Відчувши холодний дотик зашморгу «бархатних революцій» та вишикування біля своїх кордонів баз НАТО, Росія здійснила відчайдушну спробу повернути втрачений з часів існування Радянського Союзу вплив як на території колишнього СРСР, так і в Європі й в світі в цілому. У ролі «собирателя земель русских» виступив «Газпром», довірителем — людина з надр КДБ, а нині — діючий Президент РФ Володимир Путін.
Розуміючи, що чи не єдиним, скіль значимим важелем у міжнародній політиці з боку великоросів може бути газова чи нафтова труба, правляча бізнес-політична еліта Росії вирішила якщо не «відмотати назад», то хоч продемонструвати США та Євросоюзу, що з нею треба рахуватися, що вона, Росія, може у разі потреби не тільки впливати на події на пострадянському просторі, а й узяти під контроль Білорусь, Україну, Молдову, до певної міри — Прибалтійські держави, Грузію і Вірменію та зуміти «домовитися» з Центральноазіатськими та Середньоазіатськими країнами та Азербайджаном.
Відповідно стикнулися геополітичні інтереси Росії і США. Інші ж у кращому разі у ролі статистів, а то і пішаків. Деякі, як їм здавалось, спробували грати свою гру, проте… Однією з таких фігур стала Україна, не розуміючи, що розігрують її.
Геополітичне значення контролю над Україною не можна переоцінити. І справа тут не тільки в географічному положенні України і перспективі здобуття можливості впливу на країни Причорномор’я та Південно-Східної Європи, проблема пролягає в площині контролю Україною нафто- і газопроводів, через які прокачується нафта і газ до Західної Європи, головного споживача енергоносіїв – фундаментальних складових російського бюджету.
Україна програла, і це безперечно. Проте програла вона не «газову війну», бо такої й не було. Газове протистояння – так, програла; й навіть більше – Москва відчула смак вседозволеності. Країни ЄС заговорили про стратегічне партнерство з Росією. Без сумніву, Москва геополітичну і, відповідно, геоекономічну війни виграла, виграла безпосередньо завдяки перемозі в інформаційно-психологічній війні. Виграла тактично. Однак, стратегічна перемога сумнівна.
Розробки в галузі інформаційно-психологічного протиборства в Росії ведуться давно. Розвідка боєм в Україні — це операція «Тузла». Далі – «нафтова криза». Штучно створена, вона вирішує завдання опрацювання вибору способів і засобів інформаційно-психологічного впливу на Україну. Визначається модель прийняття рішень Президентом держави і Кабміном; вивчаються характер реагування Верховної Ради, її профільних комітетів, окремих фракцій та інших дійових осіб, причетних до вироблення рішення; визначаються впливовість опозиції, роль мас-медіа і громадської думки.
Нафтова криза та ще напередодні збору врожаю жахає політичне керівництво, Віктор Ющенко попри намагання уряду Тимошенко, як на думку авторів, демонструє слабкість. Україна поступається на користь російських нафтотрейдерів. Змова залишається не покараною. Геоекономічна атака, за дипломатичною та інформаційно-психологічною підтримкою опиняється успішною. І цим невдовзі скористається Росія.
Якщо інформаційно-психологічна операція «Нафтова криза» була спрямована на відробку механізмів впливу на особистостей, що приймають рішення; визначення засобів впливу на суспільну свідомість через засоби масової комунікації і особливостей формування громадської думки, то тепер, під час газового протистояння, Росія демонструє не абиякі навички у веденні інформаційно-психологічної війни. Російські фахівці уміло поєднують інформаційні атаки на своїй території з інформаційно-психологічною атакою на Україну. У росіян з’являється зовнішній ворог – Україна. Та сама Україна, що за твердження російських високопосадовців краде газ. У засобах масової інформації Росії відповідно розкручується істерія, простіше кажучи, проти росіянина самими же російськими керівними колами застосовується інформаційно-психологічна операція. Інформація заздалегідь не відповідає дійсності, проте вона відіграє свою роль. Інформаційно-психологічна операція «Україна-крадій» досягає своєї мети: українець апріорі протиставлений росіянину; створений інформаційний привід для західних ЗМІ, що висвітлює Україну в негативному світлі.
