Зараз в різноманітних ЗМІ публікується безліч листів потерпілих та їх родичів про застосування тортур в органах МВС. Найбільш поширеними видами тортур є “ластівка”, коли людину підвішують за руки й за ноги обличчям вниз і під дією власної сили тяжіння хребет гнеться в протилежний бік, внаслідок чого людина знепритомніє, “слоник”, коли затриманому надягають протигаз, при цьому руки, як правило, скуті наручниками за спиною, перекривають доступ повітря, або вдихають в гофровану трубку тютюновий дим, від чого жертва може втратити свідомість. Можуть замкнути у великий металевий ящик і бити по ньому кувалдою, але для цього потрібні відповідні умови. Знущаються й такими мерзенними засобами як ґвалтування потерпілої особи міліційною гумовою палицею, підведення до статевих органів струму від батарейок або від польового телефону, банальне биття валянком, з гантеллю або гирею, після чого поверхня тіла залишається без слідів побиття, а відбитими залишаються внутрішні органи, банальне биття ногами й маса інших фізичних тортур.
“Потрібні” свідчення отримують також шляхом залякування й шантажу жертви. Суто специфічними міліційними методами залякування є погроза поміщення в камеру до “опущених” тобто до зґвалтованих в умовах ув’язнення осіб, перебування з якими за злодійськими поняттями є поганою ознакою, або в камеру до “авторитету”, з яким (або з його представниками на волі) жертва була в неприязних стосунках, результат зустрічі з яким може бути плачевним, “випадкове” поміщення колишнього правоохоронця в камеру до злодіїв, за поняттями яких “червоноперих” треба “мочити”. Також в разі відмови “співробітничати” з “органами” шантажують (а в багатьох випадках й втілюють у життя) притягненням до кримінальної відповідальності шляхом умисного створення доказів винності жертви, якось: підкидання наркотиків, боєприпасів, зброї (готові статті). Проте цей “метод” потребує великої майстерності, а то дійшлий адвокат зможе витягнути з понятих істину про те, що вони не бачили виїмку предметів особисто, а тільки підписали протокол. Такий “прокол” працівників київського УБОЗу наше суспільство спостерігало декілька років тому, коли на замовлення сумнозвісного “футболіста” Суркіса при затриманні його конкурента бізнесмена Григоришина та його супутника народного депутата Сивковича, з метою надання конкурентних переваг в бізнесі й з метою показати, хто в хаті хазяїн, представники славнозвісного спецзагону міліції “ОЗ”, як вони самі себе іменують (чомусь без літери “Б”, яка власне й означає слово “боротьба”) в авто останніх підкинули наркотики й зброю. Але якщо такі трюки спецзагону “ОЗ” раніше проходили без сучка, без задирочки, то на цей раз заступник Міністра Внутрішніх Справ України генерал-майор міліції Джига поплатився посадою.
Залякують також погрозами розправи над членами сім’ї, відібранням або знищенням майна, руйнуванням бізнесу з допомогою “споріднених” податкових органів, розголошуванням якихось інтимних відомостей і таємниць, зафіксованих на плівку й т.ін.
Все це на фоні правової неписьменності, неймовірної терпимості наших громадян, які як ті барани, що йдуть на заклання, пускають до своїх осель усіляких працівників міліції без перевірки їх посвідчень, без санкції суду або прокурора на проведення обшуку, бояться скаржитися у вищестоящі інстанції на всілякі незаконні їх дії, на фоні продажності окремих прокурорів й суддів, випестуваних поліцейським режимом Кучми – Медведчука, створює благодатний грунт для продовження мерзенної практики тортур і в наші дні.
Головна помилка нової влади полягає в тому, що вона дозволила бандитам в формі працівників міліції продовжувати свавілля проти власних громадян уже в після-майданний період, в результаті чого “помаранчеві” втрачають все більше й більше своїх прихильників, а населення піддає серйозним сумнівам їх здатність викорінити тортури як явище, а також спроможність виконати своє передвиборне гасло “Бандитам – тюрми!”. В цій “війні” міліції проти власного народу влада не стала відкрито на сторону народу, а навпаки, закрила очі на міліцейський “безкрай”. Тобто, народ залишився “бидлом”. Де тут “кратія” демоса? Швидше “кратія” над демосом.
