ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
у зв’язку з публікацією статті під назвою
„Анатолій Гриценко не хоче в НАТО?”
Шановна редакція!
Мені довелося впродовж тривалого часу проходити військову службу, а після звільнення в запас працювати поруч з першим заступником начальника Національної академії оборони України генерал-лейтенантом І.С.Руснаком. Перше знайомство з ним відбулося більш ніж 20 років тому, коли я був старшим викладачем кафедри, при який І.С.Руснак навчався в ад’юнктурі. У подальшому наші шляхи неодноразово збігалися, ось і зараз я працюю в Національній академії оборони України. Скажу прямо: панове з ОРД, публікація від 8 січня 2006 року вищезгаданої статті мене обурює. І відразу ж рішуче відкидаю будь-які припущення про мотивацію такого обурення відносинами між І.С Руснаком і мною як відносинами підлеглого і начальника. Справа зовсім в іншому. Але про це трошки пізніше. Спочатку ж спробуємо розібратись з історією питання, з якою (так сталося) я особисто добре знайомий.
Все почалося у вересні 2000 року. Над досить спокійним ландшафтом воєнної науки раптово грянув грім – відомий в Україні науково-популярний журнал “Человек и закон” за серпень-вересень 2000 року надрукував статтю Широченка В.В. “Плагиат с генеральскими лампасами“, у який під виглядом сенсації подано матеріали про те, що у 1993 році з боку начальника кафедри Протиповітряної оборони і Військово-Повітряних Сил Академії Збройних Сил України кандидата військових наук полковника Руснака І.С. (на час публікації – начальника Воєнно-наукового управління – заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України з науки, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора військових наук, професора, генерал-лейтенанта) начебто допущено факт плагіату.
Для того, щоб відвідувачі сайту ОРД краще зрозуміли наведені нижче міркування щодо суті цієї справи, я маю коротко викласти зміст вищезазначеної статті.
Як стверджував Широченко В.В., у 1993 році за ініціативою полковника Руснака І.С. в Академії Збройних Сил України було видано монографію “Проблемы и опыт противовоздушной обороны в операции “Буря в пустыне” за авторством Руснака І.С., Маначинського О.Я., Чумака В.М., Бородавко І.Т. та Ковальова В.М., під загальною редакцією тодішнього начальника академії генерал-лейтенанта Борискіна В.Д. Цей навчальний посібник було начебто передруковано з виданої у Центральному науково-дослідному інституті Міністерства оборони України (в/ч 22455) у 1992 році наукової праці Маначинського О.Я., Чумака В.М., Бородавко І.Т. та Ковальова В.М. Для більшої доказовості Широченко В.В. процитував висновок експертизи, проведеної інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України.
Далі автор статті вказував на те, що полковник Руснак І.С. включив зазначену монографію до списку використаних джерел своєї дисертації на здобуття наукового ступеня доктора військових наук, але при цьому вилучив з відомостей про авторський колектив всіх, крім себе і Борискіна В.Д. У статті наведено також роз’яснення з цього приводу з боку Руснака І.С., заяву одного з основних авторів монографії Маначинського О.Я. про те, що він начебто нічого не знав про її видання в Академії Збройних Сил України, та коментар тодішнього співробітника апарату Вищої атестаційної комісії (ВАК) України Богдановича В.Ю. про те, що без видання монографії за авторством Руснака І.С останній, начебто, не мав би права на захист докторської дисертації. На завершення статті її автор припустив можливість помилок з свого боку (?!).
Залишаючи поки що осторонь питання про те, припустився пан Широченко В.В. помилок чи ні, поставимо кілька інших питань.
По-перше, чи дійсно мало місце присвоєння Руснаком І.С. авторських прав Маначинського О.Я. під час видання навчального посібника?
За свідченням Широченка В.В., у бесіді з ним Руснак І.С. вказав на те, що за особистою згодою Маначинського О.Я. зібрані ним та його колегами матеріали були в 1993 році використані для створення фонду навчально-методичних матеріалів кафедри Протиповітряної оборони і Військово-Повітряних Сил Академії Збройних Сил України.
Оскільки мені довелося брати безпосередню участь у роботі колективу, який під керівництвом генерал-лейтенанта Борискіна В.Д. формував національну військову академію і налагоджував у ній навчальний процес та наукову роботу, можу засвідчити: це був дуже складний час, і однією з головних труднощів був інформаційний голод. Ми опиралися лише на той фонд, що залишився в бібліотеках колишньої академії Протиповітряної оборони Сухопутних військ. Нових публікацій майже не надходило. У такій обстановці все, що можна було підготувати власними силами, у т.ч. матеріали наукових установ Збройних Сил України, негайно включалося до навчально-методичного фонду академії. При цьому для використання у навчальному процесі ці матеріали відповідним чином редагувалися професорсько-викладацькім складом, тому поява серед авторів вищезазначеної монографії нових прізвищ (у нашому випадку Борискіна В.Д. і Руснака І.С.) є правомірною. В будь-якому разі авторство Маначинського О.Я. та інших його колег під час видання навчального посібника було збережено, а порядок вказування прізвищ у складі авторського колективу не характеризує особистий внесок кожного з авторів.
