Л.І. (нині – голова палати з цивільних справ Апеляційного суду Донецької області), М.Мішин (суддя Апеляційного суду Донецької області), А.Бурлака (також на пенсії).

Борю, бережи зуби!

22 березня 2005 року в Страсбурзькому Палаці Правосуддя було весело. Судді Європейського суду вголос читали діалоги між Кучмою та Януковичем і намагалися з’ясувати в представника українського Уряду Валерії Лутьковської, чи дійсно донецький губернатор підвішував „за яйця” суддю Тупицького, чи це – лише фразеологічний зворот, яким Президент України намагався підкреслити свою повагу до принципу верховенства права. Лутьковська, дарма що Кучма вже був на пенсії, трималася як захоплена в полон партизанка й переконувала високий суд, що, на думку нової української влади та особисто Міністра юстиції Зварича, Салова засудили законно й обґрунтовано. І що 5 років ув’язнення за поширення п’яти листівок – це цілком логічне покарання. Мовляв, по року за кожний папірець.

Але аргументи „помаранчевого” уряду на жерців Феміди не подіяли й 6 вересня 2005 року Європейський суд з прав людини одноголосно ухвалив, що відносно Салова Україна порушила параграф 3 статті 5 (право на свободу й особисту недоторканість), параграф 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) і статтю 10 (право на вираження поглядів) Конвенції про захист прав і основних свобод людини. На відшкодування завданих моральних збитків 27 березня 2006 року Україна виплатила донецькому адвокату 10 тисяч євро й ще 225 євро – на відшкодування матеріальних видатків. Зрозуміло, що з державного бюджету, а не з зарплатні судді Тупицького, наукових гонорарів „проффесора” Януковича чи пенсії Кучми.

Згідно з міжнародними зобов’язаннями України, це рішення Євросуду створило прецедент, відповідно до якого в нашій державі відтепер мають розглядатися всі справи, аналогічні „справі про п’ять листівок”. І тому навіть спробу висунути обвинувачення автору книжки „Донецька мафія” Борису Пенчуку українські суди зобов’язані трактувати як порушення статті 10 Конвенції. Звісно, заступник Генерального прокурора про це не знає й знати не може – коли йому, бідолашному, читати рішення Євросуду чи міжнародні акти, ратифіковані Україною. Тим більше, що Кузьмін досконало володіє лише двома мовами – матерною та фєнєю – які в європейському судочинстві не застосовуються. Але вердикт суддів зі Страсбурга добре відомий пану Януковичу, якого справа Салова виставила на посміховисько перед усією Європою, і який волів би якомога скоріше забути історію з яйцями судді Тупицького.

Це ж треба було так підставити прем’єра – у той момент, коли Віктор Федорович поїхав до Америки розпатякувати про здобутки України в царині свободи слова й правозахисту, його поплічники демонстративно справляють нужду на рішення Європейського суду. Ой, чує серце, що зуби Бориса Колесникова можуть найближчим часом постраждати… Прем’єр-міністр – людина проста й безхитрісна. Його краще не гнівити. А тим більше – не варто робити з нього клоуна. Бо прецедент є прецедентом. То ж випадку, якщо Борис Пенчук вирішить оскаржити до суду постанову про порушення кримінальної справи, жерці Феміди повинні будуть витребувати й дослідити у відкритому процесі матеріали справи „Салов проти України” – разом з розшифровкою розмови між Кучмою й Януковичем. А якщо Пенчук ще й заявить клопотання про судово-медичне обстеження яєць судді Тупицького, з Януковича будуть сміятися навіть у Генеральній прокуратурі. Ото „проффесор” подякує Кузьміну й Колесникову. До болю в зубах.