Мабуть, психологічно нова влада мислить по-совковому, де в “савєцьком общежитії” царева опричнина в образі НКВС-МВС-КДБ мала необмежені права в розправах над народом, особливо, в так звані “критичні” періоди розгону масових заворушень, театралізованої єдності народу і партії в період виборів, чи дуже вільного висловлювання небажаних для керівництва критичних ідей і висловлювань. Ця система після невеликого періоду розгублення знову закріпилася в Росії. Зрозуміло, що Російська імперія “з царем в голові” вже на протязі періоду після татаро-монгольської навали й це якось можна зрозуміти. Але в козацькій Україні завжди поважали “вольності”, за які не одне покоління українців заплатило своїми життями. Так яку модель міліції ми будуємо в демократичній Україні – чи то імперську російську, чи то європейську українську? Це питання новій владі давно б пора усвідомити, оскільки від кучмістсько-медведчуківських катівень ми в правоохоронній системі не зсунулися ні на йоту.
Зволікання з впорядкуванням органів міліції народу з кожним днем поглинає кредит довіри до нової влади. Чи вона насправді хоче передати владу народу, чи тільки балачками виграє час, щоб перегрупуватися й закріпитися за завойованих позиціях, а потім розкрити своє кучмістське обличчя й разом зі своїми радниками явно не українського походження з очами заглядущими й руками загребущими знову загнати народ у стійло?
Без демократизації системи правоохоронних і судових органів, їх прозорості, громадського контролю з боку суспільства, доступу до них простого громадянина, надання йому будь-якої необхідної інформації ніяких змін у відношенні населення до них не відбудеться. Як відносилися люди до цих органів як до окупаційних, так і будуть до них відноситися. Причому, саме таким чином і діють ці самі “органи” по відношенню до власного населення — як на фронті, ділячи людей на своїх та чужих.
Якщо “мент” вб’є людину, то всі менти захищатимуть покидька в погонах, Його ж захищатимуть і прокурор, і суддя. Не тому, що прокурор і суддя такі “ментофіли”, а тому, що “менти” володіють компрометуючими матеріалами на них — у кого й за що вони брали хабарі тощо. А “менти” покривають своїх побратимів по уніформі тому, що самі скоюють інші злочини та незаконно збагачуються. Тобто спрацьовує так звана корпоративна солідарність. В якості прикладу можна навести депутатів Верховної Ради, які рідко коли дають згоду на притягнення до кримінальної відповідальності злочинців з числа депутатів, чудово розуміючи, що завтра на їх місці можуть виявитися вони самі. Якщо “мент” здасть “мента”, його потім заклюють свої ж і не дадуть працювати. Ось така вивихнута психологія, на жаль, існує в міліцейських лавах. Людині, в якої від природи сильно розвинені порядність й відчуття справедливості, легше застрелитися, ніж “закласти” колегу, який поряд займається рекетом, катує затриманих, вимагає й бере хабарі, а деколи й вбиває, оскільки його покривають зверху ті, для кого він тягає з вогню “каштани”, внаслідок чого успішно просувається по кар’єрних східцях. На співробітників він не звертає уваги, бо знає, що його ніхто не здасть. Якщо порядний міліціонер наважиться пікнути про це, він одразу ж буде оголошений “зрадником”.
Не кожна людина зможе залишитися людиною в цій системі, що формувалася останні 15 років. Той, хто не зігнувся і не зламався під таким смертельним тиском продажних “ментовських” генералів та їх опричників, був викинутий цією системою зі своїх лав під надуманими приводами — досягнення пенсійного віку, скорочення, реорганізації, надумані стягнення, причіпки й т.п. Завдання нової влади знайти цих працівників, які здатні йти в своїх розслідуваннях до кінця, як краматорські чесні міліціонери Солодун й Сербін, повернути й долучити їх туди, що вони вміють робити краще за все в житті.
Хто ж тоді залишився в цій системі? Здогадатися нескладно — саме ті, хто зігнувся, прийняв “правила гри”, плюнув на свої моральні принципи, заплющив очі на ту несправедливість, що твориться в катівнях МВС й захищати яку він у свій час присягався народу України, хто став товстошкірим й нечутливим до болю інших людей, відгородився від зовнішнього світу у своєму вузькому маленькому світку. Ось приблизно така картина склалася у нас в органах МВС, з якою щільно попрацював й порозставляв свої кадри “сірий кардинал” Кучми Медведчук. А чого ж ви хотіли від цього ордена мечоносців — щоб вони реверанси робили перед кожним голотою?