Проте, це лише інформаційно-психологічна операція Москви, що передує інформаційно-психологічній війні, яка повинна вирішити ряд завдань, а саме:
— дестабілізувати ситуацію в Україні через загрозу економічного колапсу енергоємних підприємств, знищення цілих галузей промисловості; знищення відповідних робочих місць;
— дестабілізувати ситуацію в Україні через загрозу газової кризи і пов’язане з нею підвищення тарифів на газ для населення;
— дестабілізувати ситуацію в Україні через актуалізацію протистояння у взаємовідносинах виконавчої та законодавчої влади;
— послабити В.Ющенка та посилити опозицію, зокрема проросійської спрямованості;
— блокувати вступ України до НАТО та загальмувати інтеграцію України до ЄС;
— монополізувати Росією транзит і права експорту газу до Європи, в тому числі середньоазіатського;
— набути можливості Росією дотиснути Україну щодо приватизації трубопроводів;
— забезпечити Росії роль тіньового гравця на парламентських виборах-2006 в Україні;
— відволікти населення Росії від нагальних суспільних проблем;
— задовільнити імперські амбіції; здійснити реванш Росії на пострадянському просторі зокрема, та у світі в цілому;
— стати Росії ключовою фігурою на міжнародній арені, зокрема в Західній і Центральній Європі.
З чого почали? Вирахували і архітектуру прийняття рішень, і дійових осіб прорахували, їхній менталітет і модель поведінки. Не аби яку роль відіграли ЗМІ, перш за все ті українські, що не позбавлені російського впливу. Вони ж формували «повістку дня», іншим нікуди діватись було, вони об’єктивно вимушені були висвітлювати нав’язану їм проблематику. Навала інформаційного та дипломатичного тиску вимагала термінових дій від Влади. Європа, в очікувані газового голоду здригнулася і уклякла. Позиція здебільшого була невиразною. Проте, активізувалася США, напевне, маючи свій, стратегічний, інтерес.
Кінець листопада – початок грудня — розпал газового протистояння. Саме тоді, 7 грудня, до Києва приїздить госсекретар США Кондоліза Райс. Завдяки «несанкціонованому» витоку інформації широкій громадськості стало відомо про обговорення питання доступу американців на українські РЛС (радіолокаційні станції) у Севастополі та Мукачевому, що входять до загального російського контуру попередження ракетного нападу. Ведеться мова про продовження міждержавної угоди з Росією щодо ракетних комплексів 15П118М – пускових установок стратегічних ракетних комплексів РС-20, так званих «Сатана».
Особливої уваги потребує «конфіденційне» кількагодинне перебування в Києві голови ЦРУ Портера Госса. Для чого зустрічалися Портер Госс і Віктор Ющенко, залишилося поза кадром.
Наприкінці року газове протистояння досягає апогею. В Україні де ні де та лунає, що інформаційну війну з Росією виграно. Проте 2006-й підносить сюрприз.
4 січня в 2.30 ночі в Москві ВАТ «Газпром» (РФ), НАК «Нафтогаз України» і RosUkrEnergo підписується трьохстороннє «Соглашение об урегулировании отношений в газовой сфере», у відповідності до якого монополія на постачання газу до України переходить до компанії RosUkrEnergo, що знаходиться під юрисдикцією Швейцарії. Тим самим, компанія RosUkrEnergo, відносно якої неодноразово лунали обвинувачення у корупції та невід’ємною частиною назви якої став епітет «непрозора», монополізує газовий енергоринок України і при 37-тисяному статутному фонді починає обертати мільярдними контрактами. RosUkrEnergo Сторони також домовляються про створення не пізніше 1 лютого 2006 року спільного підприємства «Нафтогаз України» і RosUkrEnergo для реалізації на внутрішньому ринку України природного газу, що надходить з території Російської Федерації. Віктор Ющенко заявляє, що «договір складено професіонально. Я володію кожною його позицією». Далі додає: «Мені доводилося на політичному і на економічному рівні декілька разів розмовляти з Володимиром Володимировичем про ті нюанси, які торкаються політиків… Я можу констатувати – і на політичному, і на економічному рівні були досягнуті здорові компроміси». Голова правління НАК «Нафтогаз України» Олексій Івченко визначає договір як «перемогу української сторони».