По-друге, я особисто переконався в тому, що в списку використаних джерел докторської дисертації Руснака І.С. авторський колектив монографії позначено так: Руснак І.С., Борискін В.Д. та інші. Наведення прізвища Руснака І.С. на першому місці допускається (для зручності встановлення тих наукових праць, у виконанні яких автор дисертації брав участь). Що ж до неповного складу авторського колективу, то посилання “та інші” вказує на наявність інших співавторів і виключає звинувачення у присвоєнні авторських прав.
З іншого боку, у списку використаних джерел докторської дисертації Руснака І.С присутні 15 наукових робіт за його безпосередньою участю. Тому ніякої особливої потреби у включенні до зазначеного списку горезвісної монографії не було.
По-третє, у бібліотеках військових навчальних закладів Міністерства оборони України і наукових установ Збройних Сил України начебто виданої у 1992 році наукової праці Маначинського О.Я., Чумака В.М., Бородавко І.Т. та Ковальова В.М. “Проблемы и опыт современной противовоздушной обороны в операции “Буря в пустыне” як такої не існує. Причина проста – є тільки робочі матеріали у двох примірниках, перший з яких був використаний у Академії Збройних Сил України для видання монографії під загальною редакцією начальника академії. Чому цей факт не враховано під час експертизи, на яку посилається Широченко В.В., мені незрозуміло.
І ще одна обставина, яка для мене виглядає найбільш яскравим доказом упередженого, наклепницького характеру публікацій з цього питання. Так звана наукова праця Маначинського О.Я. та інших, з якої зроблено великомученицю, не є, на мій погляд, науковою працею у повному розумінні цього поняття. Це інформаційно-аналітичне повідомлення про події, що відбулися у повітрі і на суші під час операції “Буря в пустелі” в районі Перської затоки у 1991 році. І не Маначинський О.Я. з колегами, так само як і не Руснак І.С. з Борискіним В.Д. є основними авторами цієї публікації – такими авторами є збройні сили США і Іраку. Освітленням цих подій займалися численні організації, видавництва та засоби масової інформації. Існують десятки аналогічних публікацій, доступних масовому українському читачу, не кажучи вже про фахівців.
Можна уявити собі, яких зусиль коштували ініціаторам цього галасу привернення на той час уваги ВАК України до незначного порушення правил оформлення списку використаних джерел, організація проведення експертизи, переконання редактора журналу “Человек и закон” і особисто пана Широченка В.В. у доцільності публікації, яка необгрунтовано поливала брудом посадових осіб керівного складу ВАК України, Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України, кидала тінь на всю сферу військової науки і освіти. І все це заради зведення особистих рахунків та досягнення якихось особистих цілей – іншого мотиву тут знайти важко.
Намагання штучного розпалювання скандалу не залишилися поза увагою керівництва ВАК України. За результатами проведеного розслідування Голова ВАК академік Скопенко В.В. у своєму інтерв’ю журналу “Человек и закон” (№12 за 2000 рік) спростував звинувачення на адресу Руснака І.С. як безпідставні та безглузді. Проте, як виявилося, це не стало належним уроком для наклепників.
13 грудня 2000 року газета “Факти” надрукувала черговий твір пана Широченка В.В. під багатозначною назвою “Замначальника Генерального штаба Министерства оборони Украины уличен в присвоении чужого научного труда”. Погодьтеся, шановні читачі, такий заголовок статті виглядає як вирок суду. Але досвідчений газетний “боєць” застрахував себе підленьким слівцем “Неужто?”, набраним маленькими літерами зверху заголовка. Таким чином, у разі звернення І.С.Руснака до справжнього суду гучне звинувачення можна було легко перетворити на гіпотезу і вислизнути з рук правосуддя…
Стаття, поряд з повторенням вересневої публікації в журналі “Человек и закон”, містила деякі нові звинувачення на адресу І.С.Руснака. При цьому автор чомусь закрив очі на майже 10 років співпраці Маначинського О.Я з І.С.Руснаком у галузі підготовки та видання навчальних посібників за проблематикою протиповітряної оборони, якими й досі користуються військові навчальні заклади в Україні та за її межами.
Втім, газета “Факти” є настільки розповсюдженою в Україні, що викладати зміст нового опусу Широченка В.В. немає сенсу. Не всім відомо інше: сотні військових вчених та викладачів, керівний склад Міністерства оборони України і Генерального штабу Збройних Сил України знають генерала І.С.Руснака як енергійного, досвідченого керівника військової науки і освіти, правдиву і порядну людину, цілком віддану справі зміцнення обороноздатності нашої держави. Ці якості генерала Руснака І.С., його багаторічна напружена праця отримали належну оцінку з боку держави у вигляді високого військового звання, високої посади та почесного звання заслуженого діяча науки і техніки України. Для простого селянського хлопця, який не мав аніякої підтримки з боку “сильних мира сего” це, погодьтеся, видатний результат. І саме це, мабуть, не дає спокою декому з тих, хто до такого результату навіть не наблизився.