Хто працює в системі МВС зараз? Ті, хто відбив “кришування” бізнесу у бандитів, хто викривав на всю країну підпільні алкогольні заводи, а потім поновлював їх роботу вже під своїм особистим керуванням, ті, хто останні років з 10 отримує астрономічні прибутки за “кришу” тих ларьків і палаток, які за 10 років стали сучасними величезними торговими й бізнес-центрами, перераховує їх в офшори, або на своїх родичів, ті, хто отримує “білоконівські” пенсії від 10 тис. грн. й більше й аналогічні зарплати (за відданість владі). Чи будуть ці “кадри” боротися зі злочинністю, за рахунок якої вони отримують свої прибутки? Зрозуміло, що ні.
Ці органи – лакмусовий папірець на “народність” влади. Якщо вона не вигнала завзятих кучмістів, які “прославилися” в справах проти опозиції, а навпаки, прийняла на роботу “перевертнів”, яких вигнав сам злочинний режим, то чи народні інтереси вона переслідує? Якщо нова влада не приймає на роботу ті чесні й професійні кадри, яких вигнала попередня влада, щоб не заважали розкрадати країну, то чи відповідає дійсності їх гасло про чесну владу та чесні кадри? Якщо в прокуратурі кількість слідчих збільшилась у 3 рази, їхня зарплатня піднялась у стільки ж, а вихід справ практично впав до 0, якщо не рахувати сфабриковані справи на кшталт горезвісного вбивства Гонгадзе, що видно неозброєним оком.
І це – в післяреволюційний період, коли здавалося б, восторжествує справедливість і всіх кучмістів, що 15 років знущались над народом, на чолі з самим “Папою”, буде нарешті притягнуто до кримінальної відповідальності, буде встановлено всіх фальсифікаторів виборів, організаторів горезвісного паралельного серверу, проти “Макса Скаженого”, який роз’їжджає по країні, як у себе вдома, про відібрання у народу земельних ділянок, пансіонатів і баз відпочинку в Криму, про заволодіння земельними ділянками та майна України й використання їх в своїх корисних інтересах представниками Російського ЧФ в Севастополі, про відібрання у киян високо коштовних земельних ділянок для “друзів Кучми”, про вбивство Чорновіла, про побиття громадян біля ЦВК, кримінальних справ про незаконну приватизацію, а також масу тих справ, які незаконно позакривала кучмівська влада, або про притягнення невинних до кримінальної відповідальності (так званих “замовних” справ) та маса інших кримінальних справ, які у всіх на устах. Здавалося б, що після приходу до влади “Нашоукраїнців” у слідчих не буде часу на відпочинок у їхній роботі, але все робиться з точністю до навпаки.
Як сказав мудрець, якщо помилиться лікар, загине одна людина, якщо помилиться полководець, загине армія, а якщо помилиться юрист, загине людство.
Неспроможність влади покарати злочинців, захистити людину праці, знедолених, потурання розкраданню народної власності на очах у суспільства, породжує відчуття неспроможності влади навести лад у суспільстві, вбиває в людях віру в майбутнє, надію на краще, у справедливість взагалі.
Як же виправити ситуацію? Потрібні резонансні процеси над катами-“ментами”, прокурорами й суддями, що їх покривають, широке висвітлення таких процесів в засобах масової інформації. Потрібні законодавче обмеження максимального терміну утримання затриманого під вартою — до 9-12 місяців (зараз 18 місяців), причому, цей термін повинен бути календарним, без жодних обмовок. У цей термін повинен входити і час ознайомлення обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи. Для запобігання навмисного затягування термінів ознайомлення потрібне законодавчо врегулювати ці терміни, щоб слідчий міг планувати термін закінчення ознайомлення з метою швидкої передачі справи до суду. Дуже важливо РЕАЛЬНО обмежити термін розгляду справ в судах. Не може людина протягом років сидіти під вартою тільки через свавілля того або іншого судді, який не може правильно організувати свою роботу. Не вклався в строк — випускай з-під варти! А якщо випустив з-під варти вбивцю, насильника, розкрадача — йди у в’язницю сам! Тільки такий прагматичний підхід представляється найдоречнішим в демократичному суспільстві.
Що робити, якщо суддя-покидьок зайняв своє крісло довічно? Здавалося б, закон на його стороні, твори, що хочеш, ніхто тебе не звільнить. Але якщо ми свого часу поквапилися призначити їх довічно, то зараз ми зобов’язані поклопотатися про потрійний контроль за діями таких безстрокових суддів. Потрібно розвивати відповідне законодавство, створити суспільний і цивільний контроль за діями таких суддів.