За визначенням обізнаних, підписанти з російської сторони примусили своїх українських колег порушити директиву прем’єра Єханурова і першого замміністра закордонних справ України Огризко, за якою ціна газу, на яку могла погодитися українська сторона складала би 80 доларів за 1000 кубічних метрів, а ставка транзиту – 1,75 доларів за 1000 кубічних метрів за 100 кілометрів. Визначально, що як економічні, так і правові підвалини (мова йде про перевищення своїх повноважень з боку українських підписантів) не витримують жодної критики, а для України зумовлюють одні втрати, навіть коли розглядати цей договір у якості рамкового. (Не виключно, що заслуга у цьому належить цілковито спецслужбам Росії). Фахівці стверджують, що за умов підписаного документу Україні загрожує цілковита втрата альтернативного російському туркменського газу, а про диверсифікації джерел і шляхів поставки енергоносіїв можна бути вести мову лише в неозорому майбутньому.
Безпрецедентна за своїм розмахом інформаційно-психологічна атака, націлена на породження енергетичної фобії усього населення України, перш за все на побутовому рівні. За розрахунками російських фахівців з інформаційно-психологічних війн, відчуття зовнішньої загрози повинна було бути перенесено та віднесено опозицією на діючу владу. І вони не помилилися. Ми свідки переможної багатоходової комбінації?
Великий бізнес в особі голови корпорації «Індустріальний союз Донбасу» Сергія Тарути говорить, що «те, що зроблено – це злочин перед нацією… Цей договір означає колапс для економіки…». При цьому підкреслюється: «… проблеми галузі – багато в чому проблеми непрофесіоналізму. За розмірами збитків це найстрашніший документ, підписаний за роки незалежності». Показово звучить заява колишнього міністра іноземних справ Олександра Чалого про те, що це так зване «соглашение» як «Перл Харбор для української дипломатичної служби».
Прем’єр Єхануров не може прояснити ситуацію з укладанням «Соглашения», його промова у Верховній Раді в’яла і неаргументована. Депутатський корпус у своєї більшості твердить про державну зраду, лунають заклики щодо денонсування договору, створює відповідну слідчу комісію, відправляє Уряд у відставку і продовжує термін сесії ще на тиждень для з’ясування можливих варіантів виправлення ситуації.
Ющенко робить заяву про неконстуційність цього рішення, стверджуючи, що «відставка уряду – це зрада політичних і моральних інтересів нації», і звертається до Верховної Ради «з вимогою скасувати неконституційне рішення про відставку нинішнього уряду». Оголошуються звинувачення: «Чому блок Тимошенко, блок Литвина, Партія регіонів, СДПУ(о) прийняли це рішення? З однієї причини – сформувати нестабільну ситуацію в країні». Звучать запевнення: «Я заявляю кожному журналісту – я готовий відповідати за кожен пункт угоди», відкровення: «Ми вперше поставили там речі, які вигідні нації, і добилися їх».
Все голосніше лунають твердження про системний кризис, розчарування в існуючому політичному режимі зростає. Ющенко робить заяву: «Я сьогодні відкликаю свій підпис під меморандумом про співпрацю влади й опозиції, який ми підписали у вересні, оскільки протилежна сторона порушила фундаментальний принцип цієї домовленості — співпрацю у виробленні спільних дій щодо стабілізації внутрішньої політичної ситуації в Україні». Знову звучать звинувачення вже конкретно про «дві-три політичні сили»: «Кому війна, а кому мать родная. Єдиний спосіб для них виграти вибори – це мати неспокій у країні». І вельми прозоро додається, що нинішні події доводять правдивість цього застереження про загрози, які несе політреформа: «Зміни до Конституції проводились утаємничено, поки народ спав, без національного референдуму – і тепер Україна постала перед ситуацією, коли деякі сили можуть сформувати національну дестабілізацію». У Президента виникає спокуса відмінити політреформу (?), розпустити Верховну Раду и ввести пряме президентське правління (?)… Маячня?.. Однак, як Верховній Раді так і Президенту не звикати порушувати Конституцію!.. Услід за Президентом Юрій Єхануров також відкликає свій підпис під меморандумом: «Нам не потрібно бути в компанії тих, хто не розуміє, що ми працюємо для народу та заради України, а не навпаки!»