Так, проблема авторського права і права інтелектуальної власності у Збройних Силах України дійсно існує. Ми отримали її в нащадок від радянських часів і поки що далеко не все необхідне зробили для її розв’язання. Як і раніше, військовий вчений часто не має свого обличчя. Більшість того, що ним зроблено в науці – це, як правило, лише елемент чогось такого, за що відповідає і розписується старший начальник. Тому військовому вченому у багатьох випадках залишається роль прихованого співвиконавця. На початку існування Збройних Сил України ця проблема загострювалася ще й мізерними можливостями щодо опублікування військовими вченими своїх власних думок та міркувань.
Користуючись нагодою, повідомляю, що за ініціативою та під керівництвом генерала І.С.Руснака у Збройних Силах України створено ефективну систему воєнно-наукової інформації. Видаються журнал “Наука і оборона”, науковий збірник Національної академії оборони України “Труди академії”, “Бюлетень воєнно-наукової інформації” Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України, наукові вісники у видах Збройних Сил України та наукові збірники науково-дослідних установ і вищих військових навчальних закладів. Реалізовано проект “Електронні бібліотеки” в Національному науково-дослідному центрі оборонних технологій і воєнної безпеки України та в Національній академії оборони України. Все це значно покращило умови для своєчасного та об’єктивного висвітлення наукових результатів, закріплення за їх авторами прав інтелектуальної власності.
Вважаю, що засоби масової інформації у системі цивільного контролю над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави мають формувати громадську думку на основі об’єктивних даних про процеси, що у цій сфері відбуваються. Для цього вони можуть у встановленому чинним законодавством порядку отримувати та розповсюджувати відповідну інформацію щодо діяльності органів військового управління, інших органів виконавчої влади, підприємств, установ, закладів та організацій, які належать до військових формувань. Важливо, що цілеспрямована інформаційна політика може сприяти підвищенню престижу військової служби, зростанню довіри українського суспільства до військових формувань.
Що ж відбувається у випадках, коли засоби масової інформації, влаштовуючи перегони за “жареними” фактами, нехтують елементарними вимогами етики по відношенню до об’єктів свого “полювання”?. Чому, перш ніж здійснити атаку проти однієї з керівних посадових осіб Генерального штабу Збройних Сил України, ні журнал “Человек и закон”, ні газета “Факти” не поцікавилися думкою протилежної сторони, не зробили жодної спроби перевірити інформацію, яку їм надали охочі до зведення особистих рахунків через пресу люди, не подумали про власну відповідальність за репутацію воєнної науки? На такий же докір заслуговує і сайт ОРД, який хоча й не є загальновідомим в Україні, але має почесне звання засобу масової інформації.
Нарешті, звернення в публікації на сайті ОРД до Міністра оборони України А.С Гриценка з приводу загрози неприйняття України до НАТО у зв’язку з неналежним дотриманням прав інтелектуальної власності у воєнній науці виглядає відвертим шантажем: мовляв, якщо не буде покараний за цим анонімним наклепом генерал І.С.Руснак, Україна втрачає шанси на євроатлантичну інтеграцію.
До речі, впродовж останніх десяти років генерал І.С.Руснак активно і плідно працював у сфері євроатлантичного партнерства України, зокрема був координатором з української сторони близько 10 спільних з НАТО проектів і програм в рамках двостороннього співробітництва між фондом “Наука і політика” (ФРН) та Міністерством оборони України. Він є також керівником з української сторони щорічного науково-практичного семінару “Тиждень НАТО в Україні. Думаю, що автор публікації на сайті ОРД має про це знати, якщо він дійсно є “экспертом по евроатлантической интеграции”.
Шкода, панове. Такі виконані за класичним правилом “не з’їм, то хоча б понадкушую” інтрижки потрохи роблять свою чорну справу. Дехто у нашому суспільстві матиме тепер зайвий привід зменшити у своєму світогляді “рейтинг” Збройних Сил України, дехто – поміркувати над тим, чи варто вважати диплом кандидата або доктора військових наук дійсним свідоцтвом високої наукової кваліфікації. Але я вважаю, що мало хто з військових науковців подякує за це авторам згаданих публікацій.
Я висловлюю обурення на адресу тих, хто, не замислюючись про негативні наслідки для дійсних інтересів держави, готовий заради задоволення своїх дрібненьких амбіцій влаштувати якомога більше галасу, і тих, хто цьому бездумно сприяє. Сподіваюсь, що переможуть здоровий глузд та відповідальність за свої дії, а брудній діяльності майстрів наклепу буде рішуче покладено край.
З повагою
Провідний науковий співробітник кандидат військових наук, доцент, полковник у відставці КОХНО Валерій Дмитрович