І ось тут я підходжу до головної думки. Основним контролером дій судді, прокурора, міліціонера потрібно зробити простого громадянина з вулиці.
Що має бути критерієм роботи вказаних працівників правоохоронної сфери й суддів? Це зручність і корисність їх роботи для населення тієї адміністративної одиниці, яку вони обслуговують. Тобто, потрібно чітко визначитися, хто, за чиї гроші й кому служить. Ясно, що вони служать громадянам за їх гроші, що сплачуються до бюджету у вигляді податків.
Таким чином, критерієм роботи міліціонера, прокурора, судді повинна стати відсутність скарг громадян на їх неправомірні дії, або наявність подяк з боку населення за запобігання злочину, своєчасність розкриття злочину й направлення злочинця до суду, своєчасний і якісний розгляд справ в судах, винесення суддями справедливих вироків і рішень.
Особи, які користаються більшою довірою у населення, повинні отримувати більшу платню. Особи, на дії яких надходить багато скарг громадян, повинні, по-перше, перевірятися на обґрунтованість скарг, по-друге, отримувати меншу заробітну плату. Їх зарплата повинна залежати від кількості й якості розкритих, розслідуваних, розглянутих у суді справ, від кількості й якості оперативних, слідчих і судових заходів на користь суспільства та в залежності від витраченого на це часу. Працівники, що сумлінно виконують свої обов’язки, дають результат і працюють з метою розкриття злочину або швидкого його розслідування в позаурочний час, повинні отримувати більшу зарплату в залежності від одержаних результатів і витраченого часу. Представляється, що такі принципи повинні бути закладені в критерії оцінки роботи на ниві правосуддя. Причому, громада повинна періодично збиратися й давати оцінку роботи цих органів і окремих їх працівників. Про спеціальні оперативні й слідчі таємниці не йдеться.
Й наприкінці, маленька пропозиція з приводу ефективності боротьби проти застосування тортур. Що ми маємо зараз? Вирвавшись із катівень, жертва починає писати у всі інстанції, вимагаючи притягати до кримінальної відповідальності винних мерзотників в міліційній формі. Прокурор ліниво відповідає, що в ході перевірки дані факти не підтвердилися, хоча самої перевірки як такої й не проводилося. Просто той, хто перевіряє скаргу, питає у міліціонерів — чи били вони скаржника, а ті у відповідь — не били. Ось й уся перевірка. Як правило, вірять в таких випадках мерзотникам, а порядні люди з каліцтвами, переживають гнітюче почуття несправедливості до кінця своїх днів. Чому їм вірять? Тому, що так легше для всіх. Міліційному начальству не потрібно погіршувати показники роботи, “здавати” своїх підлеглих, адже це, як я вже сказав вище, не вітається в міліційному крузі. До того ж, цей підлеглий може бути з ним зв’язаний в якихось непристойних справах, тягати йому “каштани з вогню”, навіщо втрачати найвідданіший кадр? Прокурору менше мороки, адже щоб виявити “перевертня” в погонах, потрібно попітніти, побігати, зіпсувати відносини з багатьма “поважаними” людьми, посваритися з товаришами по службі. Деколи прокурор часто-густо зв’язаний комерційними інтересами з “ментами”, які працюють на “землі” і йому часто потрібна їх допомога в якихось непристойних справах. Особа, що перевіряється, продовжує працювати далі, деколи скоювати нові злочини, а деякі несумлінні начальники користуються випадком, щоб використовувати тих, що перевіряються в своїх корисливих інтересах, оскільки останні готові на всілякі непристойні дії заради свого порятунку…
Таке листування може тривати місяцями, а то й роками. Не кожен витримає таку тяганину, люди мають свої повсякденні клопоти й дехто готовий забути свої приниження, щоб жити спокійно. На це й розраховують майстри тортурних справ, новоявлені Малюти Скуратови. Деякі, більш вольові й настирливі скаржники все ж таки доводять справу до суду, але і там їм ставлять палиці в колеса. Чому? Тому, що в разі визнання ката-міліціонера винним, відповідальність понесуть і багато посадовців з правоохоронної системи. Прокурор, який своєчасно не вжив своєчасних і законних заходів до припинення злочину й покарання винних, ризикує погіршенням показників в роботі, втратою позитивної репутації, позбавленням премій й т.п. В результаті він біжить до судді, падає йому в ніжки, рятуй, мовляв, Іване Івановичу, буду в неоплатному борзі. Зрозуміла річ, Іван Іванович, рятуватиме, визначить якусь-небудь умовну міру покарання злочинцю в погонах, а то й зовсім на дослідування справу поверне. Адже він розуміє, що назавтра йому самому прийдеться звернутися по допомогу до прокурора зі своїм якимсь “шкурним” питанням. Після взаємного рішення таких делікатних питань суддя й прокурор краще розуміють одне одного, як кажуть, з півслова, тобто, “притираються” одне до одного й надалі здатні вирішувати будь-які найскладніші справи, роблячи один одному найрізноманітніші послуги, що далеко виходять за рамки закону…
Такі ось невтішні наслідки, як правило, відбуваються з жертвами тортур в наших доморослих міліційних “ділянках”.