Що на сьогодні? Влада, в особі гаранта Конституції, вимушена виправдовуватися. По іншому не назвеш інтерв’ю Віктора Ющенко провідним телевізійним каналам у п’ятницю, 13 січня 2006р. Спалах побутового патріотизму змінюється на замішання. Емоційна згуртованість нації стикається з невизначеністю щодо відносин до Влади. Зависає питання: «Чи зможе в кінці кінців Україна та українці усвідомити себе як самодостатня, сильна нація, які є нащадками Київської Русі чи про самосвідомість говорити зарано?» Загострення політичної ситуації в Україні, спровоковане Росією, набирає обертів.
Проте, неоднозначна ситуація і для самої Росії. Економічний тиск та інформаційно-психологічна війна, розгорнуті проти України, вкрай небезпечні для самої Росії. Під питанням далекоглядність російських політиків. Газове протистояння може стати предтечею саморозпаду Російської імперії, спровокувавши суіцидальну пасіонарність поліетнічної і полікультурної Росії. На сьогодні російська економіка вкрай неефективна, загострені взаємовідносини центру і регіонів, актуалізовані соціально-економічні суперечності, посилена соціальна та етно-релігійна конфліктність, складна демографічна ситуація. Фактично, з призначенням ворогом Україну (маніпулятивний прийом із впливу на суспільну свідомість через розмежування «Свій»-«Чужий», «Ми» — «Вони») здійснено замах не стільки на близьку у культурному, мовному і етнічному смислі країну, а на конструйовану протягом сторіч історичну приналежність росіян до нащадків Київської Русі, Русі Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Щось на кшталт «родинної зради». Загалом нівелюється історична пам’ять. Подібна ситуація сприяє знищенню підвалин самоідентифікації і сприяє руйнуванню сприйняття загальнонаціонального дискурсу. А тут ще й поліетнічність сама по собі містить ризик етнічного конфлікту. З розпадом Радянського Союзу конфлікт визнання вийшов на перше місце. У Росії має місце тяжіння до «радянської самоідентифікації», щодо України підкріплене значною українською діаспорою та наявністю великої кількості родинних російсько-українських зв’язків. Агресивна політика Росії проти України природно викликатиме невдоволення і провокуватиме у російського громадянина українського походження протиставлення етнічної і національної ідентичності, викликатиме деформацію національної і громадянської свідомості. А, враховуючи наміри російської влади «стати ініціатором і «законодавцем мод», настоптавши на горлянку більшості бувших радянських республік-споживачів російського газу, кількість осередків потенційної смути значно збільшиться. Сьогодні спровокована антиросійська політизація української меншини в Росії. На черзі етнічні молдовани, грузини, вірмени й азербайджанці… У перспективу демократичного розвитку Московської імперії вже ніхто в світі не вірить. У світлі агресивної зовнішньої та внутрішньої політики, вся географічна протяжність Російської Федерації сповнена всепроникливою неоднорідністю, яка проявляється в політичних, соціально-економічних, культурних, релігійних і ментальних відмінностях та несе загрозу внутрішньосуспільних конфліктів.
Неогеополітична стратегія Росії всупереч уявній перемозі втілюється у конкретну антиросійську політику і зростання антиімперських настроїв. Як наслідок, Росію очікує перспектива не тільки перебудови економічних зв’язків, структури оборони тощо, головне, з чим стикнеться Росія, – це загроза саморозпаду. Росія веде краплені переговори, грала і продовжує грати крапленими картами. Проте, чомусь, переслідує думка, що Росією теж грають і доволі вдало.
Валентин Лисенко, Віктор Вірний.