Тому під час проведення службової перевірки треба усувати особу, що перевіряється, від виконання своїх службових обов’язків, як це роблять у кожній цивілізованій країні.
Що це дає?
По-перше, особа, що перевіряється, позбавляється можливості зловживати своїм службовим становищем і тиснути на свідків, або іншим способом впливати на хід перевірки;
по-друге, якщо ця особа винна, і міліційному начальнику, і прокурору буде легше ухвалити справедливе й об’єктивне рішення відносно неї;
по-третє, коли мучитель усунений з посади, потерпілий і свідки будуть більш впевнені, що ця особа не помститься їм, використовуючи своє службове становище, й не лякатимуться давати об’єктивні пояснення.
Багато хто може заперечити, немов, можна на кожного сумлінного працівника написати підкидного листа з метою помститися за викриття злочину й злочинця, з метою помсти за чесну й непідкупну роботу, з метою компрометації чесного працівника, не охочого брати хабарі для начальства й т.п. Згоден, такий варіант розвитку подій може мати місце. Але на те вона й перевірка, щоб у всьому ретельно розібратися, зокрема, і в мотивах написання таких скарг. Тут і повинні проявити свою майстерність вищестоящі працівники правоохоронних органів. У випадку виявлення факту навмисної обмови чесного працівника, за матеріалами перевірки потрібно з’ясовувати мотиви обмови, порушувати кримінальну справу проти наклепника й притягати його до кримінальної відповідальності. У разі, якщо факти тортур підтверджуються, прокурор зобов’язаний сам порушувати кримінальну справу за матеріалами службової перевірки проти несумлінного працівника.
Якщо система обліку відгуків мешканців району працюватиме, виявляти злісного порушника закону буде значно легше. Якщо на працівника, який є схильний до скоєння подібних правопорушень, неодноразово скаржаться громадяни, зокрема, на незаконне застосування недозволених методів ведення слідства, виявити здійснення ним нового правопорушення буде набагато легше. Також набагато легше буде оцінити ступінь корисності його роботи для населення й, відповідно з цим, вирішити питання про розмір його зарплатні. В разі наявності в його діях складу злочину, передбачається, що матеріали перевірки відносно такого працівника скеровуватимуться в орган досудового слідства для розслідування й передачі в суд для розгляду по суті.
Така демократична система зруйнує принципи кругової поруки, кумівства, некомпетентності, прагнення сховати свої недоліки за спинами сумлінних працівників, мовчазного потурання скоєнню злочинів з боку колег, висунення на керівні посади некомпетентних і нечесних працівників на підставі їх особистої відданості вищестоящому начальнику, що зараз так рясно процвітає в органах міліції.
Комітет суспільного й громадського контролю повинен формуватися громадськістю району й не залежати від керівництва органів міліції, вести свій облік скарг і подяк. Після закінчення звітного періоду на спільному засіданні міліції й громадськості він підводить підсумки роботи як органу міліції в цілому, так й кожному його працівникові. При цьому комітет суспільного й громадського контролю за діями міліції повинен мати право ініціювати подання до компетентних органів свої мотивовані пропозиції про заохочення окремих працівників як начальницького, так і рядового складу, покарання окремих несумлінних працівників, аж до звільнення осіб, що скоїли аморальні вчинки, несумісні з роботою в органах міліції. Рішення з таких клопотань повинен ухвалюватися вищестоящим органом міліції й прокурором. Вся решта процедури оскарження й т.ін. відбувається в рамкам чинного законодавства.
При такій прозорій схемі працівникам міліції безкарно скоювати злочини буде практично неможливо. В цьому випадку міліція дійсно залежатиме від народу, працювати для народу і почне приносити користь народу.
Семен Кандиба
